Учебное пособие 3 страница

7 листопада 1917 р. Центральна Рада ІІІ Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки (УНР) у федеративному зв’язку з Росією, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканність особи і житла.

У перший місяць після жовтневого перевороту Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень впроваджувалася повільно й непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало ґрунт для приходу до влади більшовиків, які здійснювали величезну агітаційну роботу і збільшували з кожним днем вплив на маси.

Суперечності між більшовицькими й антибільшовицькими силами в Україні посилювалися. Назрівав гострий конфлікт, який тільки чекав свого приводу, а їх знайшлося принаймні два.

По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку вони були більш-менш лояльні до української влади, але згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд прийняв рішення про роззброєння цих частин і вислання їх за межі України. Другим приводом послугувалося ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для повернення з фронтів додому вони мали найкоротший шлях – через Україну, чому Рада не перешкоджала. 4 грудня більшовицький Петроград висунув до неї вимогу взяти участь у боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», інакше протягом 48 годин Рада народних комісарів оголошувала війну Центральній Раді.

Того ж дня в Києві відкрився з’їзд представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з’їзд рад), в роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР, висловивши повну підтримку Центральній Раді. Генеральний секретаріат у офіційній відповіді Раднаркому рішуче відкинув спроби втрутитись у державне й політичне життя УНР. Крім того, уряд прийняв рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни з радянською Росією.

Більшовики та їхні прибічники (загалом 124 делегати), будучи у значній меншості, залишили з’їзд, мотивуючи це рішення його неправочинністю.

Перші ешелони більшовицьких військ прибули до Харкова, що став їхнім форпостом, 9 грудня. Туди ж приїхала й група делегатів, що залишили київський з’їзд рад. На нашвидкуруч інсценізованому альтернативному з’їзді, 200 делегатів якого представляли лише 89 рад із понад 300 існуючих, було проголошене встановлення радянської влади, обрано Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив урядовий орган – Народний секретаріат. Прізвища його членів були невідомими Україні. Навіть Харківські більшовицький комітет і рада робітничих депутатів не бажали визнавати цього уряду.

ЦВК оголосив про повалення Центральної Ради й Генерального секретаріату, скасував їхні розпорядження, поширивши на територію України постанови та декрети РНК, в тому числі про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підприємств. Тим часом червоні частини (30 тис. воїнів) повели наступ на Донбас, центр і південь України. Першим зазнав удару Катеринослав, де заздалегідь було підготовлено повстання робітників.

Українська влада вживала енергійні заходи для припинення агресії. Було створено Особливий комітет оборони України. Засновувалася армія на засадах добровільності та оплати. Нарешті відкинувши ідеї автономії та федералізму, Мала рада 9 січня 1918 р. ухвалила ІV Універсал, який проголосив самостійність УНР.

У ньому мовилося, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передана селянам.

У відповідь проти ЦР спалахнули інспіровані більшовиками збройні виступи в Миколаєві та Одесі. 16 січня підняли повстання окремі частини Київського гарнізону і робітники заводу «Арсенал». Того ж дня неподалік станції Крути, обороняючи Київ від наступу переважаючих більшовицьких сил, 420 студентів, гімназистів і юнкерів прийняли нерівний бій і, в більшості своїй, полягли. Іншої сили Центральна Рада на цьому важливому напрямі виставити не спромоглася.

Війська УНР придушили повстання в Києві, однак наступ більшовиків продовжився. 25 січня члени Малої ради й Ради народних міністрів (таку назву дістав Генеральний секретаріат після проголошення ІV Універсалу) залишили Київ. Врятувати УЦР могла лише допомога країн Четверного союзу.

Про свій намір стати на шлях самостійних міжнародних відносин Генеральний секретаріат оголосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн ще 11 грудня 1917 р. Розуміючи, що присутність українців – це додатковий важіль впливу, делегації Німеччини та її союзників висловили згоду на їхню участь у переговорах.

Робота мирної конференції розпочалася 28 грудня (9 січня 1918 р.) у Брест-Литовському. Нечисленна українська делегація завзято захищала національні інтереси й зажадала забезпечення територіальної цілісності УНР, тобто «приєднання до України Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатській Україні». Це викликало різке заперечення австрійської делегації.

