Тема 5. Українська культура кінця XVIII ст. – початку ХХ ст. 2 страница

Тадей Рильський (1841-1902) – економіст, етнограф. Започаткував фахову українську економічну термінологію, видавши фундаментальну працю «Студії над основами розкладу багатства», написану в дусі так званої «австрійської школи» в політекономії, яку І. Франко визнав «першою працею по економії суспільній на нашій мові». Серед перших у Російській імперії взявся за економіку вивільнених із кріпацької неволі селянських господарств. Задовго до столипінської земельної реформи дійшов висновку про її необхідність. Видав брошуру «О херсонских заработках» (1904) з порадами для малоземельних селян із північних і центральних областей України.

Михайло Драгоманов (1841-1895) – філософ, історик, публіцист, економіст, фольклорист, літературознавець. Викладав у Київському університету (1864-1875). Один із активних діячів Київської (Старої) громади. У Женеві заснував друкарню «Громада» (1875) – єдиного на той час центру видання книг українською мовою, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878). Автор праць «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Малорусские народныя предания и рассказы» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764-1880» (1881), «Політичні пісні українського народу 18-19 ст.» (1883-1885) та ін.

Микола Лисенко (1842-1912) – композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору. Навчався в Лейпцизькій (1869) і Петербурзькій (1875) консерваторіях. Заклав основи національного музичного мистецтва. Його доробок охоплює практично всі жанри класичної музики. Автор перших опер для дітей «Коза-Дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891) та опер «Різдвяна ніч» (1874), «Наталка Полтавка» (прем’єра відбулася в Одеському театрі 1889 р.; в авторській версії виконується до сьогодення), «Тарас Бульба» (1890), «Енеїда» (1910) та ін., що займають чільне місце у репертуарі театрів світу. Значну кількість творів написав на слова Т. Шевченка, І. Франка. Автор музики пісні «Молитва за Україну» (1885, автор слів О. Кониський).

Михайло Комаров (1844-1913) – письменник, бібліограф, критик, фольклорист, перекладач, лексикограф. Фундатор і голова одеської «Просвіти». У співавторстві уклав «Словар російсько-український» у 4 т. (Львів, 1893-1898). Праці: «Українська драматургія» (Одеса, 1906), «Шевченко в литературе и искусстве: Библиографический указатель» (Одеса, 1903). Опублікував зі своїми примітками збірник поетичних творів різних авторів – «Вінок Т. Шевченкові із віршів українських, галицьких, російських, білоруських і польських поетів» (1912).

Микола Мурашко (1844-1909) – художник, педагог, в українському мистецтві розвивав традиції реалістичного живопису (пейзажі – «Річка Тетерів», «Коростишів» (1886), «Крим» (1892), «Берег Алупки» (1894) та ін., портрети Т. Шевченка, М. Ге та ін.). Його ім’я нерозривно пов’язане з історією розвитку образотворчого мистецтва і художньої освіти в Україні у др. пол. XIX – на поч. XX ст. Засновник рисувальної школи (1875-1901), учнями якої були М. Пимоненко, Г. Дядченко, С. Костенко та ін.

Ілля Рєпін (1844-1930) – художник, академік Петербурзької Академії мистецтв (1893-1907). Твори: «Українська хата» (1880), «Вечорниці» (1881), «Солоха і дяк», «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (1880-1891), «Гайдамаки» (1902), «Чорноморська вольниця» (1903), «Гопак» (1930, не закінчений). Створив численні портрети діячів української культури: М. Мурашка (1877), В. Тарновського (1880), С. Тарновської, Т. Шевченка (1888), Д. Багалія (1906) та ін.; чотири ескізи проекту пам’ятника Шевченкові у Києві (1910-1914). Робив ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872-1882), книги Д. Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1887), а також малюнки з пам’яток української архітектури.

