Місце права та інших наук у системі світогляду давніх римлян. Соціально-політичний устрій Риму

Про найдавніше римське право практично не відомо нічого, тому що від “царських законів” до нашого часу дійшли лише уривчасті відомості, що трактують сакральне право. Після вигнання царя Тарквінія Гордого в Римі почав формуватися республіканський лад. Політична влада реально перебувала в руках патриціїв. Народні збори, що вважалися вищим органом влади, реально мали досить обмежені можливості. Фактична влада концентрувалася в руках патриціанського сенату і магістратів. На чолі управління стояли два консули, які обиралися на рік центуріальними коміціями. Все це зумовило постійну боротьбу між плебсом і патриціями. Ця боротьба привела у середині V ст. до н.е. до першої кодифікації римського права, яка увійшла в історію як «Закони ХІІ-ти таблиць». Ці закони були записані на мідних пластинах і виставлені для загального користування на Форумі, а також на ринках у римських колоніях. Вони втілили перемогу рівності політичних прав усіх громадян Риму. Пізніше вони стали на багато століть предметом вивчення в римських школах. Аж до знаменитого «Кодексу Юстиніана» (VІ ст. н.е., Візантія) «Закони ХІІ таблиць» залишались першим і єдиним кодексом римського права, над яким працювало багато поколінь римських юристів.

Право – це головний здобуток римської культури. У цій царині римлян не змогли перевершити не лише стародавні народи. Воно є основою і сучасного права. Римське право обов’язково входить у навчальну програму всіх сучасних вищих навчальних закладів, які готують юристів. Колосальний адміністративний досвід римлян, досвід керівників великої держави використовували численні народи Європи, що запозичили з римської системи управління цілі блоки структур для власних адміністративних потреб. Вживаючи нині терміни «прокуратура», «префектура», «консул», «комітет», «колегія» тощо, ми не завжди згадуємо про культурно-історичну основу цих понять.

Римляни сповідували ідеал державності як досконалого механізму і саме в забезпеченні його надійного, чіткого функціонування вбачали свій шлях самореалізації, своє покликання. І якщо в мистецтві римляни відчували свою вторинність порівняно з еллінською культурою, то в правовій системі їм не було рівних.

У Римі з найдавніших часів вважалося дуже почесною справою вивчення, коментування й розроблення права. Цим здавна займалися люди досить респектабельні, зокрема, деякі великі понтифіки (жерці). Добра юридична освіта, здобута у спеціальних школах, могла відкрити шлях до найвищого стану людям, що за походженням до нього не належали. Протягом багатьох століть римські правники розробляли й удосконалювали закони, пристосовуючи їх до реальних потреб життя, хоча й не створили стрункої теорії права.

Повага римлян до «Законів ХІІ таблиць» почасти зумовлювалась їх загальним консерватизмом, культом “звичаїв” предків, почасти тією обставиною, що деякі закони римської общини, на базі яких вони складалися, за всіх модифікацій продовжували жити до повного розкладу античного світу та його культури. Закони ХII таблиць містили й ряд елементів повсякденного звичаєвого права, властивого іншим стадіально близьким народам. Одночасно вони відрізнялися рядом специфічних для римської цивільної общини рис, що зберегли своє значення на всіх стадіях еволюції римського права. Насамперед, це положення стосовно аграрних відносин, згідно з якими цивільна община залишалась верховним власником землі й контролювала порядкування нею. Показове також право придбання землі внаслідок двохрічного користування нею, яке діяло протягом всієї римської історії. Володіти землею на території Риму міг тільки римський громадянин, звідси формула “моє за квіритським правом” і нерозривний зв’язок громадянства і землевласництва.

Турботи общини про добрий обробіток землі відображувалися й в основному устрої римської родини, що, за словами самих римлян, не мала аналогії в жодного іншого народу. Її особливість, як відомо, полягала у виключному праві батька на всі ресурси, які належали родині: нерухоме і рухоме майно; люди, що перебували під його владою – жінки, сини та їхні жінки з дітьми, раби. Він міг розпоряджатися їх робочою силою, здати їх в найм, продати, покарати аж до страти, хоча в таких випадках звичай вимагав сімейного суду. Вважалося, що така влада батька над усіма ресурсами родини забезпечувала найбільш ефективний обробіток землі у важких для землеробства умовах Стародавнього Риму.

