Філософські проблеми буття

Мета заняття – узагальнення знань про природу реального світу, виявлення основних властивостей та форм прояву реальності

Основна проблема – сутність реального світу.

Основні поняття та категорії – онтологія, буття, небуття, субстанція, матерія, атрибут, акциденція, модус, рух, простір, час.

План лекції

1. Фундаментальне значення проблеми буття для філософії.

2. Проблеми буття в історико-філософському окресленні.

3. Категоріальні визначення буття.

Рекомендована література

1. Гурина М. Философия: Учебное пособие: Пер. с франц. – М., 1998. – Гл. 6. – С. 180-223.

2. Канке В. А. Философия. Исторический и систематический курс. Учебник для вузов. - Изд. 4-е. – М., 2002. – С. 153-167.

3. Кривуля О. М. Філософія. Світ – людина – Дух: Навчальний посібник. – К., 2002.

4. Петрушенко В. Л. Філософія: курс лекцій: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., Львів, 2001.

5. Причепій Є. М. Черній А. М. Філософія: Навчальний посібник. – К., 2007.

6. Філософія. Навчальний посібник / За ред. І.Ф.Надольного. – К., 2001.

Фундаментальне значення проблеми буття для філософії. Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень. "Чому взагалі є сутнє, а не навпаки — ніщо?" — це запитання М. Хайдеггер, один із найавторитетніших філософів XX ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сутнього. З XVIII ст. розділ філософського знання, пов'язаний із дослідженням буття, отримав назву «онтологія» (від давньогрецького «онтос» — буття, сутнє). У сучасній філософії метафізику та онтологію найчастіше розводять у такий спосіб: онтологія вивчає прояви буття, те, яким воно постає перед людиною та осмислюється нею, а метафізика шукає коренів буття; умовно кажучи, онтологія ставить питання "Яким та як є буття? ", метафізика — "Чому та що є буття? ". Внаслідок цього проблематика онтології ніби перебуває на перехресті дисциплін "антропологія - онтологія - епістемологія (або гносеологія)".

Проблема буття — це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.

Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосередньо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, умирають живі істоти, ми розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.

Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча 6 тому, що для них і саме поняття буття не є предметом дослідження. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики, тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває понад фізикою.

Термін «метафізика» ввів у науку Андронік Родосський, який в І ст. до н. е. при впорядкуванні кодексу праць Арістотеля, позначив рукопис, що доповнював фізику і змістовно завершував її терміном "мета та фізика" — дослівно: "те, що йде за фізикою". Термін, на перший погляд випадковий і майже механічний, виявився дуже влучним, бо його, крім того, перекладають ще і як "надфізичне", "понадфізичне". М. Хайдеггер, коментуючи деякі міркування Арістотеля, визначав метафізику як науку про "суще у самому сущому", а філософію — як тлумачення такого "останнього сущого", як узгодження такого тлумачення з усім комплексом наших знань та уявлень. Філософія у такому підході постає як теорія, що поєднує знання про реальне та позамежне, про часткове та всезагальне. Певна річ, що в такому разі тлумачення, дослідження, розуміння буття є для філософії її змістовим та смисловим епіцентром. Філософія повинна виводити всі свої теми, проблеми та міркування на певну граничну межу - межу буття та небуття, тобто визначати, за яких обставин певна річ може бути саме такою, а за яких вона неминуче втрачає свою внутрішню якість, свою специфікацію. Зрозуміло знову-таки, що зробити це можна, лише розглядаючи кожну річ як фрагмент світової цілості, тобто крізь призму поняття буття.

Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень її розгляду з позиції світового цілого або з позиції зіставлення буття та небуття.

Життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а фундаментальними за значенням, обсягом та концентрацією наших знань і прагнень. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає водночас і фундаментальним, і універсальним, і цільовим орієнтиром для людини. Усі названі характеристики поняття буття перетворюють його і на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює усі аспекти людського знання та досвіду, воно все це водночас і концентрує, об'єднує, а тому надає усьому певного кінцевого спрямування, що для свідомості постає у статусі отримання певного сенсу. Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування.

