Основна проблема – процес виникнення та формування філософських систем

Мета заняття – розкрити особливості та характерні риси філософських систем.

ІСТОРИЧНІ ТИПИ ФІЛОСОФІЇ. СТАНОВЛЕННЯ ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ

ТЕМА 2.

Основні поняття та категорії: веди, сансара, карма, ортодоксальні школи (веданта, міманса, йга, вайшешика, санкья, ньяя), неортодоксальні школи (чарвака-локаята, буддизм, джайнізм), конфуціанство, інь, янь, дао, натурфілософія, космізм, апейрон, атом, софістика, апорія, неоплатонізм, стоїцизм, схоластика, патристика, універсалії, реалізм, номіналізм, томізм, антропоцентризм, геліоцентризм, гуманізм, пантеїзм, деїзм, дуалізм, монізм, субстанція, модус, атрибут, емпіризм, раціоналізм, предмет, розвиток, явище, система знання, “річ у собі”.

План лекції

1. Філософія Стародавнього Світу.

2. Філософія Середньовіччя та доби Відродження.

3. Філософія Нового часу та Просвітництва (XVII - XVIII ст.)

4. Німецька класична філософія.

5. Зміна парадигми філософського мислення у XIX поч. XX ст.

Рекомендована література

1. Канке В.А. Философия. Исторический й систематический курс: Учебник для вузов. - М., 2000.

2. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. - М., 1998.

3. Тягло О.В., Кривуля О.М., Воропай Т.С. Філософія: У 2 кн. - Харків: Ун-т внутр. справ, 1999. – Кн. 1: Хронологічно-тематичний огляд.

4. Кириленко Г.Г., Шевцов Е.В. Философия. Справочник студента. - М., 1999.

5. Философия: учебник для высших учебных заведений / Отв. ред. В.П. Кохановский. - Ростов н/Д, 1999.

6. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник / За ред. І.В. Бичка - К., 1994.

7. Філософія: Навч. посібник / За ред. І.Ф. Надольного. - К., 1998.

8. Філософія: Навч. посібник / За ред. О.П. Сидоренка. - Одеса, 2000.

11. Філософія: Підручник / За ред. Н.Я.Горбача. - Львів, 1995.

12. Цибра М. Ф., Кавалеров А. І. Філософія: Курс лекцій. -1997.

13. Читанка з історії філософії. У 6 кн. / Під ред. Г. І. Волинки. - К., 1992. – Кн. 1: Філософія Стародавнього світу

14. Шаповалов В. Ф. Основи философии. От классики к современности: Учеб. пособие для вузов. - М., 1999.

Філософія Стародавнього Світу. Проблема “Схід—Захід”, на думку багатьох дослідників культури, є однією з наскрізних для людства. Уже давньогрецькі історики фіксували її у своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом: у способах життя, характері політичного правління і, головне, у способі світорозуміння. Сутність проблеми “Схід—Захід” полягає в тому, що людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах. І ця несхожість змушує, з одного боку, розширювати і збагачувати наші уявлення про людину та її можливості, а з іншого — намагатися зрозуміти її причини, шукати шлях людського взаємоприйнятного спілкування.

Для філософії проблема “Схід-Захід ” постає, перш за все, як проблема пошуку глибинних засад та механізмів діяльності людського інтелекту, адже з точки зору фізики ми, всі люди, живемо в єдиному космосі, проте виявляється, що сприйматися, розумітися та осмислюватися він може неоднозначно. В історії філософствування особливості західного та східного типів мислення зводять до більш загальних особливостей типів цивілізацій, а останні Р. Генон класифікував як традиціоналістські (східні) та прогресистські (західні). Західні цивілізації – це відносна автономність різних сфер суспільного життя (політика, економіка та ін.); відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм); активізм, прагнення змінювати дійсність; домінування індивідуального над загальним; раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення. Східні цивілізації – це наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери; відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиціоналізм); самозаглиблення, прагнення віддатися природному ходу речей; домінування цілого (загального) над індивідуальним; образний, притчовий, афористичний стиль мислення. Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності ведуть, врешті, до дещо іншої, а інколи принципово іншої людської поведінки.

Усі зазначені характеристики можна віднести і до особливостей західної та східної філософій. Так східна філософія орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування всіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, китайське П'ятикнижжя), найбільш цінує те, що освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть підкорити індивідуальне світовому цілому. При цьому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення в певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку із цим, західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним способом життєвого самоутвердження.

Історично філософія розвивалася в контексті саме цього протистояння цивілізацій: відомо, наприклад, що деякі філософи Стародавньої Греції мали контакти зі східними мудрецями; не виключено, що й вони справляли на них певний вплив. Відомо також і те, що в інтелектуальному обігу античного світу функціонували деякі образи та міфологеми Стародавнього Сходу. Тому співставлення вихідних ідей східної та західної філософій допомагає нам глибше зрозуміти джерела філософського мислення та його фундаментальні особливості.

Через розглянуті відмінності стає зрозумілим, чому саме західна філософія сприяла виникненню сучасної науки, а східна філософія сформувала привабливий образ “гуру” — духовного вчителя, наставника життя; чому західна філософія цінувала оптимістичний активізм, а східна була більше просякнута відстороненим життєвим спогляданням, сповненим зачарування грандіозністю світобудови як у просторі, так і в часі.

Протистояння “Схід—Захід” не вичерпує всієї строкатої картини життя сучасного людства, але воно є найвпливовішим і контрастним. Певною мірою із цим протистоянням пов'язана й історія України: чим далі ми заглиблюємося в минуле, тим тіснішими виявляються її зв’язки зі східною культурою (контакти з хозарами, половцями, кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в епоху Нового часу і надалі Україна все більше наближалась до західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми “Схід—Захід” дає нам змогу уважніше придивитися до певних аспектів української культури і філософії. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Європа відкрила для себе своєрідний, у чомусь екзотичний і багато в чому незрозумілий світ давньосхідної філософії. З того часу інтерес до неї не згасає. У чому секрет цієї привабливості давньосхідної філософії? Який особливий філософський акцент вносить вона у філософію взагалі? Насамперед, не може не викликати симпатій властивий східній думці момент духовного самозаглиблення, якогось невтомного прагнення шукати найціннішого у глибинах людського духу, шукати заради самого пошуку. Ця “зацікавлена відстороненість” - вічна таємниця східної філософії. По-друге, парадоксальним виглядає прагнення східної мудрості досягти стану повного розчинення індивідуального в загальному, прагнення зануритися в якусь первісну порожнечу, первісну світову тишу.

