ВВЕДЕНИЕ 6 страница

Джерелами міжнародної торгівлі є: 1) відмінності в умовах виробництва; 2) зменшення витрат; 3) відмінності у смаках.

ІІІ. Абсолютна і порівняльна перевага - основний принцип міжнародної торгівлі.

Зовнішня торгівля дає вигоду країнам, які беруть у ній участь. А. Сміт у своїй роботі “Дослідження про природу та причини багатства народів” (1776 р.) сформулював теорію абсолютної переваги, довів, що країни зацікавлені в розвитку зовнішньої торгівлі, оскільки мають вигоду незалежно від того, експортерами чи імпортерами вони є. В свою чергу, Д. Рікардо в роботі “Початки політичної економії і оподаткування” (1817р.) обґрунтував теорію порівняльної переваги.

Розглянемо ці переваги.

Під абсолютною перевагою розуміють здатність країни виробляти той чи інший товар з меншими витратами, в порівнянні з будь-якою іншою країною.

Наприклад, дві країни - Білорусь і Україна виробляють два товари (картоплю і пшеницю).Нехай Білорусь на одиницю затрат виробляє 40т. картоплі, або 20т пшениці, чи будь-яку комбінацію цих продуктів у зазначених межах. А Україна при аналогічних затратах може виробити 20т. картоплі, або 50т. пшениці, чи будь-яку комбінацію в цих межах. В такому випадку максимальні обсяги виробництва цих продуктів будуть задані кривими виробничих можливостей. Якщо припустити, що альтернативні витрати в країнах постійні (закон зростання альтернативних витрат не діє), то криві виробничих можливостей будуть мати форму прямих ліній(На мал. 8-1 і 8-2 суцільні лінії). В умовах відсутності зовнішньої торгівлі лінії виробничих можливостей будуть співпадати з лініями споживання. Кожна країна може споживати тільки ті товари і лише ту їх кількість, яку вона виробляє, а відносні ціни цих товарів на внутрішньому ринку визначаються відносними витратами.

У нашому прикладі ці ціни будуть такими:

в Білорусі: 1 т. картоплі = 0,5 т. пшениці, або 1 т. пшениці = 2 т. картоплі;

в Україні: 1 т. картоплі = 2,5 т. пшениці, або 1 т. пшениці = 0,4 т. картоплі.

Ці ціни свідчать про те, що в Білорусі виробник картоплі при реалізації 1т на внутрішньому ринку може отримати лише 0,5т. пшениці, а в Україні цей товар (картопля) - дорожче (2,5т. пшениці). І навпаки, в Білорусі - пшениця дорожча (2т. картоплі), а в Україні - дешевша (0,4т. картоплі). Таким чином, враховуючи відмінності у співвідношенні витрат Білорусі буде вигідно спеціалізуватися на виробництві картоплі і експортувати картоплю та імпортувати пшеницю, Україні – навпаки.

Для того щоб торгівля була взаємовигідною, ціна товару на зовнішньому ринку має бути вищою, ніж внутрішня ціна рівноваги того ж товару в країні - експортеров, і нижчою ніж у країні - імпортеров. Для нашого прикладу світова ціна на картоплю повинна встановлюватись в межах:

0,5т. пшениці < 1т. картоплі <2,5т. пшениці.

Якщо світова ціна встановиться на рівні: 1 т. картоплі = 1 т. пшениці, то в умовах спеціалізації максимальні обсяги споживання картоплі і пшениці будуть визначатися лініями торгівельних відносин (на мал. 8-1, 8-2-пунктирні

лінії). Вигода, яку отримують країни від зовнішньої торгівлі, полягатиме у прирості споживання. В цьому випадку обидві країни зможуть збільшити обсяг споживання і картоплі, і пшениці (наприклад, з точки А до точки А′ для Білорусі з точки Б до точки Б ` для України).

Абсолютну перевагу і вигоди від зовнішньої торгівлі можна проілюструвати за допомогою малюнків (8-1 і 8-2), а також таблиці (8-1).

Принцип абсолютної переваги є лише окремим випадком загального правила, яким є порівняльна перевага.

Під порівняльною перевагою розуміють здатність країни виробляти той чи інший товар з дещо нижчими альтернативними витратами у порівнянні з іншими країнами. Навіть тоді, коли країна не має абсолютної переваги у виробництві жодного товару, торгівля залишається взаємовигідною для кожної із сторін.