Звернемося ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Річ у тім, що для людини питання про буття органічно поєднане з питанням про смерть. Врешті-решт, із небуттям людина реально стикається через факт смерті. Тілесно, фізично людина, коли вмирає, вступає у світовий кругообіг речовини та енергії. Але людина і людське буття, як вже зазначалося, не зводяться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концентрується людський початок буття? Що залишається від людини після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічого (таке, як відомо, можливе лише в акті божественного творення світу) і не зникає без наслідків. Отже, і те основне, що становить центр і зосередження буття людини людиною, також не може зникнути безслідно. Факт смерті, його усвідомлення, осмислення змусив людину вже в давні часи замислитися над проблемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої глибинні, вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності.

Ці проблеми настільки важливі і фундаментальні, що деякі культурологи вважають: культуротворення починається лише після того, коли здійснюється свідоме поховання людини, тобто коли смерть усвідомлюється як явище надзвичайне, особливе, а людина при цьому не зводиться до тілесного існування. І справді, культуру неможливо створювати поза історичною зміною людських поколінь, окремих етносів і цивілізацій.

Проблема буття — це передусім проблема, що виникає і розкривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінливості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вважати себе чимто особливим щодо цих процесів, чи може уникнути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є із ряду вічних і фундаментальних.

Таким чином, можна зробити висновок – значення проблеми буття для філософії проявляється в тому, що:

1. Ця проблема окреслює граничну межу і специфіку філософського узагальнення та сутнісного розгляду будь-яких явищ реальності.

2. Від розв’язання проблеми буття залежить розуміння та розв’язання усього кола філософської проблематики.

3. Проблема буття стає фактором сенсоутворення та масштабом людських цінностей.

4. Проблема буття концентрує найважливіші аспекти й чинники людського самоутвердження та відомого регулювання людської життєдіяльності.

Проблеми буття в історико-філософському окресленні. Коли ми звертаємося до вивчення історико-філософських розв'язань проблеми буття, то це не є простою даниною визнаним світовим авторитетам; історико-філософський процес визначає рух думки в напрямі поглиблення розуміння певних явищ, їх чіткішого і деталізованішого окреслення та повнішого охоплення.

Ще до філософських, донаукових рівнів усвідомлення людиною довколишнього світу й самої себе формуються певні уявлення про те, що все суще походить від одного й того ж першопочатку, є видозмінами одних і тих же стихій чи сполучення одних і тих же “першоелементів”. Пошуки такого першопочатку та роздуми над тим, яким чином він співвідноситься з розмаїттям усього сущого, стали однією з найважливіших складових філософії. З перших кроків свого існування вона намагається знайти таку відповідь на окреслені питання, яка б давала можливість задовольнити одвічне людське прагнення: з’ясувати першопричини, джерела й подальшу долю світу, в якому живе людина, долю самої цієї людини (одвічне світоглядне питання, яке дало назву одній з картин Ван Гога “Звідкіля ми, хто ми, куди йдемо?”).

Найпершою умовою розуміння буття є вироблення категорії "усе". Як уже зазначено, будь-яка визначеність потребує позначення меж. "Усе" межує з "нічим", тому перші визначення буття йдуть через зіставлення та використання саме цих категорій. Ще в гімнах індійських "Вед" та у гномах (загальнозначимих висловах) давньогрецьких мудреців ("софістів"), поетів, політичних діячів загальнозначущі сентенції формулювались так: "Усе моє — зі мною", "Нічого понад міру”, "Все обдумуй заздалегідь". Але в усіх цих випадках можна вести розмову лише про початкові, зародкові форми названих термінів як категорій.

