Державні видатки та їх структура, поточні та капітальні витрати держави

Державні видатки – це обсяг коштів, що витрачається державою в процесі виконання ЇЇ функцій. Відповідно до рівня розміщення державних видатків їх поділяють на централізовані та децентралізовані. З урахуванням впливу державних видатків на процеси розширеного відтворення їх поділяють на поточні видатки та видатки розвитку.

Поточні видатки – це видатки бюджету на соціальний та економічний розвиток держави, фінансування заходів соціального захисту населення та інші видатки, які не передбачені у видатках розвитку. Поточні видатки забезпечують державне споживання (купівля товарів та послуг), передбачені законодавчо виплати населенню, перекази за кордон, державні субсидії, дотації, субвенції (трансферти) тощо.

Видатки розвитку – це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови національної економіки та інші видатки, пов'язані із розширеним відтворенням.

Державні видатки з позиції використання державних фінансів умовно можна поділити на дві категорії: державне фінансування та державне споживання.

Державне фінансування передбачає процес перерозподілу акумульованих у зведеному бюджеті коштів. Державні видатки у контексті державного фінансування здійснюють відшкодування з бюджету життєво необхідних суспільних витрат у вигляді відповідних послуг держави (наприклад, частина зібраних коштів від податкових надходжень, отриманих від фізичних осіб, використовується на фінансування освіти, науки, охорони здоров'я тощо). Для забезпечення ефективності такого фінансування передбачається використання програмно–цільового методу, який все ширше впроваджується.

Державне споживання – це використання коштів бюджету держави на утримання владних структур (апарату Кабінету Міністрів, Президента, Верховної ради України, правоохоронних органів, збройних сил тощо), які необхідні для управління країною, оборони та забезпечення в ній правопорядку.

Для підвищення ефективності використання бюджетних коштів законодавством передбачено здійснення визначених витрат бюджетними установами вище певних обсягів тільки через проведення тендерних процедур. Світова практика показує, що правильне застосування таких процедур дозволяє заощаджувати 10–15 % загального обсягу видаткової частини бюджету.

3. Фіскальна політика і державний бюджет. Концепції збалансування державного бюджету. Державний борг України. Фіскальна політика України.

Фіскальна політика – це складна система економічних відносин між рівноправними суб’єктами державою, підприємствами, організаціями, установами, закладами та громадянами з приводу розподілу та перерозподілу суспільного продукту, створення централізованого фонду фінансових ресурсів і його використання на задоволення загальнодержавних потреб. В умовах перехідного періоду особливість цих відносин полягає в тому, що вони характеризуються невідповідністю між потребами суспільства та можливостями їх задоволення.

Мета фіскальної політики – домогтися макроекономічної стабільності та нормального рівня безробіття на основі розвитку виробництва за допомогою: зменшення податків і збільшення державних інвестицій, зменшення інфляції шляхом збільшення податків і зменшення інвестицій у виробництво.

Використання тих чи інших методів фіскальної політики залежить від стану, в якому знаходиться економіка. Коли при економічному зростанні спостерігається високий сукупний попит, що загрожує вибухом інфляції, уряд підвищує ставки податків, водночас обмежуючи, державні витрати. І навпаки, за умов спаду або кризи економіки ставки податків знижуються, а державні бюджетні видатки зростають.

Виділяють два види фіскальної політики: дискреційну недискреційну. Дискреційна фіскальна політика проявляється тоді коли держава регулює податки і державні витрати з метою зміни реального обсягу національного виробництва й зайнятості, контролю над інфляцією і прискоренням економічного зростання. Недискреційна фіскальна політика означає використання вмонтованих стабілізаторів (податків, допомоги за безробіттям і малозабезпеченістю тощо). Автоматизм їх дії полягає в тому, що у випадку збільшення чистого національного продукту зростають податкові платежі у бюджет і, навпаки, при зниженні чистого національного продукту податкові надходження до бюджету зменшуються, отже, відповідно зменшуються й розміри допомоги за безробіттям, малозабезпеченістю тощо.

Сутність концепції "функціональних фінансів" полягає в тому, що держава повинна турбуватися не про збалансованість бюджету, а про макроекономічну стабільність економіки в країні. Прибічники цієї концепції стверджують, що у період економічного зростання та підйому ділової активності податкова система автоматично стимулюватиме збільшення податкових надходжень (недискреційна фіскальна політика), що призведе до самоліквідації бюджетного дефіциту.

Крім того, можливості уряду з питань позик та емісії грошей — практично безмежні. Фактично уряд може фінансувати будь–який дефіцит, тобто держава не може збанкрутувати. Вважається також, що за великого обсягу національного багатства, в тому числі у населення, проблема державного боргу не є обтяжливою і гострою для національної економіки.

Держава будує фінансову політику таким чином, що періодично використовує всі три концепції.

Державний бюджет України на 2002 рік в порівнянні з відповідними проектами бюджетів минулих років в значній мірі враховує необхідність проведення бюджетної реформи, вдосконалення бюджетного процесу і подальшого розвитку міжбюджетних відносин. Були враховані основні вимоги до складання проекту Державного бюджету у відповідності з положеннями Бюджетного кодексу України.

Проектом бюджету заплановані видатки на інноваційний та інвестиційний розвиток у сумі більше ніж 1,1 млрд. гривень, а також передбачені напрями спрямування цих коштів. 468 млн. гривень з загальної суми коштів передбачається виділити на технічне переоснащення вугільних шахт.

