Соціально-економічний розвиток Київської Русі

Суспільство Київської Русі поділялося на три основні групи: вільні люди, напіввільні, невільні. До верхівки вільних людей належали бояри, купці (які поділялися на власне купців — тих, хто торгує, і гостів, — тих хто вів закордонну торгівлю). Міська еліта називалася «старці градські», «нарочиті мужі». З прийняттям християнства з'яв­илася така соціальна верства як духівництво. Основну групу вільних складали так звані «люди» або «чернь». Юридично всі вони були вільні, рівноправні з боярами, але фактично залежали від останніх. До цієї верстви належали ремісники, дрібні торговці.

Нижчу групу вільного населення становили селяни — смерди. Разом з сім'єю смерд господарював на своїй земельній ділянці, яку надавав йому князь за виконання певних служб і сплату данини. Смерди відбували військову повинність з власною зброєю та кіньми.

До напіввільних людей належали закупи — селяни, що були залежні від того, хто дав їм «купу» — позичку. Вони тимчасово втратили волю, але могли знову її здобути. Рядовичі — селяни, які уклали з феодалом «ряд» — договір на виконання певних робіт. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники вимагали від них «купу» у збільшеному розмірі. За злочин закупа відповідав його господар.

Ще одна особлива соціальна верства — ізгої — люди, які вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. Ізгої були двох видів: вільні і залежні. Різниця у становищі залежала від того, з якого стану люди потрапили в ізгої. До них належали звіль­нені холопи, збанкрутілі купці, сини священиків, що не навчили­ся грамоти.

Невільні люди називалися челяддю або холопами. Джерелами холопства були: народження від холопів, полон на війні, шлюб із холопкою, продаж збанкрутілого купця, втеча закупа. Холоп міг стати вільним, якщо викупляв себе на волю або якщо пан звільняв його. Холоп був позбавлений всіх прав і закон трактував його нарі­вні з худобою.

Жінки у Київській Русі користувались значною свободою і незалеж­ністю як у правовому, так і в соціальному плані. Але в цілому давньо­руський рід належав до патріархального типу. Життя жінки оцінюва­лося удвічі менше, ніж життя чоловіка з тієї ж соціальної групи.

Домінуючою тенденцією в соціально-економічних процесах був розвиток феодально-кріпосницьких відносин — зростання феода­льного землеволодіння і феодальної залежності селян. При феода­лізмі земля, яка знаходилась у її власників, була основним засо­бом виробництва. Власність на неї створювала економічний базис для отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. За користування землею селянин повинен був певний час працювати у господарстві феодала або віддавати йому частину продуктів, ви­роблених у власному господарстві, чи сплатити грошовий податок.

Велику роль у цьому відігравав позаекономічний примус, оскільки феодал мав над населенням фактично необмежену владу.

В цей період існувало три основних джерела державних дохо­дів: прямі податки, доходи від суду та штрафи з злочинців за здій­снені злочини, а також мито і податки на торгівлю.

Смерди поступово втрачають господарську самостійність і осо­бисту свободу. Пануючою формою феодального землеволодіння була вотчина, або держава-помістя. Вона поділялася на доменіальні зе­млі, якими користувався безпосередньо феодал і селянські. Госпо­дарським, адміністративним і військовим центром вотчини був феодальний замок, який мав назву двір.

У добу раннього феодалізму основною формою експлуатації се­лян була данина (полюддя або повоз). Данина збиралася в несільськогосподарських районах з кожного «диму» (буквально печі), а в сільськогосподарських — з кожного землеробського знаряддя (рала чи плуга). Великі міста були звільнені від сплати прямих подат­ків. Надалі звільнення від податків мало соціальний характер: люди з вищих і середніх кланів не платили данини. Селяни, крім того, виконували також низку повинностей: давали підводи, будували дороги, фортеці. З розвитком феодальних відносин данина почала перетворюватись на феодальну ренту — економічну реалізацію земельної власності. Були три види ренти: відробіткова, нату­ральна, грошова. Переважала натуральна рента — оброк.

Економічною основою селянського господарства був двір — дим. Розмір індивідуального селянського землекористування дорівню­вав у середньому одному «плугу», що був одиницею оподаткуван­ня і становив близько 15 га землі. 10-15 димів об'єднувалися у дворища.

Провідною галуззю економіки залишалося землеробство, яке поділялося на рільництво, городництво і садівництво. На цей час перелогове рільництво трансформувалося у двопілля з паром, а далі — у трипілля. З введенням трипілля збільшувалась площа ріллі, зростала врожайність, зберігалась необхідна структура ґрун­ту. Середня врожайність зернових досягала 8 ц з га. Молотили цепами. Збіжжя зберігали у глибоких ямах, обмазаних глиною. З овочів найдавніше культивували капусту, а також часник, цибу­лю, ріпу. Доброго розвитку набуло садівництво — вирощували яб­лука, груші, сливи, вишні, черешні. Важливою галуззю було тва­ринництво. Розводили велику рогату худобу, птицю. Основною робочою худобою були коні та бики. Велика увага приділялась мисливству, особливо добуванню хутра і бортництву (вилученню меду). Хутро, мед і віск у великих кількостях вивозилися за кор­дон і були дуже вигідним товаром.

Високого рівня розвитку досягло ремесло. Налічувалося близь­ко 60 різних ремісничих фахів. Провідними галузями були чорна металургія та обробка заліза. Найпоширенішими — дерев'яні ре­месла (виготовлення возів, бочок, меблів). Одним з найстаріших ремесел було обробляння шкір і виробництво з них одягу та взуття. Високого рівня досягло ювелірне мистецтво. Серед інших реме­сел відомі ткацтво, кравецтво, обробка льону, вовни, кістки, каме­ню. Великі успіхи були у будівельній справі — виготовлялася цег­ла, декоративні полив'яні плити, використовувалися граніт, мармур, шифер.

У цілому господарство Київської Русі мало натуральний харак­тер. Проте розвиток ремесел, підвищення продуктивності праці сприяли розширенню обміну, торгівлі, що поліпшувало забезпе­чення продуктами харчування, сировиною, ремісничими виробами тих регіонів, де вони не вироблялися. Внутрішня торгівля зосере­джувалася у містах, де були «торги», «торговища». Тут мешкало 15 % населення. У країні налічувалося 240 міст і селищ.

Головним напрямом давньоруської зовнішньої торгівлі був схід­ний (з Візантією, Кавказом, Близьким Сходом). Основною торго­вою артерією був Дніпро, Поступово відбувається переміщення то­ргових шляхів, більшого значення набуває торгівля з Західною Європою. Головними предметами імпорту були шовк, парча, по­суд, вино, ювелірні вироби. У період феодальної роздробленості на зміну одному місту, яке централізувало зовнішню торгівлю всієї держави (Київ), прийшло декілька.

З розвитком торгівлі у Київській державі формувалася грошова система. Спочатку роль грошей виконувала худоба, потім «куна», коли за гроші правили хутра куниці. «Кунна» грошова система була досить складною і об'єднувалася лічильною одиницею — гри­вною. У ІХ-ХІ ст. 1 гривна = 20 ногатам - 25 кунам - 50 резанам. Київська гривна важила від 160 до 196 г срібла. За часів князю­вання Володимира Великого вперше розпочали карбувати власні гроші — золоті і срібні. На монетах зображувався тризуб — родо­вий знак Володимира.

Дата добавления: 2014-10-15