Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Візантійський стиль у мистецтві: живопис, архітектура, музика




Становлення візантійського мистецтва відбувалося за обставин глибоко суперечливого ідейного життя ранньої Візантії. Це був час формування ідеології візантійського суспільства, оформлення системи християнського світогляду, що утверджувався в гострій боротьбі з філософськими, етичними, естетичними і природознавчими поглядами античного світу. Перші століття існування Візантійської імперії можна розглядати як важливий етап світоглядного перевороту, коли не тільки формувалися основні тенденції мислення візантійського суспільства, а й відбувалося становлення його образної системи бачення світу.

Протягом IV – V ст. в імперії розгорнулися запеклі філософсько-богословські суперечки: христологічні – про природу Христа і тринітарні – про його місце в Трійці. Суть цих надзвичайно гострих дискусій полягала не лише в створенні та систематизації християнської догматики, їхнім філософським змістом була антропологічна проблема: в теологічній формі ставилося питання про сенс людського існування, про місце людини у Всесвіті, про межі її можливостей. У цих суперечках втілилася ідейна боротьба між антропологічним максималізмом, що вважав можливим розчинення людської природи в божественній і цим підносив людину до небачених в античному світі висот, і антропологічним мінімалізмом, який цілком підкоряв людину божеству і зводив людство до крайньої межі самоприниження. У християнській ідеології, що формувалася, в цей період можна виділити дві течії: аристократичну, пов’язану з пануючою церквою та імператорським двором, і плебейсько-народну, яка виросла з єресей і корінням сягала в релігійно-етичні уявлення народних мас і широких прошарків найбіднішого чернецтва. Придворна аристократія, вище духовенство, освічені люди тогочасних візантійських міст енергійно виступають за використання всього кращого, що людство отримало в спадщину від античної культури.

Все духовне життя суспільства відзначається драматичною напруженістю: у всіх сферах знання, в літературі, мистецтві спостерігається дивовижна суміш язичницьких і християнських ідей, образів, уявлень, колоритне поєднання язичницької міфології з християнською містикою. У художню творчість усе дужче проникають щирість та емоційність, народна наївність і цілісність сприйняття світу, різкість моральних оцінок, несподіване поєднання містицизму з життєвістю побутового колориту, набожної легенди з діловим практицизмом. Посилюється дидактичний (повчальний) елемент у всіх сферах культури і мистецтва: слово і книга, знак і символ, що пронизані релігійними мотивами, посідають значне місце в житті людини ранньовізантійської епохи.

Період становлення й перемоги феодального ладу у Візантії – це період правління імператорів Ісаврійської династії (Лев Ш, Костянтин V та ін.).Це період не тільки війн із арабським халіфатом, а й здійснення важливих реформ у сфері права, суспільних відносин і церковної політики.



Особливо широкий політичний та ідеологічний резонанс у Візантії викликали церковні реформи перших Ісаврів. Уперше в історії Візантії сталося відкрите зіткнення держави і церкви, було завдано потужного удару по культу ікон, що надав церкві можливості міцного впливу на широкі верстви населення країни і приніс їй значні прибутки. Іконоборство – це релігійно-політичний рух VIII – IХ ст., спрямований проти вшанування ікон, проти зображення Христа в людиноподібному образі. Разом із тим, це й боротьба військового землевласницького панства і частини торгово-ремісничих кіл Константинополя за обмеження могутності церкви та поділ її майна. Загалом боротьба завершилась ідейною перемогою іконошанувальників (843 р.), але фактично був досягнутий компроміс між державою і церквою. Було дуже обмежене церковно-монастирське землеволодіння, конфісковано багато церковних скарбів, а церковні ієрархії, як у столиці, так і на місцях фактично підкорено імператорській владі. Візантійський імператор став визнаним главою православної церкви. У цій боротьбі, знищуючи пам’ятки людської думки і витвори мистецтва, іконоборці, як і іконошанувальники, завдали значної шкоди культурному розвиткові Візантії VIII – IХ ст. Разом із тим, не можна заперечувати, що іконоборча доктрина й естетичне мислення іконоборців внесли новий свіжий струмінь в образне бачення світу візантійськими художниками.