Низка положень Законів ХII таблиць стосується прав римських громадян. У першу чергу це статті, згідно з якими остання постанова народу є обов’язковим законом, а також закон, що забороняв страчувати римського громадянина без санкції вищої законодавчої та судової інстанції. До них належить і заборона наділяти будь-якими привілеями окремих осіб. Таким чином утверджувалася рівність громадян перед законом і виключалася поширена в інших ранніх суспільствах можливість надавати право управління певною територією, збору податей із населення тощо особі, яка не належала до числа обраних магістратом. Контроль над усією територією Риму та його населенням здійснювався тільки колективом громадян. Можливо, з цим пов’язаний і закон, який карав смертною карою особу, яка була автором пісні, ганебної для будь-якого громадянина.

За Законами ХII таблиць каралися смертю й інші злочини: нічна крадіжка чужого врожаю, за що винуватця розпинали на дереві; підпал будови або зібраного зерна, що лежить біля домівки – за це винуватця заковували, били й спалювали. До смертної кари засуджувався також грабіжник, спійманий вночі на місці злочину; спійманий вдень злодій, що захищався зброєю, міг бути вбитий прямо на місці злочину. З Тарпейської скелі скидали лжесвідка, страчувався суддя чи арбітр, викриті в підкупі, людина, що підняла ворогів проти Риму чи здала ворогам громадянина Риму. За свідченням Августина, Закони ХII таблиць передбачали, окрім страти й штрафів, ще й кайдани, галери-таліони, безчестя, вигнання та рабство. Відповідно до суспільних змін модифікувалося й римське право. З кризою Республіки право попри свою певну демократичність виявилося нездатним захистити інтереси нижчих верств суспільства. Відійшла в минуле традиція вибирати за жеребом 12 громадян, які, вислухавши на судовому засіданні обидві сторони, виносили свій вердикт на основі лиш власного сумління, після чого з винним остаточно розбиралися юристи-професіонали. Із заміною суду народних зборів закритими для загалу судами з постійним складом суддів право відверто корумпується, посилює свої каральні функції. “Голос серця” поступається місцем умінню з позицій загальних принципів права витлумачувати кожний казус (окремий судовий випадок).

Із розвитком товарно-грошових відносин право дедалі більше ускладнюється, особливо скрупульозно розробляються питання власності, основними ж замовниками виступають найбагатші представники родової аристократії. Вивчення безлічі казусів, їх відверто тенденційний розгляд на користь верхівки забезпечили римському праву ту гнучкість, завдяки якій воно і сьогодні залишається класичним. Цьому сприяє і його впорядкованість, досягнута поділом на право державне, приватне, громадянське й кримінальне. Значну роботу з класифікації та опису цих галузей здійснили талановиті римські юристи Гай, Ульпіан, Флорентін.

У Римі діяла чітка судова система. У часи пізньої республіки та імперії, коли в закони часто вносилися зміни, виникла потреба інформквати громадян про законодавчі акти, які приймалися. За Юлія Цезаря на центральну площу виставляли гіпсову дошку з повідомленням про воєнні перемоги й урядові акти та рішення – «Щоденні відомості римського народу» (своєрідний прообраз газет). Копії розсилалися по всій державі у всі провінції. Зберігся єдиний номер цієї “газети” за 29 березня 168 р. до н.е.

Основним результатом боротьби між плебеями та патриціями було започаткування в Римі полісної республіки, яка спиралася на такі закріплені законом базові елементи: статус громадянина, формальний суверенітет народу та розгалужена система магістратур.

Римське суспільство періоду республіки складалося з 3-х провідних верств: сенатори, вершники і плебс. Соціальний стан не успадковувався.

Вищий щабель соціальної ієрархії посідали сенатори, тобто члени сенату. Фактично сенат контролювався невеличкою групою з 30 – 40 осіб, що належали до знатних патриціанських та плебейських родів, котрі здобули владу у ІV – ІІІ ст. до н.е. Цю групу називали нобілітетом. Формально нобілі не мали якихось особливих прав, але практично вони контролювали основні посади магістратури.