На останній, найдраматичніший етап переговорів росіяни привезли представників харківського Народного секретаріату й намагалися подати ситуацію так, ніби влади Центральної Ради в Україні вже не існує, а повноправними представниками українців можуть бути лише уповноважені радянського уряду. Ці інсинуації українська делегація відкинула. Не знайшли вони розуміння і в представників Четверного союзу.

Австро-Угорщина, знемагаючи під тягарем воєнних, особливо продовольчих проблем, погодилася укласти таємну угоду про створення в Галичині й Буковині окремого автономного коронного краю. Зрештою представники країн Четверного союзу і УНР підписали досить справедливий мирний договір. Кордони між УНР і Австро-Угорщиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточно визначити спільна комісія. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін військовополоненими й надлишками сільськогосподарських та промислових товарів, зобов’язалися відновити взаємні економічні відносини.

Проте на той час ЦР і уряд УНР змушені були відступити до Житомира. Рада народних міністрів підписала заклики до Австро-Угорщини й Німеччини з проханням про допомогу.

Із завершенням Першої світової війни західноукраїнськими землями прокотилася хвиля повстання, що швидко переросла в оборонну війну проти військ новопосталих держав (у першу чергу Польщі) і тих, котрі існували раніше (передусім Румунії). Особливої гостроти набула збройна боротьба у Прикарпатті. Це зумовлювалося стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру – Львова. 18 жовтня 1918 р. парламентарі, єпископи, лідери політичних партій Галичини та Буковини, які зібралися у Львові, проголосили створення Української Національної Ради – вищого органу західноукраїнських земель. Однак австрійський уряд, відмовившись від обіцяного виділення української частини Галичини, підтримав польську Ліквідаційну комісію, що претендувала на весь регіон. Польське командування готувалося перебрати владу від австро-угорського намісника. Та в ніч на 1 листопада у Львові встановилася українська влада. Справу організував Військовий комітет, створений офіцерами-українцями австрійської армії та представниками січових стрільців. Зміна влади проходило безкровно й в інших місцевостях Східної Галичини. Того самого дня Українська Національна Рада проголосила створення національної держави. Її назву й територіальні межі уточнив закон, ухвалений 13 листопада: Західноукраїнська Народна Республіка. Ліквідаційна комісія звернулася по допомогу до урядів Антанти і США. При цьому польська влада намагалася всіляко очорнити український визвольний рух та його державницькі цілі. Досить було назвати борців проти польської агресії більшовиками.   Почалися запеклі бої. Польська сторона при підтримці угорських частин здобувала чимдалі відчутнішу перевагу.



Перший період радянської влади в Україні пов’язаний з масовим терором. Лише в Києві війська під командуванням колишнього полковника царської М. Муравйова знищили до 5 тис. жителів. Внаслідок неефективного управління знизилася продуктивність сотень націоналізованих заводів і шахт, зросло безробіття. Взимку 1918 р. зазнала розгрому велика сільськогосподарська власність. Відповідно до декрету про землю, селяни порозбирали по окремих дворах худобу, реманент, насіння. Країна почала розпадатися на окремі частини. Зокрема були проголошені Одеська та Донецько-Криворізька радянські республіки.

На початку лютого на територію України вступили німецькі й австро-угорські війська загальною чисельністю 450 тис. Вони поступово просувалися на схід і південь країни, не зустрічаючи значного опору радянських військ. В авангардах чужоземних підрозділів ішли нечисленні українські військові частини, за німецьким даними, вони налічували лише «дві тисячі колишніх солдатів і офіцерів, безробітних і авантюристів».

Радянський уряд перебував у Києві три тижні, оскільки не спромігся організувати оборону. Перед 25 тис. червоних бійців стояло завдання не стільки воювати, скільки забезпечити вивіз матеріальних цінностей. До кінця квітня вся територія України опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій. Рада народних міністрів й Центральна Рада повернулися до Києва. Зустрічали їх досить стримано. Населення, переживши страхіття більшовицької окупації, не знало, чого чекати від німців і австрійців – вчорашніх ворогів.

Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на землю. Але Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів і провести нові вибори до Центральної Ради.