Для ілюстрації змінимо умовний приклад. Нехай Білорусь на одиницю витрат знову ж таки виробляє 40т. картоплі або 20т. пшениці, а Україна при аналогічних витратах виробляє 42. картоплі і 50т. пшениці. Тепер Україна має абсолютну перевагу і по картоплі, і по пшениці.

Але до тих пір, коли у співвідношеннях внутрішніх цін між країнами будуть зберігатися відмінності, кожна країна матиме порівняльну перевагу. Це означає, що завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде вигіднішим при наявному співвідношенні витрат, ніж виробництво інших товарів.

У нашому прикладі, незважаючи на те, що в Білорусі виробництво обох товарів є абсолютно дорожчим, ніж в Україні, картопля виявляється відносно дешевшою:

1т. картоплі=0,5т. пшениці, а в Україні 1т. картоплі=1,2т. пшениці.

Отже, у виробництві картоплі Білорусь має порівняльну перевагу і може її експортувати в обмін на пшеницю. Сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожен товар вироблятиметься країною, в якій альтернативні витрати є меншими.

Аналіз цифрового прикладу, приведеного на малюнках і таблицях, дає змогу зробити висновок, що використання зовнішньої торгівлі призводить до того, що:

1. Рівень добробуту (обсяг споживання товарів) в обох країнах зростає, оскільки лінія споживчих можливостей, яка за умови вільної торгівлі збігається з лінією торгівельних можливостей, розширюється.

2. Зростають обсяги виробництва обох товарів у загальному світовому масштабі:

приріст виробництва картоплі становить: 40-(16+20)=+4,

а приріст виробництва пшениці: 50-(12+26)=+12.

3. Вигоди від зовнішньої торгівлі зумовлюються тим, що співвідношення витрат(нахил ліній виробничих можливостей), за відсутності торгівлі у різних країнах, є різним.

Виграш країн від зовнішньої торгівлі можна продемонструвати за допомогою малюнків(8-3 і 8-4), а також таблиці (8-2).

Зовнішньоторговельні потоки визначаються відносними витратами, незалежно від того, чи має країна абсолютну перевагу у виробництві певного товару, чи ні.

Весь аналіз дії принципу порівняльної переваги здійснено за умови незмінності альтернативних витрат. Але раніше стверджувалося, що існує закон зростання альтернативних витрат. Його дія впливає на рівень спеціалізації у виробництві товарів країнами.

В міру збільшення виробництва спеціалізованого продукту будуть зростати альтернативні витрати. Це призведе до того, що при досягненні певного обсягу спеціалізації альтернативні витрати виробництва зрівняються з альтернативними витратами в іншій країні з якою вона торгує, і подальше нарощування виробництва спеціалізованого продукту втратить сенс. Дія закону зростання альтернативних витрат встановлює межу спеціалізації. По цій причині часто продукція, що вироблена всередині країни, напряму конкурує з аналогічною чи точно такою ж імпортною продукцією.

IV. Протекціонізм і вільна торгівля

Як показує аналіз, вільна торгівля, яка базується на принципі порівняльних переваг, підвищує ефективність економіки кожної країни, дає можливість кращого задоволення потреб свого населення.

Структура ресурсів, рівень технологічних знань, технології, що застосовують у виробництві кожної країни, різні. Тому кожна країна може виробляти певні товари з різними реальними затратами. Країна повинна діяти у відповідності до принципу порівняльної переваги.

Якщо кожна країна буде діяти таким чином, світ може в повній мірі використати переваги географічної і людської спеціалізації. Кожна вільна країна, що торгує, може одержати більший реальний доход від використання своїх ресурсів.

Але існує таке економічне явище, як протекціонізм. Сутність протекціонізму - це встановлення бар'єрів на шляху вільної торгівлі в інтересах певних суб'єктів економічної діяльності.

Такими бар'єрами є;

1. Мита. Мито – це акцизний податок на імпортні товари. Вони можуть запроваджуватись з метою отримання державою доходу – фіксального мита, і для захисту вітчизняних суб'єктів економічної діяльності протекціоністського мита, яке захищає місцевих виробників від іноземних конкурентів.

2. Імпортні квоти. З їх допомогою встановлюється максимальний обсяг товарів, які можуть бути імпортовані за якийсь термін. Імпортні квоти загалом більш ефективні в стримані міжнародної торгівлі.

3. Нетарифні бар'єри. Це система ліцензування, створення необґрунтованих стандартів якості продукції, бюрократичні перепони і митні процедури.