Другий соціальний прошарок складали вершники. Вони спочатку служили в кінноті і голосували у своїх 18-ти центуріях. Більшість вершників були великими землевласниками або банкірами. Решта громадян вважалася плебсом. До нього належали інколи і досить багаті люди, але більшість представляла біднота, особливо міський плебс. Особливу категорію римських жителів складали ліберти – раби, відпущені на волю. Здобувши свободу, а з нею й обмежені громадянські права, вони активно займалися ремісництвом і торгівлею.

Вищим державним органом республіки вважалися народні збори – коміції, які поділялися на три види – куріатні, центуріатні та трибутні. Основні закони проводилися через трибутні коміції. Також існувала розгалужена система посадових осіб – магістратів. Усі римські магістрати були виборними (крім диктаторських), безоплатними, тимчасовими (терміном на один чи кілька років) та колегіальними. У звичайних умовах республіка управлялася так званими ординарними магістратами. До них належали консули, претори, цензори, еділи, квестори і народні трибуни (представники плебсу). На чолі республіки стояли 2 консули. Їхніми іменами називали рік. Молодшими колегами консулів були претори, які керували судовими справами. Раз на п’ять років обиралися 2 цензори, які складали списки громадян, проводили ревізію списків сенату та вершників. Цензори нікому не підкорялися і ні від кого не залежали. Еділи наглядали за станом міста й відповідали за організацію свят і видовищ. Квестори виконували функції скарбників. Дещо осторонь стояли народні трибуни. Вони вважалися контрольним органом римської демократії, вносили законопроекти і мали право накласти вето на рішення всіх магістратів і сенату.

У критичних умовах (наприклад, війна) обирався або призначався екстраординарний магістрат-диктатор. Він призначався на час не більше, як 6 місяців і мав усю повноту влади. У ІІІ ст. до н.е. в Римі встановилася ієрархія посад та послідовність їх проходження.

Протягом століть Стародавній Рим здійснив еволюцію від полісу до імперії, від громадянина до підданого з його сильним почуттям порядку. Для громадянина характерні були безпосередні зв’язки в системі “община – громадянин”, тобто зв’язки співучасті. Надзвичайно велике значення мала та обставина, що в Римі була рівність громадян, що означала юридичну відповідальність перед законом, але не було рівності в політичній і соціальній сферах. Певну роль тут відігравав ценз – розмір, кількість належного особі майна, а також походження людини. Саме ценз і визначав місце громадянина в соціальній ієрархії, його права й обов’язки. Так, народні збори були вищим законодавчим і виборчим органом, але прості люди не могли розраховувати на високі посади, які були доступні тільки особам з високим цензом. Римський громадянин орієнтувався на таку систему цінностей: мужність, хоробрість, витривалість, сувора гідність, непохитна чесність, справедливість, свобода. Характерним і специфічно римським був зв’язок свободи й економічної залежності: ”Платня перетворює людину на раба”. Людина, економічно залежна, не могла висловлювати думки, що протирічили тому, кому вона була зобов’язана.

Викликає інтерес римський ідеал республіки, до якого сам Рим був близьким після остаточної перемоги до середини I ст. до н.е. Найповнішу, хоча й прикрашену його характеристику дав історик Полібій. Він підкреслював досконалість політичного устрою республіканського Риму, його “змішаний устрій”, що містив елементи монархії (влада консулів), аристократії (авторитет сенату) і демократії (право народних зборів – коміцій – ухвалювати закони, вирішувати питання війни і миру, обирати магістрати, карати чи дарувати почестів нагороду за доблесті). Взаємоконтроль усіх цих інститутів, узгодженість їх ідей, залежність одне від одного надавали всьому устрою виключну міцність, здатність завойовувати народи і правити ними. Завдяки цьому й виникла світова римська імперія.

