Українська філософія

Найбільш яскравою фігурою епохи Просвітництва був Вольтер (справжнє ім'я – Франсуа Марі Аруэ) – великий французький письменник, історик, публіцист, але, насамперед, мислитель і політик. У поемі “Про руйнування Лісабона”, у філософській повісті “Кандид” Вольтер розірвав з колишньою наївною прекраснодушністю: світ – це велика бойня, а той, хто вірить у всемогутню гармонію, подібний каторжанину, який розважається власними ланцюгами (через десять років Гольбах іронічно назве теорію “загального оптимізму” “любовним сп'янінням”). Кандид бачить світ зла, він не може прийняти “летаргію нудьги” за повнокровне життя, за освіту себе і навколишніх: “треба обробляти наш сад”.

Важливе місце у філософії Вольтера посідають роздуми про людину як суспільну істоту. Він стверджує, що суспільні моральні норми, юридично-політичні закони, які регулюють відносини між людьми, створюються самими людьми, а не Богом. Вольтер вважає, що існують фундаментальні універсальні принципи моральності, які є необхідним результатом осмислення людьми свого життєвого досвіду і функціонують у будь-якому людському суспільстві. Так, на його думку, виникає той “природний закон моральності”, що виражається у сформульованому стародавніми мудрецями “золотому правилі”: чини з іншими так, як ти хотів би, щоб чинили з тобою. Вольтер підкреслює земні, людські мотивації моральної та правової поведінки людей, вважаючи їх достатніми та ефективними, що не потребують ніяких надприродних причин та спонукань для свого функціонування.

Вольтер був видатним істориком XVII ст., створив школу просвітницької історіографії, намагався будувати історичну науку на достовірних письмових свідченнях та матеріальних пам'ятках минулого.

Видатним представником просвітництва був французький мислитель Жан-Жак Руссо (1712—1778). Його основні філософські ідеї викладені у працях: “Міркування про науки та мистецтва” (1750), “Міркування про походження та основи нерівності між людьми” (1755), “Юлія, або Нова Елоїза” (1761), “Про суспільний договір” (1762), “Еміль, або Про виховання” (1762).

Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхи її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності і відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей у цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, “тілесні” потреби людей, а духовні потреби - їхнім наслідком, які лише опосередковано можуть впливати на суспільне життя. Руссо одним із перших виявив, що розвиток культури створює “штучні” потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову. На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному етапі історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми. Майнова нерівність, поділ на бідних та багатих, на думку Руссо, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов'язує з виникненням держави. На певному етапі суспільного розвитку, на його думку, багаті та бідні уклали договір, що привів до встановлення державної влади, яка мала б бути гарантом справедливості і миру. Нерівність між багатими і бідними, отже, піднімається на новий щабель, перетворюється на нерівність між пануючими та підлеглими. Третій щабель нерівності в суспільстві є результатом перетворення законної влади на деспотизм. Якщо раніше народ був одурений державою та законом, то деспот обманює і закони, і народ. Цей третій щабель нерівності створює і нову рівність — перед деспотом усі люди стають рівними у своєму безправ'ї. Таким чином, Руссо намагається обґрунтувати та морально і юридично виправдати право народу на бунт проти деспота.

Природним станом людського життя Руссо вважає такий стан, коли людина є самодостатньою, незалежною від інших людей ані як виробник, ані як споживач. У цьому природному стані всі люди були рівними, не знали, що таке майно, що таке приватна власність. Основною рисою цього природного стану була моральна досконалість, бо там, де немає приватної власності, не може бути і несправедливості. Руссо вважав, що новий суспільний лад не може будуватися на насильстві. Засобом подолання соціальної несправедливості і нерівності може бути лише суспільний договір: за яким сувереном, єдиним правителем суспільства має бути об'єднаний народ. У суспільному договорі Руссо шукає також реалізацію свободи, яка, на його думку, є свободою вищого типу, ніж природна свобода, тому що підкорення лише одним бажанням є рабством, а підкорення закону, який люди самі встановили, — це справжня, реальна свобода.

Людину Руссо розуміє як природну істоту, усі здібності та здатності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця. Велику надію у вирішенні суперечностей природи і цивілізації, суспільного життя в цілому Руссо покладав на просвітництво та виховання. Він підкреслює, що в людей буде все, якщо вони виховають гідних громадян, а без цього всі, навіть правителі, будуть лише жалюгідними рабами.

