Тема 9. Культура Європи періоду Відродження, Реформації та Просвітництва

§ 1. Загальна характеристика епохи Відродження (Ренесансу). Періодизація та основін риси.

§ 2. Наукова революція.

§ 3. Гуманізм як ідеологія Відродження.

§ 4. Видатні представники епохи Відродження.

§ 5. Реформація та її культурно-історичне значення.

§ 6. Культура Просвітництва (ХV – ХVIII ст.).

§ 1. Загальна характеристика епохи Відродження (Ренесансу). Періодизація та основні риси. Відродження (від французького терміну “Ренесанс”, від італійського терміну “Рінашіменто”) – епоха в історії культури країн Західної, Східної та Центральної Європи, перехідна від середньовічної культури до культури Нового часу. Вона хронологічно входить у середньовічну історію європейських народів і охоплює період з ХIV до перших двох десятиліть ХVII ст. Найраніше (ХIVст.) Відродження проявилось в Італії. Потім, у ХV ст. оформлюється так зване Північне Відродження (Німеччина, Нідерланди). З кінця ХV ст. ця епоха розквітає у Англії та Франції, Іспанії. З ХVI ст. Відродження набуває європейського характеру і досягає найвищої точки свого розвитку.

Довго в науці залишалася дискусійною думка про те, чим є Відродження: суто італійським або ширше – західноєвропейським явищем. Однак сучасна наука бачить у ньому світовий феномен, пов’язаний із загальними тенденціями людського становлення. Доба Відродження принесла народам Європи більше змін, няж уся попередня історія.Масштабність зрушень, які пережили ці країни, їхня нерівнозначність та різноякісність викликали в науці необхідність поділу Відродження на етапи:

· Передвідродження (Проторенесанс) – др. пол. ХIII – поч. ХIV ст.;

· Раннє Відродження (поч. ХIV –кін. ХV ст.);

· Високе Відродження (кін. ХV – перша третина ХVI ст.);

· Пізнє Відродження (40-ві роки ХVI – поч. ХVII ст.).

В епоху Ренесансу суттєво змінилися людські цінності. Бурхливий розвиток діяльності та могутня віра у внутрішні сили та можливості людини стали підґрунттям процвітання мистецтв і нового бачення ролі прекрасного та його творів у житті суспільства.

Основні риси культури Відродження:

· Гуманізм та антропоцентризм. Якщо протягом цілого Середньовіччя головною культурною парадигмою виступав теоцентризм (від грецьк. «theos» – бог, тобто Бог у центрі уваги) а людина розглядалася лише як безпомічна частинка Всесвіту, життя і доля якої беззастережно залежала від божественного проведіння, то тепер людину розглядають як центральний об’єкт пізнання, як найвищу цінність і мірило всіх речей (подібно до того, як це було за доби Античності).

· Світський, антиклерикальний (антицерковний) характер культури. На відміну від доби Середньотвіччя культура поступово й усе більше набуває світського забарвлення. Це не означає, що релігійна тематика перестає цікавити митців. Наприклад, твори найвиданіших художників Ренесансу тяжіють саме до релігійної тематики (найулюбленіший художній образ Рафаеля – Мадонна (Богоматір), найвидатніший монументальний твір Леонардо да Вінчі – фреска «Таємна вечеря» – написана на біблійний сюжет). Однак прочитання релігійних образів і сюжетів цими митцями кардинально відрізняється від усієї середньовічної епохи, коли відповідні зображення носили суто канонічний, а, отже, до певної мірі схематичний характер. Переосмислення відповідної тематики митцями Відродждення пов’язане насамперед із ідеєю гуманізму. Так, образ Мадонни у Рафаеля – це образ жінки-матері, готової принести в жертву найдорожче, що в неї є, – власного сина – заради спасіння людства. Тому, працюючи над цим образом Рафаель, на відміну від своїх попередників, розкриває ідеї материнської любові, жертовності, людяності, тобто саме людських чеснот і переживань.

· Повернення до античної мистецької спадщини, як до ідеального зразка, гідного наслідування й подальшого розвитку. Не розроблені середньовічними теологами мистецькі канони визначають тепер форми і зміст художньої культури, а зразки і засоби запозичуються у античних майстрів. Відроджується об’ємна пластика, техніка світлотіні, правила композиційної побудови малярських творів, винайдені за доби Античності, а пізніше відкинуті в епоху Середньовіччя. Власне, і свою назву Відродження здобуло саме завдяки поверненню до античних мистецьких ідеалів.

Соціальною базою Відродження було піднесення італійських вільних міст-комун, які завдяки розвитку ремісничого виробництва та зручному географічному розташуванню активно включилися у торгівлю між Європою і Сходом. Флоренція, Генуя, Венеція та інші міста Італії стають для всієї Європи взірцем свободи та винахідливості. Народжується нове розуміння світу, зв’язків природи, суспільства і людини. Відбувається становлення нового типу особи – розкріпаченої індивідуальності, якій властиві почуття свободи, самоцінності й багатства внутрішнього світу.

§ 2. Наукова революція. Італійське Відродження було тим прогресивним переворотом, який вирвав Європу із середньовіччя і висунув її на авансцену світового культурного розвитку. Це час, коли спростовувалися засадничі твердження авторитетів, переглядалися попередні уявлення про світ, прокладалися шляхи для експериментального пізнання природи. Формується наукова картина світу на основі відкриттів, насамперед у галузі астрономії.

Наукова революція, розквіт якої в Європі припав на ХVІ – ХVІІ ст., стала однією з яскравих складових доби Відродження. Вона стала можливою завдяки динамічному розвитку суспільства, яке вже досягнуло певного технологічного прогресу. Вогнепальна зброя, порох і кораблі, спроможні перетинати океани, дозволили європейцям відкрити, дослідити і нанести на карту значну частину світу, а винайдення книгодрукування означало, що будь-яка задокументована інформація швидко ставала доступною вченим усього континенту. Починаючи з ХVІ ст., взаємозв’язок між суспільством, наукою і технікою ставав усе більш тісним, оскільки прогрес в одній з галузей знань підштовхував до розвитку інших.

Наукова реаолюція розпочалася з астрономії. До ХVІ ст. переважав погляд на Всесвіт, заснований на теоріях давньогрецького філософа Аристотеля (384 – 322 рр. до н.е.) і грецького астронома Птолемея (ІІ ст. н.е.), що розвинув ідеї Аристотеля. Вчення греків і римлян завжди мали великий авторитет у західному світі, особливо якщо вони не суперечили релігійним і церковним догматам.

Церквою був прийнятий опис Птолемеєм небесного склепіння, де Земля розміщена в центрі Сонячної системи, адже такий погляд відповідав христинській теології, що поклала в основу історичного знання драму гріхопадіння і спасіння душі. Згідно з Птолемеєвим ученням, Сонце, Місяць і планети обертаються навколо нерухомої Землі. Ця теорія називалася геоцентричною (від грецьк. ḡе – Земля, тобто Земля у центрі). Не всі вчені поділяли думку Птолемея, однак протягом усього переоіду Середньовіччя її ніхто не не намагався спростувати. Перша ретельно розроблена альтернативна теорія була представлена польським астрономом Ніколаєм Коперником (1473 – 1543 рр.), котрий, будучи кафедральним каноніком, більшу частину життя присвятив науковим дослідженням. Хоча далеко не всі ієрархи католицької церкви виступали проти нових ідей, Коперник усвідомлював, що його висновки можуть бути визнані єретичними. Тому він не поспішав публікувати свою працю «Про обертання небесних сфер». Вона, за загальноприйнятою версією, вийшла з друку в останній день життя вченого. Теорія Коперника запропонувала революційну нову модель світобудови, що кардинально відрізнялася від Птолемеєвої. Згідно з нею Сонце є нерухомим центром, навколо якого обертаються планети, а Земля – є однією з таких планет. Період обертання нашої планети навколо Сонця дорівнює року. Крім того, Земля обертається ще й навколо власної вісі й здійснює таке обертання за добу. Коперник також стверджував, що Місяц є не планетою (як вважалося досі), а супутником Землі. – Меркурій як найближчу, Сатурн – як найвіддаленішу (Уран, Нептун та Плутон тоді ще не були відкриті).