Крім юриспруденції у Стародавньому Римі активно розвивалися й інші науки. Серед філософських течій, що існували в елліністичному світі, найбільше поширення в Римі мали морально-етичні вчення – епікуреїзм та стоїцизм. Стоїцизм став майже офіційною доктриною римської держави. Згідно з ним мета філософії полягала в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Луцій АннейСенека, котрий відігравав помітну політичну роль при імператорові Нероні, але закінчилася його кар’єра трагічно. Запідозривши участь Сенеки у змові, Нерон змусив філософа покінчити життя самогубством. Сенека як філософ розробляв проблеми практичної моралі: подолання страху смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Філософське обґрунтування такого кола ідей дозволяє вважати вчення Сенеки одним із джерел християнської етики.

Видатним представником стоїцизму був Марк Аврелій – імператор і філософ, який першоосновою усього вважав Бога як світовий розум. Обов’язок філософа, на його думку, – аскетизм, очищення через пізнання фатальної необхідності, яка панує над світом. Його головна книга – “До самого себе”.

Безкомпромісність стоїків приваблювала далеко не всіх, як, до речі, і епікуреїзм. Але в епоху перших цезарів філософія стала справжньою володаркою дум і, відповідно, престижним заняттям. Вона повчала і підкорювала. Тому немало римлян убачали в ній ту корисну розумову працю, яка забезпечувала авторитет і давала право на власне моралізаторство. Прекрасним матеріалом для цього була багата спадщина видатних грецьких мислителів Платона і Аристотеля, що активно перекладалась латиною, чекаючи нових тлумачень і інтерпретацій. На інтересі до неї у Римі було засновано цілу школу прихильників грецького академізму.

Епікуреїзм

Видатним послідовником Епікура був римський філософ та поет Тіт Лукрецій Кар (близько 96 – 55 рр. до н.е.). У науково-просвітницькій поемі “Про природу речей”, котру цілком слушно вважають енциклопедичним твором, він розвинув філософське вчення Епікура, дав систематичний виклад античного атомістичного матеріалізму, сформулював фундаментальні ідеї зв’язку руху і часу, збереження речовини («з нічого ніщо постати не може та в цілковите ніщо повернутись», нескінченності світу («Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя не замикає… Визнати мусиш те, що немає кінця, в який бік би не ширився Всесвіт»).

У III ст. до н.е. виникла остання філософська концепція античного світу – неоплатонізм, творцем якої був філософ-ідеаліст, містик Плотін. Хоча він і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе елементи стоїцизму, неопіфагореїзму та синкретичної філософії Філона. ЇЇ серцевину становило вчення про містичну еманацію матеріального світу з духовного першоджерела. Вищу ланку еманації – “єдине” можна, на його думку, осягнути лише шляхом екстазу, а не пізнання. Філософія часів імперії стала своєрідним підсумком античної філософії, підготувавши ґрунт для середньовічної патристики та схоластики, визначивши основні напрями і тенденції їх розвитку.

Класична праця з географії належить Страбону, який зібрав у своїй “Географії” всі існуючі відомості про країни і народи – від Британії до Індії, особливу увагу приділивши Європі, Азії та Північній Африці. В тому ж І ст. н.е., римляни вперше досягли Цейлону, пожвавився інтерес до вивчення морського і сухопутного шляху в Китай. Значні відкриття були зроблені під час походів римлян в Африку: описані флора та фауна її північно-західної частини, вивчений Ніл до району Нільських боліт.

Клавдій Птолемей, узагальнюючи астрономічні спостереження, розробив геоцентричну модель світу, згідно з якою навколо Землі, яка має форму кулі, обертаються Сонце та інші планети. Ця модель залишалася панівною до Нового часу, коли з’явилася геліоцентрична теорія Коперника (ХVІ ст.). Головною фігурою античної медицини і незаперечним авторитетом протягом подальшого тисячоліття був Клавдій Гален – лікар і природознавець, автор близько 400 праць з анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни. Його дослідження мали великий вплив на розвиток європейської медицини доби Відродження і Нового часу. Гален вивчав нервову систему, спинний мозок. Йому ж належить перша в історії науки концепція кровообігу.

