Учебное пособие 9 страница

У пропагандистських виданнях підкреслювалося, що за кількістю медичного персоналу і лікарняних ліжок у розрахунку на душу населення республіки Радянського Союзу займали перші місця у світі. Не згадувалося, однак, що охорона здоров’я фінансувалася за залишковим принципом і невигідно відрізнялася від інших країн слабкою технічною оснащеністю та якістю медичних послуг. СРСР витрачав на підготовку лікаря вдесятеро менше коштів, ніж розвинуті держави Заходу. Вважалося можливим ставити ліжка для хворих навіть у коридорах не пристосованих до лікарняних вимог приміщень.

Коли визначені у третій партійній програмі цифри розбіглися з життям, про неї забули. Наближені до влади суспільствознавці запровадили новий термін – «розвинутий соціалізм». Активно пропагувалася теза, що в суспільстві, яке вступило у смугу розвинутого, або зрілого, соціалізму, поступово зникають майже всі відмінності між людьми – класові, майнові, освітні і навіть національні.

Лозунг комуністичного будівництва залишився, але комунізм знову відсунувся в неокреслене майбутнє. Щоправда, не для всіх. Система різноманітних привілеїв, яка виникла відразу після перетворення партії в державну, постійно розбудовувалася. Їхні якість і обсяг залежали від номенклатурного рівня. У вищих ешелонах влади панував повний комунізм.

Медичні установи, що обслуговували номенклатуру, розміщувалися у нових, спеціально спроектованих для цієї мети будівлях, зводилися у парковій зоні, оснащувалися найновішим імпортним устаткуванням, комплектувалися висококваліфікованим і високооплачуваним персоналом. У зростаючій мережі закритих магазинів номенклатурні працівники за дуже помірними цінами одержували продукти харчування, виготовлені у спеццехах, овочі і фрукти, вирощені у спецгосподарствах без застосування хімічних добрив. Поширилася практика закупівлі за рубежем дрібних партій високоякісних товарів, призначених виключно для керівної еліти.

Без кінця декларований лозунг про розквіт «національних за формою» культур на практиці замінювався заходами, спрямованими на нівелювання національних особливостей. Найяскравіше це виявилося у мовній сфері. Документація установ поступово переводилася на російську мову. Незважаючи на протести окремих письменників, у республіці невпинно підвищувалася питома вага російськомовних видань. Якщо в середині 60-х рр. школи з українською мовою навчання охоплювали 62% дітей, то в 1987 р. – тільки 50,5% (переважно в сільській місцевості). У столиці України в 1987 р. тільки 23% дітей навчалися в українських школах. Темпи цілеспрямованої русифікації прискорювалися.

Далі політизувався навчально-виховний процес. У 1972 р. в усіх середніх школах запроваджувалась обов’язкова початкова військова підготовка (у вищих навчальних закладах військова підготовка була відновлена в 1968 р.). Освіченість випускників середніх шкіл падала. Рівень підготовки учнів сільських шкіл значно поступався рівню міських школярів.

Мережа інститутів та університетів неухильно розширювалась, адже народне господарство потребувало збільшення фахівців із вищою освітою. Однак проблемою залишалася якість підготовки спеціалістів. У своїй масі вона була низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. На початку 80-х рр. стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців у СРСР значно відстає від світового.

Хоч українська наука не стояла на місці – перспективними дослідженнями займалися Інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, металофізики, геофізики, хімії, високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень та ін. – наукові розробки впроваджувалися у виробництво здебільшого методом адміністративного тиску, наказу, розпорядження. Об’єктивно господарська сфера не була зорієнтована на пошук інтенсивних шляхів розвитку. Тож велика кількість наукових досягнень, технологій, винаходів і розробок циркулювали лише в дослідницькому середовищі, не знаходячи попиту на виробництва, а якщо й знаходили, то за межами СРСР. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу та великі наукові проекти загальнодержавного значення.

Протягом 1959–1988 рр. населення УРСР зросло на 9,6 млн. чол. і за переписом 1989 р. становило 51,7 млн. За кількістю жителів Україна перебувала на шостому місці в Європі після Росії, Німеччини, Італії, Великобританії та Франції. Однак темпи приросту населення у кожному новому десятиріччі швидко зменшувалися. Зумовлювалося це в першу чергу зниженням народжуваності. Вже тоді природний приріст населення перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. За рівнем смертності УРСР посідала третє місце серед республік СРСР.