Коперник першим розташував планети у правильному порядку за ступенем їхньої віддаленості від від Сонця. Нова теорія, що одержала назу геліоцентричної (від грецьк. helios – Сонце, тобто із Сонцем у центрі), загалом була правильною, але в ній були й слабкі місця. Зокрема, Коперник помилково вважав орбіти планет колами, а не еліпсами. Хоча тоді геліоцентрична теорія й не була остаточно підтверджена, застаріла картина світу стрімко руйнувалася. Цим самим було покладено початок звільненню природознавства від теології.

Значний удар по геоцентричній теорії наніс данський астроном Тіхо Браге (1546 – 1601 рр.), який у 1572 р. помітив наднову зірку – надзвичайно далеку і дуже яскраву. Її поява у «незмінному» просторі за Місяцем викликала своєрідний фурор у науковому світі. Результатом подальших досліджень цього вченого стало визначення положення багатьої небесних тіл, а також укладання першого сучасного каталогу зірок.

Ще більш переконливі астрономічні відкриття були здійснені Галілео Галілеєм (1564 – 1642). У своїх дослідженнях він міг уже використовувати технічну новинку – зорову трубу, винайдену у Голландії приблизно у 1600 р. Галілей у 1609 р. сконструював власний більш досконалий оптичний приладдля спостереженн за небом. Вчений встановив існування багатьох зірок, невидимих неозброєним оком, плям на Сонці, кратерів на поверхні Місяця, супутників Юпітера та фаз Венери.

Свої відкриття Галілей використовував для доведення геліоцентричної теорії Коперника. Однак, як відомо, зазнав через це переслідувань з боку Церкви. Сам Папа Римський заборонив ученому відстоювати погляди Коперника і Галілей замовчав на багато років. У 1632 р. вчений опублікував працю «Діалог про дві головні системи світу», у якій спростовував положення теорії Птолемея, одночасно зберігши видимість того, що дотримується вказівок глави католицької церкви. Тому книга закінчувалася твердженням, що творення рук Господніх у реальності не доступні розумінню людини.

Тим не менше робота викликала сенсаційний відгук у Європі й хитрість вченого була викрита. 69-річному Галілею накзали з’явитися у Римі, де він постав перед судом інквізиції і був звинувачений у єресі. Під загрозою смертного вироку він визнав «помилку» й оголосив про каяття. Протягом останніх восьми років свого життя Галілей знаходився під домашнім арештом.

Подальше утвердження теорії Коперника пов’язане з ім’ям німецького вченого Йоганна Кеплера (1571 – 1630 рр.). Він протягом 1609 – 1619 рр. відкрив три закони руху планет. Коперник і Галілей вважали, що планети обертаються навколо Сонця рівномірно по колоподібних орбітах. Кеплер з’ясував, що рух відбувається нерівномірно, а орбіти планет є еліптичними, і таким чином усунув помилки своїх попередників. Саме Кеплер показав, що геліоцентрична теорія є набагато простішою, ніж Птолемеєва, а також не має протиріч останньої. Кількома роками пізніше Кеплер створив Рудольфови таблиці, за допомогою яких можна було передбачити рух планет у майбутньому. Базуючись на працях Тіхо Браге, ці відкриття ознаменували початок всеохоплюючого і математично точного опису Сонячної системи.

За астрономією наукова революція торкнулася фізики. Найголовніші відкриття у цій галузі знань пов’язані з ім’ям Ісаака Ньютона (1642 – 1727 рр.). Його праця «Математичні начала натуральної філософії» (1687) переконливо продемонструвала, що земна і небесна сфери підпорядковані однаковим законам природи, а всі матеріальні об’єкти – трьом законам руху. Більше того, Ньютон сформулював закон всесвітнього тяжіння і математично обґрунтував закони, що керують цими процесами. Ньютонова модель Всесвіту залишалася незмінною аж до нової наукової революції початку ХХ ст., в основу якої лягли праці Альберта Ейнштейна. Крім того, Ньютон довів хвильову природу світла і продемонстрував, що потік світла, який здається нам білим, складається зі спектральних кольорів, на котрі його можна розподілити за допомогою призми.

Іншими знаменитими англійськими експериментаторами були Уїльям Гілберт (1544 – 11603 рр.), який заклав підвалини вивчення електрики й магнетизму, а ткож Роберт Гук (1635 – 1703 рр.), котрий увів поняття «клітина» для опису того, що побачив через лінзи вдосконаленого ним мікроскопа. Ірландець Роберт Бойль (1627 – 1691 рр.) винайшов вакуумний насос і сформулював закон, відомий тепер як закон Бойля-Маріотта, що встановлює співвідношення між об’ємом і тиском.

Ще одна наукова галузь, у якій надзвичайно яскраво виявила себе наукова революція ХVІ – ХVІІ ст., – медицина. Оскільки догматичні погляди зникли, а загадки більше не здавалися такими, що їх не можна розгадати, об’єктом вивчення стало все, включаючи людське тіло та його хвороби. Аж до ХVІ ст. вважалося, що хвороба є наслідком ненормального зміщення чотирьох рідких середовищи організму – крові, мокротиння, жовтої та чорної жовчі. Першим виклик цій теорії кинув швейцарський алхімік Парацельс (1493 – 1541 рр.), який стверджував, що хвороби пов’язані з порушеннями різних органів і можуть бути виліковані за допомогою хімічних препаратів. Приблизно в той же час перше ретельне анатомічне дослідження людини здійснив Андреас Везалій (1514 – 1564 рр.). Але основи сучасної медичної науки були закладені майже через сто років, коли англійський учений Уїльям Гарвей (1578 – 1657 рр.) відкрив, що кров у тілі людини циркулює по замкненому колу завдяки скороченням серця, а не печінки, як вважали раніше. Вчений став засновником фізіології як науки.

Нова наука намагалася підтвердити справедливість спостережень шляхом експериментів і перевести результати на універсальну мову математики. Галілей був першим ученим, який усвідомив, що саме такий підхід є ключем до розуміння всього існуючого, і твердив, що «книга природи… написана математичними знаками». Прогрес математичного метода був стрімким. До початку ХVІІ ст. найзвичайнісінькі математичні символи (складання, віднімання, множення, ділення й рівності) ввійшли у постійний ужиток. За цим у 1614 р. Джон Непер запровадив логарифми. Перша машина, що виконувала дію підсумовування – далекий предок сучасного комп’ютера – була сконструйована Блезом Паскалем (1623 – 1662 рр.) у 1640-их рр., а через 30 років великий німецький філософ Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646 – 1716 рр.) винайшов машину, спробожну виконувати множення. Лейбніц також був одним із творців диференціального обчислення, котре виявилося нмйзначущішим маематичним методом того часу. До подібних висновків незалежно від Лейбніца самостійно прийшов і І. Ньютон, і ці два великі вчені з далеко не науковим запалом вступили у суперечку з приводу того, кому з них належать лаври першості.

