Учебное пособие 8 страница

Тоді ж з публічною критикою нової Програми КПРС виступив ветеран війни генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку правозахисного руху пов’язано з Київським університетом ім. Т. Г.Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

Оскільки М. Хрущов був войовничим атеїстом, з кінця 1950-х рр. в СРСР почалася ліквідація церковно-релігійних установ. Тисячі церков та монастирів були закриті, багато їхніх споруд – зруйновані.

У 1963 р. в засобах масової інформації пройшла кампанія підбиття підсумків першого десятиріччя перебування М. Хрущова на чолі партійно-державного керівництва. Сам він не заперечував, коли цей період називали «великим». Чи відповідало це дійсності?

Досягненням Хрущова як політичного діяча стала часткова відмова від використання терористичних методів у політиці. Своїх противників він не знищував фізично, а відправляв на пенсію. Однак у критичних для системи ситуаціях використовувалися сталінські методи. Таким було, наприклад, придушення національної революції у Будапешті в 1956 р. або 7-тисячної демонстрації в Новочеркаську в 1962 р., коли робітники, обурені черговим підвищенням цін за одночасного зниження оплати праці, вийшли на вулиці міста. Влада вдалася до розстрілу демонстрантів, а їх лідерів було страчено або покарано тривалим ув’язненням. Робітничі заворушення меншого масштабу відбулися у Донбасі, Кривому Розі, інших містах республіки. Всі вони нещадно придушувались.

Фактично, ініційовані післясталінським партійно-державним керівництвом численні реорганізації, хоч і створили великий пропагандистський ефект, ілюзію безперервності реформаторської діяльності, все ж основ тоталітаризму не порушили.

Ще вересневий, 1953 р., пленум ЦК КПРС з ініціативи М. Хрущова звернув увагу на катастрофічний стан сільського господарства. На той час Україна виступала одним з основних виробників сільгосппродукції, проте село залишалося напівзруйнованим, а колгоспники – безправними. Ситуація вимагала термінових змін. Деградацію продуктивних сил села спробували зупинити шляхом деяких послаблень, особливо у податковій політиці та ціноутворенні. Пом’якшення системи узаконеного грабунку колгоспів і радгоспів, що стала просто нестерпною в останні роки життя Сталіна, знайшло позитивний відгук у селянства.

Разом з цим значні зусилля спрямовувалися на нарощування кількісних факторів, зокрема розширення територій під зернові культури. Підвищенню ж продуктивності праці та врожайності увага майже не приділялася.

Піднесення виробництва у сільському господарстві, збільшення обсягу сільгосппродукції тривало 5 років, доки держава вкладала в галузь великі кошти. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954–1958 рр. майже на 20%, цукрових буряків – удвічі, виробництво м’яса – більш як у 2 рази, молока – втричі. Однак після ліквідації у 1958 р. МТС і обов’язкового викупу колгоспами їхньої техніки становище змінилося. Слабка колгоспна економіка не витримала величезних витрат на викуп, придбання і експлуатацію техніки. А держава-монополіст продовжила розв’язувати нелегкі проблеми бюджетної рівноваги випробуваним шляхом: підвищенням цін на запчастини, мінеральні добрива, комбікорми при заморожуванні цін на сільськогосподарську продукцію.

Втім попередні успіхи встигли «окрилити» партійне керівництво, і на семирічку (1959–1965) запланували необґрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що вони були зірвані: екстенсивні методи господарювання дедалі більше виявляли свою неспроможність та безперспективність.