Безперечно, оцінюючи значення філософії Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, не слід впадати у крайнощі і підкреслювати лише позитивні моменти. Традиціоналізм, консерватизм, які були притаманні мислителям Стародавнього Китаю та Стародавньої Індії, суттєво вплинули на подальший розвиток філософської думки. Скажімо, необхідність “культурної революції” у Китаї 70-х рр. XX ст. обґрунтовувалась посиланнями на авторитет стародавньої філософії. Тому не слід забувати, що давньоіндійська та давньокитайська філософії були продуктами своєї епохи і мали відповідні особливості свого розвитку.

Зародки філософського мислення Індії сягають у глибоку давнину (середина І тис. до н.е.). Проте варто звернути увагу на такий факт: давньосхідна та давньогрецька філософії виникли практично одночасно, але існує давня традиція починати історію філософії саме зі Сходу. Чим це можна пояснити? По-перше, тим, що східна філософія була значно тісніше переплетена з іншими сферами життя та духовної діяльності суспільства: міфологією, релігією, магією, певними традиціями та обрядами. По-друге, філософська думка Стародавнього Сходу спиралася, як уже вказувалося, на деякі попередні традиційні тексти та канонічні духовні джерела, і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична. Тобто, тут ми маємо можливість “зазирнути” у досить віддалені глибини людської ментальності, побачити якісь первинні зародки людської раціональності.

Відомо, що найдавнішими цивілізаціями, дослідженими сьогодні наукою, були Шумер та Стародавній Єгипет; знайомство з їх духовною спадщиною дозволяє стверджувати, що саме тут уже були присутні деякі найперші філософеми, тобто зародки майбутніх філософських ідей та концепцій. Зокрема, в Шумері вже існувала перша відома нам універсальна класифікація світових стихій (небо, гроза, вода, земля), відповідно до цього були поставлені боги, властивості людини та характеристики держави. Окрім того, знаменитий епос про шумерського царя Гільгамеша чи не вперше з надзвичайною гостротою та емоційністю змальовує почуття людини, яка раптом просякнулася думкою про неминучість смерті. У Стародавньому Єгипті важливу роль відігравав міф про Осиріса - бога, що вмирав та воскресав, а також існували уявлення про неодномірність людського єства. Проте як вже було сказано, це були лише перші паростки філософської думки. Значно далі вона пішла в Стародавній Індії та Стародавньому Китаї.

Для історії давньої філософії Індії характерні хронологічна невизначеність, відсутність точного датування більшості філософських джерел. Першим джерелом інформації про життя (разом з археологічними знахідками) давньоіндійського суспільства є тексти індуської (арапської) культури (приблизно 2500 1700 р. до н.е.) – так названа ведична література. Формування ведичної літератури (“веда” – знання, звідси – “відати” – знати) проходило протягом довгого і складного періоду, який починається з появи індоєвропейських аріїв в Індії, їх поступовим заселенням спочатку її північних і середніх областей і завершується виникненням перших державних об’єднань. Ведична література традиційно поділяється на декілька груп чи різновидів текстів. Перший різновид - Самхіти - збірники гімнів на честь богів. Другий різновид – Брахмани (тобто книги, написані брахманами і для брахманів) - це коментарі до Самхитів, мета яких полягала у зміцненні ролі та авторитету жерців, обґрунтуванні кастового поділу суспільства. Аран'яки(буквально — “лісові тексти”) — це збірники правил для пустельників, старців, які намагаються сам на сам пізнати істину та її природу. Перехід від стану домогосподаря до пустельника уявлявся переходом від “шляху діяння” до “шляху знання”.

Четвертий різновид утворюють Упанішади.(санскр. — сидіти біля вчителя з метою пізнання істини). На сьогодні відомо біля 300 різних Упанішад. Більшість з них склалися приблизно у VIII - VI ст. до н.е. Вважається, що ранні Упанішади, як і аран’яки, розроблялися, в основному, зусиллями пустельників-аскетів, які віддалилися від світу і поринули в умоглядні спекуляції.

У середині першого тисячоліття до н.е. у староіндійському суспільстві успішно розвивається аграрне і ремісниче виробництво, торгівля, поглиблюються майнові розходження між членами варн і каст. Занепадає інститут племінної влади. У ІІІ ст. до н.е. під владою Ашоки в рамках єдиної монархічної держави об’єднується практично вся Індія. Традиційний ведичний ритуалізм, стара міфологія вже не відповідають новим умовам. Виникає ряд нових доктрин, принципово незалежних від ідеології ведичного брахманізму, що відкидають привілейоване положення брахманів у культі і по-новому придатних для питання про місце людини в суспільстві. Усеіндійського значення набуває вчення джайнізму і буддизму.

Термін “джайнізм” походити від слова “джина” - переможець. Джайни ведуть своє вчення від міфічних часів, пов'язуючи в реальності фантастичну передісторію джайнізму з діяльністю двадцяти чотирьох проповідників - тиртханкарів (“ведучих через океан буття”). Джайністське вчення тривалий час існувало лише у вигляді усної традиції і тільки в V cт. н.е. був укладений канон. Вчення проголошує дуалізм. Сутність особистості людини двояка: матеріальна (аджива) і духовна (джива). Сполучною ланкою між ними служить карма, що розуміється як тонка матерія, що утворює тіло карми і дає можливість душі об'єднатися з грубою матерією. Об'єднання неживої матерії з душею узами карми веде до виникнення індивіда, а карма постійно супроводжує душу в нескінченному ланцюзі перероджень. І лише коли людина поступово позбудеться карми, відбудеться її звільнення від пута сансари. Звільнення душі від впливу карми і сансари досягається через аскезу і здійснення благих діянь.

У VI ст. до н.е. у Північній Індії виникає буддизм - вчення, засновником якого був Сиддхартха Гаутама (приблизно 583-483 р. до н.е.). Найбільш повні зведення щодо раннього буддизму містяться у збірнику раннєбуддистських текстів за назвою "Типитака" мовою упали чи "Трипітака" на санскриті, що означає "Три кошики". Мовою упали тексти минулого були записані на неміцних пальмових аркушах і займали три кошики. Інша назва цих текстів – Палійський (чи Буддійський) канон. Він був укладений на Цейлоні в ІІІ ст. до н.е. і складався з трьох частин: Віная-пітака, Сутта-пітака й Абхидхамма-пітака. Центр буддистського вчення - чотири шляхетні істини: життя є страждання. У “Самьютта-нікоє” (“Збори пов'язаних повчань”) говориться: “народження - страждання, пристрасть - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання, розлука з приємним - страждання, неотримання чогось бажаного – страждання”. Причиною страждання є спрага (тршна), що веде через радості і пристрасті до переродження, народження знову. Усунення причин страждання полягає в усуненні цієї спраги. Шлях, що веде до усунення страждань, - благий восьмирічний шлях - полягає в наступному: правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне життя, правильне прагнення, правильна увага і правильне зосередження. Відкидається як життя, присвячене чуттєвим задоволенням, так і шлях аскези і самокатування. Припинення страждань настає тоді, коли людина рятується від сліпої прихильності до земного життя, що втягує його у свою вічну течію подій, якібезупинно відбуваються і народжують одна одну. Цей стан згасання, загасання, вистигання пристрастей і бажань називається в буддизмі нірваною. І головну увагу буддизм приділяє досягненню цього стану через “праведне” життя і засвоєння істини про вічну мінливість буття.