Обличчя нової епохи визначили не лише наукові відкриття, а й технічні винаходи в Європі друкарського верстата, компаса й артилерії. Винахідником друкарського верстата є німець Йоганн Гутенберг (1400 – 1468) із міста Майнца. Близько 1445 р. він винайшов спосіб відливання рухомого шрифту і сконструював дерев’яний друкарський прес. Це поклало початок книгодрукуванню в Європі і сприяло поширенню й примноженню знань, ідей, задовольняло велику суспільну потребу в них. В 1599 р. свої друкарні мали вже 236 міст Європи. Для так званих інкунабул – перших книг, виданих від 1440 до 1500 р. включно – підрахунки дають загальний тираж близько 20 млн. примірників.

Технічний прогрес особливо активізувала саме наукова революція ХVІ – ХVІІ ст. Крім телескопа й мікроскопа, були сконструйовані такі прилади, як термометр, барометр і повітряний насос. А голландський науковець Хрістіан Гюйгенс винайшов маятниковий годинник зі спусковим механізмом, довівши правильність висновків Галілея, що маятниковий пристрій можна використовувати для контролю за часом.

У цей час інтерес до науки виявився повсюдно, а наукові знання були ще не настільки спеціалізовані, щоб будь-яка освічена людина не могла провести експеримент і здійснити відкриття. Створювалися наукові об’єднання, такі як Лондонське королівське товариство (1662 р.) і Французька королівська Академія наук (1666 р.), видавалися наукові часописи, подібні до «Філософських відомостей» – першого англійського періодичного видання такого роду. Існування наукових товариств і часописів означало, що інформація про кожне наукове відкриття могла швидко поширитися, даючи можливість дослідникам використати найновіші відомості. Іншими словами, співпраця і публікація результатів досліджень прискорили розвиток наукового прогресу. У результаті цієї «революції» у ХVІ – ХVІІ ст. наука стала (і с тих пір лишається) одним із найясркавіших прикладів успішної співпраці для блага людини.

В епоху Відродження були зроблені великі географічні відкриття. Цивілізація середніх віків називалася морською, оскільки розвивалася навколо морів – Середземного та Балтійського. З великими географічними відкриттями почалася ера океанської цивілізації, в якій головними шляхами світу стали океанські дороги. До цих відкриттів належать відкриття Америки Христофором Колумбом (1451 – 1506 рр.) у 1492 р., шляху з Європи в Азію Васко де Гамою (1469 – 1524 рр.) в 1497 – 1499 рр., океану між Америкою та Азією, а також підтвердження гіпотези про кульову форму Землі, що його під час першого кругосвітнього плавання зробив португальський дослідник Фернан Магеллан (1480 – 1521 рр.) у 1519 – 1522 рр., який був убитий на Філіппінах місцевими жителями, і трирічне плавання завершилось без нього.

Винахід вогнестрільної зброї та артилерії клав край феодальному роздробленню. Артилерія руйнувала стіни колись неприступних фортець і рицарських замків. На уламках феодальних устоїв розвивалися національні монархії, міцні позиції завойовував абсолютизм.

На перший план у міському середовищі став виходити третій стан – буржуазія, який вимагав теоретичного обґрунтування права на владу, спростування ідеології середньовіччя. Тому період Відродження – це період активного розвитку суспільно-політичної думки. З”явилися ґрунтовні праці, на сторінках яких автори аргументували необхідність створення сильних національних монархій, утвердження абсолютизму.

Найкраще ідеал сильної державної влади розкрив у ХVI ст. відомий політичний мислитель Відродження італієць Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр). Його найвизначнішою працею став повний трагічних суперечностей “Державець”. Ця книга якнайповніше відповідала вимогам молодої буржуазії. Макіавеллі жив у період створення єдиної централізованої італійської держави і розробив систему уявлень, які пізніше дістали назву “макіавеллізм”, на означення політики, яка нехтує нормами моралі. Згідно з цією системою, для утвердження держави допустимі будь-які засоби, аби вони служили благу вітчизни – насильство, вбивство, зрада, жорстокість, обман, демагогія, хитрощі, зневага до моральності взагалі.

Макіавеллі висунув ідею “сильного державця”, здатного керувати державою, використовуючи згадані вище засоби. “Новому державцю, - писав він, – необхідно володіти природою як звіра, так і людини”. Макіавеллі намагався відділити політику від моралі. Він наголошував, що той, хто хоче опанувати науку успіху, не повинен вивчати науку моралі. Не мораль, а політична доцільність – над усе. Державець, згідно з теорією автора, може не зважати на прийняті у суспільстві норми моралі, якщо його дії спрямовані на зміцнення держави. Макіавеллі визнавав одну мораль – з позицій загальнодержавних інтересів. Він сформулював принцип, який запозичив ще із середньовічного ордену єзуїтів Ігнасія Лойоли – “мета виправдовує засоби”.

Вказуючи на практичну неможливість для “нового державця” мати всі людські чесноти, ”тому що цього не допускають умови людського життя”, Макіавеллі разом із тим визначив і відносність чеснот взагалі. Саме з цієї підстави набуло широкого розповсюдження уявлення про його цинічний аморалізм, хоча автор “Державця” зовсім не був циніком. Суперечності між загальнолюдською мораллю та політикою усвідомлювалися ним як трагічні суперечності часу.

§ 3. Гуманізм як ідеологія Відродження. Головною рисою культури Відродження став новий світогляд – гуманізм, який прийшов на зміну теократії (“духовній імперії”). Слово гуманізм походить від латинського humanitas (буквально –“людяність”), яке в свою чергу, походить від homo, що означає “людина”. Гуманізм – теорія та практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей. Культура Відродження – оригінальна культура, а черпалась вона із двох джерел – язично-античного і християнсько-середньовічного.

На відміну від культури Середньовіччя Ренесанс вважається в основному світською культурою, знаменує собою світський напрямок. Вищі прошарки суспільства мали можливість здобувати освіту, користуватися досягненнями античної культури і філософії. Освічених і обдарованих людей в цей період оточувала атмосфера загального захоплення, їх шанували, як у середні віки святих. Характерно, що в епоху Відродження майже зникає відмінність між наукою (як пізнанням буття), практично-технічною діяльністю (яку називали “мистецтвом”) та художньою фантазією. Інженер і митець тепер не тільки “умілець”, ”технік”(як в античності, середні віки), але й Майстер, Творець. Не випадково саме за доби Ренесансу зародилося й юридично оформилося поняття «авторського права».

Основними елементами Ренесансу були наукові відкриття та мораль “вседозволення”. Гуманізм на перше місце ставив наукові знання, орієнтував на матеріалістичне трактування законів природи, на пізнання навколишнього світу і самого себе завдяки розуму, що відрізняє людину від всіх інших земних створінь. Люди Відродження – гуманісти – висміювали аскетизм і теорію стриманості католицької церкви, утверджували право людини на насолоди, в тому числі й сексуальні, що раніше вважалося чимось непристойним і гріховним. Насолода земним буттям – це неодмінна частина культури Відродження. Суттєво зросло проти середньовічних уявлень значення земного життя порівняно з небесним.

Величезного практичного значення набула в умовах епохи Відродження антична культурна спадщина. Творці цієї епохи ясно уявляли собі процес розвитку культури: не ставши спадкоємцями найкращих взірців минулого, не можна мріяти про майбутнє. В цей час італійське суспільство починає активно цікавитись культурою Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, розшукуються рукописи античних письменників. Так були знайдені твори Цицерона і Тіта Лівія. Захід одержав роботи Аристотеля, Евкліда, Птоломея. В 1517 році в Римі вперше надрукували “Іліаду” Гомера.

Відновлення античної спадщини розпочалося з вивчення стародавніх мов. Гуманісти почали активно вивчати грецьку мову, а на латинській були написані їх праці. Латина стала мовою епохи Відродження. Дослідники відзначають, що навіть діти в епоху Відродження гарно знали латину, володіли прийомами риторики. Гуманісти започаткували нову галузь знань – класичну філологію, одну з найбільш ранніх різновидностей філології взагалі, яка набула в наступних століттях значного розвитку. В університетах Європи створювалися кафедри стародавніх мов. У 1530 р. у Франції був заснований “коледж трьох мов” (латинської, грецької та староєврейської) – своєрідний центр французького гуманізму.