4. Добровільні експортні обмеження. Експортери дають згоду на добровільні експортні обмеження (які є аналогічними імпортним квотам) з надією уникнути більш жорстких торгівельних бар'єрів.

Вільна торгівля є вигідною споживачеві кожної країни і тільки певній частині виробників, які спеціалізуються на виробництві експортної продукції. Вільна торгівля не вигідна тим виробникам, у яких з'являється іноземний конкурент як результат спеціалізації країни. В нашому прикладі: в країні А- виробник картоплі, а в країні Б – виробник пшениці. В цьому разі діє ефект особливих інтересів.

Треба мати на увазі, що витрати протекціонізму є прихованими, тому що мита і квоти є складовими цін товарів.

Проаналізуймо наслідки обмеження міжнародної торгівлі з допомогою графіка. (мал. 8-3).

Лінії Dd і Sd на графіку показують попит і пропозицію продукту, в виробництві якого країна А не має порівняльних переваг. Для країни А це картопля (приклад, що розглядається в цій темі).

В умовах відсутності міжнародної торгівлі внутрішня ціна і обсяг виробництва відповідно складуть Pd і q

Припустимо, що економіка країни відкрита для міжнародної торгівлі і що країна Б, яка має порівняльні переваги відносно країни А у виробництві картоплі, домінує на світовому ринку, стала продавати картоплю на ринку країни А. При цьому виходимо з того, що в умовах вільної торгівлі внутрішня ціна не відрізняється від нижньої світової ціни, яка на нашому графіку 8-3 дорівнює Рw. Ця ціна визначає, що національні виробники картоплі країни А будуть виробляти її в обсязі а, а різниця між d і а (аd) визначає обсяг імпорту.

Якщо країна А запрорвадить мито в розмірі (PwPt) на кожну тону картоплі, що імпортується з країни Б, то це приведе до зростання ціни з Рw до Рt. Наслідки введення мита наступні:

По-перше, споживання картоплі в країні А скоротиться з d до с. Споживачі картоплі будуть платити на (РwРt) більше за кожну тону картоплі.

По-друге, виробники країни А, на яких мито на імпортну картоплю не поширюється, отримають вищу ціну (Рt) за тону картоплі. Ця ціна вища, ніж ціна до введення мита, і обсяг продажу місцевої картоплі зросте. Прибутки національних виробників картоплі збільшаться. Це пояснює інтерес національних виробників в лобістській діяльності на підтримку захисного мита.

По-третє, втрачають виробники картоплі країни Б. Для них світова ціна не змінилася (Рw) Величина мита РwPt йде в бюджет країни А. Але імпорт їх продукції в країну А скоротився.

По-четверте, заштрихований на мал. 8-3 прямокутник є зростання доходу уряду, але це і втрата споживачів від мита.

В цілому мита скорочують вільну торгівлю і таким чином зменшують обсяг реального світового виробництва.

V. Платіжний баланс

Все різноманіття міжнародних операцій, які породжують попит на певну валюту і її пропозицію, відображаються в платіжному балансі країни.

Платіжний баланс – це співвідношення доходів і платежів резидентів країни, що виникли завдяки здійсненню ними міжнародних операцій з резидентами інших країн за певний відрізок часу.

Подібно до інших рахунків, рахунки платіжного балансу реєструють плюси та мінуси. Додатна стаття (експорт) називається кредитом, а імпорт – дебетом. Правило, яке визначає, що відноситься до кредиту чи дебету, є те, чи заробляє вона іноземну валюту для країни.

Якщо стаття забезпечує країну додатковою іноземною валютою, як це робить експорт, що вона належить до кредиту. Якщо стаття балансу, як імпорт, змушує країну використовувати запас іноземної валюти, то це стаття дебету. Грошовий потік в країну та із неї вимірюється платіжним балансом країни.

Спрощений варіант платіжного балансу країни Б показано в таблиці 8-3:

(в грошових одиницях)

Розділ	Статті	Кредит (+)	Дебет (-)	Чистий кредит (+) або дебет (-)
І	Рахунок поточних операцій:
	(1) Товарний експорт країни	+250
	(2) Товарний імпорт країни		-400
	(3) Сальдо балансу зовнішньої торгівлі			-150
	(4) Експорт послуг із країни	+70
	(5) Імпорт послуг в країну		-75
	(6) Сальдо балансу товарів та послуг			-155
	(7) Чисті доходи від інвестицій	+15
	(8) Чисті грошові перекази		-10
	(9) Сальдо балансу по поточних операціях			-150
ІІ	Рахунок рухів капіталів:
	(10) Приплив капіталів	+200
	(11) Відтік капіталів		-40
	(12) Баланс руху капіталу			+160
	(13) Баланс по поточних операціях і руху капіталу			+10
	(14) Офіційні резерви			-10

Верхня частина таблиці “Рахунок поточних операцій” дає уяву про торгівлю країни за певний час. Пункти 1;2 – це експорт і імпорт товарів. Різниця між ними є сальдо торгівельного балансу. Експорт позначається знаком “+”, тому що він створює (заробляє) іноземну валюту. Імпорт позначено знаком “-” є тому що країна витрачає іноземну валюту. Це скорочує в країні її запаси.