Візантійський стиль у образотворчому мистецтві з перемогою іконошанувальників остаточно утвердився у вигляді поєднання площинних чистих кольорових силуетів, ритміки ліній, символічних образів. З візантійського монументального образотворчого мистецтва найбільш відомі мозаїки – зображення, що викладалися на стінних площинах із маленьких різнокольорових кубиків або шматочків смальти (сплаву скла з мінеральними фарбами й окислами металів). Ці зображення яскраво переливалися і відбивали світло, що на них падало. Художники точно вираховували кут падіння світла і робили поверхню шорсткою, а не гладкою, чим досягалися цікаві малярські ефекти. Шедеврами мистецтва мозаїки у Візантії є церкви Успіня в Нікеї (VII ст), Святої Софії у Константинополі, церкви монастиря Дафні поблизу Афін (II ст.).

Ще один вид візантійського монументального образотворчого мистецтва – фрескові розписи. Фреска – вид стінопису, виконаний водяними фарбами по вологій, щойно поштукатуреній стіні. Фрескові цикли ХI – ХIII ст. – приклади зрілого, закінченого візантійського стилю в малярстві. Тут панує сувора ієрархія розташування сюжетів, що ілюструють основні догмати християнства.

Розписи візантійських храмів здійснювалися відповідно до суворо встановлених схем іконографічного канону. В його основі лежало християнське уявлення про те, що приміщення церкви є зменшеною моделлю Всесвіту. Храм був символом Неба, Землі, Раю та Пекла. Середньовічна люди мала загострене світовідчуття і вірила, що колись зі Сходу відбудеться друге пришестя Христа. А тому саме в сзідній частині храму розташовувався вівтар. З протилежного боку – на заході – біля входу в храм часто розміщували приміщення для хрещення, котре слугувало символом християнства. Ця уява про церкву як про мікрокосмос зумовила просторову ієрархію розміщення храмових розписів: чим святішим був зміст зображуваного, тим вище воно розміщувалося у приміщенні храму.

Тому у центральній бані (просторі центрального куполу) завжди розташовувалося поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя), в центральній абсиді (напівкруглому чи гранчастому виступіі, перекритому півкуполом, що розташовувався у вівтарній частині) – фігура Богоматері (найчастіше Оранти, тобто зображеної у молитовній позі з піднятими до гори руками), обабіч неї, в бокових апсидах – фігури архангелів, що уособлювали варту Богоматері, у нижньому ярусі – апостоли, на парусах – євангелісти Марк Іоанн, Матвій та Лука, на стовпах – Благовіщення, на стінах трансепту – сцени з життя Христа і Марії, на західній стіні – сцени Страшного суду. Ця канонічна схема була узгоджена з архітектурою церкви.

Провідним видом станкового живопису Візантії був іконопис. Перші християни називали іконами всі зображення святих, протиставляючи їх язичницьким ідолам. Пізніше словом «ікона» почали називати лише станкові зображення святих, прагнучи відрізнити їх від мозаїк та фресок. Перші ікони зображали зазвичай одного святого по пояс чи погрудно і обов’язково обличчям до молящогося («ан фас»). Такий канон (правило) виник унаслідок міркувань, що між людиною, яка молиться, і святим, до якого звернена молитва, повинен виникнути певний містичний зв’язок. Святий ніби відповідає своїм поглядом на молитви. Через іконоборчий рух, котрий призвів до масового знищення іконописних зображень, ранні візантійські ікони до нас майже не дійшли. Після перемоги іконошанувальників у ХІ ст. поклоніння іконам було відновлено, однак стиль візантійського іконопису став суворішим і жорстко канонічним. А щодо самих ікон вкорінилася ідея, що в них можна відтворити лише божий «прообраз». Звідси – сувора канонізація іконопису. Серед таких канонів – обов’язкова площинність зображення, символічність кожного кольору, певні правила композиційної побудови іконописного зображення. В іконі Миколи Чудотворця (ХII ст.) відзначаємо тонке моделювання складок вбрання, стриману колористичну гаму, високу якість виконання.