Одним із визначних представників просвітництва був французький мислитель Жюльєн Офре де Ламетрі. Свої ідеї він розкриває у працях: “Трактат про душу”, “Людина-машина”, “Анти-Сенека, або Роздуми про щастя”.

Видатним філософом-матеріалістом XVIII ст. був французький мислитель Дені Дідро. Його основні ідеї викладені у працях: “Думки про тлумачення природи”, трилогії “Розмова Д'Аламбера з Дідро”, “Сон Д'Аламбера”, “Продовження розмови”, “Філософські принципи щодо матерії та руху”.

Особливе місце в системі поглядів просвітників-матеріалістів посідає творчість Поля Гольбаха. Головна праця П. Гольбаха “Система природи” була своєрідним колективним кредо французького матеріалізму, де з енциклопедичною скрупульозністю подані основні принципи та висновки матеріалістичного осмислення дійсності у XVIII ст. Гольбах конкретизує та обґрунтовує вчення про субстанцію, наголошуючи, що субстанцією може бути лише матерія, вічна, безкінечна і самопричинна. У світі немає нічого, крім матерії. У Гольбаха ми знаходимо одне з перших визначень матерії: матерія — це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття.

Французький філософ-матеріаліст Клод Адріан Гельвецій. Головні праці “Про розум” та “Про людину”. Завдання своєї філософії Гельвецій убачає в пошуку можливого суспільного стану, який би забезпечив умови для втілення моральності й досягнення щастя.

Любов до себе, на думку Гельвеція, є первинним мотивом усіх наших дій. Він виділяє три головні чинники, які виникають на основі любові до себе: пристрасті, прагнення до щастя та інтереси. Гельвецій розрізняє три групи інтересів: інтереси індивідів (особистісні), інтереси соціальних груп (спільні) та інтереси суспільства (суспільні). Єдиний шлях до суспільства доброго, справедливого — це узгодження особистих та суспільних інтересів. Необхідно, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, щоб служіння суспільству стало вищим особистим інтересом і пануючою пристрастю. На думку Гельвеція, все це цілком можливо реалізувати в сучасному йому суспільстві шляхом втілення в життя розумного законодавства, просвітництва та відповідного виховання.

Німецька класична філософія. Уявімо собі, що фахівцям у галузі світової філософії поставили запитання: Якщо була б гіпотетична можливість зберегти лише одну історичну форму філософії, яку б саме ви залишили за умови, щоб із неї можна було відродити основну проблематику та найважливіші надбання людської думки? Без сумніву, більшість назвала б німецьку класичну філософію. Існує думка, що німецька класична філософія уособлює філософію як таку. Значною мірою це пояснюється тим, що німецька класична філософія постала закономірним результатом попереднього кількатисячолітнього розвитку філософської думки. Німецька класична філософія була останньою формою класичної європейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії.

Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких треба віднести, насамперед, чотири провідні принципи, які широко використовуються сучасною наукою:

1. Активності або діяльності: в основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності.

2. Системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань.

3. Розвитку: у світі все пов’язано з усім; цей загальний зв’язок резюмується єдиним результатом – розвитком.

4. Рефлексії: розвиток пізнання відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково до усвідомленого повніше та ін.

Початок німецької класичної філософії пов'язаний з діяльністю Іммануїла Канта (1724— 1804), який народився і прожив усе життя у прусському місті Кенігсберзі (тепер Калінінград). У філософській діяльності Канта виділяють три періоди. У докритичний період своєї діяльності І. Кант розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища (до Канта панував погляд на Космос як на сталу й незмінну систему тіл і рухів). Ця гіпотеза була розглянута у праці “Всезагальна природна історія та теорія неба”. Оскільки праця вийшла анонімно, то в історії науки гіпотеза стала називатися теорією Канта-Лапласа: вона стала широко відома саме завдяки діяльності Лапласа, який через сорок років обґрунтував її, використовуючи апарат математики і природознавчих наук.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду — “критика” - дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого “коперніканського перевороту” у філософії. До Канта вважали, що пізнання е результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант “перевернув” це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед розумової) активності. Людина пізнає лише тією мірою, якою сама випробовує природу, ставить їй запитання, вибудовує розумові гіпотези та конструкції: “Природознавці зрозуміли, що розум бачить лише те, що сам створює за власним планом, що він за принципами своїх суджень повинен йти попереду... і змушувати природу відповідати на його запитання. Розум повинен підходити до природи, з одного боку, зі своїми принципами, з іншого—з експериментами, щоб черпати із природи знання, але не як школяр, якому вчитель підказує все.., а як суддя, що змушує свідка відповідати на запропоновані запитання”. Аналогія з наслідками відкриття М.Коперніка тут досить очевидна: Копернік ніби зрушив Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант зрушив людину, поклавши край її пасивності.