Іван Білик (Рудченко, 1845-1905) – фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, літературний критик. Видав збірки «Народные южнорусские сказки» у 2-х вип. (1869, 1870), «Чумацкие народные песни» (1874); етнографічні розвідки «О чумаках и чумачестве», «Чумаки в народных песнях», «Этнографические работы в Западном крае в 1866 году». Цими працями поклав початок публікаціям українського фольклору за жанровим і тематичним принципом. Співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875, уперше видано у Женеві 1880 р.), першої у вітчизняному письменстві монументальної селянської епопеї, з усебічним змалюванням життя українського села.

Іван Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845-1907) – письменник, драматург, театральний діяч. Найвідоміші твори: «Наймичка» (1885), «Мартин Боруля» (1886), «Чумаки» (1897), «Сто тисяч» (1889), «Хазяїн» (1900). Завдяки психологічній переконливості образів та гострій злободенності проблематики ці п’єси вже понад сто років з успіхом ідуть на сценах театрів світу. На його честь названо Київський національний університет театру, кіно и телебачення.

Ілля Мечников (1845-1916) – біолог, зоолог, ембріолог, імунолог, фізіолог і патолог. Професор Новоросійського (Одеського) університету. Відкрив явище фагоцитозу (поглинання клітинами організму мікробів). 24 червня 1886 р. в Одесі разом з М. Гамалією створив та очолив першу в Російській імперії (другу в світі, після Паризької, заснованої Л. Пастером) бактеріологічну станцію. Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 р. «За вивчення імунної системи». Вченому належать глибокі дослідження сифілісу, туберкульозу, холери та довів заразність крові хворих на зворотній тиф та холеру на собі.

Йосип Мочутковський (1845-1903) – лікар-бальнеолог, епідеміолог, інфекціоніст та невропатолог. У 1870-1893 рр. працює в Одеській міській лікарні – завідував інфекційним, згодом неврологічним відділеннями. Займаючись вивченням паразитарних тифів – поворотного і висипного, у 1876 році провів досліди зараження на собі кров’ю хворих, тобто довів заразливість крові хворих на паразитарні тифи. Згодом обґрунтував інфекційну етіологію та шляхи їх поширення. Засновник Бальнеологічного товариства (1867) та Одеського товариства взаємодопомоги лікарів (1892). Засновник та редактор газети Товариства одеських лікарів «Південноросійська медична газета» (1892-1896). Праці: «Гострий висхідний параліч» (1875), «Матеріали до вивчення лікувальної сторони одеських лиманів» (1876), «Про істеричні форми гіпнозу» (1888) та ін.

Іван Пулюй (1845-1918) – фізик, електротехнік, винахідник, перекладач. Професор кафедри фізики Німецької вищої технічної школи (ректор 1888-1889) в Празі (нині Чеський технічний університет), яку 1903 р. перетворили на першу в Європі кафедру фізики та електротехніки (1884-1916). Один з організаторів товариства «Українська громада» в Празі, де створив фонд допомоги студентам. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Автор праць з проблем катодного випромінювання та катодних Х-променів, які відкрив за 3 роки до В. Рентгена. Опублікував схему-опис трубки, що випромінює Х-промені (1892). Першим у світі зробив «рентгенівський» знімок скелета. Разом з П. Кулішем і І. Нечуй-Левицьким зробив перший переклад українською мовою Біблії (1903).

Яків Новицький (1847-1925) – педагог, археолог, етнограф, історик, дослідник Запорозького краю, збирач фольклору, артефактів козацької доби. Понад 30 років досліджував о. Хортицю, руїни всіх Запорозьких Січей (крім Олешківської і Кам’янської). На о. Хортиці та в околицях Олександрівська розкопав більше 100 курганів. Створив детальну карту о. Хортиці, яку використав Д. Яворницький у своїх працях. Знайшов копію листа, яка лягла в основу картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Заснував та очолив Запорізький обласний краєзнавчий музей (1921).

