Розквіт Київської Русі. Політичний лад

Найвищої могутності та розвитку Київська Русь досягла за пра­вління князів Володимира Великого (978-1015) та Ярослава Муд­рого (1019-1054). Володимир Великий значно розширив межі дер­жави, приєднавши Червону Русь, захопив частину литовських земель, Закарпаття, заволодів Корсунем у Криму. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, на заході Дністра і Захід­ного Бугу, Німану, на півночі — Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні — Дону, Сули і Південного Бугу. Територія дер­жави близько 1000 р. сягала 800 тис. кв. км. і стала найбільшою в Європі, її населення складало 5 млн людей. Враховуючи розміри і могутність, Київську Русь можна класифікувати як імперію. Це була поліетнічна держава. Крім слов'ян до неї входило ще понад 20 різних народів. Поняття «держава» протягом всього київського періоду передавалось словом «земля». Князь представляв монархі­чний чинник у Київській Русі, дружина — аристократичний, а ві­че — демократичний.

Володимир реформує місцеве управління. Він ліквідує племін­ну автономію, усуває від влади місцеві династії «світлих князів» і ставить замість них своїх синів або намісників (тисяцьких, посад­ників). Тим самим він зміцнив центральну владу і вплив своєї ди­настії. Держава поділялася на землі-уділи, де центрами були вели­кі міста (Новгород, Полоцьк, Муром та ін.). За формою державного правління Київська Русь була монархією. Уся виконавча, законо­давча, судова та військова влада зосереджується в руках великого князя. Його влада була спадковою. Усі вищі сходинки феодальної ієрархії опиняються в руках одного князівського роду, молодші представники якого, знаходяться з великим київським князем у відносинах васалітету сюзеренітету. Ці відносини регламентують­ся договорами — хрестоцілувальними грамотами. Вони передбача­ють наділення сюзереном свого васала землею. Сюзеренітет позна­чається терміном «старійшинство». Місцеві князі як нащадки великого київського князя користувалися правами на спадщину предка і першим спадкоємцем був старший брат.

Значне місце у політичній системі держави відігравала князів­ська дружина (регулярне військо). Взагалі збройні сили складали­ся з трьох основних частин: 1) великокнязівської дружини, дру­жини місцевих князів; 2) народного ополчення (воїв); 3) найманих загонів. Дружина була ядром війська, саме на неї спирався князь у здійсненні військових походів, збиранні данини, з нею радився щодо проведення політики. Київська дружина поділялася на старшу (бо­яри, мужі) і молодшу (отроки, діти боярські). Боярська рада була необхідним елементом управління державою. Проте вона не мала чітко окресленого складу, компетенції. У дружину князь міг вклю­чати не лише представників родової знаті, але й тих, кого вважав корисним. З дружини виходили представники князівської адміні­страції — посадники, тисяцькі.

Певний час продовжує існувати віче (народні збори), в якому брали участь голови родин із жителів міста, але вирішальну роль відігравали бояри та «старці градські». Важливою функцією віча було комплектування народного ополчення. Віче збиралося нере­гулярно, тільки для вирішення найгостріших питань організації оборони і походів, опозиції діям князя. На вічах голосів не підра­ховували — перемагали ті, кого явно було більше. Зі зміцненням влади князів віче поступово відмирає. Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя і відпо­відали вони теж тільки перед ним. Існувала так звана десяткова система управління (тисяцький — соцький — десяцький). Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчі судові уря­довці називалися вірниками, мечниками, отроками.

Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сіль­ська територіальна община. Вона була колективним власником зе­мель, діяла на засадах кругової поруки, виконуючи перед князівсь­кого адміністрацією фінансові, поліцейські та господарські функції.

За Володимира зникають племінні назви (поляни, сіверяни тощо) і з'являються територіальні: кияни, чернігівці. Це означало суттє­ві зміни у структурі держави, свідчило про інтеграцію етнічних процесів.

Київська Русь класифікується як ранньофеодальна держава. Го­ловними ознаками існування державності були наявність публічної влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіа­льним (а не племінним принципом), збирання данини для утриман­ня апарату влади. Території племінних княжінь підкоряються київ­ському центру, на них поширюється його система управління. Ранньофеодальний характер держави виявлявся у тому, що влас­ність на землю продовжувала залишатись колективною. Земля на­лежала панівній групі загалом — князеві з дружиною та боярами. Зберігалися пережитки первіснообщинного ладу: повинності селян обмежувались сплатою данини; залишався звичай «кровної помсти», для вирішення найважливіших питань населення збиралося на за­гальні збори — віче; для оборони скликалося народне ополчення.