Вважаючи себе знавцем сільського господарства, Хрущов робив спроби підвищити віддачу від нього різними методами. Масово запроваджувались використовувані на Заході технології і культури, зокрема небачено збільшилися посівні площі під кукурудзу. Поміж організаційних заходів, які насправді тільки підривали економіку сільгосппідприємств, застосовувались укрупнення колгоспів, перетворення їх у радгоспи, ліквідація «неперспективних» сіл тощо. Відшукувались додаткові резерви збільшення продуктивності сільського господарства: розорювались цілинні землі, ліквідовувалась травопільна система. Знову повернулися до сталінських обмежень присадибного господарства колгоспників, щоб воно не «заважало» тим працювати у громадському виробництві (проте від останнього обсяг продукції, що надходила у ринкову торгівлю, зменшився, в результаті зросли ціни і постраждали інтереси міських споживачів).

Здійснювані заходи не могли дати ефекту у вмонтованих в командну систему колгоспах. Сільське господарство знову перетворилося на найслабшу ланку хронічно хворої радянської економіки. Посуха 1963 р. показала всю гостроту продовольчого становища: почалися труднощі з постачанням населенню хліба. Довелося витратити валюту для його закупівлі за рубежем. Країна потрапила у залежність від імпорту хліба, з якої вже не змогла вирватися.

Під час освоєння цілинних земель Казахстану та Сибіру Україна втратила близько 80 тис. молодих спеціалістів, які за комсомольськими путівками переїхали туди. Значний удар по сільському господарству УРСР нанесла й безповоротна відправка на цілину десятків тисяч тракторів, автомобілів, комбайнів, іншої техніки. Саме ж освоєння цілинних земель бажаних результатів не дало.

Першою важливою реформою «великого десятиріччя» була заміна галузевого управління промисловістю територіальним. У лютому 1957 р. було визнано за необхідне ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства – раднаргоспи. В Україні було створено 11 економічних адміністративних районів, очолених раднаргоспами. Реформатори були переконані у тому, що неефективність промисловості, її несприйнятливість до науково-технічного прогресу відпадуть, якщо централізоване керівництво замінити місцевим.

Права національних республік певною мірою були розширені ще раніше. У 1956 р. уряд УРСР здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Вага України в загальносоюзному народногосподарському комплексі зростала. Протягом 10 років (1955–1965) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів – у 11 разів, екскаваторів – у 17 разів тощо.

Восени 1961 р. державна партія прийняла третю програму, яка проголошувала перспективу побудови комунізму в СРСР за 20 років, тобто до 1980 р. При цьому вважалося, що стабільні темпи економічного росту цілком можливі в умовах існуючого господарського механізму.

Проте розвиток економіки йшов переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слаборозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину експорту становила не готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.

Безумовним здобутком правління Хрущова стала реалізація соціальних програм, котрі включали в себе помітне збільшення пенсійного забезпечення, суттєве зростання грошових прибутків населення, розширене житлове будівництво, впровадження 5-денного робочого тижня.

Водночас стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і не бажала цього втрачати. Останнім серйозним нововведенням керівника СРСР став поділ партійного апарату за виробничим принципом. Радянські, профспілкові і комсомольські органи теж було поділено на промислові й сільські. Ця реформа переповнила чашу терпіння апарату.

В жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС Хрущова звільнили від обов’язків першого секретаря ЦК й голови Ради Міністрів СРСР. Члени ЦК дружно відмовилися від лідера, який встиг скомпрометувати себе численними, але безплідними реорганізаціями. Хрущова не підтримали навіть його висуванці в Україні. Так завершилося «велике десятиліття».

«Косигінські реформи» та їхні наслідки для України.

Після звільнення у жовтні 1964 р. М. Хрущова партійним керівником СРСР став Л. Брежнєв. Майже 20-літня його «ера» почалася за знайомим сценарієм: звинуваченнями попередників, заявами нового керівництва про глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва.

Хоч період 1965–1985 рр. загалом і дістав назву «застійного», перші його роки вирізняло намагання вдосконалити існуючий народногосподарський комплекс. Пов’язуються ці спроби з ім’ям голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна, який відразу ж розгорнув реформи, так звані Косигінські реформи, спрямовані на підсилення економічних стимулів у діяльності підприємств та організацій.