Олександр Русов (1847-1915) – статистик, етнограф, фольклорист. Один з організаторів земської статистики на Чернігівщині, яка дала початок так званій Чернігівській земській статистиці і залишила глибокий слід в історії статистичної думки. Своєю географічно-експедиційною методою статистичних дослідів створив школу дослідників. У Празі видрукував перше повне видання «Кобзаря» у 2 т., з якого російська цензура пропустила тільки перший том. Автор праць: «Остап Вересай и исполняемые им думы и песни» (1874), «Статистика украинского населения Європейской России» (1914) та ін.

Панас Мирний (Рудченко, 1849-1920) – прозаїк, драматург. Співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1875, уперше видано у Женеві 1880 р.), першої у вітчизняному письменстві монументальної селянської епопеї, з усебічним змалюванням життя українського села. Автору роману «Повія», циклу оповідань «Як ведеться, так і живеться» (1883-1884) та ін.

Олена Пчілка (Ольга Косач, 1849-1930) – письменниця, драматург, публіцист, перекладачка, етнограф, видавець. Член-кореспондент ВУАН (1925). Книжка «Український народний орнамент» (1876) принесла славу першого в Україні знавця цього виду народного мистецтва. Видавець журналу «Рідний край» (1906-1914) з додатком «Молода Україна» (1908-1914). Співредактор першого жіночого часопису – «Перший вінок» (1889). Автор п’єс для дітей: «Весняний ранок Тарасовий» (1914), «Щасливий день Тарасика Кравченка» (1920); низки публіцистичних, літературно-критичних статей і спогадів: «М. П. Старицький» (1904), «Марко Кропивницький як артист і автор» (1910), «Євген Гребінка і його час» (1912), «Микола Лисенко» (1913), «Спогади про Михайла Драгоманова» (1926). У дослідженні українського фольклору та етнографії наукове значення мають праці: «Українські узори» (1912), «Про легенди й пісні», «Українське селянське малювання на стінах» та ін.

Богдан Ханенко (1849-1917) – колекціонер, археолог, меценат. Проводив на власні кошти археологічні розкопи переважно на території Київщини. Видав збірник «Древности Поднепровья» (1899-1907). Член Археологічної комісії, Історичного товариства Нестора Літописця та ін. наукових товариств. Купував на аукціонах європейських столиць безцінні полотна, переважно західних живописців. Зіграв головну роль у заснуванні Київського художньо-промислового й наукового музею (1904), основу експозиції якого склала власна археологічна колекція (3 145 предметів). Заповів свої зібрання мистецьких творів Києву, які склали основу колекції Київського музею західного і східного мистецтва (нині – Національний музей мистецтв ім. Б. і В. Ханенків).

Юхим Фесенко (1850-1926) – друкар, видавець. Відкрив власну друкарню в Одесі (1883), де вийшла перша одеська українська літературна збірка «Нива» (1885). Уперше надрукував зошити в лінійку. Видавництво відрізнялося прихильністю до української літератури, найбільшою кількістю виданих українських книг, багато з яких видавав на власні кошти. У 1908 р. одеська преса висловила думку, що за рівнем друкарської справи «Є. Фесенко не має собі суперників не тільки у Росії, але й за кордоном». Друкував гроші УНР (1918). У лютому 1920 р. друкарня націоналізована більшовиками.

Вікентій Хвойка (1850-1914) – археолог. Відкрив пам’ятки трипільської культури (1896), досліджував пам’ятки бронзового віку, скіфів, східних слов’ян, Київської Русі, особливо Києву, де здійснив розкопки на горі Киселівці (1894), Старокиївській горі (1907-1908). У праці «До питання про слов’ян» (1902) заявляв, що у Середньому Придніпров’ї «з незапам’ятних часів протягом цілих віків жив осілий землеробський народ арійського походження, у якому я вбачаю тільки наших предків-слов’ян, і, крім того, вважаю його терен європейською прабатьківщиною». Відіграв велику роль у заснуванні 1899 р. Київського музею старожитностей та мистецтв (тепер Національний музей історії України).