Пункти 4;5 показують експорт і імпорт транспортних, страхових, туристичних, брокерських та інших послуг.

Сальдо балансу товарів та послуг (пункт 6 в таблиці 8-3) показує, що країна відстає по експорту від імпорту на 155.

В пункті 7 показано, що країна є чистим кредитором. Протягом певного часу країна інвестувала за кордон більше, ніж іноземці інвестували в дану країну. Це тому, що, чисті доходи від інвестицій є надлишоком платежів по процентах і дивідендах, здійсненних іноземцями на вкладений за кордоном капітал країни, над тим, що країна виплатила по процентам та дивідендам від іноземного капіталу, інвестованого в країну. Доходи країни від інвестицій в нашому прикладі (табл. 8-3, пункт 7) склали 15 гр. одн. в іноземній валюті.

Пункт 8 відображає чисті перекази як приватних, так і державних коштів із своєї країни в інші. Сюди входить допомога іншим країнам, пенсії своїм громадянам, що проживають в інших країнах, грошові перекази за рубежі країни і таке інше.

Пункт 9 показує розрахунок платіжного балансу по всіх поточних операціях.

Пункти 10, 11, 12 відображають рух капіталів, пов'язаних з купівлею і продажем матеріальних і фінансових активів, що були здійснені впродовж певного відрізку часу. Купівля іноземною фірмою підприємства в країні чи іншого виробничого, торгового об'єкта, експорт акцій і облігацій дає країні додаткову іноземну валюту. Це стаття приходу, надходження платежів і тому має знак “+”.

В той же час громадяни країни здійснюють інвестиції за кордоном. Це зменшує обсяг іноземної валюти в країні і тому такі операції мають знак “-”.

Баланс по поточних операціях і баланс руху капіталів є взаємопов'язаними. Дефіцит балансу по поточних операціях говорить про те, що експорту недостатньо для оплати імпорту товарів та послуг. Цей дефіцит фінансується шляхом позички грошей за кордоном або продажем об'єктів власності іноземцям. Це і відображено в балансі руху капіталів.

Дефіцит платіжного балансу по поточних операціях фінансується, в основному, чистим припливом капіталу на рахунок руху капіталів. І навпаки, актив поточного платіжного балансу країни супроводжується чистим відтоком капіталів по балансу руху капіталів та кредитів. В цьому випадку надлишкові засоби поточного платіжного балансу використовується для купівлі нерухомості чи надання кредитів іншим країнам.

Пункт 14 визначає обсяг іноземної валюти, що накопичує центральний (в Україні Національний) банк країни. Це називається офіційними резервами. Це іноземна валюта використовується для регулювання незбалансованості платіжного балансу по поточних операціях і руху капіталів.

Всі три складові частини платіжного балансу – рахунки поточних операцій, руху капіталів і офіційних резервів – повинні в сумі дорівнювати нулю. Кожна одиниця використаної іноземної валюти, а саме платежі, в міжнародних операціях повинна мати джерело, саме надходження іноземної валюти.

Хоча платіжний баланс повинен бути збалансованим (зводиться до нуля) є такі поняття як дефіцити платіжного балансу і його активи.

Дефіцит платіжного балансу означає, що населення країни за певний період часу заплатило іноземцям більше (оплата імпорту благ + експорт капіталу), ніж отримало від них (виручка від експорту благ + імпорт капіталу), і тому іноземці мають певну суму грошей. Вона дорівнює величині дефіциту платіжного балансу даної країни. Ці гроші будуть пред'явлені в центральний банк країни для обміну на іноземні валюти, девізи, що призведе до скорочення валютних резервів центрального банку країни.