В січні Центральна Рада прийняла земельний закон, в основу якого поклала принцип соціалізації землі. Він не стабілізував ситуацію, бо, з одного боку, підживлював ілюзії біднішої частини селянства, розбурхуючи революційні пристрасті, а з іншого – настроював проти влади як великих землевласників-поміщиків, так і заможних селян. Село потонуло в анархії перерозподілу. Невдоволені були й німці, адже забезпечення їх українським хлібом ставало проблематичним.

Наприкінці березня 1918 р. в Лубнах з ініціативи Української демократично-хліборобської партії відбувся з’їзд хліборобів. Висунувши вимогу відновити приватну власність на землю, встановити гарантований її мінімум для господарства й надати решту землі в оренду малоземельним, з’їзд зажадав поповнити Центральну Раду представниками хліборобів-демократів. До Києва виїхали 200 учасників з’їзду для консультацій з керівництвом УЦР. Але їхня зустріч не привела до порозуміння.

З конфлікту скористався П. Скоропадський (1873–1945) – нащадок давнього гетьманського роду, в минулому генерал-лейтенант царської армії, а з 1917 р. активний провідник українізації армії та керівник вільного козацтва. Навесні він розгорнув бурхливу діяльність, зокрема створив політичну організацію «Українська народна громада», увійшов в контакт з демократично-хліборобською партією і «Союзом земельних власників».

Окупаційне командування, не отримуючи від УНР обіцяної підтримки в постачанні центральних держав хлібом і сировиною, почало втручатися у її внутрішні справи. Так, головнокомандуючий німецькими військами в Україні Айхгорн видав наказ про повний засів земельних площ. Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти. Мала рада відповіла резолюцією, в якій зазначалося, що втручання в соціально-політичне та економічне життя України є неприпустимим.

Німці, як і П. Скоропадський, хотіли мати в Україні тверду владу. Сторони порозумілися, й імператор Вільгельм ІІ дав на те згоду. Фельдмаршал Айхгорн подбав, щоб переворот не викликав ускладнень. Його наказом було запроваджено німецькі військово-польові суди, обеззброєно синьожупанну дивізію, заарештовано кількох членів уряду УНР. День 29 квітня 1918 р. став останнім для Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки проголошеного на з’їзді земельних власників гетьмана. При цьому ЦР встигла ухвалити Конституцію УНР, якою гарантувала широкі громадянські свободи й особливі права національним меншинам. Україна проголошувалась суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову.

30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові інституції. П. Скоропадський оприлюднив два програмних документи – «Грамоту до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий державний устрій України». Центральна Рада й усі земельні комітети розпускалися, міністри та їхні заступники звільнялися з роботи. Україна перейменовувалася на «Українську державу», її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити Сейм. А доти законодавчу і виконавчу владу брав у свої руки гетьман. У сфері соціальної політики ставилося за мету поновити приватну власність на землю і передати її колишнім володарям.

Характерною рисою кадрової політики П. Скоропадського було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників.

Енергійними діями нової влади були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське й земське самоуправління. Одним з найвизначніших досягнень гетьманату стало наполегливе національно-культурне будівництво. За дуже короткий час і в дуже складних умовах було відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам’янці-Подільському постали національні університети. Почали працювати Українська Академія Наук (перший президент – В. Вернадський, 1863–1945), національний архів, національна бібліотека.

Жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин стільки, скільки зробив гетьманський уряд. Контакти з державами Центрального блоку залишилися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. Був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Дислокація українських консульських установ поширилася на 22 країни та окремі регіони. Дипломатичні зносини встановилися з 12 країнами Європи.

Однак сподівання П. Скоропадського, що йому вдасться забезпечити участь всіх суспільних класів у політичному житті, виявилися марними. До влади на місцях прийшли консервативні сили, значною мірою зрусифіковані: поміщики, старі земські діячі, військові. Тож режим гетьмана мав порівняно вузьку соціальну базу.

Демократичні сили об’єдналися в опозицію: з травня почав діяти Український національно-державний союз, перейменований у серпні на Український національний союз. У відповідь владою були заборонені з’їзди кількох партій, зупинено випуск низки революційно-демократичних видань, решта підлягала цензурі. Хвиля арештів і репресій зачепила міські думи, повітові та губернські земства. Обмежувались політичні свободи та функції профспілок. В Харкові робітникам не дали відсвяткувати 1 Травня. Посилились переслідування за страйки робітників, незадоволених збільшенням тривалості робочого дня до 12 годин. Покарання за страйк передбачало великі штрафи, ув’язнення до 2 років. Проти робітників використовувались окупаційні війська.