Йосип Тимченко (1852-1924) – інженер-механік, винахідник, фактично, першовідкривач кіно. 3 1880 р. керував механічними майстернями Новоросійського університету. Автор багатьох оригінальних винаходів – автоматичних, метеорологічних, фізичних і астрономічних приладів, деякі з яких неодноразово були відзначені на міжнародних виставках. Учасник створення першої моделі автоматичної телефонної станції Фрейденберга. У 1893 р. розробив скачковий механізм «слимак», принцип дії якого став основою для нового апарату «кінескопу», яким на Одеському іподромі було знято два кінофільми: «Вершник» та «Метальник списа» (1893).

Сергій Васильківській (1854-1917) – живописець, пейзажист. Типовий сюжет художника – озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку. У станкову пейзажну канву вплітав козацьку тематику: «Козак в степу» (1905), «Козак-Мамай» (1911), «Дума про трьох братів» (1915), «Козак Голота» (1915), «Похід козаків» (1917). Залишив після себе гідний набуток для українського мистецтва – майже 3 000 робіт.

Іван Горбачевський (1854-1942) – хімік, біохімік, гігієніст, епідеміолог. Професор кафедри лікарської хімії (1883-1917), ректор (1902-1903), декан медичного факультету (з перервами у 1889-1912) Карлового університету. Академік ВУАН (1925), дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1899). Першим у світі (1882) здійснив синтез сечової кислоти з гліцину; одним з перших вказав, що амінокислоти є складовими білків; встановив шляхи утворення сечової кислоти в організмі. Відкрив фермент ксантиноксидазу (1888). Запропонував нову методику визначення місткості азоту в сечі та інших речовинах. Один із фундаторів української хімічної термінології – «Увага о термінольоґії хемічній» (1905). Підготував 2 томи підручника органічної та неорганічної хімії українською мовою («Органічна хімія» видана 1924 р. в Празі).

Марія Заньковецька (Адасовська, 1854-1934) – драматична актриса, творчий шлях якої розпочався під орудою М. Кропивницького у міському театрі Єлисаветграда (1882). Уперше на професійній сцені зіграла роль Наталки в п’єсі «Наталка Полтавка». В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Брала участь у створені 1907 р. першого українського стаціонарного театру в Києві, 1918 р. Народного театру «Українська трупа під орудою М. Заньковецької» (нині Український драматичний театр ім. М. Заньковецької у Львові). У 1922 р. їй першій в УСРР присвоєно звання Народної артистки республіки. У 1923 р. зіграла роль матері у фільмі «Остап Бандура».

Іван Терещенко (1854-1903) – колекціонер, меценат. Підтримував рисувальну школу М. Мурашка – першого спеціального художнього закладу в Києві. На її облаштування й утримання (1875–1900) витратив 150 тис. руб. Почесний попечитель Київського реального та Олександрівського ремісничого училищ. Купував для своєї колекції твори переважно сучасних українських художників, які згодом склали основу сучасних національних художніх музеїв.

Амвросій Ждаха (Смаглій, 1855-1927) – художник, ілюстратор. Першим з українських графіків розпочав працю над комплексним оформленням «Кобзаря». У 1893 р. започаткував роботу на ілюстраціями до українських народних пісень на замовлення М. Лисенка. Автор видавничих знаків одеських видавництв «Матезіс», «Дніпро», «Народний стяг», київського – «Час» та робіт над ілюструванням творів П. Куліша, М. Комарова, І. Липи та ін.

Наталія Кобринська (Озаркевич, 1855-1920) – письменниця. Стояла біля витоків українського фемінізму. Ініціатор першої української жіночої організації. Співредактор першого жіночого часопису – «Перший вінок» (1889). У місті Болехів розташований Музей Н. Кобринської. Автор оповідань і повістей.

Дмитро Яворницький (1855-1940) – історик, археолог, етнограф, етнолог, письменник. У центрі наукових інтересів науковця було Запорозьке козацтво, якому він присвятив більшість своїх праць, серед яких найвідомішою є тритомна «Історія запорозьких козаків» (1897). На запрошення наукового товариства міста Катеринослава працював на посаді директора крайового історичного музею імені О. Поля (1902-1932). Для музею він придбав цінні рукописи, портрети історичних діячів, мистецькі картини, одяг запорожців, нумізматичні колекції тощо. У 1940 р., після смерті вченого, музей був названий на його честь. На картині І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» в образі писаря зображено знаного дослідника козацтва.