У чому полягає значення цього перевороту? У відповідь на це запитання І Кант окреслює концепцію пізнавального процесу, яка починається з визначення джерел пізнання. І. Кант вважав, що найпершими джерелами знання постають чуття, через які реальність нам надається та які постачають матеріал для знання і пізнання, та розумом, за допомогою якого відбувається мислення. Розум мислить, а це, за І. Кантом, значить, що він продукує форми інтелектуальної діяльності та вміє ними оперувати. Чуття, за Кантом, дають нам матеріал, сам по собі неоформлений і невпорядкований, але не в тому значенні, що чуття не дають нічого визначеного, а в тому, що самого факту бачення, відчуття, дотику, запаху недостатньо задля того, щоб через це вже отримати знання. Отже, щодо знання матеріал чуття має майже нульовий зміст. Розум, володіючи формами думки, упорядковує та оформлює матеріал чуття накладанням на нього своїх форм. Названі форми - категорії, за Кантом, притаманні розуму за самою його природою і тому постають як “апріорні” — переддосвідні, позадосвідні, тобто розум їх у собі віднаходить.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції „речей у собі”, більш точний переклад: „річ сама по собі”, що є об’єктивним існуванням предметів пізнання. Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища, які упорядковуються людською свідомістю. Отже, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, якій існує в нашому досвіді; другий – світ речей у собі, який не досліджений пізнанням і перебуває за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентальний світ.

Не менш цікавою є соціально-політична концепція І. Канта. Побудову суспільно-філософської концепції І.Кант розпочинає із твердження, навіяного творами Ж.-Ж. Руссо, про суверенітет особистості та об'єднану волю народу, представлену як суспільний договір у формі держави. Для суспільної злагоди потрібні дві речі: правова держава і категоричний моральний імператив. За Кантом, правова держава ґрунтується на поєднанні волі осіб, що складають народ. Кожен громадянин має право голосу і має підкорятися лише тим законам, на введення яких він дав згоду. Державна влада повинна мати таку структуру: а) законодавча; б) виконавча; в) судова. Цим вимогам якнайкраще відповідає республіканський устрій. І. Кант обґрунтовує ідею рівності всіх перед законом. Іншою засадою суспільної злагоди є моральне вдосконалення громадян за принципом “чини так, як ти хотів би, щоб інші чинили щодо тебе”. Цей принцип філософ іменує “золотим правилом моральності”. Він убачає в ньому універсальний засіб розумної організації суспільства й приборкання одвічно злої природи людини.

Ідеї І. Канта із захопленням сприйняв Йоганн-Готліб Фіхте (1762—1814), який ще більше підсилив ідею активності суб'єкта (людини) у процесі пізнання. Фіхте вважав, що з міркувань Канта можна без будь-яких втрат вилучити “річ у собі”, адже вона не мала ніяких визначень. Тому весь зміст пізнання або ж зміст наших уявлень можна вивести з активності „Я”. Це „Я” він трактує двояко: по-перше, як „Я”, яке кожна людина відкриває в акті самосвідомості, тобто „індивідуальне або емпіричне „Я”; по-друге, „Я” як деяка первинна всеохоплююча визначальна реальність, недосяжна цілком нашій свідомості, з якої шляхом її саморозвитку народжується весь універсал – „абсолютне Я”. І оскільки єдиною реальністю є лише Я, то воно може розмежуватися тільки із самим собою: Я відрізняє себе від себе ж самого у вигляді не-Я. Із цього протистояння починає розгортатися зміст усієї реальності Я. Насамперед, це просторово-часові окреслення дії: реальність Я — це крапка, його відхід від себе — лінія, заперечення лінії — площина, рух площини — обсяг.