При цьому за 30 років питома вага українців у республіці зменшилася з 76,8 до 72,7%, тим часом як частка росіян збільшилася з 16,7 до 22,1%. Досить істотні зміни в національному складі населення сталися внаслідок низького природного приросту місцевих жителів, інтенсивних міграційних процесів, коли за межі республіки відбували головним чином українці, а прибували до неї в першу чергу росіяни, а також постійного відпливу єврейського населення за кордон. Міграційні процеси досягли свого максимуму в 70-х рр. Як наслідок, протягом цілого десятиріччя приріст населення корінної національності був менший, ніж приріст населення некорінних національностей.

Глибока економічна криза, незбалансованість розвитку народногосподарського комплексу, низький життєвий рівець народу, політико-ідеологічний пресинг у духовній сфері, наростання проблем у зовнішній політиці – такими були характеристики СРСР кінця 70-х – початку 80-х рр. Ситуацію значною мірою ускладнювали інтелектуальна обмеженість Л. Брежнєва і фізична неспроможність у зв’язку з тяжкими хворобами належно виконувати свої посадові обов’язки.

Фактично в останні роки життя Брежнєв не брав участі в керівництві країною, надавши його важелі партапаратові. У цей час набули поширення безгосподарність, безвідповідальність, уседозволеність, практика приписок, показуха, парадна метушня, розростались корупція, зловживання владою, розкрадання державної та колгоспно-кооперативної власності. Економічна і політична кризи доповнювалися моральною деградацією суспільства. Радянська імперія неухильно просувалася до своєї катастрофи. Зростало невдоволення існуючим ладом не тільки серед інтеліґенції, робітників та селян, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня.

Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. поклала край його «ері», але не змінила загальної ситуації в країні.

Українська РСР на початку перебудови

Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов (листопад 1982 – лютий 1984 р.), який з 1967 р. очолював КДБ СРСР. Він знав про кризу режиму більше, ніж інші, але намагався утримати стабільність системи суто адміністративними заходами – зміцненням трудової дисципліни, порядку, організованості. Намагання у такий спосіб поліпшити становище в державі могли тільки на деякий час законсервувати розпад системи, але не врятувати її.

Після смерті Андропова його змінив на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС і Голови Президії Верховної Ради СРСР тяжко хворий малоосвічений, інтелектуально обмежений канцелярист К. Черненко, який виявив абсолютну нездатність до реформ. У березні 1985 р. він приєднався до своїх попередників.

Ініціатива перебудови належала невеликій групі керівних діячів КПРС, які об’єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК М. Горбачова, обраного на цю посаду відразу після смерті К. Черненка. З приходом до влади молодого й енергійного лідера знову, як це траплялось не раз, постали надії на краще. Горбачов та його прихильники склали перше покоління радянських керманичів, які формувалися вже після смерті Сталіна.

Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, Михайло Горбачов почав кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Однією з найважливіших причин цих змін стала необхідність зменшити тягар гонки озброєнь, непосильний для економіки Радянського Союзу. Щоб досягти своєї мети, Горбачов проголосив новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин.

Однак, необхідно підкреслити, що реформатори від самого початку не ставили своїм завданням знищення тоталітарного ладу. Задумані реформи не мали чіткого окреслення. Перебудова починалася під традиційно оптимістичним гаслом «прискорення соціально-економічного розвитку». В іншому випадку тодішнє політичне керівництво КПРС негайно витіснило б новаторів зі свого середовища. Навіть через 5 років, коли події набули необоротності, серед делегатів ХХVІІІ з’їзду КПРС виявилося чимало переконаних захисників тоталітаризму.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції. Причиною найбільшої в історії людства атомної катастрофи стала надзвичайно низька якість проектування, виготовлення та обслуговування техніки. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби катастрофи.

Після вибуху на Чорнобильській АЕС екологічна обстановка у республіці катастрофічно погіршилася (у 1990 р. Верховна Рада УРСР оголосила Україну зоною екологічного лиха).

Довгий час в Україні вся влада на місцях залишалася в руках старих партійних структур. Тодішнє керівництво, очолюване В. Щербицьким, намагалося все залишити, як було. Повторюючи день у день ритуальні перебудовчі гасла, у практичній діяльності воно чинило опір радикальним змінам у республіці. Спротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації. З часом фігура Щербицького стала видаватися вже зовсім одіозною, і вересневий (1989) пленум ЦК КПУ відправив його на пенсію.

У галузі економіки 6 років перебудови в Радянському Союзі не дали жодного конкретного результату, адже пошуки тих чи інших елементів реформи відбувалися на звичних шляхах адміністративного управління єдиним народногосподарським комплексом. Так, коли стало ясно, що проголошена в 1985 р. політика прискорення провалилася, червневий (1987) пленум ЦК КПРС схвалив закон про державне підприємство, котрий не передбачав плюралізму форм власності. Про заміну директивного управління ринковим механізмом ніхто й не думав.