Особливе місце у візантійській культурі посідає книжкова мініатюра – ілюстрації до рукописних книг. Візантія успадкувала від античності особливу любов і шану до книги, яка сприймалася не лише як витвір мистецтва, а й як священний предмет, в якому зафіксоване Боже одкровення. В ній органічно поєднувались каліграфічний почерк, мініатюри, заставки та ініціали літер. Більшість мініатюр константинопольських рукописів характеризується гармонійністю композиції, у побудові яких основна роль відводиться ритму.

Візантійська скульптура втратила характерну для епоху античності велич і тілесність, розвиваючись виключно в рамках дрібних декоративних рельєфів.

Архітектура Візантії формувалася на спадщині Давнього Риму. Високого рівня там досягла техніка цегляного мурування та склепінчастих перекриттів. Для V – VIII ст. характерні великі споруди й комплекси базилікального й центрально-банного типу. Головну роль у них починає грати внутрішній простір. У тринавній базиліці Сан Аполлінере Ново в Равенні (VI ст.) відсутнє розмежування мирян і кліру. Вхід до базиліки розташовано на західному боці, центральна вісь отримує домінуюче значення. Цим направляє прихожан до апсиди, що знаходиться на сході. Церква Сан Вітале у Равені – взірець центричного храму. У плані вона восьмикутна, вкрита банею.

Пізніше з’являються хрестовокупольні храми. Знаменита Софія у Константинополі (532 – 537 рр., архітектори Анфімій з Трал та Ісідор з Мілета) – величезна тринавна базиліка, що наближається у плані до квадрату. Зовнішній її вигляд відзначається масивністю форм. Середня частина середньої нави перекрита банею (діаметр 31,5 метрів). Тонку оболонку основи купола прорізають 40 вікон, через які світло заливає весь підкупольний простір. Чітка конструктивна система передає навантаження колосальної бані на легкі сферичні паруси, за допомогою яких здійснюється перехід від округлої бані до квадрату на широкі підпружні арки і чотири масивних стовпи, що укріплені контрфорсами. Сяйво вогнів численних лампад і свічок сприяє ілюзії необмеженого простору. Загалом внутрішній інтер’єр храму формувався на основі сполучення добре освітленого центрального нефу і затемнених бокових.

Весь простір середнього нефа утворює систему сферичних форм, котрі наростають угору, до центру і поступово переходять одна в одну. Їхній простір під головним куполом є своєрідним архітектурним акцентом, оскільки весь рух архітектурних форм спрямований до нього. Тут, у підкупольному просторі стояв прикрашений коштовним камінням амвон (узвишшя перед вівтарем, з якого читали проповіді священники) і відбувалися містерії богослужіння, тоді як всі присутні розміщувалися у ложах двохярусних бокових нефів, відмежованих від середнього рядами колон. Загалом інтер’єр храму вражає своєю легкістю в порівнянні з екстер’єром. Його не можна охопити одним поглядом, він розрахований на тривале споглядання. Його призначення – урочистий вселенський ритуал.

Відблиски мармурового обличкування стін, мерехтіння золота мозаїк, живописна гра світла й тіні – все це наповнювало якоюсь теємницею незбагненний простір собору. Недарма сучасники порівнювали його з космосом. Зазначені архітектурні особливості стали матеріальним втіленням нових світоглядних принципів: ідеї багатогранності світу та утаємниченості творіння його богом. Виходячи з цих принципів, архітектурні ідеї перестають бути відвертими й наочними. Вони самі себе ховають і спрямовуються на те, щоб створити ілюзію дива, нерукотворності, незбагненності.

Незважаючи на значні розміри, храм був збудований досить швидко, всього за 5 років і 26 грудня 537 р. його освятили. Храм задумувався імператором Юстиніаном як символ Божої мудрості (звідси і його назва, адже «Софія» у перекладі з грецької мови означає «мудрість») і призначався для патріарших та імператорських церемоній. Зведений на одному з пагорбів в центрі міста храм святої Софії велично височів серед інших будівель.

Із пам’яток візантійської архітектури, спорудженої на Заході, найбільшу славу має церква Сан-Марко у Венеції (кін. ХI ст.), собор Чефалу на Сицилії (поч. ХII ст.).

