Виникнення й розвиток Арабського Халіфату

Держава та право Арабського Халіфату

Ще в VI ст. Аравійський півострів асоціювався з "окраїною світу". На більшій частині "кам'янистої Аравії" кочували племена арабів-бедуїнів, які жили в шатрах і пили верблюже молоко. Лише на півдні та заході існували невеличкі протодержави: Ємен, Мекка, Ятриб (Медіна).

На початку VII ст. у житті арабів-кочівників відбулися значні зміни. Виділилася племінна знать, активно почала розвиватися торгівля, сформувалась єдина північноарабська мова та писемність. Подальша історія арабів пов'язана з іменем Мухаммеда - засновника нової релігії — ісламу (з араб, "іслам" — "покірність Богу"), або мусульман­ства (від араб, "муслім" - правовірний). Ім'я Мухаммеда стало в один

ряд з іменами Будди, Моісея та Христа. Пророк ісламу Мухаммед (570-632) абсолютно реальна й конкретна історична особа. Мусульман­ство виявилося останньою за часом виникнення світовою релігією. Воно відразу ж було прилаштоване до потреб молодої держави. Мухаммед проголосив необхідність встановлення культу єдиного бога - Аллаха - та нового суспільного порядку. Главою держави повинен був стати пророк - "посланець Аллаха на Землі".

Незадоволення племінної верхівки змусило Мухаммеда в 622 р. тікати з Мекки (де він почав привселюдно проповідувати божественні істини, звід яких він назвав Кораном ("знанням"), і де було завершено організаційне оформлення мусульманської общини, що стала не тільки релігійною, а й надплемінною організацією, зародком держави, котра утворювалася) до Ятрибу. Навколо Ятрибу на ідейній основі Корану стали об'єднуватися розрізнені сусідні племена, багато з яких було підкорено силою. У 630 р. мусульмани зайняли Мекку. Ятриб залишив­ся столицею об'єднаної держави, отримавши назву "Місто пророка" -Медіна-таль-Набі (чи просто Медіна). Того ж року Мухаммеду під­корилися кочівники внутрішніх регіонів Аравії та місто Таїф. Після смерті Мухаммеда медінська знать обрала "замісника" пророка -халіфа. Ним став купець Абу-Бакр, тесть і друг Мухаммеда. Відтак кожен правитель арабів проголошував себе халіфом.

За другого халіфа, Омара (634-644), загони бедуїнів, натхненні ідеєю священної війни (джихада), завоювали Сірію, Йордан, Месопо­тамію (арабською Ірак), Палестину, Єгипет та Іран. До кінця VII ст. араби підкорили Вірменію, Азербайджан, Кабул, частину Північної Африки. На початку VIII ст. повністю були захоплені африканські володіння Візантії на захід від Єгипту, що одержали арабську назву Магріб-"захід" (сучасні Лівія, Туніс, Алжир і Марокко), частина Іспанії, в Середній Азії- Хорезм, Бухару, Самарканд, долину Інду. На середи­ну VIII ст. володіння Арабського Халіфату простягалися від Атлантич­ного океану до гір Паміру та Гіндукушу, від Сахари до Приаралля й Дербента в Дагестані. Це була держава, що простягалась одночасно в Азії, Африці та Європі. Та період завойовницьких переможних походів не міг продовжуватися безкінечно.

Досягнувши високого ступеня політичної централізації та розвитку виробничих сил, Арабський Халіфат на початку IX ст. вступає в період політичного розпаду, причинами якого були: різний рівень економіч­ного розвитку країн, які його утворювали; слабкість економічних зв'язків між окремими областями Халіфату, що відрізнялися одна від одної етнічним складом населення, фізико-географічними умовами, історико-культурними традиціями; народно-визвольні, антифеодальні повстання, які розхитували економічну, воєнну та фінансову міць

держави; концентрація земельної власності в руках воєначальників і місцевої феодальної знаті; зменшення ролі общини як податкової одиниці; боротьба всередині класу феодалів. Отож у першій половині X ст. єдиного Халіфату вже не було, однак на обширній території, де колись правили халіфи, на століття утвердився іслам. Із-поміж країн Халіфату його не прийняли тільки Вірменія та Грузія, де вже існували стародавні християнські традиції. Так виникло поняття "арабський світ".

12.2. Державний лад Арабського Халіфату

Державний лад Арабського Халіфату можна визначити як тео­кратичну монархію. На її чолі стояв халіф (з араб. Наїі/а - замісник, намісник, спадкоємець). Він вважався нащадком посланця Аллаха-Мухаммеда, а починаючи з Омейядів (з 661 р.) - замісником Аллаха на землі. У руках халіфа була зосереджена як духовна (імамат), так і світська (емірат) влада. Перших халіфів обирала мусульман­ська знать, проте невдовзі їхня влада стає спадковою. Першим помічником і радником халіфа був візир. Досить упливовим був начальник охорони халіфа (який відав і поліцією) та особливий чиновник, наділений функціями контролю.