З огляду на особливе ставлення римлян до своєї держави зрозуміла виняткова роль історичної науки у Стародавньому Римі. Істориками часто ставали люди, які займали високе суспільне становище і брали активну участь у політичному житті. Історичні твори належать Юлію Цезарю (“Записки про гальську війну”). Близьким до Октавіана Августа був історик Тіт Лівій, твори якого є майже єдиним джерелом для вивчення ранніх періодів в історії Риму. Саме йому належить 142-томна «Римська історія». Публій Корнелій Тáцит намалював картину римської історії часів імперії, приділивши значне місце варварським племенам, які нападали на Рим, згадавши серед інших і венедів (одна з назв слов'янських племен у старовину). Його найвідоміші науково-історичні праці – “Історія”, “Аннали”. Головним об’єктом його зображення були відносини сенату з імператорською владою, характери та вчинки імператорів. Ще одна праця тацита – нарис «Германія» - присвячений суспільному устроєві та побуту давніх германців.

Одним з найпопулярніших істориків світу залишається Плутарх, який обрав жанр історичного портрета. Його твори і зараз видаються великими тиражами і є популярними. У “Порівняльних життєписах” він відшукує паралелі в грецькій і римській історії через розгляд біографій уславлених людей. Істориком був і римський імператор Клавдій І. Основними його працями була «Історія етрусків» у 20-ти книгах, до якої він додав ним же укладений словник етруської мови, вже тоді практично забутої в Римі, та «Історія Карфагену» у 8-ми книгах. На жаль, жодна з праць Клавдія до нашого часу не збереглася. Все враження про них можна скласти лише за невеликими цитатами, що зустрічаються у праці Плінія Старшого «Природнича історія». Клавдій І також зробив спробу змінити латинську абетку, внісши до неї три нові літери, які отримали назву «Клавдієвих літер». Однак у широкий ужиток вони не потрапили, використовувалися лише за життя Клавдія, а після його смерті від них відмовилися.

Оосбливого успіху досяг у ІІ ст біографічний жанр. Одним із визначних його представників був Светоній Транквілл (70 – 140 рр. н.е.). Йому належить видатна пам’ятка історичної прози «Життя дванадцяти цезарів», в якій він описав життя, діяльність, характери, звички дванадцатьох римських імператорів. Персонажі цієї праці знайомі практично кожній людині, навіть тим, хто ніколи клибоко не вивчав стародавню історію. Всі ці постаті, прикрашені фантазіями і легендами, давно перетворилися з історичних образів на художні. І це великою мірою завдяки праці Светонія. Портрет юлія Цезаря, який на березі Рубікону говорить: «Жереб кинуто!» і починає громадянську війну; а потім падаючи від кинджалів змовників, вимовляє: «І ти, Брут!». Август, який з гордістю заявляє, що прийняв Рим цегляним, а залишає потомкам мармуровим. Немічний Тиберій, у своєму усамітненні на Кіпрі злорадно спостерігає, як згублюють себе доносами його вороги-сенатори. Калігула, що збирається призначати сенатором свого коня, Клавдій з його імператрицею Мессаліною, ім’я якої стало синонімом нестримної розпусти. Нерон, що влаштував пожежу Риму, щоб породити в собі натхнення на поему про пожежу Трої. Веспасіан з його цинічними словами «гроші не пахнуть». І благородний Тіт, який якщо не зробив за день жодного доброго вчинка, говорив: «Друзі, я втратив день». Все це ми знаємо завдяки Светонію Транквіллу. Він не був бульварним письменником, що описував лише таємниці римського двору. Він був серйозним істориком, який зосередив свою увагу не на історичному процесі, а на історичних постатях, що, на його думку, були центром історичного процесу. Такий підхід викликав інтерес не лише в учених. Саме тому у читачів усіх часів Светтоній незмінно залишався одним із найвідоміших і найпопулярніших античних авторів, якого читали й читають чи не найбільше.

Для римської науки часів імперії загалом характерне прагнення до енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань. Прикладом цього може служити вже згадана “Природнича історія” державного діяча і письменника Плінія Старшого, у якій йдеться про астрономію, фізику, географію, антропологію, зоологію, ботаніку, медицину, фармакологію, мінералогію, мистецтво тощо.

§ 4. Римська література: розмаїття жанрів

У світовій культурній традиції особлива роль належить латинській мові. Масштаби римських завоювань перетворили її на мову міжнаціонального спілкування для всіх підкорених народів – від Іспанії до Межиріччя. На основі так званої “народної латини” виникло багато сучасних європейських мов: італійська, іспанська, французька, англійська. Надалі латина довго залишалася в Європі мовою літератури і науки, а в медицині не втратила цю роль і до сьогодні. Латинською ведеться католицьке богослужіння.

