Розпад Київської Русі. Галицько-Волинське князівство

Ще за свого життя Ярослав Мудрий поділив державу між свої­ми синами, намагаючись позбутися того розбрату, який виникав раніше після смерті великого князя (так було після загибелі Свя­тослава і після смерті Володимира Великого). Спочатку Ярославичі жили у злагоді, але незабаром почалися міжусобиці. Цим ско­ристалися нові вороги Русі — половці, а також Угорщина і Польща. Угорський король захопив Закарпаття. Через це князі зробили спро­бу припинити усобиці, для чого 1097 р. скликали князівський з'їзд у Любечі. На з'їзді було вирішено, що кожен князь мусить володі­ти лише своєю «вотчиною», тобто землею, виділеною батьком, і не претендувати на землі інших князів. Фактично це узаконювало роздроблення Русі на окремі спадкові князівства. Лише на деякий час Володимир Мономах (1113-1125) та його син Мстислав (1125— 1132) змогли призупинити цей процес та відновити єдність Русі, але повністю перешкодити йому вони не змогли.

Володимир Мономах був найвидатнішою фігурою на політичній арені Київської Русі у першій чверті XII ст. Його батько був улюб­леним сином Ярослава Мудрого, а мати — дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха, за що й самого Володимира по­чали звати Мономахом. 16 років Мономах правив одним з найбіль­ших князівств Русі — Чернігівським, 20 років обіймав Переяслав­ський престол, 12 років був великим князем київським.

Мономах був талановитим полководцем. Ще будучи переяслав­ським князем, він прославився своїми військовими походами про­ти половців. Мономах часто використовував блискавичні рейди, удари по вразливих місцях супротивника важкоозброєнною кінно­тою. 1113 р. кияни запросили Володимира Мономаха на київський престол. Шістдесятирічний князь умілими дипломатичними та вій­ськовими діями приєднав до Русі Турово-Пінську та Волинську землі, проте навіть за часів найбільшої могутності він контролював 3/4 земель, які знаходились під владою Ярослава Мудрого.

Успіхи об'єднавчої політики Володимира Мономаха позитивно вплинули на внутрішній розвиток усієї країни. 1115 р. було збудо­вано перший міст через Дніпро.

Він продовжив традицію династичних шлюбів київських князів з представниками європейських монархій. Сам він був одружений з дочкою англійського короля, його син — з дочкою шведського короля, одна з дочок стала дружиною візантійського імператора, інша — угорського короля.

Володимир Мономах розробив «Устав» — своєрідне доповнення до «Руської правди», де обмежив використання рабської праці та джерела рабства, а також встановив єдиний відсоток за взяті у позику гроші (не більше за 150%). З ім'ям князя пов'язують корону Русі — «шапку Мономаха», ніби-то отриману ним від візантійського імператора, якою згодом коронували й московських царів.

Процес феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської Русі можна поділити на кілька етапів:

1. 1054-1132 рр. — визрівання елементів роздробленості, по­слаблення в цілому великокнязівської влади;

2. 1132-1240 рр. — переважання відцентрової тенденції, пере­хід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;

3. 1240—1360 рр. — послаблення Русі, провідна роль на україн­ських землях Галицько-Волинського князівства, поступове захоплення цих земель іноземними державами.