Починаючи з ХІ ст. особливого значення набуває будівництво монастирів. Кожен з константинопольських патріархів будував монастир. Котрий потім підтримував матерально протягом свого життя. Були вироблені основні принципи монастирської архітектури. Кожен монастир являв собою комплекс споруд, що оточувався фортечними мурами та баштами. У середині двора розташовувався головний храм – католікон. Були в монастирі й утилітарні будівлі: лікарня, трапезна, бібліотека тощо. У плані обриси стін монастиря утворювали багатокутник, конфігурація якого зумовлювалася рельєфом місцевості. Особливо показовмими є так звані афонські монастирі, архітектура яких відзначалася показовою монументальністю.

Пам’ятки візантійського музичного мистецтва майже цілком обмежуються релігійними зразками. Про роль музики у світському побуті Візантії відомо небагато. Збереглося кілька мелодій і музичних вітальних окликів – «акламацій», обов’язкових у придворному церемоніалі.

Натомість величезну роль відігравала музика у релігійному богослужінні. Інструментальна музика в релігійних відправах не була заведена і музика звучала у вигляді співів. Існувало три способи церковного вокального виконання: урочисте читання євангельських текстів, що регулювалося певними музичними формами, виконання псалмів і гімнів пісенноподібного характеру і так звані алілуйні співи.

Доба розквіту візанійських літургійних співів – раннє середньовіччя. В ХІІІ – ХІV ст. спостерігаєтьтся розквіт мелодійної творчості у візантійському музичному мистецтві, пов’язаний з посиленням зовнішньої розкоші релігійного культу. В історії музики ХІІ ст. позначилося важливою подією. Саме відтоді починається поширення нового типу нотного письма – так звана «середньовізантійська нотація». Вона давала набагато більше можливостей музикантам та композиторам при записуванні музичного матеріалу.

До ХІІ – ХІІІ ст. у Візантії сформувалася розвинена система співів, яка використовувалася у державній та культурній сферах. Її специфіка полягала в жанровій обмеженості. Музичні жанри зароджувалися ще на попередньому етапі розвитку – псалом, канон, тропар, гімн – і слугували основним ядром музичної практики. Однак виконання твору того чи іншого жанру в кожному окремому випадку, місце його використання в музичному оформленні богослужінь, своєрідність та тематика змісту, особливості тексту і засобів виконання – все це сприяло закріпленню за співами певних назв. Так, наприклад, частина співів здобули назви за своїми першими словами: «славословні» – за першим словом фрази «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу»; «всемилостиві» – псалми, де часто повторюється слово «милість»; «величальні» – за початковим дієсловом дев’ятої оди канону «Величить душа моя Господа»; «блажені» – тропарі, що виконуються за завітами блаженства – «Блаженні злиденні духом» тощо.

Друга група співів сформувалася оформилась за часом їх виконання: «ранкові», «відпускальні» (після вечірнього богослужіння), «екзапостеларії» (виконувалися після канону) тощо. Співи ще однієї групи називалися за своєю основною темою. Окремі співи здобули свої назви за певними ознаками: «катавасії» – частина канону, коли два напівхори сходилися на середину храму, віруючі підчас їх виконання мали підвестися; «сідальні» або «кафізми» – виконувалися, зазвичай, сидячи» «несідальні» – під час їхнього виконання сидіти не дозволялося.

До ХІІІ – ХІV ст. стиль релігійної музики був таким, що музика не могла домінувати над текстом. Пізніше йому на зміну приходить так званий «калофонічний» (прекраснозвучний) стиль. Його найважливіша риса – домінування музики над текстом.

Візантійські літургічні мелодії і гімни справили великий вплив на розвиток богослужебних співів латинської (католицької) церкви. Вони ж лягли в основу східнослов’янської церковної музики, зокрема, української, як православної, так і греко-католицької. Разом із прийняттям християнства на Русі з’явилися грецькі й болгарські співаки з Візантії. Отже, найдавніші східносліов’янські церковні співи мали візантійське походження.