Виразнішу форму категоріальних визначень ці терміни набули в давньогрецькій натурфілософії. Зокрема, Фалес Мілетський стверджував, що "все утворюється з води" (або "все народжується з води"). Але натурфілософія пішла далі в розробленні зазначених термінів, висунувши поняття "першого початку всього" ("архе"). Цим самим засвідчувалось, що в самому бутті вже, вирізняли щось стійке, стале, незмінне, на відміну від нестійкого, мінливого, такого, що зникає. Стале з тих часів ототожнювали з буттям як таким, а мінливе поставало в якості образів його з'явлень. Саме таке тлумачення буття знаходимо в судженнях Парменіда, якому належить заслуга введення у філософський та науковий обіг поняття "буття": "Те, що висловлюється та мислиться, повинно бути сущим, бо ж є буття, а ніщо не є..." За Парменідом, ніщо неможливо помислити, бо самим актом мислення ми переводимо все, що мислимо, у ранг буття (принаймні - буття у думці). Звідси випливають тези філософа про те, що саме буття є абсолютно самодостатнє для себе і незмінне. Те, що ми сприймаємо як змінне та нестале, є результатом не істинного бачення та розуміння, а лише людської гадки, людського вважання. Важливим моментом у судженнях Парменіда є те, що він розглядає буття у єдності з мисленням та розумінням. Але найпліднішою виявилась думка Парменіда про самототожність і незмінність істинного буття. Цю думку підхопили Демокріт, Платон, Анаксагор, Аристотель, а далі вона стала загальновизнаною у добу Середньовіччя.

Грецькі філософи міркували саме так тому, що, на їх думку, внутрішня нестійкість буття спричинила б можливість зникнення світу або виникнення чогось із нічого. В обох випадках, на думку греків, із такого розуміння буття (як такого, що зникає та є нестійким) випливали б негативні моральні наслідки, оскільки тоді добро і зло постали би відносними.

Але найбільше розвинені концепції буття розробили Платон та Арістотель; ці концепції можна вважати провідними парадигмами (взірцями) розуміння буття і донині. За Платоном, справжнім джерелом буття може бути лише ідея, котра у вищому способі буття постає як Єдине. Воно є тотальне, вічне та незмінне. Всі ж речі та явища чуттєвого світу існують лише в міру їх причетності до Єдиного. Отже, речі самі по собі не мають у собі буттєвого кореня. Щоб зрозуміти їх, як і Космос узагалі, треба не стільки досліджувати речі, скільки, відштовхуючись від них, сходити до споглядання вічних ідей. За Арістотелем, річ та Єдине тотожні. Тому розуміння ідей, за Арістотелем, вимагає дослідження будови речей, з'ясування їх причин та функцій. Зазначений підхід, як це неважко зрозуміти, більш прийнятний для науки, ніж платонівська концепція.

Протилежну позицію у трактуванні буття займав Геракліт, який, до речі, за глибину і загадковість думок, які дуже часто висловлював в складних поняттях і образах, одержав прізвище Темний. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його формулі "раntа гhеі" - "все тече". На відмінність від перших натурфілософів, які відшуковували сталу першоречовину, Геракліт визнавав лише змінність саму на себе. Вогонь для нього був втіленням самих перетворень. Постійна рухливість вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він до того ж є запорукою того, що буття невмируще. Але парадоксальність середньовічного способу мислення полягає у тому, що самодостатній та абсолютний корінь буття може виявити себе лише на тлі та через відносне, змінне, плинне. А тому буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне, а весь світ постає в окресленні ієрархічної системи, просякнутої енергетичними струменями, що несуть із собою буттєвість. Для того, щоби розрізнити стан первинного буття від буття як причетності, було введене розмежування понять субстанція та субсистенція: субсистенція – це те буття, яке для свого існування не потребує нічого, тобто, це незмінне, вихідне буття, а субстанція окрім того включала у свій зміст і набуті ззовні якості, тобто це було буття як дещо конкретне, в єдності загальних та індивідуальних особливостей.