У результаті економічна реформа 1987 р. стимулювала процеси розбалансування народного господарства, поглиблення дефіциту державного бюджету, неконтрольованого росту незабезпеченої товарами та послугами заробітної плати. Ринок товарі народного споживання розвалювався на очах.

Ще одна, і знов невдала, спроба реформувати економіку СРСР була здійснена улітку 1989 р. урядом М. Рижкова. Але вона теж не зачіпала основ існуючого ладу.

Значно вагоміші успіхи принесла перебудова у сфері зовнішньої політики. М. Горбачов розумів, що без подолання міжнародної ізоляції, в якій майже безперервно перебував радянський тоталітарно-комуністичний режим, надій на його реформування практично немає. Для досягнення цього потрібні були реальні кроки з боку Москви. І низку таких кроків у напрямку порозуміння зі світовою спільнотою СРСР зробив.

Вперше було заявлено, що пріоритет повинен належати загальнолюдським, а не якими-небудь іншими цінностями. СРСР відмовлявся розглядати мирне співіснування як специфічну форму класової боротьби. Нові тактичні й стратегічні установки з’явилися в поглядах СРСР на проблеми глобальної безпеки та роззброєння. У відносинах з соціалістичними країнами наголос став робитися на безумовній самостійності, повній рівноправності, невтручанні у внутрішні справи.

Важливе значення в ході перебудови надавалося демократизації життя суспільства, розширенню поінформованості населення. Суто радянський термін «гласність», який увійшов до іноземних мов без перекладу, зафіксував своєрідний проміжний етап на шляху до свободи слова. Та навіть цієї напівволі вистачило, щоб багатьма людьми почали долатися стереотипи й догми старого мислення. Користуючись більш-менш об’єктивною інформацією, легше було реально оцінювати ситуацію, робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.

Разом із тим мільйони людей, що пережили сталінську диктатуру та її наступні модифікації, виявилися неготовими негайно відмовитися від ідеологічних догм. Як і будь-яка революційна дія, перебудова розмежувала людей. На одному полюсі сформувалися сили, які вбачали мету тільки в руйнуванні старого, віджилого, причому в найкоротші строки. На другому полюсі опинилися ті, хто не бажав «поступитися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. Сам Горбачов тяжів все-таки до консерваторів.

Почалося поступове становлення багатопартійної системи. Зростаюча політизація громадськості виявилася у діяльності так званих «неформальних» груп та об’єднань, серед яких одним з перших, у серпні 1987 р., у Києві виник Український культурологічний клуб. До нього належало чимало дисидентів та колишніх політв’язнів.

Влітку 1988 р. у Львові на базі Української гельсінкської групи сформувалася політична організація республіканського масштабу – Українська гельсінкська спілка. Її лідером став політв’язень Л. Лук’яненко, звільнений у грудні того ж року. УГС заявила себе федеративним об’єднанням правозахисних груп і організацій. Фактично ж вона діяла як політична організація.

Восени 1988 р. зорганізувалася вже ціла низка самодіяльних об’єднань, що прагнули утворити більш широку й потужну організацію типу прибалтійських національних фронтів і рухів, котрі лідирували у цій справі. Поступово викристалізувався Народний рух за підтримку перебудови. Чим далі, тим більше його цілі розходилися з тими обмеженими завданнями, які ставила реформаторська частина партапарату.

Протести проти комуністичної диктатури, спершу поодинокі, дужчали, набуваючи значної масовості. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся небачено численний мітинг (близько 20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. На ньому гостро ставилося питання про відповідальність конкретних посадових осіб за приховування негативних наслідків чорнобильської катастрофи.

Засвоївши негативні уроки НЕПу і косигінської реформи, М. Горбачов поставив на перший план політичну реформу. Суть її полягала у поступовому переході влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори до Верховної Ради СРСР, а в 1990 р. – до Верховних Рад союзних республік та місцевих рад.

Відмова від маніпулювання виборами, не завжди підтримана партапаратом на місцях, вільне обговорення виборчих програм, висування будь-якої кількості кандидатів на одне місце, контроль з боку громадськості за ходом виборів і підрахунком голосів – усе це стало новим для виборців. Тому далеко не всі можливості, що відкрилися для формування демократичного депутатського корпусу всіх рівнів, вдалося використати. У цілому ж перші вільні вибори виявили чимало нових політичних лідерів, у тому числі з представників Компартії України. Одночасно виборці забалотували багатьох кандидатів від консервативної частини партапарату.