Григорій Ашкаренко (1856-1922) – актор, антрепренер, драматург. У 1880 р. заснував першу професійну драматичну трупу в Кременчуці (одну з перших в Україні). Трупа одна з перших на лівобережжі ставила п’єси на українські теми. Помер Г. Ашкаренко напівзабутим.

Софія Русова (Ліндфорс, 1856-1940) – педагог, прозаїк, літературознавець, одна з піонерок українського жіночого руху. У 1871 р. разом із сестрою Марією, заснувала та вела в Києві перший дитячий садок, працювала в гуртках позашкільної освіти для дорослих. Учасниця у підготовці до видання повного «Кобзаря» для видання у Празі 1876 р. Співзасновниця і співробітниця педагогічного журналу «Світло» (1910-1914). У 1913 р. в Петербурзі на першому всеросійському жіночому з’їзді виступила на захист навчання українською мовою і поставила питання про навчання рідною мовою. Професор педагогіки Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі (1923-1940). Автор праць з педагогічних питань, зокрема дошкільного виховання. Дала огляд української літератури в «Истории России в ХІХ ст.» (т. 4, 1908), досліджувала музичне мистецтво та дитячу літературу.

Микола Садовський (Тобілевич, 1856-1933) – актор, режисер, один із засновників українського професійного театру, корифей українського побутового театру. У 1888 р. організував власну трупу, яка 1898 р. об’єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів. У 1905 р. очолив у Львові театр «Руська бесіда». На базі пересувного театру посталого 1906 р. у Полтаві 1907 р. заснував перший український стаціонарний професійний театр у Києві, який діяв до 1919 р., коли переїхав до Кам’янець-Подільська. Професійний виконавець українських народних пісень.

Олександр Терещенко (1856-1911) – меценат. Надавав кошти на підтримку незаможних студентів (організатор і секретар Товариства допомоги студентам Київського університету (з 1881 р.)), гімназійної освіти (почесний попечитель 3-ї (з 1883 р.) і 1-ї (з 1905 р.) гімназій у Києві), медичних установ і музичних колективів Києва (член дирекції Київського відділу Імператорського Російського музичного товариства (з 1883 р.)), член комітетів з устрою Київського політехнічного інституту та спорудження пам’ятника Т. Шевченку в Києві тощо. В його особняку нині розташована Наукова медична бібліотека.

Іван Франко (1856-1916) – письменник, поет, критик, публіцист, філософ, сходознавець. Доктор філософії (1893), очолював філологічну секцію в Науковому товаристві імені Т. Шевченка, почесний доктор Харківського університету (1906). В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) ініціював ширше вживання назви «українці» замість «русини». «Золотий міст» між українською і світовими літературами. За стилем належить до перших реалістів української літератури; найвизначніший поет пошевченківської доби.

Федір Нестурх (1857-1936) – архітектор, педагог. Міський архітектор Одеси (1902-1920), очолював архітектурний відділ Одеського відділення Російського технічного товариства (1903-1921), голова Одеського товариства архітекторів-художників (1914-1921), професор Одеського художнього інституту (1928-1933, звільнений з роботи як «соціально чужий робочим та селянам Одеси елемент»). У своїх роботах використовував архітектурні форми модернізованих стилів (необароко, неоренесансну): Станція швидкої допомоги у Валіховському провулку (1903-1905), Міська публічна бібліотека на вулиці Херсонській (Пастера, 1904-1907), після пожеж перебудовував нинішній Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька.