Якими ж були причини феодальної роздробленості Русі? Слід відзначити, що цей процес був характерним для всіх країн Європи того часу, і Русь не уникнула його. Великі розміри держави утру­днювали управління нею з боку великого князя, а місцеві князі не були зацікавлені у зміцненні його влади на місцях, тому що на цей час могли обходитися, як вони вважали, і без нього. Вони мали свою дружину, могли з її допомогою захиститися, приборкати невдоволених, зібрати з селян податки. Кожен князь хотів правити сам, вважав себе не гіршим од великого князя, бо теж був Рюриковичем і мав військову силу, щоб позмагатися з великим князем. Внаслідок розвитку натурального господарства місцеві князі й еко­номічно стали незалежними від центру. Роздробленню Русі сприя­ло зростання міст, які ставали політичними й економічними центра­ми і намагалися суперничати з Києвом. Крім того, змінилися маршрути торгових шляхів, Європа почала торгувати безпосеред­ньо з Близьким Сходом, а Київ опинився осторонь цих процесів. Період з початку 40-х до 70-тих рр. XII ст. в історії Русі характе­ризується надзвичайним загостренням і постійним зіткненням від­центрових і доцентрових сил. Одним з основних вузлів інтересів князів, як і раніше, залишався Київ, який хоч і втрачав поступово своє політичне значення, але до кінця 60-х рр. XII ст. залишався єдиним символом цілістності Русі. Саме тому князі, які боролися на цей час за реалізацію програми єдності руських земель, пов'язували успіхи цієї програми з необхідністю оволодіти Києвом. У вир боротьби за столицю Русі були втягнуті князі волинські, переяславські, чернігівські, смоленські, суздальські, які прагнули до першості. Характерно, що незалежно від того, до якої гілки дина­стії належали удільні князі, вони, ледве заволодівши Києвом, пе­ретворювались з автономістів на рішучих прибічників єдності Русі. Ця «магнетична» сила Києва пояснювалась, перш за все, традиці­ями його минулої політичної величі, а також тими реальними перевагами, які дістав князь заволодівши великокнязівським пре­столом. Ці переваги мали не лише політичне, але і соціально-еко­номічне значення, оскільки в руках князя опинялося найбільше місто Русі, а також значна за територією Київська земля, одна з найрозвиненіших і найбагатших, де знаходилося близько 80 міських центрів, тобто значно більше ніж у будь-якому іншому давньорусь­кому князівстві. Нестримне прагнення князів до Києва, де престол був дуже нестабільним і неспокійним місцем, утворило з часом і свою протилежность. Сильні князі багатьох земель прагнули дося­гти гегемонії у країні не шляхом переходу до Києва, а утверджую­чи в ролі об'єднавчого центру столицю свого князівства. Тривалий час боровся за Київ шостий син Володимира Мономаха — суздаль­ський князь Юрій Долгорукий — засновник Москви. Він тричі за­войовував Київ, але потім йому доводилося звідти йти, 1155 р. він знову захопив Київ, але 1157 р. київські бояри його отруїли. 1169 р. Київ захопив син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Впер­ше за багатовікову історію Київ було піддано такому сильному роз­грому з боку руських князів. Захопивши Київ, Андрій Боголюб­ський став наймогутнішим руським князем, але не залишився у Києві, а віддав його своїм васалам. Це означало закінчення видат­ного становища Києва. Показовим є те, що з 1132 до 1246 рр. на київському престолі побувало 26 князів.

В середині XII ст. державний лад Русі набув нової форми. Сто­льний град Київ і домен «Руської землі», який йому належав, пе­ретворився на загальне володіння групи князів — Ярославовичів, які вважили себе колективними власниками Руської землі і вима­гали собі там частки (власності), а свої права і обов'язки вони визначали на загальноруських з'їздах — «снемах». Цю систему управління називають колективним сюзеренітетом. Снеми були важливою формою загальноруського правління другої половини XI — початку XIII ст., збиралися в найвідповідальніші для країни періоди, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організацію оборони Русі. Ініціаторами їх скликан­ня були, як правило, великі київські князі, місцем проведення — Київ або місто Київської землі.

Практику цих з'їздів започатковано через необхідність розроби­ти давньоруське законодавство. 1072 р. сини Ярослава Мудрого Ізяслав, Святослав, Всеволод, бояри та представники вищого духо­венства ухвалили у Вижгороді «Правду Ярославичів». Інше питан­ня, яке обговорювалось на снемах — боротьба з половцями, яка вимагала об'єднання зусиль багатьох князівств. У період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути лише компетенцією князівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну і підписувати мир з ворогами Русі, не узгоджу­ючи свої дії із загальними інтересами країни і великим київським князем. Через загостренням міжнародних відносин на Русі залу­чення удільними князями іноземних союзників (половців, угор­ців, поляків) стало звичайним явищем. Траплялися і військові зі­ткнення князів окраїнних земель зі своїми сусідами, які не завжди погоджувались з Києвом.