Щодо людини, то Фіхте вважав діяльність її – першим і основним визначенням: “Діяти! Діяти! — ось для чого ми існуємо”. Яка людина, така і її філософія, підкреслює Фіхте. Воля мислячого Я у традиціях європейської освіти завершується визначенням: “Тільки той вільний, хто хоче все зробити навколо себе вільним”. Є у Фіхте енциклопедичне: доведене до поняття утворення (конструювання) визначення людського розуму і свободи мислення. Тому свою філософію Фіхте називає філософською педагогікою: вона ставить людину “на свої власні ноги” і вчить формуванню цілісної людини. Не випадкове почуття, що пов’язує діяльність і волю, він називає, подібно Мартинові Лютеру й Іммануїлу Канту, совістю. Совість не помиляється. Вона є суддею всіх переконань. Совість вимагає визнання людей такими ж вільними істотами, як і він сам. Тому мета, що стоїть перед людиною, завжди співвідноситься із цілями людей. Вимога чинити так, а не інакше, пропонована людиною (Я) до самої себе, ґрунтується на відповідальності й обов’язку. “Кожен індивід повинен те, що повинен Він, і тільки Він може, тільки Він, і ніхто інший; і якщо Він цього не зробить, то в цій, принаймні, незмінній громаді індивідів напевно нічого не буде зроблено”.

Людина розглядається як “безумовно моральна істота”: життєвий шлях людини, безумовно, повинен бути моральним, оскільки відмінними рисами людини є свідомість і воля в їхній єдності. Жоден індивід не народжується моральним, а повинен себе таким зробити. Моральність - продукт абсолютного волевиявлення людського Я. У сучасному світі, під впливом своєї совісті, людина формує святу волю, що дозволяє рятуватися від аморальності. Коли воля стає твердою і незмінною, людині відкривається шлях у майбутні світи. Історія підкоряється у Фіхте світовому плану, що визначається ним як поняття єдності всього земного життя людства.

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854). У 1801 р. Фрідріх Шеллінг заявляє про “свою систему”, в основу якої покладений принцип тотожності ідеального і реального. Повний і послідовний виклад шеллінгівської системи знаходимо в лекційному курсі філософії, прочитаному Шеллінгом у Вюрцбурге і виданому лише після його смерті. Курс філософії поділений на три частини: загальна філософія, натурфілософія та ідеальна конструкція світу. У вступній, загальфілософській частині мова йде про принцип тотожності ідеального і реального, котрий потім конкретизується в натурфілософії. Справжня суть речей – не душа і не тіло, а тотожність того й іншого.

Фрідріх Шеллінг формулює три принципи натурфілософії. По-перше, природа і матерія - єдині. У ній немає абсолютних якісних розходжень, які називали колись різними субстанціями чи нерозкладними першоелементами, якими з давніх-давен звикли вважати повітря, воду, вогонь. По-друге, природа розвивається і змінюється. По-третє, в основі вчення про природу лежить принцип загальної подвійності. Життя - єдність двох процесів: розпаду і відновлення речовин. Подвійність у кожному живому тілі постійно підтримує відновлення матерії. Звичайно ж, природа (матерія) для Шеллінга - це єдине ціле, що розвивається, подвійність якого є джерелом його постійного відновлення. Природа – основа всього існуючого – “велика філософська таємниця”.

Фрідріх Шеллінг говорить, що природа робить у розвитку коло: її розвиток є одночасно і пізнанням природою самої себе. Природа повертається до себе в людському розумі - інтелігентності. “Розумні людські правила”, насамперед “правовий порядок”, він називає другою природою. Своє ж завершене вираження продуктивна сила природи знаходить у художній творчості. Художня творчість, мистецтво, стоїть значно вище науки і філософії.

Головний недолік філософії в тому, що вона не може бути загальнодоступною, вона перебуває поза межами звичайної свідомості, а естетичне доступно будь-якій свідомості. Крім того, філософія захоплює лише частину людини, піднімаючи її до висот, тоді як мистецтво здатне підняти вгору цілісну людину. Ідеал Шеллінга – єдність мистецтва і філософії, науки і поезії, подібно тому як в античній міфології.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель вирішуючи питання про вихідну основу буття, Гегель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція – абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас, це не лише субстанція, а й суб’єкт, тобто діючий розум. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи: 1) до виникнення природи і людини, коли абсолютна ідея перебуває поза часом і простором у стихії “чистого мислення” і виступає як система логічних понять та категорій, як система логіки; 2) це духовне начало із самого себе породжує природу, яку Гегель називає “інобуттям” абсолютної ідеї; 3) третій етап розвитку абсолютної ідеї — це абсолютний дух. На цьому етапі абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе, але вже на основі людського мислення (самопізнання ідеї).