Отже, монополія у розвитку візантійської культури була до кінця її існування закріплена за духовенством. Візантійське мистецтво було найбільш “ортодоксально християнським”. Православ’я стало визначальним чинником згуртування візантійської середньовічної народності, православна церква – головним носієм культури Візантії, а монастирі – центрами освіченості.

§ 3. Наука та освіта у Візантії. Візантійська література. Історичне значення візантійської культури.

Візантія була досить освіченою: десята частина населення – письменна. В період раннього середньовіччя у Візантійській імперії налічувалося набагато більше освічених людей, ніж у Західній Європі. До VІІ ст. освіта там зберігала античні традиції. Порівняно з державами Західної Європи мережа шкіл у Візантії була густіша, а загальний рівень елементарної грамотності – вищим. Школи існували не тільки в Константинополі, а й маленьких містах і великих селищах. В них навчали читанню, письму, рахунку і церковному співу. Подальше навчання включало опанування граматикою, риторикою, фідлософією, тобто тими ж предметами, які вивчалися в добу пізньої античності. Окрім того, в школах вивчали Біблію та іншу релігійну літературу, праці грецьких і римських вчених, поеми Гомера, трагедії Есхіла і Софокла, розв’язували досить складні арифметичні задачі. До освіченої людлини у Візантії ставилися з величезною повагою.

Освіченість користувалася великим авторитетом. Знатні та багаті візантійці гордились своєю освіченістю і любили доречно вставити цитату з творів давніх авторів. Грамотні люди зустрічались серед селян, ремісників. Щоб отримати освіту, немало людей у Візантії готові були йти на великі жертви: деякі батьки розпродували майно, щоб внести плату за навчання своїх синів.

У Візантії існувала вища освіта. Її центром став перший у Європі Константинопольський університет, заснований у 425 р. при імператорі Феодосії II. Університет декілька разів закривався, але знову поновлював свою роботу. Професори університету, “консули філософів” і “глави риторів”, як їх називали, викладали філософію, особливо платонівську, граматику, під якою розуміли все те, що інші називають філологією. Навчання в університеті було безплатним, але щоб у ньому вчитись, потрібно було мати добрі знання. З кінця VІІ ст. вища освіта у Візантії практично зникає й відроджується лише в ХІ ст. (Магнаврська школа в Константинополі). 1045 р. засновано новий Константинопольський університет із двома факультетами: юридичним і філософським.

У початковий період розвитку візантійської філософії було створено релігійно-філософську систему, в основу якої поклали вчення Платона. Складником цього вчення було поняття про Логос, як про одну з іпостасей «трійці», а також про Христа, котрий поєднував у собі божественну і людську природу і примирявземне й небесне.

Згодом у боротьбі з усіялкими єретичними вченнями перемогло офіційне православ’я, що означало кінець світської філософії. У Візантійській імперії з кінця ІV ст. закріплюється на офіційних позиціях церковна література, а східні отці церкви – Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст та інші – обґрунтували вчення християнства виключно на базі церковних канонів та авторитету Святого Письма. Антична традиція протягом цього періоду була пов’язана насамперед із неоплатонізмом, що був, фактично, об’єднанням стоїчного, епікурейського і скептичного вчень зі змістом філософії Платона й Аристотеля. Пізніше виникла тенденція, що прагнула використати неоплатонізм для обґрунтування ідеологічної доктрини християнства. Найвизначнішим представником неоплатонізму був Псевдодіонісій Ареопагіт, котрий зробив спробу інтерпретувати християнську догматику в дусі неоплатонізму (Ареопагітики).

Наступний період візантійської філософії, що збігся в часі з іконоборчим рухом, став періодом гострої релігійно-філософської боротьби, коли на політичній арені виступали ідеологи іконошанувальників. Один із найвидатніших богословів цього часу – Іоанн Дамаскін (675 – 753 рр.) у своїй праці «Джерело знань» поставив складне питання-завдання: побудувати цілісну систему ортодоксального християнства. Він намагався систематизувати всю суму знань християнської теології. Система Дамаскіна ґрунтувалася на прагненні вивести все суще з єдиного принципу – Бога: Бог – віковічне непізнаване світу, джерело й мета буття. Природа – не лише творіння Бога, але й розкриття його божественної мудрості.