Важливим є також і те, що середньовічне уявлення про буття набуває антропоморфних та ціннісних забарвлень. Людина в цю добу стає центром світу вже внаслідок того, що вона поєднує у собі дух і тіло, буття істинне та створене. Якщо енергетика творення спрямована від Бога до людини, то енергетика оновлення світу має протилежне спрямування: від людини до Бога. При тому запорукою можливості останнього спрямування активності постає саме те, що в людині присутня "іскра Божа".

Отже, буття у Середньовіччі має тотальний, системний та ієрархізований порядок, а в його виявленні вирішальна роль належить активності, у т.ч. - людській. Обидва напрями енергетичної єдності світу поступово були оформлені в ідею про єдність у світобудові процесів еманації (творення, «виливання» божественної енергії) та еволюції— сходження від простого (у т.ч. — простих форм сущого) до складного та вищого.

Розуміння буття як системно-процесуального, енергетично-дійового набуло свого завершення в епоху Нового часу. На перший план у розумінні буття тут виходить поняття субстанції, яке плідно й досить інтенсивно розробляли Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та представники німецької класичної філософії. Саме це поняття — поняття субстанції, на думку Дж. Локка, було всеохоплюючим і поставало синонімом буття у його більшій конкретизації. Субстанцію розглядали не лише самодостатньою, не лише такою, що позначає вихідний початок сущого, а такою, що пояснює усю розмаїтість мінливих форм реальності. Це досягалось співвідношенням, а точніше, співпідпорядкуванням понять "субстанція-атрибут-акциденція-модус". Під атрибутами субстанції розуміли її вихідні якісні характеристики, поза якими субстанція була неможлива. Б. Спіноза відносив до атрибутів світової субстанції - протяжність і мислення. Під акциденцією розуміли мінливі стани прояву субстанції. Під модусами — конкретні утворення: речі, явища, стани реальності. У німецькій класичній філософії атрибутами світової субстанції постали також активність, рух, індивідуалізація, розвиток.

Загалом розроблення поняття субстанції у XVIII—XIX ст. наблизилось до наукової картини світу. Тому в цей час виявилось досить багато точок дотику між філософією та наукою. Буття-субстанція постала як багаторівнева, ієрархічно та системно впорядкована реальність, що існує завдяки органічному зв'язку внутрішнього та зовнішнього, необхідного та випадкового, суттєвого та другорядного, зв'язку, що інтегрально звершує світовий еволюційний процес. Водночас розуміння субстанції наштовхнулось на невирішуваний конфлікт: виникли дві лінії у тлумаченні вихідної природи субстанції. Прихильники однієї лінії наполягали на тому, що основою світу, тобто субстанцією, може бути лише духовне. Ця лінія дістала назву ідеалізму, вона була певною формою продовження платонівської традиції. Прихильники другої лінії вважали субстанцією чуттєву сутність, або матерію. Ця лінія дістала назву матеріалізму. Обидві лінії доводили своє сперечання до досить великої гостроти, але особливо воно загострилось тоді, коли філософська дискусія сплелася з політичними антагонізмами (середина ХІХ ст.).

У ХІХ–ХХ ст. з’явилися філософи, які почали розуміти безперспективність протиставлення ідеалістичних та матеріалістичних позицій у субстанціалізмі. З’являється некласична філософія, а з нею – і нове розуміння буття.

Один з найвідоміших філософів XX ст., представник німецького напрямку в екзистенціалізмі Мартін Хайдеггер велику частину своєї філософської творчості присвятив висвітленню саме проблеми буття. На його думку, уся європейська філософська традиція, починаючи з Парменіда, знаходилася в ситуації «забуття буття». Для подолання цієї ситуації Хайдеггер запропонував власну «фундаментальну онтологію» — «поки не осмислена істина буття, всяка онтологія позбавлена свого фундаменту... Фундаментальна онтологія намагається повернутися до тієї сутнісної основи, з якої виростає осмислення істини буття». «Фундаментальна онтологія» Мартіна Хайдеггера базується на розмежуванні сущого-повсякденного існування людини і неживих речей і буття як властивій тільки людині способу присутності у світі, що зумовлений тим обставиною, що людина закинута у світ і змушена задуматися над своєю кінцівкою (смертністю) перед особою нескінченності навколишньої його Всесвіт. У результаті цього осмислення він усвідомлює унікальність і неповторність своєї присутності у світі, що він є. Про авторське розуміння проблеми буття ви зможете довідатися з уривків декількох найбільших роботі Хайдеггера з онтологічної проблематики, головні з який — монографія «Буття і час» і «Лист про гуманізм». Сьогодні онтологію Хайдеггера можна вважати найповнішою та найдокладніше розробленою.