До початку н. е. в ідеологічній сфері Індії вирішальні позиції завойовує індуїзм, який є продуктом тривалого розвитку і поступового злиття різних культур окремих етнічних груп. Філософське обґрунтування індуїзму полягає в шести системах (шад-даршана), у рамках яких виникає ще цілий ряд шкіл. Серед філософських шкіл Стародавньої Індії провідне місце займали школи: санкх’я, вайшешика, н’яя, міманса, веданта. Не зважаючи на те, що їхні концепції часто суперечливі, усіх їх пов'язує прагнення знайти шлях, на якому можна досягти спокути (мукти) з пута карми.

У процесі розвитку філософського мислення в Стародавній і Середньовічній Індії виявляються і матеріалістичні тенденції. Найбільш повну інформацію про індійський матеріалізм повідомляє середньовічний філософ Мадхава (XІ ст.) у праці “Збори усіх філософій”, де він вказує на шістнадцять різних напрямків. Серед них - матеріалістичне вчення локаята (“вчення, спрямоване на (цей) світ”). Ця школа вплинула на сучасні розуми і зруйнувала зачарування минулим. Її судження, вільні від вигадок і теології, направляли думки на основні питання філософії. “Коли люди, звільнившись від забобонів і релігійних марновірств починають міркувати, вони легко сприймають матеріалістичне вчення, але при глибшому міркуванні вони відходять від нього”.

Китай – країна стародавньої цивілізації і багатої філософської спадщини. Історія філософської думки починається з першого тисячоліття до н.е. та сягає своїм корінням міфологічного мислення. У китайській міфології ми зустрічаємо обожнення неба, землі і всієї природи як реальності, що формує середовище людського існування. Найвищий принцип, який керує світом, найчастіше представляється словом “небо”. Звідси загальнокультурна традиція називати Китай “Піднебесною країною”. Одна з версій, що мала важливе значення для китайської культури, - світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки – панують стихійність і випадковість. Китайська держава – це “серединне царство”, тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома різними типами поведінки. Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття – іня і яня. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а янь – світлий, сухий, активний (чоловічий). Їх об’єднання дає частину “ці” – щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо янь – янь-ці. Взаємодія інь-ці та янь-ці утворює п’ять стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Названі елементи або стихії утворюють усе існуюче. Уся природа жива: кожна річ, місто і явище мають своїх демонів. Духи могли відкрити людині завісу над майбутнім, вплинути на поведінку і діяльність людей. У цей час у Китаї було розповсюджено гадальну практику з використанням магічних формул спілкування з духами. Для цього за допомогою піктографічного (малюнкового) письма наносилися запитання на кості великої рогатої худоби чи черепашачого панцира.

Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою та більш зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.

У першій половині першого тисячоліття до н.е. і в період ста шкіл (VI-II ст. до н.е.) виникли класичні книги китайської освіти, в яких викладалася стародавня поезія, історія, законодавство та філософія. Загалом це твори невідомих авторів, написані в різні часи. Особливу увагу їм приділяли конфуціанці і, починаючи з ІІ ст. до н.е., вони стали основними в гуманітарному вихованні китайської інтелігенції. Знання їх було достатнім для здачі державних іспитів на посаду чиновника. Мова йде про так зване “П’ятикнижжя” (“У–цзінь”). “ Книга пісень” – збірник стародавньої народної поезії, культових піснопінь, містичне пояснення походження племен, ремесел та речей. “Книга історії” є збірником офіційних документів, описів історичних подій. “Книга порядку” містить у собі опис правильної організації політичних і релігійних церемоній, норм соціальної та політичної діяльності. Ідеалізується стародавній період китайської історії, який вважається зразком її подальшого розвитку. “Книга весни і осені” є хронікою держави Лу (VII-V стст. до н.е.), пізніше служила як зразок для вирішення етичних і формально літературних питань. “Книга змін” – в якій викладені перші уявлення про світ і людину в китайській філософії.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (давні джерела нараховували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві (конфуціанство і даосизм). Філосовсько-етичне вчення Конфуція (Кун Фуцзи) виникло в VI ст. до н.е. на території Китаю. Погляди Кун Фуцзи були викладені його учнями у книзі “Лунь-юй” (“Бесіди і судження”). Конфуцій народився і жив у епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тяжкої внутрішньої кризи. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких міжусобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, що спиралася на адміністративно-бюрократичний апарат із незначного служилого чиновництва. Виступивши з критикою своєї епохи і високо оцінюючи минуле, Конфуцій на основі цього протиставлення створив власний ідеал удосконаленої людини — Цзюн-цзи. Високоморальний Цзюн-цзи, сконструйований Конфуцієм, володіє двома важливими гідностями: гуманністю і почуттям обов'язку. Поняття "гуманність" (жень) включало в себе багато якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей. Обов'язок — це моральне зобов'язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям накладає на себе сама. Почуття обов'язку, як правило, зумовлене знанням і вищими принципами, але не розрахунками. Конфуцій вчив: “Гуманна людина думає про обов’язок, низька людина турбується про вигоди.” Конфуцій розробив і ряд інших понять, включаючи вірність і щирість, благопристойність і дотримання церемоній та обрядів. Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі, проти існуючої навколо несправедливості.

У будь-який момент життя, на будь-який випадок, завжди й в усьому існували чітко фіксовані й обов'язкові для всіх правила поведінки: у щасті і скруті, при народженні і смерті, при вступі до школи чи призначенні на службу. Був укладений детальний збірник правил зовнішньої ввічливості і церемоніал-трактат Лин-зи. Усі записані в цьому обряднику правила належало знати і застосовувати на практиці, причому з тим більшим сумлінням, чим вище становище займала людина в суспільстві.