Київська Русь складалася з різних елементів, племен з різною культурою, релігією, тому Володимир шукає об'єднавчі чинники, особливо в ідеологічній сфері. Спочатку він реформує язичницьку релігію, зводить її до шести богів, але потім звертається до христи­янства. Йому імпонувала ідея, яку вже втілили в сусідніх держа­вах: єдиний бог в єдиній державі на чолі з єдиним правителем. Вибір впав на християнство у православному варіанті, оскільки воно було поширене у Візантії — найближчій сусідці Русі, яку київські князі певною мірою намагалися копіювати. Очевидно, що Володимиру подобалося те, що ця церква знаходиться під контро­лем держави, проповідує тезу про те, що будь-яка влада від бога. 988 р. Володимир охрещує Русь, за що його церква потім оголошує рівноапостольним, «святим». Князь призначив 1/10 (десятину) своїх доходів на утримання церкви. Введенням християнства Володи­мир підніс міжнародний авторитет Русі, сприяв поширенню куль­тури у багатьох аспектах (архітектура, освіта, мораль). Проте при­йняття християнства у православному варіанті істотно віддалило Русь від Західної Європи, де панував католицький варіант христи­янства і багато в чому детермінувала подальший розвиток та істо­рію Русі-України.

У програмі з хрещення Русі можна визначити три напрями: 1) бу­дівництво церков; 2) освіта; 3) доброчинність. Перша церква — церква Св. Василія, покровителя Володимира, була побудована на пагорбі, де раніше знаходився ідол Перуна. Потім збудували собор Успенія Богородиці у Києві, так звану Десятинну церкву. Сюди біля 1000 р. було перенесено прах великої княгині Ольги, а згодом тут поховали і самого Володимира Святославовича.

Для поширення освіти Володимир наказав зібрати дітей з кра­щих сімей і послати їх у школи «в книжное учение». Велику увагу князь Володимир приділяв доброчинності, допомозі бідним та же­бракам. Він наказав постійно роздавати їм їжу, одяг та гроші. У да­вньоруських билинах князь Володимир зображується як гостин­ний хазяїн, який влаштовує постійні банкети (піри) з богатирями. Тому його і прозвали Володимир Красне Сонечко.

Володимир впровадив «Статут про церковні суди і десятини», в якому регулювалося особисте життя русичів, тобто та сфера, якої раніше не торкалася князівська влада. До церковного суду були віднесені такі порушення християнських норм, як «умикання» нареченої, двоєженство, шлюб між особами, які знаходяться у бли­зькому родстві, розлучення, майнові спори між чоловіком і жін­кою, побої та бійки у сім'ї, а також відьомство та єресь. Таким чином, церква посіла своє місце і у правовій системі суспільства.

На Русі спочатку не було смертної кари, але згодом, за порадою єпископів, Володимир ввів її і почав страчувати розбійників. Про­те пізніше князь переглянув своє рішення, вважаючи, що стягу­вання штрафів (віри) вигідніше, оскільки вона йде на забезпечен­ня дружини, яку Володимир дуже цінував. Якось дружинники висловили незадоволення тим, що їм доводиться їсти дерев'яними ложками.- Почувши це, Володимир наказав викувати срібні лож­ки, сказавши: «Сріблом та золотом не знайду собі дружини, а з дружиною добуду і срібло, і золото...»

На монетах, які почав карбувати Володимир, князь зображений подібним до імператорів — у імператорському одязі, у шапці з підвісками, з хрестом зверху. У руках він теж тримає хрест і си­дить на престолі. Навколо голови князя зображено німб — символ царської величі. Літопис титулує його «князем», митрополіт Іларіон — «каганом». Але як зять імператорів Володимир міг пре­тендувати і на царський титул. Принаймні так його величали в то­гочасних арабських джерелах.

Велику увагу приділяв Володимир зміцненню рубежів своєї дер­жави, захисту її від нападів ворогів. За його вказівкою була ство­рена складна і розгалужена система оборонних споруд («змієвих валів»), яка простягалася на 1000 км.