Гуманісти проявляли великий інтерес до античної філософії. В середині ХV ст. у Флоренції засновується Платонівська Академія на чолі з Марсіо Фічіно. Шанування Платона тут було перетворено майже в релігійний культ. Це також свідчить про зв’язок Відродження з античністю. Увесь сенс культури Відродження полягав не в простому поверненні до античності, відновленні античних зразків, а заклику бути гідними їх, перевершити досягнення античної культури. Гуманістами на інтуїтивному рівні була схоплена особливість історичної спадкоємності в культурі.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального становища, насамперед, городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об’єктом їх вивчення була людина, усе людське. Звідси й назва цих діячів – гуманісти. Саме вони певною мірою й визначали духовний клімат доби.

§ 4. Видатні представники епохи Відродження. Найбільшим представником періоду Проторенесансу (Передвідродження) в історії італійського мистецтва (ХIII – початок ХIV ст.) був великий італійський поет, флорентієць Данте Аліг’єрі. Це – легендарна постать. Його називали великим флорентійцем, “центральною людиною світу”. Він є останнім поетом Середньовіччя та, разом із тим, першим поетом Нового часу. З творчості Данте починаються витоки гуманістичної культури епохи Відродження (Раннього Відродження) В його творчості проявились тенденції розвитку італійської літератури і культури в цілому на століття вперед.

Найвидатніший твір Данте, вершина його творчості – поема “Комедія”, яку нащадки, висловлюючи своє захоплення назвали “Божественною комедією”. Епітетом “божественна” (у розумінні “прекрасна”) вперше її наділив у 1360 р. інший видатний письменник цієї доби Джованні Боккаччо, перший біограф Данте. Назва “Комедія” пояснюється середньовічною поетичною традицією, згідно з якою так називали твір із сумним початком і щасливим кінцем, написаний народною мовою, не латиною. Тим самим Данте створив нову італійську літературну мову. Він називає таку літературу “ячмінним хлібом, яким наситяться тисячі”.

“Божественна комедія” – своєрідна “Іліада середніх віків”, поетична енциклопедія середньовіччя, написана в 1307-1321 рр. й видана у 1502 р. Вона складається з трьох частин – “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”, кожна з двох останніх нараховує тридцять три пісні, а “Пекло” – тридцять чотири. Всього в поемі 100 пісень. Ці числа вважалися священними: 3 – означало святу трійцю, 100 – досконалість, 9 (3х3) – число небесних сфер.

Данте використав звичайний для того часу сюжет – змалював своє уявне блукання у 1300 р. у потойбічному світі по Пеклу, Чистилищу і Раю у супроводі давно померлого римського поета Вергілія. Переказують, що багато людей, зустрічаючи Данте на вулиці, з цікавістю й острахом вдивлялися в його обличчя і, без сумніву, вірили, що він насправді побував на тому світі. Великий поет відтворив середньовічне суспільство з усіма його вадами та людськими гріхами. Данте створив не тільки “Божественну комедію”, а й мову для неї. Латинська мова змінювалась італійською літературною мовою – мовою життєвою, гнучкою.

Данте виступив з вченням про подвійне призначення людини. Воно передбачає два види блаженства: в земному житті і в посмертному вічному житті. Отже, за Данте, земне життя ставало самостійним і рівноцінним вічному блаженству. Це вказує на розрив Данте-філософа з середньовічною традицією. Якщо земне життя самоцінне, церква мусить відмовитись від зазіхань на світську владу.

Доля самого Данте склалась нещасливо. Ще за життя 1302 р. він був засуджений до вигнання, а потім – до страти через спалення. До кінця життя Данте так і не зміг повернутися на свою батьківщину, залишався політичним вигнанцем. З покинутою Флоренцією його зв”язувало дуже багато. Після смерті Данте у 1321 р. гоніння на нього не припинялися. Церковники не дозволяли поховати його в рідному місті (Данте похований у Равенні), вони навіть намагалися спалити його прах. Лише у 1968 р. спеціальний суд у Флоренції скасував усі висунуті проти Данте звинувачення “у зраді”.

Крім Данте величезною постаттю Ренесансу був Франческо Петрарка, якого в 1341 р. увінчали в Римі лавровим вінком як найвидатнішого поета Італії. Його вважають родоначальником нової системи культурних цінностей – гуманізму, першим європейським гуманістом, батьком гуманістичної культури в Європі. Петрарка – основоположник нової європейської лірики, автор знаменитої збірки “Книги пісень”. Хоча більшість своїх художніх творів Петрарка написав латинською мовою, але ця збірка – італомовний твір. Вона започаткувала літературну течію – петраркізм, що набула значного поширення у поезії доби Відродження. У коханні до прекрасної молодої жінки Лаури, яку він випадково зустрів у авіньйонській церкві святої Клари 6 квітня 1327 р. двадцять один рік черпав Петрарка натхнення для своєї творчості, не зважаючи на те, що вона була одружена з іншим чоловіком. Після її смерті він довгі роки оплакував свою втрату. Із сонетів Петрарки видно, що він відстоював право людини на щастя в земному, реальному житті. Це великою мірою розходилось із догматами католицької церкви. В центр своєї творчості Петрарка поставив не Бога, а людину.

Знаменитим поетом Відродження був Джованні Боккаччо. Продовжуючи традиції Данте і Петрарки, він розвивав італійську літературну мову на народній основі. Найвизначніший твір Боккаччо – “Декамерон” (від гр.-“десятиденник”), написаний у 1350-1353 рр. і виданий у 1471 р. Це – збірка реалістичних новел, які об”єднані спільним гуманістичним ідеалом і є єдиним цілим. Основний зміст “Декамерона” – розкриття аморальності папського двору, розпусти монахів, їх святенництва, висміювання аскетичної моралі Середньовіччя, прославляння насолод земного життя, почуттєвої любові. Цим твором Боккаччо заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру. Боккаччо – перший гуманіст, який вивчив грецьку мову.

Основи мистецтва Передвідродження в Італії заклали флорентійці – скульптор Нікколо Пізано, архітектор Арнольфо ді Камбіо, артист-маляр П’єтро КаваллініДжотто ді Бондоне (1266-1377). Джотто був першим, хто висунув проблему втілення нового, життєвого змісту. Суть реформи Джотто в малярстві полягає в тому, що він розробив нову систему реалістичної виразності, зумовлену сучасним його світоглядом. Творив Джотто у Флоренції, Римі й Падуї. Найбільш визначне його творіння – епічний цикл фресок на теми життя Марії й Христа у каплиці дель Арена у Падуї (1305-1306). У фрескових настінних композиціях веде неквапливу, докладну розповідь про прикрості, блукання, підлоту, переслідування людини, про самовідданість, дружбу, доброчесність. Перед очима глядачів постають живі люди, які впевнено стоять на землі, сумують, сподіваються, страждають. Джотто не перевантажує композиції фігурами. В його картинах відчувається прагнення до лаконізму, відбір головного, істотного. Цим істотним у нього завжди є людина. Отже, образи, мальовані артистом-малярем, підіймаються до естетичного ідеалу, пов”язаного з етичними проблемами того часу. Творчість Джотто – це вершина в розвитку мистецтва італійського Передвідродження. Він одухотворив релігійні легенди, проникнувши у сферу людських почуттів, прийшов до нового, людяного трактування євангельських образів, заклавши основи гуманізму в мистецтві Відродження.