Конфуцій сформулював основи такого соціального порядку, який хотів би бачити в Піднебесній: "Хай батько буде батьком, син — сином, цар — царем, чиновник — чиновником і т. п., хай все в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов'язки, робити те, що їм належить".Упорядковане таким чином суспільство повинно складатися з двох категорій: верхів і низів — тих, хто думає, управляє, і тих, хто працює і підкоряється. Критерієм поділу на верхи і низи мусили служити не знатність походження і тим більше не багатство, яке Конфуцій зневажав, а лише знання та чесноти, а точніше - ступінь близькості людини до ідеалу Цзюн-цзи. Однією з найважливіших основ соціального порядку, за Конфуцієм, було суворе підкорення старшим. Будь-хто зі старших (чи батько, чи чиновник, чи імператор) є безперечним авторитетом для молодшого, підкореного, підданого. Конфуцій розробив учення про Сяо — синівську пошану. Сяо — це основа гуманності. Бути чемним сином зобов'язаний кожен, а особливо — людина письменна, освічена, гуманна, яка прагне до ідеалу Цзюн-цзи. Оповіді про визначні вчинки Сяо, зібрані у збірнику "24 приклади Сяо", перетворилися на об'єкт захоплення і наслідування. Виховання розпочиналося з сім'ї, з дитинства, з привчання до культу предків і норм сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім'ї, особливо на людях, у суспільстві.

Конфуціанство — це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів. словом, основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації. У II ст. до н.е. при імператорі У-ді принципи конфуціанства були канонізовані і проголошені офіційною ідеологією. Сам же Конфуцій був обожнений.

Важливим напрямком розвитку філософської думки в Китаї наряду з конфуціанством був даосизм. Засновником даосизму був філософ Лао-цзи, який жив у VI-V стст. до н.е. Його погляди знайшли відображення у книзі “Дао-де-цзин”, написаній у IV-III стст. до н.е.. Головна ідея його вчення – це поняття “дао” – природного закону, який не залежить ні від бога, ні від людей і є загальним законом руху і змін світу. Утверджується також існування субстанції “ці” (повітря, ефір), яка разом із “дао” складає основу всіх речей. Лао-цзи визнає розвиток явищ, можливість переходу їх у свою протилежність. “Одні речі ідуть, інші приходять, одні розквітають, інші в’януть, одні з’являються, інші руйнуються. Неповне стає повним, криве прямим, пусте стає наповненим, ветхе змінюється новим”. Це закон самого життя, бо протилежність є дією “дао”.

Філософія Середньовіччя та доби Відродження. Античною філософією прийнято називати сукупність філософських вчень, які розвивалися в суспільстві Стародавньої Греції і Риму з VI ст. до н.е. до VI ст. н.е. В її історії виділяються наступні етапи: становлення філософії Стародавньої Греції (VI-V ст. до н.е.; філософи: Фалес, Геракліт, Пармені, Піфагор, Анаксагор); класична грецька філософія (V-IV стст. до н.е.) – вчення Демокріта, Платона, Аристотеля; еліністично-римська філософія (з кінця IV ст. до н.е. до VI ст. н.е.) – концепції епікуреїзму, скептицизму, стоїцизму, неоплатонізму.

Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торговельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок із виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний, насамперед, із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм державного управління до тиранічних, а через них до демократичних — все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії.

Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародавній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес (640—562 рр. до н.е). Фалес був одним із “семи мудреців”. У своєму розумінні світу Фалес піднявся до поняття першопочатку, яким, на його думку, була вода. Вона в усьому і під усім. Все, що є у світі, походить від “води” і ґрунтується на цьому першопочатку. Воно відрізняється від простої води - це вода божественна, жива. Земля, як усі предмети, просякнута цією водою. У “нескінченній воді” Фалеса міститься потенціал подальшого розвитку. Усе останнє виникає шляхом “згущення” чи “розрідження” цієї першоматерії. Земля, як вважав Фалес, має форму диска, який плаває в нескінченній воді. Вона має пори і отвори. Землетруси він пояснював як коливання Землі на схвильованій воді. Вирішення проблеми пізнання Фалес також ґрунтує на принципі єдиного початку (води). Усі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і гарний вибір.

Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр (611—546 рр. до н.е.). Він першим серед старогрецьких філософів створив філософську працю “Про природу”. Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староіндійських і старокитайських, були, передусім, натурфілософами. Анаксімандр першим дійшов категоріального визначення того, що лежить в основі існування речей. Такий початок Анаксімандр назвав “апейроном”. Апейрон, за Анаксімандром, — це щось безкінечне, всеохоплююче і безмежне, незникаюче і таке, що перебуває у вічній активності і русі. За Анаксимандром, Земля вільно підноситься, не будучи нічим зв’язана, та утримується, бо скрізь вона однаково відділена. У цій думці є зародок геоцентричного світогляду на всесвіт.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585—524 рр. до н.е.) бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Всі речи виникли з повітря і є його модифікаціями, які утворюються шляхом його згущення чи розрідження. Інші мінливі властивості речей (наприклад, тепло і холод) є вихідними від цього основного процесу. У космогонічному вченні Анаксімена в результаті згущення повітря (наглядно зіставленого з валянням вовни) першою виникла дуже плоска земля. Вона висіла в повітрі, немов осідлавши його. Потім виникають море, хмари та інші речі. Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі початок і тіла, і душі. Душа - це повітряне явище і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості.

Іншим видатним центром як торгового і політичного, так і культурного життя малоазійської Греції був Ефес. Тут також приблизно у друга пол. VI ст. до н.е. виникає сильна філософська школа Геракліта Ефейського. Саме Геракліт уперше вводить у філософську мову термін "логос", який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно живим вогнем, який із часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає. Логос у Геракліта — це закон всесвіту. Відповідно до цього закону все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, всеминуще та одноразове — “все тече” (panta rei). Геракліт - однин із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є, водночас, відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттєва зміна — це зміна у свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. У світі все відносне. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світобудові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: мовленнєво-натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос.

У соціальній філософії Геракліта закладені основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного божественного закону — Логосу.

Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки переміщується до “Великої Греції” (сукупність грецьких полісів на о. Сицилія і на півдні Апінського півострову). Першу філософську школу тут заснував Піфагор (584-500 рр. до н.е.). Ранній піфагореїзм був тайним вченням. Піфагорійці вважають загальними перші чотири числа арифметичного ряду: одиницю, двійку, трійку, четвірку. У геометричній інтерпретації цим цифрам послідовно відповідають: крапка, пряма, квадрат, куб. Сума цих загальних чисел дає число “десять”, яке піфагорійці вважали ідеальним числом і надавали йому божественну сутність. На число десять, за піфагорійцями, можна перевести всі речи і явища світу з його протилежностями.