VI. Валютні курси і міжнародна фінансова система

Економічні операції у межах країни є досить простими. І той, хто продає, і той хто купує, використовують національну грошову одиницю. Але щоб купити якийсь товар чи послугу, що вироблені в іншій країні, треба мати гроші цієї країни, а доходи населення країни отримує в своїй національній валюті. У міжнародних економічних відносинах виникає проблема обміну грошей своєї країни на гроші іноземних країн. Цей обмін здійснюється в певних співвідношеннях. Які співвідношення встановлює валютний ринок?

Валютний ринок – це ринок, на якому торгують валютами різних країн. Саме тут визначаються співвідношення обміну грошей однієї країни на гроші інших країн.

Визначення ціни валюти однієї країни через грошову одиницю іншої називають валютним курсом.

Масштаби, стійкість дефіциту чи активу платіжного балансу країни, характер заходів, що застосовує країна для подолання незбалансованості, залежить від систем валютних курсів, що застосовує держава і яка прийнята міжнародною спільнотою.

Існує два полярно протилежних варіанта систем валютних курсів:

1) система гнучких чи плаваючих валютних курсів, за яких курси обміну національних валют однієї на іншу визначаються попитом та пропозицією;

2) система жорстко фіксованих валютних курсів. Її суть в тому, що змінам валютних курсів, як наслідку коливань попиту та пропозиції, перешкоджає державне втручання в функціонування ринків національних валют.

Вільно плаваючі валютні курси

Вільно плаваючі валютні курси визначаються безперешкодною грою попиту та пропозиції. Розглянемо це на графіку (мал. 8-4) для двох країн А і Б. По назві країни назвемо і її валюту.

Розглянемо курс або ціну, за якої гроші країни А можуть бути обмінені на гроші країни Б. Як показано на малюнку 8-4, попит на гроші Б падає, а пропозиція грошей Б – зростає. Чому?

Спадаючий попит на гроші Б, відображений прямою DD, вказує на те, що коли гроші Б стануть менш дорогими для країни А, то і товари країни Б стануть дешевими для країни А. Це примушує країну А розширювати попит на товари країни Б і, відповідно, на гроші Б. Пропозиція грошей Б (SS) падає, тому що в міру того як ціна грошей Б, що виражена в грошах А, піднімається (це означає, що ціна грошей А, що виражена в грошах Б, падає), у країни Б з'являється схильність купувати більше товарів країни А.

Попит країни А на гроші країни Б падає, тому що в міру того як гроші Б стають менш дорогими, всі види товарів країни Б стають дешевими для країни А. Пропозиція грошей Б країні А зростає, так як за більш високої ціні грошей Б в грошах А країна Б захоче купити більше товарів країни А. Перетин кривих попиту і пропозиції визначає валютний паритет, чи рівноважний валютний курс. На графіку 8-4 це 3 грошових одиниці країни А за 1 грошову одиницю країни Б.

Існує закономірність: якщо грошова одиниця країни А відносно грошової одиниці країни Б дешевшає, то грошова одиниця країни Б відносно грошової одиниці А дорожчає. І навпаки.

Гнучкі валютні курси автоматично коригуються таким чином, що в підсумку зникають дефіцити і активи платіжних балансів.

Фіксовані валютні курси. На іншому полюсі знаходяться країни, які фіксують чи “закріплюють” свої валютні курси, намагаючись подолати недоліки системи гнучких валютних курсів.

Дію цієї системи розглянемо на прикладі. Припустимо, що країни А і Б прийняли рішення підтримувати валютний курс: 3 одиниці грошей А = 1 одиниці грошей Б.

Основна проблема в тому, що встановлення жорсткого співвідношення (3:1) двох грошових одиниць не забезпечує стабільність відносно попиту та пропозиції грошей Б. Так як попит і пропозиція з часом змінюються, держава для стабілізації валютного курсу вимушена прямо чи опосередковано втручатися в функціонування валютного ринку. Розглянемо малюнок 8-5.

Припустимо, що попит на гроші Б піднявся з ДД до Д₁Д₁. Дефіцит платіжного балансу країни А зріс на величину ав. Це тому, що уряд країни А підтримує валютний курс на рівні 3 гр. од. А за 1 гр. од. Б (3=1). Країна А повинна якимось чином компенсувати нестачу в неї грошових одиниць країни Б. Існує декілька способів зміни попиту чи пропозиції, чи того і іншого так, щоб відповідні криві перехрещувалися, як і раніше, в точці а (курс 3А=1Б): 1) використання резервів; 2) певна торгова політика; 3) валютний контроль; 4) внутрішнє макроекономічне регулювання.

a

в

D1

D

S

S1

1) Використання резервів. Найбільш поширений засіб закріплення валютного курсу – маніпулювання ринком з допомогою офіційних резервів. Це запаси іноземної валюти, якими володіє держава. В якості резервів використовується і золото. Уряд країни А може продати якусь кількість золота країні Б і збільшити кількість грошей Б на величину дефіциту. Це змістить криву пропозиції (SS) вправо до точки “в” і таким чином підтримає офіційно встановлений курс.