Архітектура Відродження характеризується зверненням до естетичних засад, прийомів і форм античної греко-римської архітектури. Провідне місце в ній відводиться світським будівлям (палаци, вілли, громадські будинки). Для культового будівництва характерні банні споруди з висотно розкритим простором і інтер’єрів. Для утвердження в архітектурі стилю Відродження важливу роль відіграли теоретичні трактати Л.-Б. Альберті, Дж.Віньйоли, А. Палладіо. Архітектура Відродження досягла найвищого рівня й класичної завершеності в Італії.

У період раннього Відродження італійська архітектура розвивається у рамках локальних шкіл: флорентійської, венеціанської, ломбардської та ін. Запроваджуються нові принципи містобудування, створюються нові типи споруд (палац Медичі-Рікарді, 1444-1460, архітектор Б. Мікелоццо); виховний будинок, 1421-1444 та каплиця Пацці, будівництво почато 1410, архітектор Ф.Брунеллескі – всі у Флоренції).

Піднесення мистецтва раннього Відродження в Італії пов’язане з іменем архітектора Філіппо Брунеллескі (1377-1446), скульптора Донателло (бл.1386-1466) і артиста-маляра Мазаччо (1401-1428). Першому належить довершення верху з банею головного собору Флоренції – Санта-Марія дель Флоре. Саме в бані, діаметром 42,2 м. було втілено ідею могутності і слави міста. Краща з споруд Брунеллескі – каплиця Пацці у дворі церкви Санта-Кроче – легка, простора, з гармонійними пропорціями. Йому ж належить і новий тип світської архітектури – будинок дитячого притулку на майдані Аннунціанти.

Епоха Раннього Відродження завершилася до кінця ХV ст. На зміну йому прийшло Високе Відродження. Це був час найвищого розквіту гуманістичної культури Італії. У цей період з найбільшою повнотою та силою були висловлені ідеї про честь і гідність людини, про її високе призначення на Землі.

Мистецтво Високого Відродження найповніше представляють три художники: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело. Їх нерідко називають титанами Відродження, маючи на увазі їх універсальність. Вони уособлюють головні цінності італійського Відродження: інтелект, гармонію і могутність.

Один із найвидатніших людей в історії Леонардо да Вінчі. Він народився в невеличкому містечку Вінчі, поблизу Флоренції, а останні роки життя жив і працював у Франції, куди був запрошений королем Франциском I. Леонардо да Вінчі втілив у собі універсальний геній епохи Відродження. В його особі дивовижним чином поєднувалося обдарування вченого й геніальність художника. Він був живописцем, скульптором, архітектором, письменником, музикантом, теоретиком мистецтва, військовим інженером, винахідником, математиком, анатомом, ботаніком, фізиком, астрономом, фізіологом.

Леонардо да Вінчі одним з перших обґрунтував ідею пізнаваності світу розумом і відчуттям. “Все наше пізнання починається з відчуттів” – заявляв він. Леонардо був упевнений, що закони природи містяться всередині неї самої, і в пошуках істини вимагав багаторазової перевірки відчуттів, повторення дослідів. Задовго до Ф.Бекона він висловив велику істину, що основа науки – дослід і спостереження. Великий вчений настоював на тісному зв”язку науки з життям. Йому належить відомий афоризм “Наука – полководець, практика – солдати”.

Леонардо да Вінчі по праву вважають предтечею сучасного експериментального природознавства. Він висловив геніальну догадку про річне обертання Землі, про те, що Земля – одне з небсних тіл – не є центром Всесвіту. Леонардо вказав на величезне значення математики, написав змістовний твір з фортифікації, вивчав падіння тіл на основі гіпотези обертання Землі, виводив закони руху по похилій площині, мав ясне уявлення про дихання і горіння. Рівними наукам у пізнанні природи Леонардо вважав мистецтва, на перше місце серед яких висував живопис, який, за переконанням художника, є універсальною наукою пізнання сутності буття. Мистецтва дозволяють виявити конкретне, неповторне і пізнати якісну сторону речей.

У 1495-1497 рр. Леонардо да Вінчі створив чи не найвідоміший шедевр – знамениту фреску “Таємна вечеря” для трапезної монастиря Санта-Марія делле Граціє в Мілані. В основу твору була покладена відома євангельська легенда, згідно з якою Ісусу Христу явилось видіння: і було сказано, що один із його дванадцяти учнів (апостолів) учинить зраду “один із них зрадить тебе”. Саме з цією легендою пов’язане втілення художником ідеї осуду зрадництва, огиди до нього.

Доля “Таємної вечері” трагічна. Леонардо сам спричинив осипання стінопису, бо проводив досліди з фарбами, змішуючи темперу з олією. Згодом у стіні були пробиті двері, і в трапезну почали проникати волога і пара. Наприкінці ХVIII ст. бонапартисти, які вдерлися до Італії, влаштували в трапезній конюшню, склад сіна, а потім тюрму. Під час другої світової війни в трапезну влучила бомба – і стіна лише чудом уціліла. У 50-х роках ХХ ст. розпис був фундаментально реставрований.

Одна з вершин творчості Леонардо – всесвітньо відомий портрет молодої флорентійки Мони Лізи близько 1503 р., Лувр, Париж), знаменитий своєю таємничою посмішкою. Він має ще одну назву “Джоконда”, за іменем чоловіка Джокондо. В портреті Мони Лізи виражений гуманістичний ідеал жінки. Зображення здавалось настільки правдивим і живим, що кожний, хто уважно вдивлявся в шию, бачив у ній биття пульсу.

Неповторний слід у мистецтві залишила творчість великого художника Рафаеля Санті. Він є творцем “Сікстинської мадонни”, найвизначнішого твору не тільки італійського Відродження, а й усього світового мистецтва. Над цим відносно невеликих розмірів портретом художник пропрацював чотири роки. Картина була написана в 1515-1519 рр. для церкви святого Сікста в м.П”яченці, де й знаходилася до 1754 р, коли її придбав за 20 тисяч дукатів король Саксонії Август III й помістив у Дрезденську картинну галерею.

Звичайний релігійний сюжет завдяки таланту Рафаеля став уславленням Людини. В картині передано трагізм молодої матері, глибоко й яскраво втілена тема материнства. Юна мадонна (богоматір), легко ступаючи босими ногами по хмарах, віддає людям найдорожче, що в неї є, свого маленького сина – Христа. Вона відчуває його загибель, сумує через це і розуміє необхідність принесення цієї жертви заради спасіння, врятування людства, спокути гріхів людських.

За життя Рафаеля супутником йому була не просто слава, а загальне поклоніння. Його, як і Мікеланджело, називали божественним. Рафаель помер у той же день, що й народився, 6 квітня 1520 р., коли йому виповнилося 37 років. Його поховали в Римі, в пантеоні, який став усипальницею великих людей Італії.

Останнім великим представником культури Високого Відродження був геніальний скульптор, живописець, архітектор і поет Мікеланджело Буонаротті. Його доробок належить до найвищих досягнень світового мистецтва. За універсальністю обдарування Мікеланджело можна порівняти лише з Данте, Леонардо, Шекспіром і Гете.

У творчості Мікеланджело гуманістичний ідеал знаходить своє найяскравіше відбиття. Причому, антропоцентризм Відродження досягає у нього не лише своєї вершини, а й своєї крайності: увагу митця привертає тільки людина, натомість арена її діяльності, реальне оточення його майже не цікавить. Так визначилася специфічна особливість творчого обдарування Мікеланджело – з усіх видів образотворчого мистецтва на першому плані в нього була скульптура. Він в першу чергу вважав себе скульптором.