Особливість розвитку латини полягає в тому, що протягом тривалого часу мова ця удосконалювалася не в художній творчості, а насамперед у політичній сфері: у виступах ораторів у сенаті і на судових процесах, у законотворчості, в політичній публіцистиці. Про образність мови свідчить безліч афоризмів, які живі і зараз: “Карфаген мусить бути зруйнований” (Катон), “Прийшов, побачив, переміг” (Юлій Цезар), “Доки, Катіліна, ти будеш випробовувати наше терпіння?” (Ціцерон) і багато інших. Цицерон, який вважав себе насамперед політиком, по суті був творцем латинської художньої прози. Зразковим став стиль його промов, листів, філософських творів. Своєрідне продовження цієї традиції ми бачимо вже в художній літературі

Провідними жанрами римської літератури у III ст. до н.е. були епос і драма. З епічних творів до наших часів збереглися лише уривки, краще збереглися твори видатних римських комедіографів Плавта і Теренція.

Тіт Макцій Плавт (254 – 184 рр. до н.е.) є автором 120 комедій, з яких до нас дійшли лише 17. Серед них “Хвалькуватий воїн”, “Осли”, “Скарб” та ін. Він прославляв старовинні римські звичаї, трудівників, що живуть бідно, але чесно, висміював скнарість, хвальковитість, легковажність, тощо. Музика і спів супроводжували комедії Плавта, робили їх схожими на сучасну оперету.

Публій Теренцій Афр – автор шести комедій, прагнув перш за все показати високі, благородні риси людини, її роздуми над вибором життєвого шляху. На відміну від Плавта, який зображав кохання як затьмарення, Теренцій перший в історії римської літератури виступив продовжувачем грецької традиції, зображуючи кохання як високе і шляхетне почуття. У деяких комедіях, як наприклад, “Свекруха”, у Теренція взагалі немає негативних персонажів, а комізм виникає внаслідок непорозуміння, що в кінці твору розв’язується. Серед сучасників Теренцій прославився не тільки як драматург, але як і витончений стиліст, що писав бездоганною літературною мовою.

Першим римським поетом був Лівій Андронік, який переклав латиною «Одіссею». За своїм походженням він був грек з Тарента. У 272 р. до н.е. його привезли до Риму як полоненого, потім звільнили і він займався навчанням дітей свого патрона та інших аристократів. Переклад «Одіссеї» не був таким уже досконалим. Його мова не відзначалася ідеальністю. У ній навіть зустрічалися словотвори, чужі латині. Тим не менше, у римських школах протягом тривалого часу вчилися за перекладом «Одіссеї» Лівія Андроніка. літератор написав також кілька комедій та трагедій, що являли собою переклади або переробки грецьких творів.

Гостра політична і соціальна боротьба, яка розгорнулась в Римі з другої половини II ст.до н.е., сприяла розвиткові ряду прозаїчних жанрів: публіцистики, памфлетів, промов, мемуарів, історичних коментарів. Серед них слід згадати трактати державного діяча і письменника Марка Порція Катона Старшого, у яких він закликає римлян до мужності, наслідування доблесті предків, а також дає корисні поради щодо ведення господарства. Квінт Енній склав перший національний епос “Аннали”, присвячений історії Риму до другої Пунічної війни. Він славить римську доблесть, оспівує гуманність, культуру, освіченість.

Особливо багато творів дійшло до нас з I ст. до н.е. Публіцистична та мемуарна література цього часу представлена такими славетними іменами як Цезар, Саллюстій, Ціцерон. Наприклад, Гай Юлій Цезар мав славу другого, після Ціцерона, римського оратора. Чудовими і щодо форми, і щодо змісту є його воєнні мемуари – «Записки про Галльську війну» та «Записки про громадянську війну». Мемуари Цезаря писалися з політичною метою. Так, «Записки про Галльську війну» виправдовували війни Цезаря в Галлії і підкреслювали значення нових завоювань. «Записки про громадянську війну» покладали всю відповідальність за відповідні події на противніків Цезаря і демонстрували їхню військову слабкість. Інший представник історико-мемуарної прози – Гай Саллючтій Крісп був прихильником Цезаря. Його твори «Змова Катіліни», «Югуртинська війна» і навіть «Листи до Цезаря» є не лише важливими історичними джерелами тієї епохи, а й визначними зразками літературної творчості.