Інший варіант філософської онтології розробив у ХХ ст. німецький філософ М. Гартман. Він назвав своє вчення “критичною онтологією” і наполягав на тому, що поза визнанням буття найпершим предметом філософського мислення всі наші твердження будуть позбавлені значущості. Гартман доводив, що буття можна визначити тільки категоріально і розрізняв буття ідеальне та реальне. Ідеальне буття перебуває поза простором і часом з тієї простої причини, що будь-яких наших міркуваннях ми ніколи не виходимо за його межи, а воно не зазначає ніяких змін.

Ще більшу екзістенціально-гуманістичну наповненість одержує висвітлення проблеми буття в постмодерністській філософії останньої чверті XX ст. Вона представляє світ як нескінченно мінливий, а людини в ньому — як «номадичну сингулярність», «неприкаяну одиничність», чиє життя складається з нескінченної кількості «подій» — миттєвих зовнішніх і внутрішніх змін, покликаних просто обіграти (подібно будь-якої дитячої грі) неповторність існування цієї одиничності у світі. Таким чином, єдиною реальністю залишається буття не світу в цілому, а кожного окремо узятої людини. Дуже показові міркування з цього приводу Жана Люка Нансі (нар. 1940) — французького філософа, професора ряду провідних західних університетів і філософських установ.

Оригінальний сучасний погляд на функціонування світу як цілого, тобто його буття, пропонує синергетика. У вузькому розумінн це —теорія самоорганізації складних систем, що складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів, молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей, транспортних засобів і т.д.). Синергетика пояснює, яким чином взаємодії таких підсистем проводять до виникнення просторових, часових чи просторово-часових структур у макроскопічному масштабі. А в широкому — по суті справи принципово відмінна від класичної картина світу. Для нас вона цікава насамперед тим, що створено на основі узагальнення революційних успіхів у природничих науках у II половині XX ст.

Сутність синергетичного погляду на світ відомий західний суспільствознавець Олвин Тоффлер у своїй праці „Наука і зміна” виклав у такий спосіб: «... Деякі частини Вселеної дійсно можуть діяти як механізми. Такі замкнуті системи, але вони складають у кращому випадку лише малу частку фізичного Всесвіту. Більшість же систем, що представляють для нас інтерес, — відкриті, вони обмінюються енергією чи речовиною (можна було б додати, інформацією) з навколишнім середовищем. До числа відкритих систем, без сумніву, належать біологічні і соціальні системи, а це означає, що будь-яка спроба зрозуміти їх у рамках механістичної моделі свідомо приречена на провал....усі системи містять підсистеми, що безперестану флуктуюють. Іноді окремі флуктуації чи комбінація флуктуації може стати настільки сильної, що організація, що колись існувала, не витримує і руйнується. У цей переломний момент (який автори книги називають особливою точкою чи точкою біфуркації) принципово неможливо пророчити, у якому напрямку буде відбуватися подальший розвиток: чи стане стан системи хаотичним, чи вона перейде на новий, більш диференційований і більш високий рівень упорядкованості...».

Підсумовуючи здійснений історико-філософський екскурс, можна вибудувати таку сукупність категорій, котрі окреслюють різні рівні та ступені осмислення буття: усе – ніщо – першопочаток; стале – мінливе, єдине – множинне; корінь сущого – будова речей; абсолют – причетність – ієрархія; субстанція – акциденція – модус; тривалість – час – правильне мислення.