Між серпнем 1501 р. і квітнем 1504 р. Мікеланджело створив знамениту статую Давида – один із найкращих своїх шедеврів. Вона повинна була уособлювати собою свободу Флоренції – рідного міста Мікеланджело. Біблійний герой у нього – сильний юнак, переможець єдиноборства з Голіафом, втілення ідей республіканської свободи. Скульптор показав свого героя в момент, коли він приготувався до битви. Статуя висотою близько 5,5 м була виготовлена з великої брили мармуру, над якою свого часу працював якийсь скульптор і, як усім здавалось, безнадійно її зіпсував. Мікеланджело блискуче справився з цим завдання, а відкриття монумента в 1504 р. у Флоренції перетворилося у народне свято. Самі флорентійці усвідомлювали (за свідченням Дж. Вазарі), високий громадянський зміст статуї, встановленої перед Палаццо Веккйо – будинком міського самоуправління, як заклик до мужнього захисту міста і справедливого управління ним.

У 1508 р. Мікеланджело прийняв запрошення папи Юлія II розписати стелю Сікстинської капели Ватиканського палацу в Римі. Незважаючи на поганий стан здоров’я, лежачи на спині на висоті 18 м, в умовах недостатнього освітлення, витрачаючи величезну кількість енергії, він сам, без помічників, протягом чотирьох років (з травня 1508 р. до жовтня 1512 р.) виконав увесь розпис, створивши колосальні, грандіозні фрески, цілі поеми: про створення світу, людське гріхопадіння, спокуту. Загальна площа розпису становить близько 600 кв.м., а кількість постатей досягає кількох сотень. Ця фреска відома під назвою “Створення світу” – одна з вершин всього ренесансного мистецтва.

У 1536 – 1541 р. на одній із стін тієї ж Сікстинської капели Мікеланджело створив фреску “Страшний суд”. Всі постаті на цій фресці голі. Сучасники були обурені цим реалізмом. Папський церемоніймейстер умовляв автора від імені його святості, прикрити хоч чим-небудь оголеність постатей. “Передайте папі, – відповів Мікеланджело, – що якщо він виправить світ, я виправлю картину за декілька хвилин”.

Прославився Мікеланджело і як архітектор. За його проектом в 1534 р. була побудована в Італії Лауренціана – перша публічна бібліотека в Західній Європі. 1 січня 1547 р. він був призначений головним архітектором собору св. Петра в Римі. І хоча будівництво було почато до нього і закінчено після його смерті, собор св. Петра, який був освячений у 1626 р. несе на собі печать великого генія Мікеланджело: митець переробив план і перебудував більшу частину собору, за його моделлю споруджений чудовий купол. Як свідчать усі історичні джерела, Мікеланджело спеціальної архітектурної освіти не мав.

Прожив він довге, як для своєї епохи життя – майже вісімдесят дев”ять років. Помер він у Римі. Римляни не хотіли віддавати прах великого художника Флоренції. Його перевезли туди таємно і поховали в церкві, де він спочиває й до нині, недалеко від могили Нікколо Макіавеллі.

Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело у своїх творах через релігійну тематику розкрили вічні людські питання – любові та ненависті, вірності та зради, самовідданості та користолюбства. В них втілені торжество і трагізм людського роду. Не може вважатися культурною людина, якщо вона не знає картин цих трьох художників.

§ 5. Реформація та її культурно-історичне значення. Важливим процесом, який сильно сприяв формуванню нової культури, стала Реформація (від лат. Reformio – перетворення, виправлення) – рух за реформу католицької церкви та її догматів. Почалася Реформація в Німеччині, де, як і в Нідерландах, головне місце в гуманізмі зайняли питання релігійного удосконалення, оновлення католицької церкви, яка через внутрішній розклад, владолюбство і жадібність була абсолютно нездатною очолити прогресивні перетворення.

Всередині самої церкви зародився могутній протест. Очолив його Мартін Лютер – німецький католицький священник, професор богослів”я в м. Віттенберзі. Він вважав себе послідовником Яна Гуса. 31 жовтня 1517 р. М. Лютер вивісив на дверях своєї церкви в м.Віттенберзі 95 тез, спрямованих, насамперед, проти індульгенцій. В них він виступив проти зловживань папської курії та закликав відродити принципи первісного християнства. Цей день поклав початок Реформації і привів до появи нового напрямку в християнстві –протестантизму (лютеранства). Його можна розглядати як версію християнства епохи буржуазних відносин. Сам термін “протестантизм” виник у 1534 р. Тоді на Вселенському соборі послідовники Лютера подали протест.

М. Лютер критикував духовенство і вважав, що воно не може бути посередником у спілкуванні між Богом і людьми, тому що Бог у кожному з нас; рятує людину тільки щира віра, яка є її внутрішнім станом; спасіння людині дарується безпосередньо від бога, тому претензії церкви на пануюче становище в світі необґрунтовані; всі люди незначні перед Богом незалежно від суспільного становища.

М. Лютер проголосив вивчення і тлумачення Біблії першим обов”язком кожного віруючого. Було ліквідовано чернецтво (сам Лютер скинув монарший сан в 1525 р. і одружився на колишній монахині, яка народила йому шестеро дітей), спрощено богослужіння (воно було зведено до проповіді), відмінено шанування ікон. Священник у протестантизмі позбавлений права сповідати і, як наслідок, відпускати гріхи людині, він наймається. Реформатори відкинули культ святих, церковну ієрархію та світську владу папського престолу.

М. Лютеру належить іще одне велике досягнення: вперше переклавши в 1521 – 1534 рр. Біблію з латини на німецьку мову, він тим самим заклав основи літературної німецької мови. У своєму “Посланні про переклад” (1530) Лютер писав, що звертається до живої народної мови і звідти бере своє словесне багатство. Він закликав вчитися мови “у матері в домі, у дітей на вулиці, у простолюдина на ринку”. З січня 1521 р. папа римський Лев Х відлучив Лютера від церкви і оголосив його єретиком.

Завдяки реформаційним рухам важливою тезою для розвитку культури стало те, що всі люди мають рівні стартові можливості. Місце людини в суспільстві залежить тільки від її зусиль, таланту, уміння. Протестантизм відкрив прямі шляхи до розвитку капіталізму. Накопичення багатства перестало бути гріхом.

У результаті Реформації від папства, католицької системи відмежувався цілий ряд європейських країн: Німеччина, Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Нідерланди, Фінляндія, Швейцарія, Чехія, Угорщина та інші. В них виникли в ХVI ст. незалежні від римської курії так звані протестантські церкви.

Реформація була найглибшою трансформацією християнської культури. Підсумком цієї трансформації стало не тільки релігійне оновлення, не тільки новий варіант християнського віросповідання – протестантизм, а й новий тип людини з новим ставленням до життя і до самої себе. Якраз цей тип людини став рушійною силою бурхливого розвитку західноєвропейської цивілізації. Саме країни, які стали на шлях Реформації, досягли найбільших успіхів у розвитку цивілізації.

§ 6. Культура Просвітництва (ХV – ХVIII ст.). Під Просвітництвом прийнято розуміти прогресивну ідейну течію епохи становлення капіталізму, пов”яз ану з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя, суспільства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва. За часом – це приблизно друга пол. ХVII-ХVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміценням національних держав Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами.

Із становленням у Західній Європі буржуазного суспільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, “вічної справедливості”, рівності та інших принципів, що, на їх думку, випливають із самої природи, з невід”ємних “природних прав” людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню. Просвітителі вірили в людину, в її розум і високе покликання. В цьому вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в др. пол. ХVII ст.. під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині ХVIII ст. уже на французькому ґрунті. Завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція 1789 р., на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність, братерство. Ця революція поховала віру просвітителів в “золотий вік” поступового ненасильницького прогресу. Крім Англії і Франції, одним із головних осередків Просвітництва була Німеччина.