Важливе місце у творі Дамаскіна посідає християнська антропологія. Людина – це свого роду мікрокосм, маленький Всесвіт, створений гармонійно і мудро з розумної душі і плоті. Людина поставлена в центрі світобудови, світ створено для людини, і спокутувальна жертва Христа прмнесена задля спасіння людства.

На особливу увагу заслуговують такі видатні візантійські богослови, як Григорій Ниський, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Назіанзін (Богослов). В центрі їх філософії – розуміння буття як блага, що дає своєрідне виправдання космосу, а значить, світу й людини. У Григорія Ниського ця концепція часом наближається до пантеїзму (вчення, що зближує поняття «Бог» і «Природа» з тенденцією їхнього ототожнення).

Візантія була багата іменами видатних вчених. Серед них виділявся Михайло Псел – філософ, історик, юрист і філолог, особистість виняткова не лише для ХI ст., а й для всієї візантійської культури. Його “Логіка” стала відомою не тільки у Візантії, а й на Заході. Характеризуючи візантійських імператорів, він обов”язково повідомляв про рівень освіченості кожного з них. В галузі історії плідно працював єпископ Євсевій Кесарійський. Його називають батьком хронографії – специфічного середньовічного жанру історичного твору. Він першим дав хроніку церковних подій від виникнення християнства, склав також всесвітню Історію з найдавніших часів до 324 р. н.е., включаючи стародавню історію Північного Причорномор”я. В VI ст. розквітнув талант відомого візантійського історика Прокопія Кесарійського.

До IХ ст. відноситься діяльність визначного вченого Льва Математика (Філософа) (початок IХ – близько 869 р.). Він був найосвіченішою людиною, знавцем математики, фізики, механіки, філософії, цікавився медициною й астрономією, вивчав античних авторів. Йому належить багато винаходів і наукових відкриттів. Серед них особливо цінним виявилося застосування літер як арифметичних символів (цим Лев Математик, по суті поклав початок алгебри). Він винайшов систему світлової сигналізації, за допомогою якої повідомлялося про події на території ворога, зокрема, в Арабському Халіфаті. Сучасники розповідали про чудесні механізми скоструйовані вченим. Приймальну (тронну) залу Великого палацу, резиденції візантійських імператорів прикрашали статуї левів, що лякали людей своїм риком, птахів, котрі співали і літали, інші дивовижні механізми, що діяли за допомогою енергії води. Вони повинні були вражати іноземних послів, навіювати їм подив і страх перед могутністю держави ромеїв.

Надзвичайно освіченою людиною був константинопольський патріарх Фотій. Він зібрав навколо себе чимало учнів, перетворив власний дім на своєрідну академію, науковий салон. Фотій доручив своїм учням створити величезний Лексикон на основі попередні словників, античної та візантійської літератури. Найвидатніший твір Фотія – “Бібліотека” або “Міріобібліон”, що складався з 280 глав. Він містив відомості про грецьких граматиків, промовців, істориків, філософів, лікарів.

Багатокомпонентність складного церковного ритуалу спричинилася до появи різноманітних культурних новацій, зокрема у розвитку письмового слова. Застосування його у пергаментних сувоях значно ускладнював церковну службу, яка обов’язково передбачала читання епізодів Священної історії. Це привело до створення кодексу – книжки сучасного вигляду, складеної з кількох зшитих зошитів. Вона давала змогу писати текст з обох боків сторінки, була значно зручніша для читання, краще зберігалася. Суцільний перед тим текст почали для зручності розділяти на глави, параграфи, абзаци. Великий шрифт змінили на дрібніший та більш фігурний, що в свою чергу привело до виокремлення кожного слова. Тяжкий за вагою кодекс не треба було вже тримати в руках – його клали на створений для цього пюпітр. Аби книжка, написана на тонко вичиненій телячій шкірі (пергаменті) не втрачала своєї форми, після користування її закривали спеціальними металевими (позолоченими) застібками, приєднаними до обтягнутих витисненою шкірою дощок обкладинки.