Марк Туллій Ціцерон увійшов до історії як видатний оратор, філософ і письменник. Він залишив багато творів про ораторське мистецтво, а також філософські трактати, промови. Найбільшу славу принесли йому промови на захист республіки, зокрема, промови проти Катіліни та Марка Антонія. Ціцерон став засновником європейського ораторського мистецтва.

Поезія Стародавнього Риму не мала власної національної традиції. Вона починає активно розвиватися лише під впливом грецької літератури наприкінці республіканського періоду. Лірична поезія була представлена в Римі творами Гая Валерія Катулла. Його творчість відіграла переломну роль у розвитку давньоримської поезії. Її головна тема – не Римська держава, не римський народ, а особисті переживання, почуття та думки. Катулл складав невеликі поеми на міфологічні сюжети, найвідоміші з яких “Аттіс” та “Весілля Пелея і Феміди”, писав ліричні вірші і вперше в античній ліриці прославив кохання як могутнє почуття, що звеличує людину. У творах, присвячених його коханці Клодії, він передав драматичні злами стосунків чоловіка і жінки. На відміну від епічних поем, при читанні його віршів практично не відчуваєш часової дистанції. Відомим став вираз з одного із віршів Катулла, що звучить так: «Хоч ненавиджу, люблю».

Час правління Октавіана Августа часто називають «золотим віком» римської літератури. Його сучасниками були три велікі римські поети – Вергілій, Горацій та Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема Вергілія “Енеїда”. Автор із блиском вирішив дуже важке творче завдання. Справа в тому, що “Енеїда” – це літературний епос, тобто вона не має народної усної основи, повністю створена поетом. До того ж поема відразу стала складовою частиною римської державної ідеології – поет писав на політичне замовлення імператора. Коротко зміст поеми такий. Еней – син царя Анхіза і богині Венери, один із захисників Трої, після її падіння відправляється в плавання на кораблі, довго поневіряється і зрештою, виконуючи волю богів, прибуває в Італію і стає родоначальником римського народу. Від нього ж ведеться і родовід Юліїв, до яких належав Октавіан Август. Неперевершеним вважається володіння Вергілієм виразними засобами мови. В.Брюсов писав, що “для поета читання “Енеїди” в оригіналі є суцільним рядом здивувань... перед владою людини над стихією слів”. Існує безліч перекладів поеми на сучасні мови. Можна пригадати, що початок формування сучасної української літературної мови поклала авторизована “Енеїда” Івана Котляревського.

Ліричними поетами були Горацій і Овідій. Творчість Горація пройнята розумінням ролі поета в суспільстві. Особливо чітко ці думки пролунали в оді “Пам’ятник”. До цього сюжету Горація звертався О.С.Пушкін (“Я памятник себе воздвиг нерукотворный...”). Найкращими творами Горація є його оди, в яких відбито політичне життя того часу. В однй з таких од автор порівнює римську державу часів громадянських воєн з кораблем. Котрий лишився без керма і якому загрожує загибель. Інша ода написана з нагоди перемоги Октавіана Августа над Клеопатрою. У багатьох віршах Горацій пропагує офіційний погляд на завдання законодавства: мудрий правитель повинен виправити розхитані звичаї, покарати порок, заохотити доброчесність. Горацій вітав у своїй поезії суворі закони, запроваджені першим імператором – Октавіаном Августом. Поет уславився не лише громадянською тематикою своїх творів, а був і не менш блискучим поетом-ліриком.

Наймолодший поет августівської епохи – Овідій. Він походив зі старовинного роду вершників і отримав прекрасну освіту. Ранні твори Овідія присвячені любовній темі. Першим його твором були любовні елегії «Amores». У них поет оспівував свою кохану Карінну. Інший його твір – «Heroides» – складався з послань відомих у міфології героїнь до своїх коханих (Пенелопи до Одіссея, Єлени до Паріса, Дідони до Енея).