Названа сукупність категоріальних визначень буття працює саме як сукупність, тобто вона позначає шлях поглиблення наших уявлень від позначення “усе, що існує”, яке більшість людей вживає інтуїтивно як синонім буття як такого, до поняття “правильного мислення”, мислення категоріального, історично виправданого. Розгорнута сукупність категорій має системний характер, оскільки останнє визначення – “правильне мислення” відправляє нас до початку, тобто до визнання, що за умов правильного осмислення буття ми повинні зіставити “все” та “ніщо”, звернутися внаслідок такого зіставлення до поняття “першопочатку”, через яке дійсність постане у виявленнях “сталого” та “мінливого” і т. ін. За такого підходу до буття воно окреслиться перед нами у вигляді процесу, який постає спочатку у вигляді процесу визначення свідомості дійсністю, а потім – навпаки, як процес визначення буття свідомістю.

Категоріальні визначення буття. Усе,що людина знає про навколишній його світ і про себе, вона знає у формі понять, категорій. Категорії — це найбільш загальні, фундаментальні поняття тієї чи іншої науки, філософії. Усі категорії суть поняття, але не всі поняття — категорії. Категорії — це форми відображення в думці універсальних законів об’єктивного світу. Вихідною філософською категорією є категорія буття. Власне кажучи, всі інші категорії з різних сторін характеризують зміст, усілякі прояви властивостей, відносини, розвиток сущого: рух — спосіб існування сущого, простір і час — форми його існування. Якість, кількість, причина і наслідок і інші категорії — усе це також характеристика буття.

Категорії взаємозалежні між собою й у визначених умовах переходять одна в одну: випадкове стає необхідним, одиничне — загальним, кількісні зміни спричиняють зміни якості, наслідок перетворюється в причину і т.д.

Поняття матерії є фундаментальним як для філософії, так і для природознавства. Перше, що вражає уяву людини, коли вона спостерігає навколишній світ, - це дивне різноманіття предметів, процесів, властивостей і відносин. Потрібно було зробити найбільший науковий подвиг, щоб побачити за різноманіттям речей і явищ світу їхню спільність і єдність. Спостерігаючи явища росту і розпаду, з'єднання і розкладання, перші мислителі помітили, що деякі властивості і стани речей у всіх перетвореннях зберігаються. Цю основу речей, що постійно зберігається, вони називали першоматерією.

Узагальнене визначення категорії “матерія” – це об'єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і пізнаванне людиною. Сучасне природознавство, а також суспільствознавство, досліджуючи різні системи матеріального і духовного світу, розширюють наші уявлення про структуру і властивості матерії.

Світ перебуває в постійному русі: у нього немає «вихідних днів», він ніколи «не утомлюється». Розуміння руху як способу існування матерії склалося в XVII ст. Ця категорія в діалектичному матеріалізмі позначає різні типи змін. "Рух, у застосуванні до матерії, - вважав Ф. Енгельс, - це зміна взагалі"'. Він може бути якісним чи кількісним. Механічний рух - один із випадків кількісних змін. Діалектичний матеріалізм розглядає рух матерії як її атрибут, спосіб існування. Рух невід'ємний від матерії, матерія без руху неможливий, як і рух без матерії. Рух тому також нестворюваний і незнищуваний, як і сама матерія.

Рух будь-якої речі здійснюється тільки у відношенні до деякої іншої речі. Поняття руху окремого тіла – чиста нісенітниця. Для вивчення руху якого-небудь об'єкта потрібно знайти інший об'єкт, стосовно якого можна розглядати рух, що нас цікавить. Цей інший об'єкт зветься системою відліку.