Нововведення в сільському господарстві розпочалися з березня 1965 р. Новий порядок заготівель сільгосппродукції передбачав наперед встановлені тверді плани її закупівлі й надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах.

У промисловості з вересня того ж року децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана – централізована: 40 союзних міністерств і відомств знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР.

Водночас розширювалась сфера госпрозрахункових відносин, збільшувалась самостійність підприємств, впроваджувались прямі договірні зв’язки між ними, встановлювалися економічно обґрунтовані ціни на продукцію, скорочувалось число диктованих зверху показників. Оцінка діяльності підприємств мала здійснюватися за такими «капіталістичними» показниками як рентабельність та прибуток, тобто ставала напряму залежною від результатів праці. В Україні на нові методи планування та економічного стимулювання в 1966 р. перейшло 1,5% підприємств, а в 1970 р. – 85%.

Подальший розвиток подій, здавалося б, підтверджував доцільність обраного напрямку. Результати VІІІ п’ятирічки (1966–1970) стали найкращими за останні 35 років. Приріст промислової продукції в Україні склав 50%. При цьому 2/3 продукції вдалося одержати за рахунок підвищення результативності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. Валова продукція сільського господарства зросла за п’ятирічку на 16,6%.

Однак це був тимчасовий успіх. Оскільки господарська система не позбулася партійного і відомчого диктату, економічні методи управління розчинилися у звичних командно-адміністративних методах. Країна продовжила йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Економіка залишилася ірраціональною і витратною. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні щонайменшого успіху будь-якими методами. Хоч чисельність робітників швидко зростала, приріст промислової продукції неухильно падав. Реформа «пішла в пісок», після 1972 р. її фактично згорнули.

Дисидентський pух в Україні у другій половині 1960-х — на початку 1980-х pp. СРСР у 1960-1980 рр.

Сталіністи, що прийшли до влади разом з Л. Брежнєвим, обрали тактику боягузливого замовчування відомостей навіть про ті злочини режиму, що стали надбанням гласності при Хрущові. Знову було заблоковано доступ до архівів. Всі оцінки й положення сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)», вилученого з бібліотек ще в 1956 р., сумлінно відтворювалися в офіційних документах, численних «творах» нового генсека, які готувалися апаратом, у посібниках і підручниках з різних галузей суспільствознавства. На зміну «відлизі» у внутрішній політиці СРСР насувалась реакція.

Хоча Л. Брежнєв починав свою кар’єру в Україні, це не завадило йому на новому посту проводити щодо неї відкрито русифікаторську лінію. Він не був войовничим шовіністом, але інтереси зміцнення централізованої держави вимагали здійснення курсу на «зближення націй», тобто нівелювання (стирання) національних відмінностей. Кінцевою метою мало стати злиття націй і штучне утворення «нової історичної спільноти – радянського народу».

В серпні 1965 р. в кількох містах України органи держбезпеки заарештували понад два десятки представників української інтеліґенції, звинувачених у антирадянській діяльності та пропаганді. Більшість з них мала пряме або опосередковане відношення до виготовлення й розповсюдження «самвидаву». Причиною арештів став протест цих мужніх людей проти припинення процесу десталінізації, відстоювання ними громадянських, у тому числі національних прав. Завдання акції було очевидним – придушити інакодумство, залякати ту частину інтеліґенції, яка ще наважувалася на незгоду.

Паралельно розгорталася програма утисків і переслідувань тих, хто співчував заарештованим, їхніх однодумців. ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій «закритого листа», в якому виправдовувалися репресії, підкреслювалася необхідність посилення «виховної роботи» з інтелігенцією. Республікою прокотилася хвиля відкритих партійних зборів «з участю громадськості», на яких засуджували «відщепенців» і всіляко паплюжили їхніх однодумців. Людей, згаданих у листі, звільняли з роботи, виключали з партії та комсомолу, виганяли з інститутів. Переслідували навіть членів їхніх родин.