На селі розпочався масовий рух за відшкодування завданих поміщицьким господарствам збитків. Поміщики створювали власні каральні загони, або діяли за допомогою окупаційних військ. Спеціальний циркуляр зобов’язував населення негайно повернути власникам усе відібране у них рухоме майно. Захищав права власників і затверджений гетьманом закон про право на врожай 1918 р.

У червні в двох повітах Київщини ліві есери підняли повстання. В ньому взяли участь 30 тис. селян. У середині червня селянські збройні виступи прокотилися північчю Чернігівщини. Велике повстання влітку охопило землі Волинської губернії. У липні–серпні піднялася антигетьманська хвиля страйкового руху, зокрема припинили роботу майже 200 тис. залізничників.

Під тиском німців та австрійців П. Скоропадський оголосив, що найважливішими державними проблемами є аграрна реформа й розвиток промисловості. 24 жовтня був сформований новий склад уряду, до якого увійшли представники українських політичних партій. Здавалося, відкрито шлях до реальної консолідації суспільних сил, здійснення ефективних реформ.

Та не полишив своїх претензій щодо України Петроград. У липні в Росії було створено Комуністичну партію (більшовиків) України, на яку покладалося завдання відновлення радянської влади. Першу невдалу спробу підняти на повстання селян Чернігівщини більшовики зробили в серпні.

Тим часом ситуація на фронтах світової війни остаточно склалася на користь Антанти. Поразка країн Четверного союзу, революції в Австро-Угорщині та Німеччині позбавили їх можливості й надалі відігравати роль стабілізуючого фактора в Україні. Німці й австрійці були змушені вивести половину експедиційних військ.

14 листопада П. Скоропадський несподівано оголосив зміну урядового курсу, заявивши, що Україні «першій належить виступити у справі утворення Всеросійської федерації. Її конечною метою буде відновлення Великої Росії».

Реакція Національного союзу на зміну П. Скоропадським політичного курсу була адекватною: того ж дня, тобто 14 листопада 1918 р., було сформовано Директорію й оголошено повстання проти влади гетьмана. Очолена В. Винниченком, Директорія об’єднала всі невдоволені режимом Скоропадського національні, демократичні сили, що забезпечило успіх повстанню.

Директорію підтримав командир січових стрільців Є. Коновалець та начальник його штабу А. Мельник. На бік Директорії перейшов отаман Болбочан, він захопив владу у Харкові. На Чернігівщині – Сірожупанна дивізія, у Бердичеві – Чорноморський козацький кіш. Збройні сили Директорії швидко поповнювалися селянськими загонами. Невтручання німецьких військ забезпечила угода, підписана представниками німецької Великої солдатської ради і Директорії.

18 листопада біля Мотовилівки війська Директорії розбили гетьманців і через кілька днів підійшли до Києва. Вже наприкінці місяця вплив Скоропадського далі Києва не сягав. 14 грудня він зрікся влади, а до міста вступили частини Директорії.

Українська Народна Республіка була відновлена майже на всій її території. 26 грудня Директорія призначила уряд, до складу якого увійшли представники всіх політичних партій, що об’єдналися в Український національний союз, а також видала свою програмову декларацію, побудовану на засадах так званого трудового принципу. Тобто влада в УНР повинна була належати лише «класам працюючим – робітництву і селянству». Директорія оголошувала себе тимчасовим верховним органом, який, отримавши владу від народу, йому її й передасть на Конгресі трудового народу України.

Становище в країні після повалення гетьманської влади було складним. Несприятливістю вирізнялося й зовнішньополітичне оточення. Антанта з підозрою зустріла відновлення УНР, прагнучи відродження небільшовицької єдиної і неділимої Росії. Свої подальші плани вона пов’язала з Добровольчою армією А. Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці 1918 р. війська Антанти почали окупацію півдня України, зокрема була захоплена Одеса. На заході активізувалися поляки. З півночі розгорнула наступ радянська Росія. Німецькі та австро-угорські війська вже неспроможні були захищати Україну від неї.