Микола Гамалія (1859-1949) – мікробіолог, епідеміолог, почесний академік Академії Наук СРСР (1940), заслужений діяч науки (1934). 24 червня 1886 р. в Одесі разом з І. Мечниковим створив та очолив першу в Російській імперії (другу в світі, після Паризької, заснованої Л. Пастером) бактеріологічну станцію та вперше в Російській імперії здійснив вакцинацію людей проти сказу. У 1899-1908 рр. директор заснованого ним Бактеріологічного інституту в Одесі. У рамках його діяльності вивчав роль корабельних щурів у поширенні хвороби, а в 1901-1902 рр. керував протиепідемічними заходами під час спалаху чуми в Одесі – організував суцільну дератизацію. У 1908 р. перший довів, що висипний тиф передається через воші. Багато працював з профілактики тифів, холери, віспи та інших інфекційних захворювань. У 1910 р. вперше обґрунтував значення дезінсекції з метою ліквідації тифу. У 1910-1913 рр. видавав і редагував часопис «Гігієна і санітарія». Автор понад 300 наукових робіт. У 1954-1956 рр. вийшло друком шеститомне зібрання наукових праць.

Панас Саксаганський (Тобілевич, 1859-1940) – актор, режисер, драматург, педагог школи М. Кропивницького, корифей українського побутового театру. Народний артист УСРР (1925), СРСР (1936). Очолював Товариство українських акторів (1890-1898, 1905-1909), Державний народний театр (1918). Мав талант коміка, переважно з сатиричним забарвленням: Возний («Наталка Полтавка»), Бонавентура, Пеньйонжка, Тарабанов, Харко Ледачий («Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Суєта», «Паливода XVIII ст.» І. Карпенка-Карого), Голохвостий («За двома зайцями» М. Старицького) та ін. Автор комедій: «Лицеміри» (1908), «Шантрапа» (1914), спогадів «По шляху життя» (1935).

Дніпрова Чайка (Людмила Василевська-Березіна, 1861-1927) – поетеса, письменниця. Добре відомі її вірші, п’єси, казки, оповідання, нариси. Основні течії її творчості – тяжка селянська доля, життя інтелігенції. Для дітей писала казки, вірші, лібрето («Коза-дереза», «Кра­плі-мандрівниці», «Пан Коцький», «Весна-красна»), на основі яких М. Лисенко створив три ди­тячі опери, що були написані з 1888 до 1892 рр. («Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і весна»).

Євген Чикаленко (1861-1929) – публіцист, благодійник, меценат. Автор практичних порад для сільського господарства «Розмови про сільське хозяйство» (у 5 книгах, 1897). Фінансував видання газет «Громадська думка» і «Рада», журналу «Киевская старина», творів М. Коцюбинського, В. Винниченка та ін. Йому належить вислів: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені».

Микола Пимоненко (1862-1912) – художник-живописець, Учень М. Мурашка і Й. Будкевича. Академік живопису Петербурзької академії мистецтв, дійсний член Товариства пересувних художніх виставок, член Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури, автор багатьох картин на сільську та міську тематику. Один із перших в українському малярстві поєднав побутовий жанр з поетичним національним пейзажем («Ворожіння» (1893), «До дому» (1894), «Сінокіс» (1900), «Брід» (1901), «Українська ніч» (1905) та ін.). У творчості свідомо уникав трагічних сюжетів.

Борис Грінченко (1863-1910) – письменник, педагог, історик, лексикограф, літературознавець, етнограф, публіцист. Один із засновників Братства тарасівців (1891), один із організаторів і керівників «Просвіти» та активний діяч Київської громади. Редактор низки українських періодичних видань. Укладач тлумачного «Словаря української мови» у 4 т. (1907-1909). Автор перших підручників з української мови й літератури, «Рідного слова» – книжки для читання в школі. Найяскравіший твір – вірш «Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн» (1898).

Ольга Кобилянська (1863-1942) – письменниця, публіцист. Одна з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині» (1894), мету цього руху обґрунтувала в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Ці думки виявилися в ранніх творах: «Гортенза...» (1880), «Вона вийшла заміж» (1886-1887) та ін. Картини з життя села дала в новелах «Банк рустикальний», «У св. Івана», «Час» (1895), «Некультурна» (1897), «На полях» (1898). Визначним досягненням української літератури, вагомим внеском письменниці у розробку теми землі у світовій літературі є повість «Земля» (1895-1901).