Разом із піфагорійською школою існувала елейська школа, отримавши назву за назвою міста Елеї (Південна Італія). Засновником її був Ксенофан, в історії філософії висловив думку, що всі боги – плід людської фантазії, що люди вигадали богів до своєї подоби, надавши їм усі свої фізичних рис і моральних недоліків. Антропоморфічному політеїзму, традиційному для античної міфології, Ксенофан протиставляв філософське поняття єдиного бога. Такий Богофілософ править світом завдяки силі своєї думки, без будь-яких фізичних зусиль. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності — думка, розум. Тут Ксенофан уперше в історії світової філософії фактично проголошує думку, що будь-яка філософія - ідеалізм, бо вона діє силою мислення (понять, категорій тощо), тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдяки мудрості люди шукають істину.

Філософські ідеї Ксенофена розвивав його учень Парменід. У центрі уваги Парменіда були дві найголовніші філософські проблеми: питання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці питання, вважав Парменід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід уперше в історії філософії використовує метод доведення філософської тези, а не простого її проголошення, як це робили філософи до нього. Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ані пізнати, ані словесно оформити, бо те, чого немає, — немислиме. Парменід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про предмет і сам предмет - це одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат.

Учнем Парменіда був його названий син Зенон Елейський (його акме припадає на 460 р. до н.е.). Зенон був талановитим вчителем і оратором. Молодість прожив тихо, на самоті з навчанням. Від Перменіда навчився презирливо ставитися до розкоші. Його нагородою був голос власного серця. Все його життя – боротьба за істину і справедливість. Вона закінчилась трагічно, але велася не даремно. Із багатьох праць Зенона (“Суперечки”, “Проти філософів”, “Про природу”) залишилися тільки деякі фрагменти. Зенона називають винахідником діалектики, яка постає в нього як мистецтво міркування і суперечок. Міркування Зенона дістало назви “епіхейрема” ("епіхерема"), тобто стислий умовивід, а також апорія — непрохідність, безвихідне становище.

Сучасником Зенона був Емпедокл (бл. 484—424 рр. до н.е.) — автор філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет і філософ. Емпедокл приймає як першопочаток світу всі чотири традиційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першопочатки в Емпедокла не переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедоклом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних початків: любові і ненависті. Любов — космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненості і зла. Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емпедокл стверджував, що все пізнається таким, яким його людина мислить. Так космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і ненависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, — світ, як ціле. Але людина пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469—399 рр. до н.е.). Сократ — перший афінський (за народженням) філософ, сучасник Демокрита. Він цікавий не лише своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленням його вчення. Сократ ніколи нічого не писав, знання про його світогляд черпають із творів Платона і Ксенофонта. Аналіз цих джерел показав, що ніякої філософської системи у Сократа не було. За своєю подобою Сократ не був схожий на філософа у традиційному розумінні. Скоріше він був народним мудрецем, образ життя і поведінка якого викликали не менше захоплення, ніж зміст його висловлень. Проводячи майже весь час на майданах, Сократ вступав у співбесіду з будь-ким, хто хотів говорити з ним. У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядається, насамперед, як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: “Пізнай самого себе” і “Я знаю, що я нічого не знаю ”. Перший девіз був написаний над входом у храм Аполона у Дельфах, авторство другого надається Сократу. При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користувався методом, який він називав майєвтикою. Мета майєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що, якщо нема поняття, то немає і знання.

Головна мета його філософії – встановити авторитет знання, який похитнули софісти. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши в центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, справи, і в цьому основне завдання філософії.

Платон (427—347 рр. до н.е.) — один із найвидатніших філософів в історії людства - походив з афінського аристократичного роду. Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно до цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно існуючого: чуттєві речі весь час змінюються, то виникаючи, то гинучи. Усьому тому, що є в них справді існуючим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. Щодо чуттєвих речей ідеї є одночасно й їхніми причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас, ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, “ейдос” — фактично об'єктивоване поняття. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне конкретному, сутність явищу, оригінал копії, але й як добро злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, у той час, як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

Філософія Платона характеризується також своєрідним протиставленням тіла і душі. Тіло смертне, а душа безсмертна. Тіло істоти створене з часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа створена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, з якої Бог створив душу космосу. За Платоном, індивідуальна душа складається із двох частин: розумної і нерозумної. За допомогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє почуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями.

На протиставленні тіла і душі ґрунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що “знання — це пригадування (анамнез)” того, що колись душа знала, а потім забула. Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового та одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища як держава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон висуває власний зразок державної досконалості, який в історії філософії отримав назву “ідеальна держава Платона”. Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. В ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива слухняністю землеробів і ремісників. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать їй, як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Аристотель — теж один із найвидатніших давньогрецьких філософів (384—322 рр. до н.е.). Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років пробув у “Академії” Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Аристотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: “Платон мені друг, але істина дорожча”. Як і Платон, Аристотель залишив після себе велику творчу спадщину, яку можна поділити на вісім груп: праці з логіки, загально філософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтвознавчі. Породженням Аристотеля є логіка. Наука про мислення та її закони викладені великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спільною назвою “Органон” (“Знаряддя”). Головною ж його філософською працею є “Метафізика”. У Аристотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У “Метафізиці” Аристотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання проголошує, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманним одному і тому ж в однаковій мірі.

Оригінальним у Аристотеля було вчення про душу. Душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Аристотель називає душею. Аристотель розрізняє три різновиди душі. Два з них належать до фізичної психології, оскільки вони не можуть існувати без матерії. Третій вид — метафізична, розумна душа.

Вчення Аристотеля про пізнання. За Аристотелем, розумна душа притаманна людині і Богові. Вона не залежить від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Аристотель. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого пізнання. Предмет науки — загальне, те, що осягається розумом. Але загальне існує лише в одиничному, яке чуттєво сприймається і пізнається через нього. Людина пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені в душі форми буття перейшли зі стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального зі стану потенції в стан акту, потрібен розум.

До наших днів зберігають цінність більшість ідей Аристотеля з питань соціальної філософії. Полемізуючи із Платоном, Аристотель відстоював ідею приватної власності, оскільки саме вона відповідає природі людини, вказує на оптимальні форми правління державою. Найвищими формами державної влади Аристотель вважав форми, за яких виключалась можливість корисливого використання влади і за яких влада служить усьому суспільству.

Філософія Аристотеля завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще за античних часів, відігравала визначальну роль в епоху Середньовіччя, справила значний вплив на європейську філософію Нового часу і сучасну філософську культуру.

В елліністсько-римський період античності (кінець IV ст. до н.е. — V ст. н.е.) найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і неоплатонівська.