Рух разом із тим являє собою суперечлива єдність абсолютного і відносного. Усе відносно спочиваюче неминуче причетне до якого-небудь руху й у кінцевому рахунку – до нескінченних форм його прояву у світобудові. Спокій завжди має тільки видимий і відносний характер. Тіла можуть спочивати тільки стосовно якої-небудь системи відліку, умовно прийнятої за нерухому, наприклад ми нерухомі щодо даного будинку, а він – щодо Землі. Але ми безперестану рухаємося разом із Землею, а вона разом з навколишнім її повітряним океаном обертається навколо своєї осі і навколо Сонця. Абсолютизація спокою є помилка. Рухатися – значить бути й у той же час не бути в даному місці, знаходитися тут і одночасно там.

Абсолютизація руху визначається загальністю його як способу буття матерії. Рух є завжди там, де є матерія. Відрив руху від матерії й ототожнення його з енергією характерні для енергетизму, що заперечує наукове визначення енергії як міри руху матерії. Із закону збереження і перетворення енергії випливає, що рух (і енергія) не може зникнути, а тільки переходить з однієї форми в іншу. Протилежної точки зору дотримували прихильники так званої "теорії теплової смерті Всесвіту". Теорія теплової смерті Всесвіт, відповідно до якої усі форми руху ніби перетворяться на теплоту, а вона в кінцевому рахунку розсіється у світовому просторі; температура між усіма тілами зрівноважиться і всякий рух припиниться; не буде ні світла, ні тепла; настане смерть усьому; прийде кінець світу. Новітні астрономічні дослідження показують, що теплова смерть неможлива не тільки в найближчому, але й у нескінченному майбутньому: процес перетворення усіх форм руху, що не припиняється, в теплоту супроводжується таким же процесом, що не припиняється, перетворення теплоти в інші форми руху. У Всесвіті відбувається не тільки остигання зірок, але і протилежний процес – їх виникнення і загоряння. Всесвіт завжди перебуває в нерівноважному стані. Отже, мислимі будь-які перетворення, крім двох – виникнення з нічого і перехід у ніщо.

Як бачимо, руху властиві об'єктивність, загальність, абсолютність, незнищенність і нествореність, суперечливість. Разом з тим виділяють два типи руху. Перший зв'язаний зі збереженням речовини, коли відбуваються тільки кількісні зміни. Другий – з переходом речовини від однієї якості до іншої. А це і є не що інше, як розвиток, перехід від старої якості до нової через заперечення заперечення.

Оскільки рух нестворений і незнищенний, він абсолютний і всезагальний, проявляючись у вигляді конкретних форм руху.Зауважимо, що під формою руху матерії розуміють рух з матеріальним носієм, що охоплює явища, що володіють визначеною якісною єдністю і підкоряються тим самим законам (основним закономірностям). Такі відкриття в природознавстві XIX ст., як закон збереження і перетворення енергії, клітинна теорія будівлі живих організмів, а також політичні процеси в країнах Західної Європи виявили філолофсько-методологічну необґрунтованість існуючих поглядів на природу і соціальний світ, у тому числі й на проблему руху і розвитку. З огляду на це, Ф. Енгельс виділив п'ять основних форм руху матерії: механічну (переміщення макротіл у просторі), фізичну (теплові, електричні, магнітні й інші процеси), хімічну (взаємодія атомів і молекул), біологічну (розвиток і функціонування живих організмів) і соціальну (розвиток суспільства). Усі форми руху матерії зв'язані між собою генетично і структурно. Генетичний зв'язок виявляється в тім, що вищі форми руху матерії виникають на основі нижчих і представляють їхній синтез. Відомо, що наукові уявлення про світ будуть розвиватися і далі. Енгельсова класифікація форм руху матерії якоюсь мірою доповниться, однак як методологічна основа вона збережеться. Дедалі більшої методологічної значимості набуває принцип матеріальної єдності світу, що передбачає наявність різних форм руху матерії та їхній взаємозв'язок.

Виділення руху як атрибутивної властивості матерії недостатньо для опису буття матеріальних речей і процесів. У ході руху, розвитку одні речі виникають, інші – зникають. Для виявлення цього буття матерії, матеріальних систем, речей в історії філософії сформульовано поняття простору і часу.