Гегель сформулював також основні принципи діалектики: принцип переходу кількісних змін у якісні і навпаки, принцип тотожності протилежностей, принцип заперечення. Аналізуючи поняття кількості та якості, Гегель показує, що зміни буття є не лише переходом однієї величини в іншу, а й переходом якісного в кількісне і навпаки. Досліджуючи зростання якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії міри. Міра — це єдність якості і кількості.

На думку Гегеля, через пізнання співвідношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме вона є всезагальним принципом саморозвитку. Із вченням Гегеля про суперечність органічно пов'язане і його розуміння заперечення. Діалектичне заперечення (“зняття”) або перехід в інше як своє є однією з найважливіших категорій логіки Гегеля. Своє вчення про заперечення Гегель зображує у вигляді тріади: теза — антитеза (заперечення) — синтез (заперечення).

Якщо Кант пропагує і прогнозує людству вічний мир, то Гегель відстоює “високе призначення війни”, яка “зберігає моральне здоров'я народу”. У Гегеля є теза про так зване “підхльостування” народних мас в історії. “Руські жінки скаржаться: якщо чоловіки не б’ють їх, то вони їх не люблять. — писав Гегель. — Це і є світова історія. Народи також прагнуть батога”. Розпочавши викладацьку діяльність, він критикує погляди Канта та Фіхте і стоїть на прореволюційних позиціях. Пізніше, коли він став професором Берлінського університету і набув визнання як офіційний філософ, Гегель скочується до реакційних позицій: прославляє Прусську державу, її уряд, підкреслює виключність німецької нації як єдиного спадкоємця і продовжувача загальносвітової культурної традиції, виправдовує війни.

Суспільно-політичні погляди Гегеля відбились у багатьох його працях. Найбільш повно вони викладені у “Філософії права” (1821р.) та лекціях із філософії релігії, філософії історії, опублікованих після його смерті. Вчення про громадянське суспільство ґрунтується на ідеї праці, що є визначальним чинником становлення людини. Гегель бачив суперечності праці: праця не тільки розвиває людину, але й калічить її. Розмірковуючи над побудовою суспільства, він не міг не побачити соціальну нерівність, несправедливість, гноблення. Спосіб їх скасування він убачав у заснуванні колоній. Разом із тим філософ визнавав право колоніальних народів на боротьбу за визволення.

У вченні про державу: головна функція держави - усувати суперечності між монархічним принципом та народом. Найкраща держава - Прусська, найкращий народ – німецький, вважав Гегель.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 – 1872) після навчання в Гейдельберзі (теологічний факультет) та в Берліні (філософський факультет) став палким прихильником та одним із кращих учнів Гегеля. Деякий час він був викладачем філософських дисциплін. Наприкінці 30-х рр.. у Німеччині ім'я Людвіга Фейєрбаха стає відомим завдяки анонімно виданому сміливому памфлеті “Думки про смерть і безсмертя”. Автор був розкритий, підданий гонінням, його добуток конфіскований. Основний зміст памфлету йшов врозріз із догматикою християнства. Фейєрбах заперечував особисте безсмертя і доводив, що життя окремої людини тимчасове, минуще: людина смертна. Віра в загробне життя таїть у собі велику шкоду, тому що вона принижує в очах людини цінність його реального життя. Необхідно, “щоб людство одностайно, усім серцем зосередилося на самому собі, на своєму світі і на своєму сьогоденні”. Вічні і безсмертні родовий людський розум, родове мислення, родова свідомість.

У 1841 р. була надрукована основна праця Фейєрбаха “Сутність християнства”, де родове мислення, родова свідомість визначаються як “антропологічний принцип”, з позиції якого філософ переосмислює всю історико-філософську традицію і пропонує критичний аналіз християнського світогляду. Замислившись над причинами панування релігії в суспільній думці, Фейєрбах дійшов висновку, що релігія втілює віковічні людські мрії та ідеали, змальовує досконалий світ, виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання. Отже, суть і значення релігії (за Фейєрбахом) вичерпуються тим, що охоплює сутність людини, її свідомість та самосвідомість. У релігії немає власного, особливого змісту. Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона є свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом, слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. Усе через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагав від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її справжніх проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: „У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...” Якщо ж ми повертаємося до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає „не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я і Ти”.