Центральними галузевими органами державного управління були дивани (військових справ, внутрішніх справ, поштової служби та податків тощо).

Адміністративно-територіальне Арабський Халіфат поділявся на провінції (Іспанія, Єгипет, Сирія та ін), які очолювали військові намісники- еміри, їм підпорядковувалися війська, місцевий адміні­стративний, фінансовий і судовий апарат, а призначав їх особисто халіф. Еміри мали помічників - нш'бів.

У містах була своя система управління, котру очолював раїс. Важливими посадовими особами були: мухтасиб (наглядав за ринка­ми), начальник поліції, глава міської охорони, кадій (очолював міський суд). Значну роль відігравало мусульманське духівництво. Створена Мухаммедом теократична монархія спиралася на військо, що складалося з двох частин - постійного війська та загонів добровольців (борців за віру). Військова служба оплачу­валася не земельними пожалуваннями (що було характерно для більшості європейських країн), а часткою від військової здобичі. Ця система давала можливість порівняно довго зберігати боєздатність і високу мобільність армії. Крім цього, халіфи з вихованців-рабів створювали відбірні частини кінної гвардії (гулямами).

Верховним суддею держави був халіф. Здійснення ж правосуддя було привілеєм духівництва і місцева влада не мала права втручатися в прийняті ним рішення. Вища судова влада належала колегії найавтори­тетніших мусульманських богословів, які від імені халіфа з представ­ників духівництва призначали місцевих суддів (кадіїв).

12.3. Джерела й основний зміст права Арабського Халіфату

Для права Арабського Халіфату були притаманні риси, які властиві більшості держав Азії та Африки - консерватизм (тісний зв'язок з ісламом), стабільність і традиційність. Право розвивалося в тісному зв'язку з ісламом. Основним джерелом релігійної та правової догма­тики арабів став Коран. У цій священній книзі, як вважалося, є все необхідне для мусульман. Коран містить: основи віри, релігійні приписи та правила поведінки. Він складається з 114 сур (глав), аті поділяються на вірші (аяти). Першу суру - "Фатиха" - зобов'язаний знати (арабською мовою) кожен мусульманин. Попри багатовікове існування, канонічний текст Корану з'явився досить пізно - це Каїрське видання 1919р. Сьогодні відомі чотири списки Корану, що співвідносяться з УІІ-УШ століттями. Два з них особливо шановані й недоступні для дослідників. Один з цих двох списків зберігається в Мецці (в храмі Кааби), другий-у Медині. Два інших списки зберігаються в Ташкенті та Каїрі.

Доповненням Корану була Сунна ('зразок", "приклад"; повна назва - "Сунна посланця Аллаха") - запис перекладів і легенд про життя Мухаммеда. Важливого значення набуває Тефсир - тлумачення Корану та Сунни знавцями-улемами й суддями. Коран став основою формування системи права, що дістала назву "шаріат". Використо­вувався й судовий прецедент.

В Арабському Халіфаті значна кількість земель і зрошувальних споруд належала державі, але були й володіння феодалів, вони мали умовний характер і називалися "землі катіа". Певна частина земель перебувала в приватній власності. Зобов'язальне право передбачало різні види договорів. У сфері шлюбно-сімейних відносин діяло мусульманське право. Згідно з Кораном, шлюб, сім'я та народження дітей розглядали як обов'язок кожного правомірного мусульманина. Дозволялося багатоженство (але не більше чотирьох дружин одно­часно), наложництво (в гаремах). Оформлення шлюбу здійснювалося усним або письмовим договором між сторонами чи їхніми батьками. Процедура розлучення була нескладною: досить було промовити формулу розлучення - і шлюб вважався розірваним.

Усі злочини поділялися на три групи: 1) злочини проти "прав Аллаха" (відступництво від ісламу, заколот, крадіжка, перелюб); 2) посягання на права певних осіб (умисне вбивство, тілесні ушкоджен­ня); 3) дії, що тільки через деякий час почали розглядатись як зло­чини (несплата податку на користь бідних (закяту), образа, хабар­ництво тощо). За злочини першої та другої групи передбачалися фіксовані та жорстокі покарання, за злочини третьої групи - таліон, викуп майном або грішми. Були відомі штраф і конфіскація майна.

Судовий процес мав як обвинувально-змагальний, так і слідчий характер. Основними видами доказів були: показання свідків, ордалії, клятва над Кораном. Достатнім, зазвичай, вважалося по­казання двох свідків - "поважних" мусульман, а в деяких випадках -чотирьох, до того ж, обов'язково чоловіків. Справу міг порушити потерпілий або його родичі. Існувала кримінальна поліція - шурта, начальник якої здійснював розшук і розслідування у справах про вбивство, сам розглядав ці справи й сам засуджував до кари.

ТЕМА 13

Дата добавления: 2014-10-23