Справа погіршувалася ще й тим, що селяни-повстанці, які складали основну масу армії УНР, покинули її та поспішили додому ділити поміщицьку землю, а в самому уряді не існувало спільної політичної лінії. Те, що перед тим об’єднувало членів Директорії – боротьба проти гетьмана, – зникло, інших же мотивів практично не було.

Боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду були анульовані. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській або дуже близькій до неї платформі, виступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були, зокрема, В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків.

Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і українськими більшовиками про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку голови Ради народних комісарів України Х. Раковського (1873–1941) визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою українською владою, більшовицький уряд Росії виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності.

Наступ радянських військ зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою і антибільшовицькі настрої в Директорії. 16 січня 1919 р. вона оголосила війну радянській Росії.

В таких несприятливих умовах 22 січня в Києві на Софіївському майдані відбулося проголошення довгоочікуваної злуки українських земель в єдину соборну державу (попередня угода про об’єднання УНР та ЗУНР була укладена 1 грудня 1918 р. у Фастові). Тепер ЗУНР мала офіційно називатися Західною Областю УНР. Але через небезпечний воєнний час практичне злиття двох державних організмів відклалося на майбутнє – до Всеукраїнських установчих зборів.

Фактично ЗУНР продовжила діяти самостійно, намагаючись поширити свій вплив на всі західноукраїнські землі. Значні успіхи вона мала у створенні збройних сил. Якщо в другій половині листопада 1918 р. Українська Галицька Армія налічувала 25 тис. солдатів, у січні 1919 р. – 70 тис., а через півроку – 100 тис.

28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку закону про вибори всенародного парламенту й ухвалив доручити владу і оборону краю Директорії. Однак невдовзі тій довелося залишити Київ і перебратися до Вінниці. Армія УНР виявилася небоєздатною, легко піддавалася популістській агітації більшовиків, спрямованій, зокрема, на ліквідацію приватної власності на землю та її тотальний зрівняльний поділ.

УНР у 1919 р.: між більшовицькою Росією і Польщею. 6 січня 1919 р. у Харкові декрет Тимчасового робітничо-селянського Уряду України, який кілька днів тому переїхав з РСФРР, проголосив Українську Соціалістичну Радянську Республіку. Невдовзі уряд задекларував необхідність об’єднання з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. Замість вільного обрання рад створювались надзвичайні органи влади – ревкоми (революційні комітети) і комбіди (комітети бідноти). Останні діяли на селі.

Загальна чисельність радянських військ була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис.), але вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського руху. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани М. Григор’єв (в минулому царський офіцер) і Зелений (Д. Терпило) оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали боротьбу проти Директорії зсередини. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія зробилася своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань анархіста Н. Махна (1888–1934), який теж не визнавав Директорію.

Характерними ознаками цього періоду стали прогресуючий параліч влади, наростаючий безлад в країні, єврейські погроми (найкривавіші з них відбулися в Проскурові, Житомирі, Черкасах, Рівному, Фастові, Коростені та Бахмачі). Дедалі більші території охоплювала отаманщина, яка нерідко межувала з відвертим бандитизмом. В основі отаманщини лежали низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, що прагнули досягти своїх інтересів лише силою. В умовах кількарічної світової та безпосередньо громадянської війни народ звик до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби.

У березні з’ясувалося, що в Антанти, на яку покладала сподівання Директорія, немає сил для розгортання масштабних воєнних дій в Україні. Внаслідок більшовицької пропаганди її війська розклалися. Під тиском Червоної армії, неабияк зміцненої повстанськими частинами отамана Григор’єва, вони мусили залишити Херсон і Миколаїв, на початку квітня – Одесу. Поразка Директорії стала очевидною, радянська влада встановилася на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

Юридичне оформлення радянської державності відбулося 10 березня 1919 р., коли ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові прийняв першу Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР.

На той час ентузіазм мас, захоплених популістськими обіцянками більшовиків, ущух, щойно ті перейшли до політики «воєнного комунізму»: продрозкладок, одержавлення промисловості та землі, використання земельного фонду для створення радгоспів і комун, запровадження загальної трудової повинності. Націоналізація ліквідувала приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-грошові відносини. Промислові товари й речі широкого вжитку практично зникли з ринку. Гроші знецінювались, розвивалися примітивні форми мінової торгівлі. Місто як серцевина виробництва й збуту промислових товарів перестало приваблювати селян, завезення до нього продуктів різко скоротилося.