На місці любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога – віру людини в саму себе. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування із природою та собі подібними стає основним людським скарбом.

Зміна парадигми філософського мислення у XIX – поч. XX ст. У 20—30-х роках XIX ст. філософія Г. Гегеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Гегель раптово помер (14 листопада 1831 р.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, куди і як повинна далі розвиватися філософія. Адже гегелівська філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності.

Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Гегеля? Тому, коли Ф. Шеллінг, колишній друг Гегеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж гегелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як С. К'єркегор, М. Бакунін, Ф. Лассаль, Ф. Енгельс та ін. Лекції Ф. Шеллінга не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Гегеля. У 1819 р. вийшов друком перший том праці А. Шопенгауера «Світ як воля та уявлення», який і вважають першою працею нової філософії.

Поступово процес формування засад нового філософствування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура. Якими ж були особливості некласичної філософії? Відповідь на це запитання отримаємо, розглянувши особливості некласичної філософії, яка: вийшла далеко за межі академічних аудиторій; постала досить сильно інтегрованою у системі загальної (а не лише спеціальної) освіти; отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, діяльність філософських товариств; відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу; змінилися також її змістові та предметні орієнтації: можна стверджувати, що для філософії ХХ ст. не існує заборонених тем або зон; їй властива колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами; вона не замикається лише на тому змісті, який виник у ХХ ст., а, навпаки, ніби актуалізує усю попередню філософію; відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, нарощувалась тенденція мінімалізму у філософії, тобто відмовлення від абсолютів.

Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії. У літературі їх пов'язують із творами німецьких та австрійських романтиків. У живопису - із появою спочатку імпресіонізму, а потім - абстракціонізму, супрематизму та ін. Подібні ж тенденції спостерігались у музиці.

В науці вже у 60-х роках XIX ст. австрійський фізик Е. Мах вперше сформулював принцип відносності, стверджуючи, що в світі не існує привілейованих систем відліку. Все це свідчило про те, що поступово ставились під сумнів та ніби розмивались здавалося б такі красиві та кришталево чисті принципи класики і перш за все тому, що вони, попри їх привабливість, не дуже узгоджувались із життям. Останнє засвідчувало себе скоріше відносним, ніж абсолютним, скоріше неоднозначним, ніж навпаки, та ін.

Зазначений процес переходу до некласичної філософії не був тотально одноманітним: далеко не всі філософські напрями однозначно та незаперечне у нього вписувались; проте це була пануюча тенденція. Так само не існує і єдиної оцінки цього процесу; скоріше певні переваги нової філософії супроводжувались і неминучими втратами. Напевне тому в подальшому розвитку філософії її некласичність уживалась із певними елементами класики.

Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788-1860) народився у Данцигу (тепер Гданськ) у сім'ї комерсанта. 1813 р. він захистив докторську дисертацію, присвячену логіці, а в 1819 р. вийшло авторське видання його основної філософської праці «Світ як воля та уявлення» (перший том). Книга не мала попиту, але завдяки її виходу А. Шопенгауер отримав посаду доцента в Берлінському університеті. Його наміри позмагатися з Гегелем у справі залучення слухачів на лекції закінчилися сумно: не маючи охочих прослухати курс його лекцій, Шопенгауер був змушений облишити викладацьку діяльність. Лише в 50-ті роки XIX ст. його ідеї почали знаходити зацікавленість і поширення. Ці ідеї полягали у наступному: світ, не можна розуміти як щось, що існує десь за межами нашого сприйняття; світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність; наше уявлення про світ у стані стабільності утримує те, що світ водночас постає і як воля; все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення; воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання; оскільки все пронизано волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування на рівні людини воля усвідомлена (але не стає розумною).

У міркуваннях Шопенгауера присутні всі основні характеристики некласичного типу філософствування. Цікаво також відзначити, що його етичні висновки в дечому подібні до життєвих настанов буддизму: людина повинна пригасити сліпі пориви волі.

ТЕМА 3.

Дата добавления: 2014-10-15