У 8 р. до н.е. Овідія вислали з Риму до міста Томи на Західному узбережжі Чорного моря. Припускають, що причиною цього була його поема «Мистецтво кохання». В ній Овідій дає поради закоханим, як добитись взаємності у предмета власної любові і як надалі зберегти прихильність коханої людини. Поема написана витонченими віршами, у ній багато дотепного, але не менше й фривольного. У ній влада побачила глузування автора із законодавства Октавіана Августа, спрямованого проти перелюбства, що й послужило причиною заслання поета. У вигнанні Овідій написав два твори – «Скорботи» та «Листи з Понту» (грецька назва Чорного моря – Понт Евксинський). Незважаючи на сум за рідним краєм, котрим сповнені згадані твори, Овідій і тут залишився майстром іронії.

Після заслання Овідія жоден із римських поетів не піднісся до рівня великих літераторів початку августівського правління. Однак поезія «ввійшла в моду», оскільки для наступних століть характерне захоплення поезією. У І –ІІ ст. н.е. поезія в Римі набула значного поширення. Звичай рецитацій, тобто публічного читання власних творів, заведений за часів Августа, став загальноприйнятим. Найбільш відомими поетами цього періоду були Марціал та Ювенал. Марціал – уродженець Іспанії, здобув на Батьківщині риторичну освіту і прибув до Рима за часів Нерона. Його епіграми, короткі і влучні вірші, присвячені найрізноманітнішим явищам повсякденного життя. Марціал змалював у своїй поезії різні соціальні типи Риму: патронів і клієнтів, паразитів і набридливих людей, шукачів спадщини, отруювачів, зрадливих чоловіків і жінок, коханок, п’яниць, франтів, ділків, лікарів-шарлатанів, поетів-невдах, дилетантів, кредиторів і боржників.

Про життя Ювенала відомо небагато. Народився він в італійському місті Аквіні у другій половині І ст. н.е., також здобув риторичну освіту. Ювенал, як поет, заслужив славу одного з найбільш непримиренних і суворих сатириків. До нас дійшли 16 сатир його авторства, які висвітлюють різні сторони римського життя. Ювенал висміює знатних людей, їх пихатість, вихваляння далекими предками. Поет ніде не згадував у своїх творах імен сучасників. Наприклад, жорстко висміявши в одному з віршів Доміціана, він не назвав імені імператора. Усі твори Ювенала написані під сильним впливом риторики. Звідси деяка монотонність. Одноманітна піднесеність, характерна для всіх його сатир. Окремі вислови Ювенала перетворилися на афоризми. Саме цьому поетові належать крилаті фрази: «У здоровому тілі – здоровий дух!», «Хліба й видовищ!».

Саме Стародавній Рим став батьківщиною прозаїчного роману. Перу Гая Петронія, римського аристократа, що прославився своїм вишуканим смаком, належить перший у європейській літературі роман “Сатирикон” з 20 книг. Головний герой роману – мандрівник-бродяга Енколпій проводить своє життя у мандрах Італією. Розповідаючи про його пригоди, автор подає сатиричну картину побуту римських рабовласників, висміює грубість, невігластво “нових багатіїв”. Розважальний характер має авантюрний роман останнього визначного латинського письменника Луція Апулея “Золотий осел” (або «Метаморфози»), в якому з гумором, у казковому стилі розповідається про пригоди юнака, якого кохана помилково перетворює на осла. Ці два твори справили певний вплив на розвиток європейського роману.

У римські часи з'явилося багато новинок у книжковій справі. Крім папірусу, поширився винайдений у малоазійському місті Пергамі матеріал для письма – особливим чином оброблена шкіра – пергамент. Крім книг-сувоїв з'явилися книги–кодекси, які від сучасних книг відрізнялися тільки способом скріплення аркушів. Бібліотеки як сховища документів, книг існували вже давно, а ось бібліотеки для громадського користування вперше з’явилися саме в Римі. Цікаво, що в цих бібліотеках були передбачені досить ізольовані місця для роботи, оскільки в ті часи люди читали виключно вголос.

Дата добавления: 2014-10-15