У міжусобній боротьбі, яка розгорнулася після смерті Володими­ра, переможцем вийшов його син Ярослав Мудрий. Він розширив свої володіння на півночі, заснувавши на Чудському озері місто Юр'єв. 1036 р. остаточно розгромив давніх ворогів Русі печенігів. На честь перемоги у Києві було збудовано знаменитий Софійський собор, а при ньому — першу бібліотеку на Русі. З іменем Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури. Літописець пише, що Ярослав «час­то читав книги вдень і вночі». Книжкові майстерні були відкриті у найбільших містах. 1037-1039 рр. створено перший літописний звід, який називається давнім. Ярослав заснував Києво-Печерську лавру, митрополію у Києві, прагнучи звільнитися від впливу Візантії (1051). Велику увагу приділяв Ярослав розбудові Києва — своєї столиці. Київ стає суперником Константинополя, його населення сягає близько 50 тис. Лондон досяг цієї цифри лише через 100 років. У місті було 8 ринків, 400 церков. Земляні вали навколо міста мали завдовжки 3,5 км, висоту 14 м, а товщину — ЗО м. На них стояли високі дубові стіни. Головний в'їзд у місто був через Золоті ворота.

Одним з головних досягнень Ярослава, за що його, очевидно, й прозвали Мудрим, стало зведення основних норм тогочасного права у збірник законів «Руська правда». її норми не передбачали рівності перед законом різних верств населення, а забезпечували привілейо­ване становище феодалів та їхнє оточення. Наприклад, життя смер­да оцінювалось законом у 16 разів менше, ніж життя князівського тіуна. Велика увага приділяється закріпленню і захисту феодальної власності на землю, особливо князівської. «Руська правда» передба­чала відповідальність за нанесення людині каліцтва, ран та побоїв, образи. Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родича. Переважаючим видом покарання було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна вилучалася на користь князя, друга у вигляді компен­сації за завданий злочином збиток йшла потерпілій стороні. Вищою мірою покарання був так званий «потік і пограбування». Він при­значався за вбивство у розбої, конокрадство, підпалювання будинку і гумна. Покарання означало конфіскацію майна злочинця (погра­бування) і вигнання його разом з сім'єю з общини (потік), що прирі­кало їх на загибель або рабство. Смертна кара і калічницькі пока­рання цим кодексом не передбачалися.

Розшук злочинця відбувався за допомогою «заклику», «зводу» і «гоніння сліду». Про пропажу потерпілий оголошував на торжищі («заклик»). Якщо протягом трьох днів пропажу знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем і сплачував штраф. «Звід» був процедурою розшукування кінцевого злодія, коли шляхом дізнання, очних ставок прослідковувався весь ланцюжок руху вкраденої речі і встановлювалась особа зловмисника. «Гоніння сліду» виражалося у гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Використовувались такі види судових доказів як свідчення послухів (свідків доброї слави сто­рони), видоків (свідків факту), речові докази, «суди божі». До «суду божого» належали судові клятви, різні випробування (залізом чи во­дою), судовий поєдинок (хто переміг у фізичному єдиноборстві — той і правий). У Київській Русі не було регулярних загонів, які б охоро­няли правопорядок. Порядок у князівському палаці та навколо нього підтримувався молодшими членами дружини, у маєтках бояр — упра­вителями та сторожами. У великих містах тисяцький та його підруч­ні повинні були попереджувати тяжкі злочини та бунти.

На Русі склалася палацово-вотчинна система ведення господар­ства, коли державою керують ніби феодальною вотчиною. Керів­ництво державою є ніби продовженням управління доменом вели­кого князя київського.

Ярослава називали «тестем Європи» — він породичався з бага­тьма королівськими родами. Свого сина Всеволода він одружив з дочкою імператора Візантії Костянтина Мономаха; одна дочка — Ганна вийшла заміж за французького короля і навіть деякий час правила Францією; інша — за норвезького короля; його сестра була польською королевою тощо. Все це свідчило про високий престиж Київської Русі і великий авторитет самого Ярослава Мудрого.

Давньоруська державність зробила великий крок вперед за ча­сів Ярослава. Завершилося державне будівництво, зміцніла струк­тура держави, посилилась її військова міць. Русь отримала пись­мове законодавство, досягла значних успіхів у зовнішній політиці. Разом із тим ієрархічні відносини у середовищі правлячого класу остаточно не встановились.

Дата добавления: 2014-10-15