Найцінніші книги виходили з імператорських майстерень (скрипторіїв), причому, писали їх в одній майстерні, а прикрашали – в іншій. Ювелірна витонченість живопису зрілої візантійської доби якнайкраще відбилася у книжковій мініатюрі. Фігурні зображення у тексті й на полях вражають своєю точністю. Цілісне естетичне враження від книжки значною мірою доповнювалося завдяки різноманітним заставкам та ініціалам, які структурували текст. Візантійська книга була справжнім витвором мистецтва, де органічно поєднувалися зміст і оформлення. Живопис та всі інші елементи її оздоблення відповідали прийнятій художній символіці, бели позначені тонким відчуттям домірності та високим естетичним смаком.

У Візантії розвивалася така сільськогосподарська техніка: переважав безколісний плуг, молотьба здійснювалася з допомогою биків та ослів, яких запрягали в дерев’яні сани. Землеробство було двопільне, важливу роль грало виноградарство, садівництво, вирощування оливок. Застосовувалось мистецтво зрошування. Ручні чи зрушувані худобою млини з VII ст. витісняються водяними; пізніше з’являються вітряки. В Х ст. в монастирських господарствах з’являються спроби застосувати для замісу тіста “машини”, які приводилися в рух з допомогою биків. Автоматичні пристрої і механізми, як і в античні часи, застосовуються тільки для розваг і гулянь. В ювелірному і шовкоткацькому виробництві Візантія до кінця ХII ст. посідала перше місце в Європі; в кораблебудуванні – спочатку переганяла Західну Європу (з ІХ ст. застосовувався косе вітрило).

Високого рівня розвитку у Візантії досягла й література, яка згодом справила значний вплив на європейське, в т. ч. й слов’янське письменство. Насамперед йдеться про церковну літературу, представлену низкою жанрів. Серед провідних – гімнографія (поезія релігійних гімнів). Найвидатнішим поетом Візантії, що виявив свою творчість у цьому жанрі, був Роман Солодкоспівець (VІ ст.), авторству якого належить близько 1000 гімнів. Гімни також писали імператор Юстиніан (527 – 565 рр.), патріарх Константинопольський Сéргій (автор акафіста Богоридиці, написаного у зв’язку з перемогою Візантії над аварами в 626 р.), патріарх Єрусалимський Софроній та інші.

Кращими письменниками ценковної літератури ІV ст. були Афанасій Олександрійський, Василій Кесарійський (Великий), Григорій Назіанзін (Богослов), Іоанн Златоуст. Слід зазначити, що тоді чіткої межі між філософією, теологією та красним письменством не існувало, а тому ті самі твори належать і до філософської, і до богословської думки.

Східний елемент візантійської літератури знайшов своє яскраве виявлення в численних збірниках оповідань V – VІ ст. про відлюдників-аскетів візантійських околиць (так звані патерики). Вони належать до жанру агіографії («житія святих»), який особливо розквітає в період іконоборства. Серед видатних агіографічних творів Візантії – величезна 12-місячна збірка «Четьї – Мінеї».

З припиненням іконоборства, починаючи з ІХ ст. з’являються короткі огляди із всесвітньої історії – «хроніки» з виразною клерикальною (церковною) тенденцією. Серед видатних культурних діячів того часу слід згадати ім’я імператора Константина Багрянородного. Він наказав скласти за свій рахунок величезні збірки, енциклопедії з творів старої літератури, які стали рідкістю. З творів самого Константина відома історія царювання його діда Василія, твори про управління державою, що були написані для його сина Романа, про церемонії візантійського двору.

Отже, в історії світової культури візантійській цивілізації належить видатне місце. Для неї були характерні особлива урочистість, пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форм і глибина думки. Протягом тисячолітнього існування Візантія створила своєрідну, справді блискучу культуру. Нерідко її називають золотим мостом між Сходом і Заходом. Її література сприяла виробленню нового естетичного ідеалу середньовіччя: на противагу античній героїзованій особистості висувався образ маленької, слабкої, гріховної людини, яка щиро прагнула спасіння. У візантійському образотворчому і ювелірному мистецтві, що за технікою виконання довго перебували на недосяжному для інших країн рівні, особливо чітко були сформульовані принципи середньовічної художньої творчості.