Газети зарясніли статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Пожорстокішала цензура. ЦК КПУ ухвалив низку «закритих» постанов, що стосувалися виправлення «ідеологічних помилок» у роботі ряду журналів («Вітчизна», «Жовтень» та ін.), кіностудії ім. О. Довженка. Відбулася прихована ідеологічна чистка редакцій газет, журналів, видавництв, науково-дослідних інститутів гуманітарного профілю. Від переслідувань влади в той чи інший спосіб постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, В. Стус, М. Коцюбинська, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.

Загалом, в українському дисидентстві виділяють 3 течії. До першої належав правозахисний, або демократичний, рух, його представники намагалися відстоювати елементарні громадянські права населення СРСР. Друга течія – релігійна – вела боротьбу за зняття заборони з діяльності греко-католицької (уніатської) церкви, а також протестантських сект – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів, свідків Єгови. Нарешті, націоналістична опозиція здійснювала спротив русифікації та імперській політиці Москви.

Репресивні дії проти дисидентів в Україні вирізнялися значно більшим масштабом, ніж в інших республіках. Та часи змінилися. Переслідування інакодумців не були зустрінуті «загальнонародним схваленням», навпаки – почалися протести. 4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» в день прем’єрного показу кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» представники творчої інтеліґенції виступили з рішучим осудом дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо, В. Стус та інші. Своєрідним викликом радянській політиці в УРСР стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Влада відповіла посиленням репресій. У другій половині 1965 р. політичні арешти пройшли, крім Києва, в Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку, інших містах. Навесні 1966 р. відбулася серія судових процесів. В результаті в таборах Мордовії опинилися науковці М. і Б. Горині, М. Осадчий, інститутські викладачі В. Мороз та Д. Іващенко, художник О. Заливаха, інженери О. Мартиненко, І. Русин та ін. Проте і опозиція згуртовувалася. Під час судового процесу над діячами самвидаву у Львові відбулися вже справжні демонстрації біля будинку суду на підтримку підсудних.

У квітні 1966 р. десять членів Спілки художників України звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки О. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор Олег Антонов звернулися з вимогою до ЦК КПУ публічно роз’яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах.

Дуже неприємним сюрпризом для влади став стихійний протест проти заборони відзначення пам’яті Т. Шевченка 22 травня 1967 р. в Києві. Коли міліція спробувала розігнати неформальне зібрання біля пам’ятника, його учасники організували маніфестацію протесту й демонстрацію, яка дійшла до будинку ЦК КПУ.

В квітні 1968 р. на адресу найвищого керівництва СРСР надійшов лист, спрямований проти політичних арештів, який підписали 139 осіб, серед них члени-кореспонденти АН УРСР, доктори й кандидати наук, відомі митці, літератори. Хоча лист мав цілком прорадянський зміст і спрямованість, його авторів почали переслідувати: звільняти з роботи, виключати з партії, «проробляти» на зборах колективів тощо. Реакція влади була неадекватно жорстокою.

Коли влітку 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися в Чехословаччину, щоб придушити там процес демократизації, стало зрозумілим: радянське керівництво остаточно перейшло на рейки неосталінізму. Після ухвалення ЦК КПУ у 1969 р. кількох спеціальних постанов ідеологічний контроль за діяльністю інтелігенції став майже тотальним. Письменників, митців, учених картали в пресі та на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм» тощо.

Влітку 1970 р. в Україні відбулася заміна шефа КДБ: новопризначений В. Федорчук орієнтувався тільки на Москву і був прибічником «жорсткого курсу» проти інакодумців. Політичні репресії значно пожорстокішали. Вже восени отримав 14 років тюрми, таборів і заслання В. Мороз, уся провина якого полягала в писанні самвидавчих статей. Почалося застосування такої витонченої форми переслідувань, як відправлення інакодумців у спеціалізовані психіатричні лікарні. Найжахливішою подією стала трагічна і загадкова загибель художниці А. Горської, людини, яка своєю громадянською позицією та авторитетом серед інакодумців давно викликала різке незадоволення влади.