У нашій повсякденній практиці простір і час — це щось просте й очевидне. Насправді це зовсім не так. В окремих напрямках філософії, а також у класичній фізиці, простір і час відокремлювалися від матерії, розглядалися як самостійні чи сутносні зовнішні умови існування руху речей. Найбільше яскраво такий погляд відстоював Ньютон. Час він називав абсолютним і розглядав його як звичайну тривалість, на яку проектуються зміни речей. Уявлення про абсолютні простір і час були нерозривно зв'язані з розумінням руху, що визнавалося вторинним по відношенню до спокою. Для класичної механіки такий погляд не мав значення, однак сприяв формуванню релігійних й ідеалістичних поглядів на простір і час, оскільки вони трактувалися як зовнішні умови буття речей. Діалектичний матеріалізм виходить з того, що простір і час є атрибутами матерії, формами її буття, характеризують матерію в єдності.

Теорія відносності А. Ейнштейна спростувала висловлену Ньютоном думку про існування абсолютного простору й абсолютного часу, що ніби не залежать від матерії і її руху. Ця теорія, зокрема, встановила, що час і лінійні розміри тіл (а це просторова характеристика) залежать від швидкості руху системи – зі збільшенням швидкості її руху час, тобто хід фізичних процесів і годин будь-якої природи сповільнюється, а лінійні розміри тіл скорочуються у напрямку руху. Було передвіщено також уповільнення часу під впливом сильних гравітаційних полів - поблизу тіл із дуже великою масою. Єдність руху, простору і часу виявляється й у тім, що швидкість руху виражається через відстань, пройдену в одиницю часу. Тому, коли швидкість більш-менш постійна, то відстань можна вимірювати часом. Так і чинять. Усім зрозуміло, коли говорять, наприклад, що "школа близько – у п'яти хвилинах від будинку" чи "до місця роботи півгодини їзди". У моряків прийнято виражати відстань між портами величиною ходового часу, а в пілотів – величиною польотного часу.

Час, як і простір, не є якоюсь самостійною реальністю, що існує незалежно від процесів, що відбуваються у світі фізичних та інших матеріальних процесів, їхньої спрямованості і швидкості. Напроти, основою наших уявлень про час були і залишаються періодичні, природні процеси, що відбуваються більш-менш рівномірно. Це насамперед добові обертання Землі навколо своєї осі і її річні обертання навколо Сонця, а також місячні цикли з періодичністю в 29,5 доби.

Час спрямований від минулого до майбутнього незворотній. У реальності не буває так, як у кінофільмі зі зворотним перемотуванням стрічки, коли осколки на підлозі раптом зчіплюються, перетворюючись ні цілу чашку, а потім вона сплигує на стіл. Односпрямованість часу відповідає тому, що згодом відбувається в цілому ріст ентропії, а не її зменшення. Ентропія — міра невпорядкованості, дезорганізованості, безладдя, розсіювання енергії. Якщо живі організми і їхні співтовариства, люди і людське суспільство протистоять зростанню ентропії, підтримують рівень своєї організованості чи навіть підвищують його, то це відбувається лише в локальних масштабах і за рахунок прискорення дезорганізації навколишнього середовища. Підтвердженням цьому служать екологічні проблеми, їх поглиблення і загострення, розростання масштабів екологічної кризи на Землі. Така закономірна плата за науково-технічний, економічний і соціальний прогрес, за зростання чисельності населення та його добробуту. Якщо ми хочемо забезпечити довгострокове подальше існування людства на Землі, то повинні дбати про збереження її біосфери, а для цього доведеться чимось поступитися, прийняти якісь обмеження на споживання її ресурсів.

Таким чином, можемо дати визначення простору та часу.Простір — це філософська категорія, яка виражає протяжність, взаємне розташування матеріальних об’єктів і їх елементів (частин). Час – це філософська категорія, яка виражає протяжність співіснування (буття) речей процесів, послідовність зміни їх якісного стану. Співіснування простору і часу зумовлено існуванням матерії, яка рухається.

Дата добавления: 2014-10-15