Князі окремих земель теж збирались на снеми. Літопис пові­домляє про низку зустрічей волинських і чернігівських князів у 40-80 рр. XII ст., Юрія Долгорукого і Володимира Галицького.

Поширена практика функціонування цього інституту свідчить про те, що міжкнязівські взаємини на Русі ХІ-ХШ ст. мали не лише союзницький, але і васальний характер. В їх основі було місництво, тобто право на земельний наділ, маєток, уділ, яке мог­ло бути не тільки спадковим, але й наданим за вислугу.

Феодальна роздробленість Давньоруської держави була діалектич­но суперечливим явищем. Політичне життя країни відбувалося в су­перництві сил об'єднання та дроблення держави. Навіть в умовах поступового розширення автономії тих чи інших князівств частина князів та великих бояр змушена була захищати єдність і цілістність Руської землі, оскільки цього вимагали нагальні інтереси суспільст­ва, пов'язані із захистом цих земель від згубних набігів кочівників та інших іноземних завойовників. Об'єднавчі процеси на Русі наростали вже з 40-50 рр. XII ст., і це при тому, що зовнішнє вони часто вигля­дали як суперництво в різних князівських династіях і феодальних угрупуваннях. Коли різні князівські клани боролись за київський великокнязівський престол, то майже для кожного з них ця боротьба була одночасно і боротьбою за власний варіант єдності Давньоруської держави — звичайно, на чолі з тим, хто вів цю боротьбу.

На українських землях утворилися Київське, Сіверське, Пере­яславське, Волинське та Галицьке князівства. Перехід від моноце­нтризму (Київ) до поліцентризму мав і певні позитивні аспекти. Відбувалася консолідація споріднених племен, виникали і зроста­ли нові міста, як політико-економічні центри князівств, розвива­лися феодальні відносини, зростало населення.

Незважаючи на роздроблення, на землях Південно-Західної Русі продовжується формування української народності й української мови. 1187 р. у Київському літописі вперше з'являється термін «Україна». Про походження назви «Україна» є кілька версій. Одні виводять її від слова «край» («кінець») зі значенням окраїнна зем­ля, земля, що лежить скраю. Інші вчені пов'язують походження цієї назви зі словом «край — країна». За третьою гіпотезою вона походить від дієслова «украяти» — «відрізати», тобто означає час­тина землі «украяна» (відділена) від цілого. Назва «Україна» ста­ла етнонімом наших земель.

У період роздроблення найсильнішим на Південно-Західній Русі було Галицько-Волинське князівство. Галицьке князівство відокремилося від Києва 1097 р. Посиленню цього князівства сприяв геополітичний фактор: віддаленість від Києва та близькість до торгових шляхів у Європу, а також наявність соляних промислів, родючої землі. Найбільшої могутності воно досягло за князя Яро­слава Осмомисла (1153-1187). Осмомислом — «за вісьмох мис­лить» його назвали за плідну державницьку діяльність. Терито­рія Галицького князівства доходила до Дунаю та Чорного моря, Осмомисл успішно протистояв експансії угорського та польського королів, вдало воював проти половців. Спочатку Галицьке та Во­линське князівства існували окремо, але 1199 р. волинський князь Роман Мстиславич об'єднав їх, застосувавши жорстокі репресії проти бояр. Роман взяв під контроль Київську землю, князь якої присягнув йому на вірність. Він активно втручався у балканські справи, допомагав візантійському імператору, успішно воював з литовцями, мав вплив на вирішення різних політичних проблем у Польщі, Угорщині. За короткий час Роман зробив своє князівс­тво могутньою державою, що в умовах роздроблення усієї Європи було як справжній феномен. Недаремно літописець називає його «однодержавцем» усієї Руської Землі. Могутність Романа приве­рнула до себе увагу дуже впливового на той час Папи Римського Інокентія III, який, прагнучи посилити католицизм на Русі і за­ручитися підтримкою такого сильного володаря як Роман, запропонував йому королівську корону, але Роман відмовився, не ба­жаючи ламати свою віру.