Соціальна напруженість між тим наростала. Влітку 1989 р. відбувся масовий шахтарський страйк – вперше за багато десятиріч. Уряд визнав справедливість економічних вимог страйкарів і розробив систему заходів для їх розв’язання. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не було розпущено. Вони стали однією з нових форм суспільно-політичної активності робітничого класу, який відмовив у довірі бюрократизованим профспілкам.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої українським «Меморіалом» і Товариством української мови ім. Т. Шевченка, організаційно оформилася найбільш масова політична організація –Народний рух України за перебудову. На час установчого з’їзду чисельність Руху становила 280 тис. чол. Очолив його поет І. Драч. У результаті спільних дій Руху і демократично налаштованих депутатів СРСР від України (об’єднаних у Республіканський депутатський клуб) восени цього року були внесені важливі поправки до проекту закону про вибори у Верховну Раду УРСР.

Під тиском обставин керівництво республік вимушено пішло назустріч й іншим вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р.

Певні позитивні зміни сталися в здійсненні зовнішньополітичних повноважень республіки. Постала можливість самостійного, без зазирання на Москву, прийняття окремих рішень з питань міждержавних відносин. Відчутні зрушення, пов’язані насамперед з відстоюванням українських національних інтересів, сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР.

25 квітня 1990 р. колегія міністерства розглянула питання «Про участь МЗС УРСР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені». У прийнятому рішенні підкреслювалося, що в основу концепції має бути покладений новий розподіл обов’язків між загальносоюзними та республіканськими зовнішньополітичними відомствами, аби республіка мала більше можливостей у сфері розбудови двосторонніх відносин, насамперед із державами Центральної та Східної Європи. До цього слід додати, що на той період у представництвах УРСР в міжнародних організаціях, посольствах і консульствах, секретаріатах міжнародних організацій працювали всього 96 осіб.

У другій половині 1989 р. республіканську компартійну організацію очолив В. Івашко. Однак на посаді першого секретаря ЦК КПУ пробув не довго, він переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Українських комуністів очолив черговий «ортодокс» С. Гуренко. Легкість, з якою Івашко залишив найвищу посаду в республіці, завдала відчутного удару по й без того низькому престижу компартії України, в якій позиції консерваторів завжди були сильнішими, ніж, скажімо, в Московській парторганізації. У 1990 р. КПУ покинуло понад 220 тис. членів, а вступило лише 38 тис.

У квітні 1989 р. з’їзд УГС ухвалив рішення про створення Української республіканської партії. Її головою став Л. Лук’яненко. Наприкінці березня 1990 р. І. Драч та Д. Павличко заявили про намір заснувати Демократичну партію України. 1–2 грудня 1990 р. відбувся установчий з’їзд Партії демократичного відродження України. На осінь наступного року, крім УРП, що налічувала 9 тис. членів, ДемПУ й ПДВУ, були зареєстровані (а отже, досягли чисельності 3 тис. осіб, необхідної для реєстрації) Українська соціал-демократична партія та Партія «зелених». Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникли Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

Все більше людей на мітингах і в Радах нового складу вимагало переходу до багатопартійної політичної системи. Під тиском цих вимог у 1990 р. політичне керівництво на чолі з М. Горбачовим відмовилося від зафіксованого в шостій статті Конституції СРСР положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі. Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Іншою істотною рисою політичної реформи стало запровадження президентської форми правління. Розв’язання стратегічних питань перебудови перейшло від політбюро ЦК КПРС до президента, яким став М. С. Горбачов.

Україна в умовах розбудови незалежної держави

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави.

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співпрацівники президента СРСР, які займали ключові посади в керівництві союзними структурами, ізолювали Горбачова на його кримській дачі й зробили спробу перебрати всю повноту влади до рук створеного ними Державного комітету з надзвичайного стану (російська абревіатура – ГКЧП). До складу цього комітету ввійшли, зокрема, віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем’єр-міністр СРСР В. Павлов, керівники силових відомств.

Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив президент Росії Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний заколот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада в особі її голови Л. Кравчука, зайняло в ці дні аж занадто обережну вичікувальну позицію й не висловило навіть моральної підтримки Єльцину, який мужньо протистояв путчу. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної С. Гуренком, більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Проте наступ неосталіністів наштовхнувся на опір мас, не був підтриманий він основною масою армії, а також військ КДБ і МВС, й вже на третій день зазнав поразки.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 24 серпня 1991 р. відбулася позачергова сесія Верховної ради УРСР. Найвищий законодавчий орган України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, прийняв Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги.