У ХVII ст. в Західній Європі почався загальний прогрес знань, що був викликаний потребами матеріального виробництва, торгівлі та мореплавання. Наукові знання, які раніше були надбанням вузького кола вчених, стали поширюватися на всі суспільні верстви. Цей період ознаменувався науковою революцією – відкриттями у галузі природничих наук, технічними винаходами. Англієць Уїльям Гарвей (1578-1657) першим відкрив кровообіг і став. Італійський фізик і математик Еванджеліста Торрічеллі (1608 – 1647) винайшов барометр і дав основу науці метеорології. Він відкрив і пояснив безповітряний простір над вільною поверхнею рідини в закритій зверху посудині – Торрічеллієву порожнечу. Наприкінці ХVI- у першій половині ХVII ст.. було винайдено телескоп, мікроскоп, ртутні термометри, вдосконалено компас і годинник.

Підсумком у науковій революції ХVII ст. стали відкриття великого англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона (1643-1727). Вихідні принципи нового наукового світогляду за Ньютоном можна сформулювати так: простір і час мають абсолютний характер, вони існують самі по собі, незалежно від матерії; рух має всезагальний характер; всі явища в світі перебувають у причинно-наслідковому зв”язку. Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння.

Для більш ефективної організації наукових досліджень у країнах Західної Європи, разом із навчальними закладами, почали поширюватися перші товариства вчених. У 1575 р. іспанський король Філіп II заснував у Мадриді академію математичних наук. 2 січня 1635 р. Арман Жан Дюплесі, герцог Ришельє, заснував Французьку академію – об’єднання вчених, переважно філологів. У 1666 р. офіційно оформляється Паризька природничо-наукова Академія, членами якої, крім французьких вчених, були й іноземці. У ХVII ст. виникли й перші загальнонаціональні академії – славетне Лондонське королівське наукове товариство у 1662 р., до якого належало багато видатних учених, включаючи й І.Ньютона, і Академія наук у Парижі з 1699 р. Першою академією в галузі суспільних наук була Португальська академія історії.

У ХVI – ХVII ст. почали виникати перші мистецькі об’єднання. В 1585 р. брати Каррачі заснували Булонську академію мистецтв у Італії, а у 1648 р. створюється Королівська академія живопису та скульптури у Франції.

Одним із напрямів духовного життя епохи Просвітництва стало прагнення до секуляризації культури, максимального розвитку в ній світських засад, незалежних від церкви. Це знайшло своє відображення у боротьбі за віротерпимість, свободу совісті, за право людини на вибір релігії. Просвітителі заперечили головний постулат теологічного світобачення – про божественну наперед визначеність усього сущого. Просвітителі намагались довести, що суб’єктом історії є не Бог, а сама людина.

Але ідея Бога не була відкинута просвітителями. Про Бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Раціоналізм (як світоглядний принцип) передбачав ідею Бога як гаранта розумності світобудови та здатності пізнавати її раціональним шляхом. Не відкидаючи остаточно ідею Бога, значна частина просвітителів переосмислювала її в контексті деїзму (від лат. –деїз –Бог). Ця форма віри, яка виникла в епоху Просвітництва, визнавала, що хоч Бог і існує в світі як його першопричина, однак після створення світу рух світотворення здійснюється без його участі. Провідна теза деїзму – “Закон природи є закон Божий”. Характерна риса Просвітництва – компроміс між знанням і вірою, між наукою і релігією.

Просвітителі походили з різних соціальних прошарків, класів і станів: аристократії, дворян, духовенства, службовців, представників торгово-промислових кіл. Але їх об’єднала ненависть до пережитків феодально-абсолютистського ладу, вимога рівності, оцінки людини за її особистими заслугами. Просвітницька ідеологія мала антикріпосницький, антифеодальний, антирелігійний характер. Цій ідеології були властиві історичний оптимізм, віра в прогрес людини і людства, в основоположну роль знання. Важливим стало усвідомлення можливості існування різних поглядів на світ, філософію, мистецтво, мораль, толерантність по відношенню до інших.

Відбувалась переорієнтація суспільних ідеалів. Вони ставали більш прагматичними, позбавлялись героїко-романтичного забарвлення. Для масової свідомості ідеал підприємливої людини, купця, допитливого вченого стає більш привабливим, ніж ідеал лицаря чи ченця-аскета.

Самі діячі Просвітництва довгий час віддавали перевагу називати свою епоху віком розуму, віком філософів, хоча термін “просвітництво” зустрічається в таких видних його представників, як Вольтер і Гердер. Остаточно затвердив його, увів у повсякденний обіг німецький філософ Іммануїл Кант. На самому завершенні Просвітництва, у 1784 р., він пише невелику працю “Що таке Просвітництво?”. У ній Кант пропонував розглядати Просвітництво як необхідну історичну епоху розвитку людства, суть якої полягає в широкому використанні людського розуму для реалізації соціального прогресу. В статті міститься характерний заклик до читача: ”Майте мужність користуватися власним розумом”. Еммануїлу Канту належить знаменита фраза: ”Праця – кращий спосіб насолоди життям”.

У ХVII ст. з ідеями Просвітництва виступили філософи Бенедикт Спіноза (1632-1677) у Нідерландах, Томас Гоббс (1588-1679) і Джон Локк (1632-1704) в Англії. Гоббс вважав, що люди рівні від природи. Але в процесі розвитку виникає нерівність, а нерівність сприяє взаємній недовірі, яка призводить до війни. При відсутності громадянського стану завжди є війна всіх проти всіх, збиткова для всіх. Тому люди шляхом договору об”єдналися у державу, щоб цим самим одержати захист і можливість гуманного життя. Гоббс підтримував гасло “Мета виправдовує засоби”.

Локк виступив теоретиком англійського раціоналізму. У своїх працях він дотримувався погляду, що людина не має вродженого знання, як це доводили попередні філософи, а здобуває його з практичної дії.Локк був прихильником конституційної монархії і за мету держави вважав охорону свободи й природного права людини на життя.

До невід’ємних прав людини Локк відносив три основні права: на життя, свободу й власність. Правопорядок, за Локком, повинен забезпечити можливість одержання вигоди кожним, але так, щоб при цьому зберігались також свобода і приватний інтерес всіх інших. Англійські просвітителі підкреслювали значення особистого творчого зусилля кожної людини, її знань та досвіду. Це сприяло закріпленню в характері англійців таких рис, як підприємливість, винахідливість, практицизм.

Великий суспільний резонанс одержало Просвітництво у Франції, яке у ХVIII ст. стало провідником духовного життя в Європі. Найвидатнішим представником французького Просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694-1778). Тому все ХVIII ст. називали “століттям Вольтера”. Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Вольтер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах – трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті. Йому належить знаменита фраза “Всі жанри гарні, крім нудного”.

У своїх творах Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви та її слуг, висміював позірне святенництво та релігійний фанатизм. Йому належить вислів, який був спрямований проти католицької церкви “Розчавіть потвору”. Цю вимогу він поєднував із закликом до віротерпимості у “Філософських листах” (1734) і відмовою від атеїзму, який загрожував побудованому на приватній власності суспільному порядкові. “Якби Бога не було, – писав Вольтер, – його належало б вигадати”.

Яке історик, автор низки історичних праць (“Історія Російської імперії в царювання Петра Великого”, “Історія царювання Людовіка ХIV”, “Філософія історії”) Вольтер вимагав опори на точні джерела, намагався вивчати культуру, взагалі історію народу, а не тільки життя королів і полководців. Він вірив у історичний прогрес, але не пов”язував його із політичним розвитком мас. Звідси у нього виникла ідея так званого просвітницького абсолютизму, тобто свої надії просвітитель покладав на “освіченого монарха”.