Галицько-Волинське князівство стало збирачем руських земель. У період розквіту до його складу входили Галичина, Буковина, Поділля, Волинь, Західна Білорусія, Перемишлянщина, Холмщина (нині у складі Польщі). Порівняно з територією сучасної Укра­їни воно становило її третину, але на 2/3 української території на той час мешкали русичі.

Після загибелі 1205 р. Романа Галицько-Волинське князівство тимчасово розпалося і було відновлене зусиллями його сина Дани­ла Галицького лише 1238 р. 1240 р. Данило заволодів Києвом, від­новивши єдність українських земель. 1238 р. Данило (раніше, ніж Олександр Нєвський) розгромив німецьких лицарів у битві під Дорогочином. 1253 р. Данило приймає королівську корону від папи римського і стає першим українським королем. Але згодом, поба­чивши, що з політичної точки зору, особливо у боротьбі проти монголотатар, це нічого не дає, відмовився від неї. Данило заснував місто Львів (назване на честь його сина — 1256).

Галицько-Волинська Русь дала початок багатьом процесам, роз­виток яких сприяв формуванню української народності, закладен­ню її духовних та державних засад. Саме з Галицько-Волинської держави почалося усвідомлення населенням, що мешкало на її те­риторії, себе як окремої етносоціальної спільноти. Галицько-Во­линська держава відновила і розвинула зв'язки Русі з Європою. Присвоєння Данилу Галицькому титулу короля свідчило про ви­знання Галицько-Волинської Русі європейською державою, рівною іншим великим державам. Галицько-Волинська Русь залишила у спадок нинішній Українській державі свої державні барві — по­єднання жовтого з блакитним на прапорі.

У цей час Русь зіткнулася з новим могутнім ворогом — монгола­ми. 1206 р. монгольський хан Темучін, прийнявши ім'я Чингісхана, розпочав завойовницькі походи, підкоривши Північний Китай, Середню Азію, Північний Іран. 1223 р. авангард монголів вперше зустрівся у бою з руськими князями на р. Калці. Руські війська не мали єдиного командування, діяли неузгоджено і зазнали нищів­ної поразки.

1237-1238 рр. монголо-татари під керівництвом Батухана спус­тошили Північно-Східну Русь. 1239 р. вони взяли Чернігів, а 7 грудня 1240 р. — Київ. З 40 монументальних споруд Києва зали­шилося (дуже пошкодженими) лише 5, з 9 тис. дворів — 20, а з 50 тис. населення — не більше за 2 тис. У деяких районах давньо­го Києва життя відродилося лише через кілька століть. Київ було відкинуто на кілька віків назад.

Впертий опір загарбникам вчинили міста Данилів, Кременець і Холм, які Батию так і не вдалося захопити. Столицю Волині — Володимир-Волинський завойовники захопили лише після трива­лої облоги. Три дні змогло протриматись інше столичне місто — Галич. Потім монголи пройшли вогнем і мечем через Галичину і Волинь, розбили польські й угорські війська, спустошили сербські і болгарські землі. Монголо-татари були ослаблені боротьбою з ру­ськими князями і не змогли дійти до «останнього моря», як запо­відав їм Чингісхан. До того ж, на цей час помер хан ханів Угедей, і Батий повертає військо назад, щоб взяти участь у розподілі Мон­гольської держави. Фактично боротьба руських князівств проти монголів врятувала Західну Європу від поневолення. Руські землі потрапили у залежність від нової держави — Золотої Орди, засно­ваної Батиєм, оскільки були розрізненими, воювали кожен за себе, а монголи вже мали великий досвід ведення бойових дій.