Філософія Середньовіччя та доби Відродження. Під Середньовіччям, зазвичай, розуміють період розвитку суспільства, що охоплює ряд сторіч від Давнього світу до Нового часу. У соціально-економічному плані цей період співвідноситься з епохою феодалізму, з поширенням і зміцненням суспільного ладу, прогресивнішого, ніж рабовласницька організація суспільства. Для філософії це був період, коли змінилися мета і характер філософствування. Античності не було притаманне, у цілому, підпорядкування філософствування тим чи іншим політичним режимам чи якійсь монотеїстичній релігії. Філософи могли вільно створювати свої світоглядні концепції як в області онтології, так і в гносеології, етиці, естетиці, соціальній філософії. Середні ж століття характеризувалися, крім іншого, тим, що до цього часу вже закінчувався перехід від політеїзму до монотеїстичної релігії.

У філософії Середньовіччя виділяються два періоди, названі патристикою (ІV - VІІІ ст.ст.) і схоластикою (VІ - XV ст.ст.). Патристика (від лат. pater - батько) - це система теолого-філософських поглядів “отців церкви”, які обґрунтовували і розробляли ідеї християнства. В історії патристики виділяють кілька етапів: апологетика (ІІ - ІІІ ст.ст.); класична патристика (ІV - V ст.ст.); завершальний етап. Патристика поділилася на західну, де писалися праці латинською мовою, і східну, де добутки створювалися грецькою мовою.

На ранньому етапі свого розвитку патристика набула характеру апологетики (II—ІІІ ст. ст.): перші християнські мислителі зверталися до римських імператорів або широкого загалу з посланнями на захист християн (давньогрецькою мовою “апологія” — захист). У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природа та сутність віри, співвідношення віри і знання. Від самого початку рання патристика (апологетика) поділилась на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний та негативний.

Прихильники позитивного ставлення – Юстин Мученик (бл. 100— 165 рр. н.е.), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150— 215рр. н.е.), Ориген (185—254 рр. н.е.) — вважали, що грецькі філософи прямували шляхом істини, але не могли досягнути її, тому що вона ще не явила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології.

Другий напрям апологетики – напрям негативного ставлення до античної філософії, представлений іменами Татіана (125 — 175 рр. н.е.), Тертулліана (160 — 220 рр. н.е.), Арнобія (260 — 327 рр. н.е.) - наполягав на рішучому відкиданні античної мудрості як такої, що, порівняно з божественним виявленням, постає як безумство. Філософські міркування, по-перше, безпідставні, бо філософи можуть довести все, що завгодно; по-друге, ведуть до розбещеності та гріху; по-третє, складні та заплутані. Божественна мудрість та віра живуть у простих душах тому, що вони не підлягають розумному осмисленню та обґрунтуванню, а потребують відданості, любові, щирого почуття до Бога.

Видатним християнським мислителем періоду патристики і найбільш видатним з “отців церкви” був Августин Блаженний (Аврелій Августин), який вважається найбільшим філософом і богословом періоду патристики, який здійснив істотний вплив на всю середньовічну культуру і на наступний розвиток філософії. Крім теоретичного значення, його діяльність мала і практичне значення: він, зокрема, обґрунтував необхідність церковної організації як посередника між Богом і віруючими. Вагома теоретична спадщина Августина: збірники його творів нараховують більше сорока томів. Головні його праці: “Про град Божий”, “Про щиру релігію”, “Сповідь”, “Про Трійцю”, “Про безсмертя душі”, “Про єресь”, “Про вільну волю”. Августин ретельно проаналізував безліч положень християнського віровчення, усунув явні протиріччя між деякими з них чи дав нове їхнє тлумачення; він провів величезну роботу із систематизації релігійного знання, прагнув представити його в якості єдиної, цілісної концепції. У своїх творах ґрунтувався на положенні, відповідно до якого “щира філософія і щира релігія - те саме ”. З філософів він високо цінував Сократа, Платона, спирався на більшість його філософських тез.

Продовженням патристики стала схоластика, але таким продовженням, що виникло ще в період патристики на основі відповідних навчань, і поступово з IV ст. стало домінувати в культурі середніх віків. Саме поняття схоластики мало в середні століття позитивне значення. У перекладі з латинської і грецької це слово означає: “школа”, “шкільний”, “вчений”, “вченість” і обіймало своїм значенням “викладання” і “дослідження”, що велися в усіх школах, у тому числі у вищих - університетах. Відповідний зміст вкладався й у поняття “схоластична філософія”, значення якого було переважно орієнтоване на раціоналістичне обґрунтування положень християнського віровчення. Центральною проблемою, навколо якої йшли дискусії протягом декількох сторіч і яка розділила філософів на два табори - реалістів і номіналістів, була, як зазначалося, проблема “універсалій”. Прихильники реалізму вважали, що загальні поняття - універсалії мають справжню реальність: існують “дерево взагалі”, “людина взагалі” і т.п. окремо від одиничних речей, як їхні духовні сутності, прообрази; саме вони породжують одиничні речі, їхні первинні утворення, що потім, так би мовити, тиражуються. Позиція ж представників номіналізму полягала в обґрунтуванні тези: “універсалії суть імена після речей”. Реальні лише одиничні речі, наприклад, конкретні дерева, люди, а “дерево взагалі” чи “людина взагалі” - це лише слова чи назви, що узагальнюють у вид одиничні предмети. Загальні поняття, вважали помірні номіналісти, відбивають подібні риси в одиничних речах.

Видатним реалістом був представник ранньої схоластики Іоанн Скотт Еріугена (бл. 810-877 рр. н.е.). Його називали “першим батьком схоластики”. Одним із перших він висунув тезу, що відноситься до всієї схоластики: справжня релігія є і справжньою філософією і навпаки, сумніви, висунуті проти релігії, спростовують і філософію. Наступним батьком схоластики був Ансельм Кентерберійський (1033-1109 рр.). У словах “вірю, щоб розуміти” чітко визначена позиція схоластика. Віра повинна бути вихідною точкою і метою раціонального мислення, але віра повинна бути виключена з операцій мислення, вона не може бути аргументом. Святе писання вказує, що є істиною, але не пояснює, чому воно є істиною. Розум вільний і самостійний, але в межах догм. Девізом Ансельма було: “віра шукає розум”.

Номіналізм, як плин, представлений такими іменами, як Беренгар Турський (1000 – 1088 рр.), Росцелін, Альберт та ін. Найбільш яскравий з них - Росцелін із Комп'єня (1050 - 1110 рр.) - французький філософ-теолог, який викладав логіку (яка тоді називалася діалектикою). Його твори до нас не дійшли, тому що вони за рішенням католицького собору в Суассоні (1092 р.) зазнали знищення. Саме вчення Росцеліна зазнало осуду, його змусили зректися своїх поглядів. Церква переслідувала і засуджувала номіналістів.