Одним із найглибших і гостро сатиричних творів Вольтера є повість “Кандід, або Оптиміст” (1759), в якій розповідається про казкову країну Ельдорадо. Доля головного героя складається непросто, роки жорстоких розчарувань стали потрібними йому для того, щоб прийти до власного світосприйняття. Довго мандруючи по світу і зневірившись у погоні за багатством та славою, він побачив турка, який обробляв разом із своєю сім”єю ділянку землі. І Кандід зрозумів, що людина може знайти своє щастя тільки у впертій та корисній праці. Виразом цієї думки є вислів “Треба доглядати свій сад”, яким закінчується повість Вольтера. У цьому вислові вся життєва мудрість, смисл і призначення людського життя. Якраз праця, на думку автора, позбавляє від “трьох великих бід: нудьги, пороку і нужди”. Про себе вольтер писав: «Я гнучкий, як в’юн, меткий, як ящірка, і завжди за роботою, як білка».

Гостре перо Вольтера здобуло йому всесвітню славу, його боялися навіть королі. Недаремно самого Вольтера сучасники називали “некоронованим королем Європи”, “королем філософів”. Він вважався першим поетом Франції ХVIII ст. Слава Вольтера була така велика, що він якось отримав листа, на якому замість прізвища адресата стояло:”Трибуну вітчизни, натхненникові громадян, співцю героїв, ворогові фанатизму, захиснику пригноблених”. Саме таким уявляли його собі французи, таким він і був. Власне, слово “вольтер”янство” стало синонімом вільнодумства, н6е обмеженого впливом влади і забобонами натовпу.

Сам Вольтер найбільше цінував у своїй діяльності практичний захист прав конкретних людей. Уже на схилі літ, здобувши широку славу, він писав:” Я зробив немало добра, і це найкраще з усього, що я зробив”. Вольтера перезахоронювали в 1791 р.. На катафалку, на якому перевозили його прах, були написані слова:” Він підготував нас до свободи”.

До найвидатніших діячів французького Просвітництва належав Дені Дідро (1713 – 1784). Він прославився не тільки як критик і громадський діяч, а й як талановитий літератор і теоретик мистецтва, яке, на його думку, “повинно учити любити доброчесність і ненавидіти порок”.

Дідро – автор численних філософських творів, головними з яких є “Думки про пояснення природи”, “Філософські принципи матерії та руху”, “Розмова д’Аламбера з Дідро” та інші. Філософ виступив із ідеями про незалежність матерії від руху, єдності органічної та неорганічної природи. Задовго до англійського вченого Чарльза Дарвіна висловив здогад про біологічну еволюцію. Дідро відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Він вірив у суспільство, життєвим принципом якого мала стати доброта й народжувана нею самопожертва.

Дідро – головний редактор і натхненник знаменитої 35-томної “Енциклопедії або тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел” (1751 – 1780), яка здобула всесвітню славу. Він зумів залучити до співробітництва багатьох видатних учених і філософів, блискучу плеяду публіцистів: Вольтера, Монтеск’є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. д’Аламбера, Дюкло, Бюффона, і багатьох інших. При всій різноманітності просвітницької діяльності важко переоцінити видання, якому судилося стати одним із найбільших культурних здобутків ХVIII ст.

Мета, яку прагнули досягти автори “Енциклопедії...”, полягала в тому, щоб не просто зв”язати у єдине ціле існуючі знання, а й спрямувати їх до розуміння того, якими повинні бути суспільні відносини. Французькі просвітителі вказували шлях усім, хто шукав суспільного порядку. Для свого часу “Енциклопедія”, що охопила увесь наявний фонд знань у галузі природничих, соціальних та технічних дисциплін, стала справжньою академією науки, зводом найпередовіших знань ХVIII ст. Видання сприяло тому, що всі французи і навіть усі європейці, за словами Вольтера, зробилися енциклопедистами.

Представником радикального крила французького Просвітництва був Жан-Жак Руссо, який виступав поборником права людини на свободу, рівність, щастя. В його трактаті “Суспільний договір” (1762) на увесь світ прозвучала репліка:” Людина народжена вільною, а разом із тим вона скрізь у кайданах”. Руссо є одним із основоположників ідеї народного суверенітету, яка передбачає безпосередню участь кожного громадянина у владних відносинах на відміну від принципу представництва, коли громадянин передає свою волю іншій особі. Вчення Руссо зводилося до вимоги вивести суспільство зі стану загальної зіпсованості моралі. Вихід він бачив не тільки в правильному вихованні, матеріальній та політичній рівності, а й у прямій залежності моралі та політики, моралі та суспільного ладу.

Поруч із Вольтером “патріархом” французького Просвітництва справедливо називають письменника, публіциста і філософа Шарля Луї Монтеск’є. У своїх творах він піддав критиці феодально-абсолютистський лад Франції, сформулював ідеї політичної та громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Саме Монтеск’є належить вислів: «Кожен народ має той уряд, на який заслуговує».

Друга половина ХVIII ст. стала добою бурхливого пробудження в масовій свідомості інтересу до історії. З”являється цілий ряд спеціальних історичних праць просвітителів, які започаткували “філософію історії”. Якісно новим кроком у розвитку проблеми історизму стала діяльність Йоганна Готфріда Гердера – німецького просвітителя, великого дослідника національних культур, визначного історіософа, літературознавця.

Історичний прогрес людства Гердер пов’язував із розвитком культури, до якої відносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні стосунки, державне управління, звичаї та традиції. Він описує історію і культуру різних народів до ХIV ст., засуджує претензії з боку будь-якого народу на обраність, виключне місце у всесвітній історії, закликає вивчати культуру різних народів. Це мало плідний вплив на розвиток гуманітарної думки. За Гердером, вся історія народів – це школа змагання у швидкому досягненні гуманності.

Гердер заперечив правомірність тези про існування “класичних” народів як єдиних носіїв нормативних правил культури і мистецтва та дав теоретичні підстави історичного права поневолених слов’янських народів на самостійне історичне буття, на розвиток їх мови, культури й літератури. Вражаюче звучать написані в 1769 р. слова Гердера про Україну: «Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, весела вдача його народу, його музичний хист, плодовита земля колись прокинеться і подібно, як з багатьох племен, як колись були греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти – ген у широкий світ».

Цікаве висловлювання залишив Гердер про мову: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілені всі її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце і душа. Позбавити народ мови – значить позбавити його єдиного вічного добра».

Німецьке Просвітництво вело боротьбу за права людини і філософію, що спирається на розум, прагнуло вирішити конфлікт між вірою і розумом на користь розуму. Характерна риса Просвітництва – компроміс між знанням і вірою, між наукою і релігією. Серед яскравих представників німецького Просвітництва, крім названого вже Гердера, Г.-Е.Лессінг – видатний письменник, драматург, критик, філософ, який відстоював право людей на вільнодумство, боровся своїми творами проти князівського деспотизму.Величезну роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет і мислитель Й.-В.Гете, великий поет Й.-Ф.Шіллер. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри мистецтва динамічного. Це положення увійде в європейську естетичну думку.

Період Просвітництва – це час видатних досягнень європейського мистецтва. Пануючими в ньому стали два великі загальноєвропейські стилді: бароко і класицизм. Терміном “ бароко ” (від італ. barocco – дивний, химерний), уведений швейцарським істориком та філософом Буркхардтом наприкінці ХIХ ст., позначається напрям західноєвропейської культури, що сформувався, виник у 80-90-х роках ХVI ст. в Італії після кризи Відродження на основі творчого переосмислення його естетичних принципів. Бароко увійшло в архітектуру й музику, живопис і літературу, декоративне мистецтво.

Найяскравіше цей художній метод проявився в архітектурі. Барочні будівлі відрізняються грандіозністю, урочистістю, для них характерна складна, примхлива, пишна декоративність. Для

Дата добавления: 2014-10-15