Верховна рада проголосила незалежність України як самостійної держави, правочинність на її території тільки українських законів. Одночасно з виборами президента, призначеними на 1 грудня, тепер мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. З метою упередження нових спроб військового перевороту Верховна Рада України визнавала необхідним створення власних збройних сил та національної гвардії. Раді міністрів доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, прийняла указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня, коли створена президією Верховної Ради спеціальна комісія беззаперечно довела участь партапарату у підготовці і здійсненню путчу, Л. Кравчук підписав указ «Про заборону діяльності Компартії України».

Прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть звинувачуватись в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Останнім рішенням, до речі, комуністи оперативно скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію на чолі з П. Симоненком. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припинялися.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолив її О. Мороз.

Після провалу путчу стало зрозумілим, що Радянський Союз як федерація існувати не здатний. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності.

1 грудня 1991 р., коли відбулися референдум і вибори президента, – знаменна дата у багатостраждальній історії століттями позбавленого своєї державності українського народу. Більшість населення підтвердила українську незалежність, за неї проголосували 90% громадян. Першим президентом був обраний Л. Кравчук.

7 грудня того ж року у Біловезькій Пущі під Мінськом зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук). Без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов’язків Президента СРСР, вони провели переговори і наступного дня підписали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.

Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

Слід зауважити, однак, що своєрідною «платою» за поворот частини КПУ до ідеї незалежності стало збереження при владі номенклатури, котра навіть залучила до своїх лав деяких представників опозиції. Оскільки ж процес державотворення не супроводжувався реальними реформами, в перспективі це вело до певної дискредитації ідеї незалежності.

Проголошення незалежності України принципово по-новому поставило питання її державного, економічного та політичного розвитку. Розв’язання завдання будівництва нової держави – суверенної й самоврядної, незалежної та відкритої, демократичної і правової, як засвідчив подальший розвиток подій, наштовхнулося на цілу низку дуже непростих проблем.

Передумови для перетворення України з союзної республіки на самостійну державу були підготовлені ще до грудневого референдуму. Поміж тогочасних законів і постанов, ухвалених Верховною Радою, особливо виділяється постанова від 9 вересня 1991 р., якою на території республіки запроваджувався обіг купонів багаторазового використання (так почався вихід України з рубльової зони). 8 жовтня з’явився закон «Про громадянство України», 4 листопада – «Про державний кордон». Постанова від 4 вересня про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора започаткувала відмову від радянської символіки.

15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради видала Указ «Про державний гімн України». Затверджувалася мелодія національного гімну «Ще не вмерла Україна». А 28 числа Верховна Рада проголосила синьо-жовтий прапор державним, малим гербом України став тризуб.

Реакція світового співтовариства на результати всенародного референдуму була схвальною: вже 2 грудня про визнання нової держави оголосили Канада й Польща, 3 числа – Угорщина, 4 – Латвія й Литва, 5 – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія й Хорватія. А до кінця місяця незалежність України визнали 68 держав.

Слід зазначити, що адміністрація Дж. Буша спочатку поставилася з певним острахом до появи в Європі незалежної України. Розміщені на її території стратегічні й тактичні види ракетно-ядерної зброї перетворювали республіку на третю в світі, після Росії та США, ядерну державу. Проте 25 грудня 1991 р. США визнали Україну й незабаром установили з нею дипломатичні відносини.

Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави.

2 липня 1993 р. Верховна Рада України схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошувалося, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спиратиметься на власні загальнонаціональні інтереси.

Протягом 1992–1993 рр. Україна вступила в безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін., приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу певною мірою породило ілюзію того, що труднощі, пов’язані з перехідним періодом, будуть розв’язані безболісно і в короткий термін. Але надії на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Політичні партії і рухи обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики.

Однією з гострих проблем, що виникли перед Україною, стало виконання зобов’язань щодо практичної реалізації без’ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин, оскільки після здобуття незалежності, відносини між двома державами почали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як «економічна війна».

Уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. На противагу цьому Україна вважала СНД інституцією, яка б поповнювала і координувала процес формування якісно нових двосторонніх відносин з іншими новопосталими незалежними державами. Загалом Україна виходила з того, що найбільш доцільною формою співпраці в рамках СНД є двосторонні відносини, економічне та політичне співробітництво.

Верховна Рада України 1 грудня 1991 р. ратифікувала Угоду про створення СНД, а 20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій наголосила, що Україна виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб’єкта міжнародного права. Україна не стала учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку. Статут СНД, прийнятий 22 січня 1993 р., не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який випливає із ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна має асоційоване членство в Економічному союзі СНД.

Дата добавления: 2014-10-22