П'єр Абеляр (1079-1142 рр.) - один з найяскравіших представників духовного життя Середньовіччя, видатний оратор, тонкий до витонченості логік-діалектик, незламний переможець публічних філолофсько-богословських змагань. Сучасники називали його Сократом Галлії, Платоном Заходу, Аристотелем своєї епохи, який мандрує лицарем діалектики. Він уславився як поет, музикант, нарешті, як герой зворушливого роману, що зробив ім'я його улюбленої Елоїзи популярним далеко за межами вченого світу. Він вміло захищав оригінальну позицію в суперечках про універсалії. Позиція Абеляра полягала в захисті істотно пом'якшеного номіналізму, іменованого концептуалізмом, суть якого в тому, що реальними є окремі предмети, але загальні ідеї - не порожній звук: вони відповідають тому поняттю (концепту), що утворить наша духовна реальність.

Найзначнішим філософом-схоластом XІІІ ст. був Фома Аквінський (лат.-Томас). Він народився у сім’ї італійського аристократа біля містечка Аквіно Неаполітанського королівства. Серед проблем, на які була звернена його увага, була проблема співвідношення філософії і теології. Він вважав, що за своїми предметами філософія і теологія фактично не розрізняються, обидві вони мають предметом Бога і те, що він створює; тільки теологія йде від Бога до природи, а філософія - від природи до Бога. Вони відрізняються одна від одної, насамперед, методом, засобом його збагнення: філософія (а сюди відносилися тоді і наукові знання про природу) спирається на досвід і розум, а теологія - на віру. Теологія може взяти щось від філософських дисциплін, але не тому, що відчуває в цьому необхідність, а лише заради більшої дохідливості викладених нею положень.

Інша проблема, що знаходилася у фокусі уваги Фоми Аквінського,- це проблема існування Творця світу і людини. З погляду Аквінського, філософія і теологія розробляють спільно свої докази існування Бога:

1. У світі все рухається, тому повинен існувати “першодвигун”, яким і є Бог.

2. Одна природна річ обумовлює іншу; у світі існує загальна причинна обумовленість. Такою “першопричиною” є Бог.

3. Світ також складається з випадкових явищ. Ці явища не можуть існувати самі по собі, вони повинні породжуватися необхідною причиною, тобто Богом.

4. Різні речі містять у собі й різні “ступені вдосконалення”. Про них можна говорити лише у порівнянні з чимось більш досконалим. Такою абсолютною досконалістю є Бог.

5. Розвиток світу підпорядкований якійсь певній меті. Отже, повинен існувати початок, що визначає напрям розвитку світу до означеної мети. Таким початком є Бог.

В онтології Фома Аквінський приймає аристотелівську концепцію форми і матерії, пристосовуючи її, як, втім, і багато інших трактувань проблем Аристотелем, до завдань обґрунтування догматів християнської релігії. Для нього всі предмети природи є єдністю форми і матерії; матерія пасивна, форма активна. Є безтілесні форми - ангели. Найвищою і найдосконалішою формою є Бог; він є чисто духовною істотою. Своєрідним етапом розвитку філософської думки пізнього Середньовіччя є творча спадщина Роджера Бекона, Дунса Скотта та Уільяма Оккама.

XIV — поч. XVII ст.ст. в історії Європи прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. “renaissance” — відродження). Цей термін уживається на означення відродження античної культури під впливом суттєвих змін у соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Епоха Відродження на перше місце ставить Платона. Філософія Платона спрямовується проти католицької теології та авторитету Аристотеля у схоластичному його тлумаченні, широко впливає на утвердження філософського ідеалізму в його новій, звільненій від середньовічної схоластики, формі і відкрито виступає проти матеріалістичних тенденцій у філософії.

У цілому, філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі його уваги була людина, а Античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середні віки за основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Саме людина з її тілесністю вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність. У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кін. XVI — поч. XVII ст. ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди: гуманістичний (антроноцентричний) період (сер. XIV — сер. ХV ст. ст.); платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період (сер. XV — перша третина XVI ст. ст.); натурфілософський період (др. пол. XVI — поч.. XVII ст. ст.)

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265-1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну, він прагне довести, що корінь людського буття лежить у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Розпочату Данте лінію на возвеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії — Франческо Петрарка (1304—1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постав проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану “Studia humanitatis”, тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини — уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою в різних своїх виявленнях.

Гуманізм в Італії більше орієнтувався на Платона. Ця тенденція була вмотивована необхідністю виступити проти схоластичного Аристотеля, його інтерпретації томізму. Значними фігурами серед платоників XV ст. були Марсіліо Фічіно, Піко делла Мірандола.

Марсіліо Фічіно (1433-1499) - блискучий перекладач Платона і неоплатоників, названий друзями “другим Платоном”. Значний інтерес представляють міркування Фічіно про всі загальній релігії. Такі думки Фічіно викладав із церковної кафедри. Це було свого роду закликом до віротерпимості.

У “Коментарі на “Бенкет”, "Платоні" філософ викладає своє розуміння краси і любові. Краса, визначає Фічіно, є "деякою гармонією, що народжується найчастіше від поєднання якомога більшої кількості частин". Можлива краса душ, тіл і голосів. Гармонія в душах виникає від поєднання багатьох чеснот: у тілах народжується зі згоди фарб і ліній; гармонія у звуках - зі згоди безлічі голосів. "Отже, краса трояка: краса душ, тіл і голосів. Краса душ осягається розумом, тіл сприймається зором; голосів - тільки слухом". Тільки ці здібності і почуття мають відношення до збагнення краси. Ні нюх, ні смак, ні дотик, згідно з Фічіно, не дають пізнання краси. Любов є бажанням краси, прагненням до краси. Фічіно розуміє сутність краси як духовність, вищим ступенем краси мислить Бога, а вищою формою любові вважає любов до Бога. Фічіно і земну плотську любов розглядає в дусі релігійного світогляду. "Плотське шаленство, - пише він. - схиляє до розгнузданості, до неподобства; любов же - до краси. Усякий, хто має здоровий глузд, повинен остерігатися і не переносити божественне ім'я любові на низовинні пристрасті".

У роботі Академії брав участь геніальний філолог і філософ Піко делла Мірандола. У його творчості продовжувалося осмислення і розвиток ідей Фічіно. У молодому віці в 1486 р. підготував "900 тез з філософії, кабалістики і теології", в яких захищав ідею єдиної релігійної істини. Існуючі релігії розглядав лише як етапи до її повного пізнання. У творах Піко стверджувалося, що основою релігії могли бути не тільки традиційні релігії (раціональне в них), але й перський зороастризм і єгипетські вірування, і, звичайно, філософські вчення Платона та Аристотеля.