У січні–травні 1972 р. в різних містах України пройшли арешти «українських буржуазних націоналістів»: В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Дзюби, М. Осадчого, В. Стуса, І. та Н. Світличних, І. Геля, І. Стасів-Калинець, І. Калинця, Л. Плюща, Ю. Шухевича та ін. Спочатку КДБ намагався представити їх як людей, пов’язаних із закордонними центрами ОУН.

У слідчих ізоляторах, за різними підрахунками, на той час перебувало від 70 до 122 осіб, звинувачених за політичними статтями. Восени 1972 – навесні 1973 р. майже 90 з них засудили на максимальні терміни ув’язнення. Арешти супроводжувалися повальними обшуками, допитами сотень свідків, переслідуваннями родин дисидентів та їхніх друзів. Декого із заарештованих примусили прилюдно покаятися в «антирадянщині», щоб створити у такий спосіб украй негативний образ інакодумців. У результаті здійсненого погрому більшість активних дисидентів опинилася у таборах для політичних в’язнів, майже повністю був паралізований самвидав.

У цих умовах правлячу комуністичну верхівку перестав влаштовувати перший секретар ЦК КПУ П. Шелест, який займав цю посаду з 1963 р., користувався українською мовою в офіційному спілкуванні і виявляв турботу про розвиток національної культури. У 1969 р. П. Шелест видав книгу «Україно наша радянська», що викликала незадоволення в Москві своїми національними мотивами.

У березні 1972 р. на засіданні політбюро ЦК КПРС П. Шелест та його прибічники в КПУ були піддані розгромній критиці за недоліки в справі «інтернаціонального виховання трудящих» і «примиренське ставлення до проявів націоналізму». А вже в травні найвищу посаду в республіці зайняв В. Щербицький. Він належав до так званої «дніпропетровської групи» соратників генсека і найретельніше виконував всі вказівки Москви.

Новий секретар ЦК з ідеології В. Маланчук розпочав масштабну кампанію цькування наукової і творчої інтеліґенції. Звертатися до національної проблематики стало просто небезпечно, віталася тільки розробка тем, присвячених дружбі народів і благотворному впливові російського народу на інші нації СРСР. З бібліотек вилучалася література «націоналістичної» спрямованості. Відбулася заміна всіх керівників ідеологічних відділів ЦК КПУ та значної частини керівників відповідних структур обласних, міських і районних комітетів партії.

Однак дисидентський рух не був подоланий. Особливо гучно він нагадав про себе заснуванням Української гельсінкської групи (листопад 1976 р., м. Київ). До неї увійшли, крім згадуваних вже генерала П. Григоренка, Л. Лук’яненка, І. Кандиби, поет, письменник та публіцист, ветеран війни М. Руденко (голова групи), письменник-фантаст О. Бердник, О. Тихий, О. Мешко та інші (всього 37 чол.). УГГ мала намір здійснювати легальний контроль за дотриманням прав людини, адже, згідно з підписаними Брежнєвим Гельсінкськими угодами 1975 р., СРСР, зокрема, зобов’язався не допускати переслідувань громадян за їхні переконання.

УГГ, що діяла цілком у рамках радянської конституції та міжнародних угод СРСР, стала об’єктом жахливих переслідувань. До 1980 р. близько 30 членів групи одержали кримінальне ув’язнення терміном від 10 до 15 років, а решта мусила емігрувати. Три члени групи – В. Стус, О. Тихий та Ю. Литвин загинули в таборах.

Дисидентський рух не став масовим з кількох причин. Відсутність чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтеліґенції, а й широким масам, звузила його соціальну базу, тоді як тоталітарний режим утримував в Україні щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які поводилися більш брутально, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, місцеві дисиденти не мали тієї «парасолі гласності», котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. І все ж український правозахисний рух відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості народу.