Михайло Коцюбинський (1864-1913) – письменник-прозаїк, один із перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Важливим моментом його світоглядно-письменницької еволюції було оповідання «Лялечка» (1901), де він постав визначним майстром психологічного аналізу. Провідним жанром малої прози після 1901 р. стає соціально-психологічна новела. Повісті «Fata morgana» (1904 і 1910), «Тіні забутих предків» (1911), новели «Intermezzo» (1908), «Коні не винні» (1912) та ін. Голова Просвіти в Чернігові, один із активних діячів Братства тарасівців.

Софія Окуневська-Морачевська (1865-1926) – перша українка Галичини, що здобула університетську освіту (1896). Отримала звання доктора медицини Цюріхського університету. Перша жінка-лікар в Австро-Угорщині. Праобраз героїні твору О. Кобилянської – «Доля чи воля?».

Григорій Алчевський (1866-1920) – композитор, педагог-вокаліст, піаніст. У Харкові організував оркестр балалайників. Серед його творів – симфонічна картина «Альоша Попович» (1907), обробки українських та російських народних пісень, солоспіви на слова Т. Шевченка («Чого мені тяжко, чого мені нудно»), I. Франка («Безмежнеє поле»), Лесі Українки («Не дивися на місяць весною», «Стояла я і слухала весну») та ін. Автор навчальних посібників «Вокальная техника в ежедневных упражнениях» і «Таблицы дыхания для певцов и их применение к развитию основных качеств голоса» (1907, 1908), які популярні серед спеціалістів до сьогодення.

Михайло Грушевський (1866-1934) – історик, організатор науки, публіцист. Професор Львівського університету (завідувач кафедри історії України (1894-1914)), голова Наукового товариства імені Т. Шевченка (1897-1913), історико-філософської секції та Археографічної комісії (1896-1913) при ньому, засновник Українського наукового товариства. Дійсний член Чеської академії наук (1914), Української академії наук (1923) і Академії наук СРСР (1929). Автор майже двох тисяч надрукованих праць. 10-томна фундаментальна праця «Історія України-Руси» (1895-1933) містить виклад історії України від прадавніх часів до другої половини ХVII ст. та справила вплив на формування української історіографії новітнього часу. Повне зібрання творів М. Грушевського – найповніше 50-томне видання творчої спадщини вченого і громадського діяча (опубліковані й неопубліковані твори, епістолярна і мемуарна спадщина, архів).

Микола Вороний (1871-1938) – письменник, перекладач, поет, режисер, актор, театрознавець. Один із засновників і режисерів Українського національного театру (1917). Режисер українського театру товариства «Руська бесіда». Викладав в драматичній школі (деякий час був директором) при Музичному інституті ім. М. Лисенка, у Харківському музично-драматичному інституті. 7 червня 1938 розстріляний за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області.

Василь Стефаник (1871-1936) – письменник, майстер експресіоністичної новели. Започаткував в українській літературі експресіонізм, стиль який передбачає зображення внутрішнього через зовнішнє, зацікавлення глибинними психологічними процесами. Автор новел «Діточа пригода», «Вона – земля», «Марія», «Сини», в яких порушено гострі проблеми національної долі українців; книги «Оповідання» (1919), збірок новел «Дорога» (1901), «Кленові листки» (1924), «Земля» (1926) та ін.

Леся Українка (Лариса Косач-Квітка, 1871-1913) – перекладач, писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Працювала у ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу). Твори: «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911), «Бояриня» (1913) та ін.

Соломія Крушельницька (1872-1952) – оперна співачка, педагог. У 1893 р. дебютувала на сцені Львівської опери. Навчалася в майстрів оперного співу Італії. Із 1895 р. виступала в усіх великих операх Європи і Америки (пісні виконувала 8 мовами). На сцені її партнерами були Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін. За життя її було визнано найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, звання «Вагнерівська примадонна» XX ст. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй».

Дата добавления: 2014-10-31