2) Торгівельна політика. Держава може запровадити прямий контроль торгівельних і фінансових потоків. Може стримуватися імпорт (тим самим знижується попит на гроші країни Б) і заохочуватися експорт (тим самим збільшується пропозиція грошей країни Б). Головна проблема застосування цих заходів в тому, що скорочується світова торгівля, деформується її структура і торгівельні зв'язки.

3) Валютний контроль. В умовах валютного контролю уряд країни А намагається подолати проблему нестачі грошей Б вимогою продажу йому всіх грошей країни Б, що отримали експортери країни А. Потім уряд розподілить ці гроші Б між різними імпортерами, яким потребуються гроші країни Б в розмірі хв. Таким чином уряд країни А обмежить імпорт своєї країни тією кількістю іноземної валюти, яка надійшла в країну завдяки експорту.

4) Внутрішнє макроекономічне регулювання. Останнім засобом підтримки стабільності валютного курсу є таке використання внутрішньої податкової чи грошової політики, яка усуває нестачу іноземної валюти. Наприклад, обмежувальні податкові і грошові заходи зменшують національний доход країни А відносно національного доходу країни Б. Так як масштаби імпорту безпосередньо залежать від рівня національного доходу, це призведе до скорочення попиту на імпортні товари, а тому і на іноземну валюту.

Міжнародна фінансова система. Розглянувши принципи, які лежать в основі валютних курсів, можна перейти до знайомства з основними валютними системами.

Валютна система – це набір правил, домовленостей та інституцій, через які здійснюються платежі по операціях, що виходять за межі національних кордонів.

Можна виділити три основні валютні системи: 1) валютна система золотого стандарту; 2) система вільно плаваючих курсів, в якій валютні курси коливаються відповідно до попиту та пропозиції, щоб зрівнювати валютний ринок; 3) система регульованих плаваючих валютних курсів.

Система золотого стандарту. Історично однією з найважливіших систем встановлення валютних курсів був золотий стандарт. Ця система домінувала у своїй чистій формі протягом 1880-1913 рр. У цій системі країни виражали вартість своєї валюти через фіксовану кількість золота. Кожна країна карбує золоті монети з державним штемпелем для гарантії її чистоти і ваги. Оскільки золоті монети стають засобом обміну – грішми, то зовнішня торгівля не відрізняється від внутрішньої.

Система золотого стандарту має два недоліки:

Головний недолік в тому, що погоджуючись з фіксованим валютним курсом (золотим стандартом), країна повинна пристосуватися на макроекономічному рівні до зростання безробіття, скорочення доходів, з одного боку, і інфляції – з іншого. В умовах використання золотого стандарту грошова політика держави в значній мірі визначається змінами попиту та пропозиції іноземної валюти.

Золотий стандарт може діяти тільки до тих пір, поки один із учасників не вичерпає свої золоті запаси.

Після цього країна не може виконувати вимоги про фіксовані валютні курси. Вона вимушена застосувати девальвацію.

“Велика депресія 30 років” сповістила про банкрутство системи золотого стандарту. Країни почали широко застосовувати торгівельні бар'єри. До кінця другої світової війни (середина 40 років) світова торгівля і світова грошова система зруйнувалися.

Бреттон-Вудська система. Започаткована в 1944 році в місті Бреттон-Вудс, штаб Нью-Хемпшір (США). Було вирішено, що треба створити таку валютну систему, яка забезпечить стабільність валютних курсів країн світу, і стане можливим уникнути руйнівних девальвацій.

Бреттон-Вудська система встановила паритет для кожної валюти як до долара США, так і до золота. Паритет долара як ключової і резервної валюти підтримувався лише до золота. Воно початково мало ціну 35 дол. за унцію (28,3 грама). Співвідношення між валютами закріплювалося міжнародною угодою.

Коли одна з валют опинялася в межах 10% відхилення, цій країні дозволялося самій змінювати вартість своєї валюти для корегування розбалансованості платіжного балансу. Більш значні зміни валютних курсів вимагали дозволу Ради директорів Міжнародного валютного фонду (був створений в Бреттон-Вудсі).

Дата добавления: 2014-10-15