На початку 1970-х рр. в Москві остаточно перемогли консервативні сили на чолі з Л. Брежнєвим, що негайно позначилося на економічній стратегії. Центр ваги було перенесено на освоєння Сибіру й Далекого Сходу, збільшення капіталовкладень у сільське господарство й розвиток військово-промислового комплексу, куди направлялися величезні ресурси (хоч і раніше він не міг поскаржитися на брак коштів). А на плакатах під портретами генсека друкували його загадковий вислів: «Економіка повинна бути економною».

УРСР була перетворена на інтегральну частину «загальносоюзного народногосподарського комплексу», тут розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, зокрема високотехнологічні. Традиційно розвинуті індустріальні галузі республіки (видобуток вугілля й металевих руд, важке машинобудування, виробництво металів) швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість продукції неухильно знижувалася. Екстенсивна спрямованість виробництва вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-технічного прогресу на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології.

В Україні період «застою» характеризувався подальшим зростанням видобувних галузей, розтринькуванням природних багатств, перетворенням багатьох місцевостей на зони екологічної небезпеки. Започаткована ще з дореволюційних часів однобічна орієнтація промисловості на так звані «базові галузі» призвела врешті-решт до того, що територія республіки забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж у Радянському Союзі у цілому. Щорічне вилучення з надр більш як 1 млрд. т корисних копалин супроводжувалося винесенням на поверхню 2,5 млрд. т гірничих порід.

Інтенсивна експлуатація корисних копалин вичерпала найбільш багаті родовища. Особливо ускладнилися гірничо-геологічні умови видобутку у вугільній промисловості. Це позначилося на обсягах: у ІX п’ятирічці Донбас давав щороку до 200 млн. т вугілля, в X – 190, в XІ – менше 180 млн. т. З кожною п’ятирічкою собівартість вуглевидобутку зростала: щоб дістати паливо, доводилося вводити в експлуатацію крутоспадні тонкі шари або йти все глибше під землю. Погана технічна оснащеність позначалася не тільки на продуктивності, а й на умовах праці шахтарів, створювала загрозу їх життю.

Своєрідною модою часів застою було закладати нові підприємства, колосальні об’єкти нового будівництва й виділяти для цих проектів неймовірні кошти. Ця гігантоманія, яка збігалася з прихованою інфляцією, призвела до того, що вартість нових об’єктів у середньому перевищувала заплановану на 25–50%. Доводилося кидати значні кошти й сили на закінчення найбільш важливих на той час будівництв, залишаючи інші незавершеними. В побут увійшло слово «довгобуд». На таке будівництво щорічно витрачалося до 75% капіталовкладень у галузь.

У сільському господарстві магістральними напрямками розвитку були оголошені електрифікація, хімізація, меліорація та механізація. Але технократичний підхід до виробництва не рятував становища. Безвідповідальність партійних і відомчих інстанцій, які приймали рішення, та економічна незаінтересованість відчужених від виробництва безпосередніх виробників призводили до тяжких наслідків. Найродючіша у світі смуга придніпровських заплавних чорноземів перетворилася на дно штучних морів, в значній кількості землі відводилися під капітальне будівництво, меліоративні ґрунти засолонялися, насичені хімікатами сільськогосподарські продукти ставали небезпечними для здоров’я людини.

Низька якість виготовлення та обслуговування техніки призводила до того, що частка важкої ручної праці в суспільному виробництві залишалася винятково високою. Проте основним гальмом у сільському господарстві була не нестача машин, а протиприродні виробничі відносини. Займаючи всього 5–6% сільськогосподарських угідь, присадибні ділянки селян, озброєних тільки вилами, лопатами й сапками, давали понад 30% всього обсягу виробленого м’яса, 25% молока, майже 40% картоплі.