Для вирішення продовольчої проблеми в села понаїжджали продзагони, сформовані з робітників Москви, Петрограда, Шуї. Але від застосування продрозкладки хліба в містах майже не додалося. Велетенським апаратом з десятків тисяч чоловік було зібрано 8 млн. пудів зерна проти запланованих 140. Вилучення хліба за твердими цінами обходилося державі значно дорожче, ніж закупівля його в умовах вільного ринку.

В селах створювались радянські господарства. В одноосібне користування з 15 млн. десятин поміщицької землі перейшло не більше 6. Чимало земель було зарезервовано для комун і артілей. Проте селянство не бажало вступати до них, плекаючи надію стати самостійними господарями. Очолювані отаманами Зеленим, Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни почали активно обстоювати свої права. Наприкінці зими повстанський рух охопив Київську, Чернігівську і Полтавську губернії, потім – всю територію УСРР.

Для придушення повстань в квітні було задіяно 21 тис. бійців і командирів Червоної армії. Запроваджувалися надзвичайні методи боротьби – кругова порука, воєнна блокада, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань. Однак це тільки посилило опір.

На жаль, скористатися обставинами й взяти ініціативу в свої руки українські політики не зуміли і цього разу. Командуючий волинською групою армії УНР отаман В. Оскілко, соціаліст-самостійник, 29 квітня підняв державний заколот, заарештував членів уряду й оголосив себе головним отаманом. Хоча армія відмовилась коритися Оскілку, цей виступ остаточно підірвав її сили. 9 травня у Радивилові, куди на той час евакуювалася національна влада, головою Директорії був обраний С. Петлюра (В. Винниченко ще раніше покинув межі України).

14 травня у Волині проти військ УНР розгорнула наступ польська армія генерала Й. Галлера, сформована у Франції для боротьби з більшовиками. Уряд УНР опинився між двома ворожими силами: поляками, що заволоділи Тернополем, і більшовиками. Передові загони цих таборів розділяла смуга завширшки 10–20 км.

Директорії вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом, і вже на початку червня вона перейшла в контрнаступ на радянські війська, чиї сили були підірвані масовим повстанським рухом.

Оголосив виступ проти радянського уряду й кавалер ордена Червоного Прапора начдив М. Григор’єв. Він закликав села формувати повстанські загони, захоплювати повітові центри, а свої частини (15 тис. бійців) повів на Київ. Досить легко повстанці здобули Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Чимало частин Червоної армії перейшли на їхній бік, цілком поділяючи гасло «Геть московську обжорку!». Щоправда інше гасло отамана «Україна – для українців!» відлякнуло багатьох потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів відвернула від нього широкі народні маси.

Зустрічаючи опір своїй політиці, більшовики дещо змінили тактику. Частина земель передавалась у зрівняльний розподіл, ліквідовувались повітові ЧК (Надзвичайні комісії для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем), де траплялося найбільше зловживань. Однак головним засобом боротьби проти бунтівників залишилася сила зброї. Наприкінці травня, оголивши в окремих місцях фронт, більшовикам таки вдалося придушити виступ Григор’єва й розпорошити повстанців.

Прибулий в Україну голова Реввійськради республіки Л. Троцький розгорнув шалену боротьбу з партизанщиною в Червоній армії. Всіх командирів, котрі не поділяли або сумнівалися у більшовицьких доктринах, визнавали за авантюристів. Таким оголосили талановитого повстанського ватажка Н. Махна, який очолював 3-тю Задніпровську бригаду і з погано озброєними частинами стримував прорив білогвардійців у Приазов’ї. Махна було вирішено ліквідувати. Ображений, зачеплений за живе комбриг відмовився від командних посад у Червоній армії і запропонував своїм загонам вибір – залишитися з більшовиками чи «розбитися на самостійні загони й працювати в інтересах народу». Все це остаточно підірвало боєздатність Червоної армії. Вона почала відступати. Під тиском денікінців червоні залишили Лівобережну Україну.

Дата добавления: 2014-10-22