1256 р. князь Данило Галицький відкрито кинув виклик монго­лам, вигнавши їхні війська з Північного Поділля та Східної Воли­ні. Спроби монголо-татарського воєначальника Куремси взяти Во­лодимир-Волинський і Луцьк закінчились невдачею. Проте 1260 р. загін монголо-татар здійснив похід на Галицько-Волинське князів­ство, змусивши руських князів зруйнувати фортеці у Володимирі-Волинському, Луцьку, Кременці та Львові.

Монголо-татарська неволя призвела до великого спустошення Південно-Східної Русі: багато людей загинуло, міста були спалені і пограбовані. З 74 руських міст 49 були сплюндровані ордою Батия, 14 з них так і не піднялися з руїн, а ще 15 згодом перетвори­лися на села. Занепад міст, захоплення у полон ремісників призве­ло до погіршення економічного становища, згортання торгівлі, зникнення цілих галузей ремісництва. Було втрачено незалежність, послаблено обороноздатність. Іго загальмувало розвиток Русі, спри­чинило її відставання від Європи. Залежність від Золотої Орди виявлялася у трьох формах: 1) видача ярликів (грамот) на князю­вання, причому без врахування конкретних прав на престол, що призводило до численних інтриг; 2) сплата данини — князі знахо­дились під наглядом представників ханів — баскаків, збиралося 14 видів ординських даней та повинностей (безпосередньо для хана, торгові збори, візничі повинності, «корм» баскакам тощо); 3) за­безпечення монгольської армії рекрутами.

Ординські хани мало змінили політичну систему в князівствах Русі, намагаючись використати її у своїх цілях. Ненадійних, з їх погляду, князів вони ліквідовували, нацьковували князів один на одного, намагаючись не допустити їхнього згуртування і посилен­ня з тим, щоб і надалі тримати у покорі. Українські землі безпосе­редньо не входили до складу Золотої Орди, але монголо-татарські хани для підтримки своєї влади періодично (не рідше, ніж раз на 5 років) влаштовували спустошливі походи на ці території. Це при­звело до ще більшого послаблення Києва і посилення інших центрів (Галицько-Волинського князівства, Володимир-Суздальського, а згодом Московського). Монголо-татарське іго помітно вплинуло і на етнічні процеси, що відбувалися на українських землях, дещо «розмивши» базовий слов'янський елемент населення краю.

Методи монгольської політики вар'ювалися в різних частинах Русі. На українських землях — у Переяславському та Київському князівствах і на Поділлі — монголи повністю прибрали князівську адміністрацію, замінивши її своїм прямим правлінням. У Галиць­кій, Волинській і Чернігів-Сіверській землях монголи встановили власне управління поруч з князівською адміністрацією. Навіть на тих руських землях, де князі залишались при владі як васали хана, монголи залишали за собою право ставити певні місцевості і групи населення під свій прямий контроль. На більшій частині Русі, про­те, монголи дозволяли місцевим князям правити їхніми князівст­вами під владою хана Золотої Орди, який міг у будь-який момент забрати ярлик. Пізніше хани почали призначати баскаків у столи­ці кожного руського князівства. На завойованих землях монголи прагнули визначити платоспроможність населення і проводили перепис. Перший перепис (так зване «число») на українських зем­лях вони провели ще 1245 р., коли були встановлені податки для Київської, Переяславської, Чернігівської земель та Поділля. Насе­лення Русі поділялося на міріади («тьма»), тисячі, сотні і десятки. Цей розподіл використовувався і для місцевої адміністрації — «ти­сяча» означала не лише людей, але й район, в якому вони жили. Таким чином, кожний числовий поділ був військово-фінансовим районом, територіальною одиницею, з якої бралась певна кількість рекрутів та податків. Населення території «десятки» могло дорів­нювати приблизно 200 людей, а населення «міріади» — 200 тис. На українських землях у XIV ст. було 16 міріад. «Десятка» при­близно прирівнювалась до села, місто до «сотні», волость — до «тисячі».

Дата добавления: 2014-10-15