Як своєрідне перехрестя між західною і східною культурами, Візантія справляла глибокий і стійкий вплив на розвиток багатьох країн середньовічної Європи. Через Візантію дійшли до нащадків стародавні пам”ятки: переписані середньовічними писцями рукописи грецьких поетів і збірки римського права, збережені у працях візантійських письменників численні фрагменти античних творів. Через Візантію антична й елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені в Греції, Єгипті, Сірії та Палестині, Римі, передавалися іншим народам.

Візантія до ХIII ст. залишалася найбільш високо розвинутою державою Європи, а тому вона суттєво впливала на сусідні країни. Особливо відчутно цей вплив виявлявся у галузі образотворчого мистецтва, релігії та філософії, суспільної думки та космології, писемності та освіти, політичних ідей та права. Візантійська реміснича техніка, архітектура і живопис, природознавство і література сприяли формуванню середньовічної культури європейських народів і країн мусульманського Сходу.

Велику роль відіграла візантійська культурна спадщина у зародженні гуманістичного руху ХIV – ХV ст. Освічені люди з Греції, поселяючись у інших країнах, приносили з собою “грецьку мудрість”. Греки за походженням Георгій Геміст Плафон та художник Ель-Греко посіли помітне місце в культурі європейського Відродження.

Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської Русі та Московської держави. Вже з IХ ст.. починаються активні контакти Візантії і Київської Русі знаменитим шляхом “із варяг у греки”. З легендарного походу князя Аскольда на Царгород у 860 р. було фактично започатковане хрещення Русі. У середині Х ст.. поїздка київської княгині Ольги до імператора Костянтина Багрянородного відіграла чималу роль у подальшому розвитку торгово-політичних відносин між обома країнами і поширенні християнства на Русі. Шлюб сестри візантійського імператора Василія II Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.). У такому вигляді воно повністю успадкувало візантійську традицію. Візантійська християнська концепція богообраності імператорської влади відчутно вплинула на формування Київської Русі. Церква тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їх влади.

Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов”янської писемності – кирилиці. З Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, був запозичений церковний багатоголосий спів.

Найбільш помітним був вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські князі запрошували в Київ , а згодом і у Володимир візантійських архітекторів і художників для спорудження храмів і монастирів. Збудований Ярославом Мудрим у Києві тринадцяти купольний собор св. Софії був спроектований візантійськими зодчими, що використали й традиції давньоруської дерев’яної архітектури. У створенні його мозаїк і фресок, поряд із візантійськими митцями, брали участь і місцеві майстри, переймаючи досвід. У Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали над фресками вже на рівних з художниками, запрошеними із Константинополя.

Після падіння Константинополя Московська держава сприймалася у світі як пряма спадкоємиця Візантійської імперії. Виразом цього була відома державно-правова формула: «Два Рима впало, третій (тобто Москва) – стоїть, а четвертому – не бувати!». Московська держава запозичила герб Візантії (орел з двома головами), а її князі перейняли титул царів (цесарів). Становище православ’я в Росії нагадувало візантійську схему взаємовідносин церкви, держави і монарха. Російське іконописне мистецтво, видатну роль в якому відіграв виходець із Візантії Феофан Грек, архітектура, книжкове видавництво, філософія, богослов”я, освіта, вишукана словесність (література) і політичні теорії аж до ХVII ст. зберігали незаперечні риси візантійської традиції.

Протягом багатьох віків й українська культура зазнавала значного впливу унікальної духовної спадщини Візантії. Це яскраво відбилося у збереженні тісних зв’язків українського православ’я з Константинопольською церквою, у системі навчання в школах церковних братств України, у діяльності острозької та Києво-Могилянської академій. Українське богослов’я, іконопис, церковна архітектура та література, довгий час спиралася на візантійську традицію. Мотиви візантійської філософії відчутні у творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди. Відомими центрами освіти, науки, будівельного та образотворчого мистецтва візантійської орієнтації в Україні були Київ і Чернігів.





Дата добавления: 2014-10-15; Просмотров: 3925; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:





studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.159.64.172
Генерация страницы за: 0.01 сек.