У проекті Державного бюджету передбачається заборонити надавати державні гарантії при одержанні кредитів суб'єктами підприємницької діяльності, крім кредитів, що надаються міжнародними фінансовими організаціями, а також провадити реструктуризацію або списання заборгованості (недоїмки) суб'єктів господарювання за податками і зборами, за кредитами, залученими державою або під державні гарантії. Це, з одного боку дозволить виконати у запланованому обсязі доходну частину Державного бюджету, а з іншого боку, дозволить зменшити навантаження на видаткову частину бюджету у разі відшкодування кредитів наданих суб'єктам підприємницької діяльності під гарантії Уряду.

Кошти державних цільових фондів, крім Пенсійного фонду України, передбачається обслуговувати виключно органами Державного казначейства України. Також всі державні цільові фонди зобов'язанні будуть подавати Державному казначейству України у визначеному ним порядку і терміни звіти про виконання кошторисів відповідних фондів. Це дозволить підвищити контроль з боку Державного казначейства та Міністерства фінансів за напрямками використання коштів.

Відповідно до статті 2 проекту Закону до доходів загального фонду Державного бюджету на 2011 рік належать 78,2 відсотків податку на прибуток підприємств, що сплачується платниками за місцезнаходженням в місті Києві. В зв'язку з цим необхідно зазначити, що відповідно до статті 67 Бюджетного кодексу України, якою визначенні особливості формування бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів міст Києва і Севастополя, встановлено необхідність врахування норм Закону України Про столицю України – місто герой Київ при затвердженні доходів та видатків Державного бюджету України. Згідно з пунктом третім статті 19 Закону України Про столицю України – місто герой Київ доходи міського бюджету та бюджетів районів міста Києва формуються зокрема за рахунок 100–відсоткового відрахування податку на прибуток підприємств, який справляється на території міста Києва. Тому для виконання вимог Бюджетного кодексу та Закону України Про столицю України – місто герой Київ є необхідним передбачити 100–відсоткове спрямування надходжень від податку на прибуток до бюджету міста Києва.

Відповідно до статті 17 Державного бюджету передбачається дозволити Міністерству фінансів України за поданням головного розпорядника коштів Державного бюджету України здійснювати перерозподіл видатків. В той же час відповідно до частини шостої статті 23 Бюджетного кодексу пропозиції про внесення змін до бюджетних призначень подаються та розглядаються у порядку, встановленому для подання пропозицій до проекту бюджету. При цьому видатки відповідно до внесених у бюджетні призначення змін здійснюються лише після набрання чинності відповідним законом. Отже перерозподіл видатків Державного бюджету за Бюджетним кодексом не може відбуватись тільки за дозволом Міністерства фінансів України.

Суми заборгованості Державного бюджету України перед суб'єктами господарювання по відшкодуванню податку на додану вартість є власністю таких суб'єктів, а тому примусове позбавлення власності буде протирічити вимогам статті 41 Конституції України та Закону України Про власність.

Відповідно до статті 43 Державного бюджету умовою відшкодування податку на додану вартість є фактичне надходження коштів в оплату вартості товарів (робіт, послуг), вивезених (пересланих) за межі митної території України. Це положення не узгоджується з вимогами статті 8 Закону України Про податок на додану вартість, якою встановлено, що право платника податку на відшкодування податку на додану вартість з бюджету виникає після подання розрахунку експортного відшкодування та митної декларації, яка підтверджує факт вивезення товарів за межі митної території України.

Тому головним чинником наповнення бюджетів всіх рівнів повинно стати стимулювання саме платників податків щодо сплати всіх обов'язкових платежів, а фінансування органів стягнення повинно проводитись у повному обсязі та без залежності від того, виконаний план надходжень чи ні.

Рекомендована література

1. Агапова Т. А, Серегина С.Ф. Макроэкономика: Учебник. — М.:
МГУ: Дело и Сервис, 2000. — С. 110—123.

2. Базилевич В. Д., Баластрик Л.О. Макроекономіка: Навч. посіб. —К.: Атіка, 2002. — С. 170—196.

3. Економічна теорія. Макро– і мікроекономіка / За ред. 3. Вата–манюкаіС. Панчишина. — К.: Альтернативи, 2001. — С. 327—343.

3. Ивашковский С.Н. Макроэкономика: Учебник. — М.: Дело, 2000. — С. 188—203.

4. Макконнелл K.P., Брю С.Л. Макроекономіка. — Л.: Просвіта, 1999. — С. 290—312; 451—468.

5. Панчишин С. Макроекономіка. — К.: Либідь, 2001. — С. 402— 434.

6.Перехідна економіка: Підручник / В.М. Геєць, Є.Г. Панчен–ко, Е.М. Лібанова та ін.; За ред. В.М. Гейця. — К.: Вищашк., 2003. —Р. 21, 23.

7.. Радіонова І.Ф. Макроекономіка: теорія та політика. — К.: Таксон, 2004. — С. 164—205.

8. Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. — К.: КНЕУ, 2005. — С. 291—320

9. Самюелсон П.Л., Нордгауз В.Д. Макроекономіка: Пер. з англ. —К.: Основи, 1995. — С. 213—231; 387—412.

Дата добавления: 2014-10-17