Вчення Піко, як і вчення Фічіно, - ренесансний неоплатонізм. Але на відміну від Фічіно Піко засвоїв філософію Аристотеля. Піко писав навіть трактат "Згода Платона та Аристотеля", що залишився незакінченим. Відповідно до концепції неоплатонізму Піко вважає Бога надсвітовою сутністю, яка реалізує себе у творчості природи. Сутність Бога, згідно зі вченням Піко, непізнавана, невимовна в понятті і слові.

Найбільшу популярність принесла його "Мова про достоїнство людини", в якій гуманістична ідея набула яскравого втілення і подальшого розвитку. Піко вже не обмежується констатацією влади людини над нерозумною природою, він стверджує, що головна перевага людини, дана йому богом, - це воля самоствердження, що дозволяє йому не тільки бути вищим над всіма іншими істотами, але й формувати себе як особистість, реалізувати себе у творчості і пізнанні. Людина за власною волею може опуститися до рівня тварини, а може наблизитися до Бога.

Нарешті, ще один напрям ренесансної філософії - натурфілософія, тобто філософствування, спрямоване на розуміння сутності природи і Всесвіту.

Ренесансна натурфілософія була представлена іменами Миколи Кузанського, Телезіо, Джордано Бруно та ін.

Микола Кузанський (1401-1464) - уродженець Південної Німеччини. Його справжнє ім'я – Кребс. У трактаті "Про учене незнання" Кузанський викладає своє розуміння природи і Бога, висловлюється в дусі процесуальності, нескінченності пізнання істини. Теїзм, тобто вчення про Бога як творця світу, поєднується тут з елементами пантеїзму. Бог, за Кузанським, існує до світу і разом із тим у світі. "Якщо розглядати речі без нього, вони - ніщо, як число без єдності. Якщо розглядати Бога без речей, то він існує, а речі не існують". Бог є "абсолютний максимумом", а світ, космос - "обмеженим максимумом". "Абсолютний максимум - один, тому що він - усе, у ньому усе є, тому що він - вища межа. Світ виникає з божественного "абсолютного максимуму" шляхом його "розгортання". Подібно тому, як лінія є розгортанням крапки, час - розгортанням миті, рух - спокою, так увесь світ є розгортанням власної сутності, згорнутої в Бозі. "Усі видимі речі суть образи невидимих речей... ". Таке абстрактне розуміння Бога означало, по суті, його деперсоналізацію, тобто відхід від представлення Бога в подобі людини. Оскільки Бог нескінченний, то і сам процес розгортання, тобто творення, світу стає нескінченним. Кузанський пориває з аристотелівським уявленням про кінець Всесвіту і Землі як центрів світобудови.

Людина мислиться як мікрокосм, малий світ, "стягуючий у себе весь Всесвіт". “У людстві, - зазначає Кузанський, - усе зведено до вищого ступеня".

Джордано Бруно (1548 - 1600) народився в родині збіднілого дворянина в місті Нола, біля Неаполя. Найбільш значні філософські твори Бруно – діалоги: "Про причину, початок і єдине", "Про нескінченність у Всесвіті і світах", "Вигнання звіра, який торжествує " та ін. Головна заслуга Бруно – у розкритті філософського значення вчення Коперніка і подальшому розвитку космології. Виходячи з геліоцентричної системи Коперніка, Бруно робить сміливі висновки щодо відносність самого поняття "центр", про рух Землі, про нескінченність Всесвіту і безлічі світів. Сонце - центр нашої сонячної системи, воно лише одна з численних зірок, що мають свої планети. Бруно відкидає вчення Аристотеля про Землю як нерухомий центр, замкнутий сферами світу, за межами якого знаходиться першодвигун.

Бруно сприйняв вчення Кузанського про наявність, перехід одна в іншу і збіг протилежностей, як фундаментальної особливості природи. У максимумі і мінімумі протилежності збігаються. "Одна протилежність є початком іншої... Знищення є нічим іншим як виникнення, і виникнення є нічим іншим, як знищенням; любов є ненавистю; ненависть є любов’ю... Що служить для лікаря більш зручною протиотрутою, ніж отрута? Кулясте має межі в рівному, увігнуте заспокоює і перебуває в опуклому..."

Мінімальною величиною матерії є, відповідно до вчення Бруно, атом; у математиці мінімум – крапка; у складних тілах - монад, що є єдністю фізичних і психічних властивостей. Якщо сполучити ідею єдності світу і тезу про збіг максимумів і мінімумів, то неминуче народжується висновок: "Усі в усім". Цю дивну для недосвідченого у філософії розуму тезу варто розуміти в значенні можливості перетворення одного в інше, у значенні потенційної здатності матерії бути в різних станах. Іскра є мінімумом вогню, але вона ж є вогонь. У мінімумі - можливість максимуму. "Усяка річ є в усякої речі".

На зламі XV – XVI ст. ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі. Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи. Отут виділяється, насамперед, така особистість як Еразм Роттердамський, справжнє ім'я Герхард Герхардс (1469-1536), який народився в м. Роттердамі. Еразм відчув на собі сильний вплив ідей морального удосконалення, що йшли від громади “братів загального життя” та інших єретичних вчень. Свій світогляд він називав “Філософією Христа”, сутність якого полягала у відродженні ідеалів раннього християнства, “поверненні до джерел”.

У 1516 р. Еразм на замовлення Карла V пише книгу “Християнський государ”, в якій відстоює ідеї гуманного правління, заявляючи, що государ повинен правити, спираючись на любов підданих, а не на почуття страху перед владою.

У період нескінченних війн Еразм виступає з книгою “Скарга світу”, в якій пропагує ідею миру між народами. “Велика частина народу, - сказано в книзі, - ненавидить війну і молить про мир. Лише деякі, чиє підле благополуччя залежить від народного горя, бажають війни”. Еразм виступає за розвиток світського утворення, у тому числі і для жінок.

Одним із близьких друзів Еразма був знаменитий Томас Мор, якому Еразм присвятив свій найвизначніший світський добуток “Похвальне слово дурості”. Цей добуток - за жанром сатира на церковно-схоластичну ідеологію і панівні класи сучасного Еразму суспільства. Еразм критикує монархів, дворян, придворних, ченців, філософів-схоластиків і навіть первосвящеників - римських пап. Дістається від нього і юристам, і різного роду псевдовченим, засуджує Еразм і національну обмеженість, чванство окремих народів.

Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Робляться перші спроби теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних настанов. Видатним мислителем епохи Відродження бувіталієць Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Він мав певний досвід суспільно-політичної діяльності: близько чотирнадцяти років обіймав посаду секретаря Ради десяти Італійської республіки, виконував важливі дипломатичні доручення. Після перевороту, що повернув владу Медічі, Н. Макіавеллі запідозрили у зраді і змові. Він був звільнений з усіх посад, і останні роки прожив у своєму маєтку поблизу Флоре

Дата добавления: 2014-10-15