Не маючи змоги забезпечити високопродуктивну працю в колгоспах і радгоспах, власті здійснювали розширення посівних площ, особливо в головних хлібовиробних регіонах. Тому ступінь розораності території України сягнув 57%, у тому числі у степовій зоні – 73%. Розораність безпосередньо сільськогосподарських угідь досягла 80% проти 25% у США і 48% у Франції. Це активізувало ерозійні процеси: щороку Україна втрачала до 600 млн. т родючих ґрунтів, якими так славилася.

Використовуючи «ножиці цін», держава висмоктувала в централізовані фонди все більшу частку доходів колгоспів і радгоспів. Це не давало змоги поліпшувати умови праці й культурно-побутове обслуговування трудівників села, підвищувати їх заробіток, нарощувати виробничий потенціал сільського господарства.

Кількість бажаючих залишатися в селах постійно зменшувалася. За 1966–1985 рр. з них виїхало 4,6 млн. чол., переважно молоді. Внаслідок цього вкрай погіршилася вікова структура населення. Якщо у 1960 р. сільські жителі становили половину мешканців України, то в 1985 р. – тільки третину. Продуктивність же праці в аграрному секторі за цей час майже не зросла. Тому село аж ніяк не могло прогодувати дві третини населення у містах. Так виникла продовольча проблема – одна з ознак системної кризи тоталітаризму.

Найнаочнішим свідченням украй низької ефективності використання людських ресурсів у сільському господарстві виступали сезонні «мобілізації» працівників інших секторів народного господарства, освіти та науки на збирання врожаїв. До цього додавалася відстала система переробки та зберігання сільгосппродукції, в результаті чого щорічні втрати урожаю з окремих видів сягали 30–33%.

Темпи зростання реальних доходів людей з року в рік уповільнювалися, а за рівнем споживання на душу населення СРСР опинився на середину 80-х рр. на 77 місці в світі. Надзвичайної гостроти набула житлова проблема (2 млн. сімей в Україні стояли у черзі на житло). Традиційна неуважність радянського керівництва до розвитку легкої і харчової промисловості, обмеженість їх сировинної бази зумовили постійний дефіцит якісних товарів народного споживання.

Зовнішня торгівля почала використовуватися як важіль для ліквідації бюджетного дефіциту і підтримання певного рівня постачання населення товарами широкого вжитку. Десятки мільярдів «нафтодоларів», які Радянський Союз заробив під час енергетичної кризи 70-х рр., пішли не на технічне переобладнання промисловості, а на масову закупівлю найдешевших товарів (серед них неухильно зростала питома вага продовольства) з метою перепродажу їх вже за значно вищими цінами на внутрішньому ринку. Коли «нафтодолари» вичерпалися, у бюджеті почали утворюватися багатомільярдні «дірки». Вони ретельно приховувалися від громадськості різноманітними хитромудрими методами. Партійно-державна олігархія жила за принципом «після нас – хоч потоп».

Щоб створити видимість бюджетного благополуччя, у промислових підприємств вилучалася не тільки основна частка прибутку, а й частина амортизаційних відрахувань, призначених на повне відтворення засобів виробництва. У результаті рівень технічної озброєності підприємств порівняно із світовим невпинно знижувався.

Виходячи з фінансових міркувань, держава з 70-х рр. почала широко заохочувати продаж рентабельних міцних спиртних напоїв, монополію на виготовлення яких тримала в своїх руках ще з 1923 р. Суспільство дедалі більше відчувало на собі негативні наслідки поширення алкоголізму. Споживання спиртного набрало таких масштабів, що почало загрожувати генофонду населення. Однак медичні й моральні наслідки споювання населення злочинно замовчувалися.

Міністерство оборони, воєнно-промисловий комплекс загалом, одержували ресурси з бюджету за потребами. Однак непосильна для держави гонка озброєнь заводила Радянський Союз в економічну прірву, остаточно виснажуючи народне господарство. На відміну від заявок військових, медичні, освітні, культурні установи й більшість наукових на великі асигнування розраховувати не могли.

Дата добавления: 2014-10-22