Тема 6. Українська культура у ХХ ст. 1 страница

Володимир Вернадський (1863-1945) – філософ, природознавець, засновник неосфери, біосфери, геохімії, біогеохімії, радіогеології, космізму. Один із засновників та перший президент Всеукраїнської академії наук (ВУАН, 1918). Засновник наукової бібліотеки в Києві (нині названої його ім’ям). Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Академік Петербурзької (1912), Паризької, Чеської академій наук, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Автор статті «Українське питання і російська громадськість» (1915).

Віталій Боровик (Боровиков, 1864-1937) – публіцист, поет, перекладач, фольклорист. Один із фундаторів Братства тарасівців. Член одеської «Громади». У 1919 р. один з ініціаторів створення української державної бібліотеки в Одесі. Автор публіцистичних творів «Вісті з Волині» (1889), «З України: Мужицький рай у Росії» (1893) та ін. Вірші «Мати-українка» і «До сина» вміщено в збірці «Акорди» (1903) – «Антологія української лірики від смерті Шевченка». Збирав матеріали для тлумачного словника української мови (картотека налічувала понад 300 тисяч статей). Заарештовано органами НКВС, розстріляно 28 грудня 1937 р.

Митрополит Василь (Липківський, 1864-1937) – проповідник, педагог, публіцист, письменник, перекладач, перший митрополит Київській і всієї України відродженої 1921 р. Української автокефальної православної церкви. Останній настоятель та доглядач Софії Київської (1919-1927). За визначенням академіка А. Кримського – «апостол українського релігійно-національного відродження». Здійснив численні переклади на українську мову богослужбової та релігійної літератури. Автор «Історії Української церкви». Розстріляний за вироком «трійки» НКВС. Точне місце поховання невідоме.

Андрій Шептицький (1865-1944) – митрополит Української греко-католицької церкви. Заснував Український національний музей у Львові (1905). У 1914 р. під час окупації Галичини російськими військами був вивезений до Російської імперії. За його ініціативою було засновано Львівську греко-католицьку академію (1928, на той час єдиний український виш у Польщі), Богословське наукове товариство (1929), Український католицький інститут церковного з’єднання імені Митрополита Рутського (1939). У пастирських посланнях виступав проти нацизму. Двічі звертався з протестом щодо нищення єврейського населення на Галичині до рейхсфюрера СС Гіммлера. За згодою митрополита значна кількість євреїв переховувалась у греко-католицьких монастирях і, безпосередньо, у митрополичій резиденції.

Кирило Студинський (1868-1941) – філолог-славіст, літературознавець, мовознавець, фольклорист, письменник. Доктор філософії (1894), член ВУАН (з 1929, виключений 1934 р. «за контрреволюційну діяльність», 1939 р. відновлений у членстві). Директор Філологічної Секції і голова Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1923-1932). Працював у комісії з укладання «харківського правопису» (1928). Автор понад 500 праць: «Пам’ятки полемічного письменства кін. XVI і поч. XVII в.» (1900), «До історії взаємин Галичини з Україною» (1906), «В пятьдесятилітє смерти Т. Шевченка» (1911) та ін., поезій, оповідань тощо.

Євген Патон (1870-1953) – механік, інженер, вчений у галузі мостобудування і зварювання, містобудування та будівничної механіки. Завідував кафедрою Київського політехнічного інституту (1904-1938). В Академії наук України організував кафедру інженерних споруд (1929), на базі якої 1934 р. створив Інститут електрозварювання (у 1934-1953 рр. – директор, який нині названий його ім’ям). Герой Соціалістичної праці (1943), лауреат Сталінської премії. Відомий роботами над питаннями статики споруд та конструювання залізничних мостів. Керівник та автор понад 50 проектів залізничних клепаних мостів. Автор понад 350 наукових праць.

Агатангел Кримський (1871-1942) – історик, сходознавець, фольклорист, славіст, літературознавець, перекладач, письменник, академік і секретар ВУАН. Один із найвизначніших світових дослідників Сходу. Автор численних праць з історії та культури арабських країн, Ірану, Туреччини та ін., семітології, історії, ісламу, української філології («Українська граматика» (1907-1908), «Нариси з історії української мови» (1922)) тощо. Збірка його поезій «Пальмове гілля» (1901) містить оригінальні вірші дослідника та переклади арабських поезій українською мовою (володів 68 мовами). У 1941 р. заарештовано НКВС, звинувачено в антирадянській націоналістичній діяльності та ув’язнено в одній із тюрем в Кустанаї (тепер Казахстан). Помер в ув’язнені 1942 р. Ім’я вченого міститься у затвердженому XVI сесією Генеральної асамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу.

Василь Кричевський (1872-1952) – художник, архітектор, графік, вважається творцем нового (модерного) українського стилю в архітектурі. Перший ректор Української академії мистецтв (1917-1918). Керував мистецькою частиною зйомок фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється», «Звенигора» (1925-1927), «Назар Стодоля» (1935-1936), першого в Україні кольорового фільму «Сорочинський ярмарок» (1937). Індивідуальна виставка в Києві 1940 р. мала 1055 експонатів. Збирав предмети української народної творчості, зкомплектував одну з найбагатших колекцій цього типу в Україні (згоріла під час артилерійського обстрілу більшовиками 1918 р.). Автор першого будинку, спорудженого у стилі українського архітектурного модерну (дім І. Щітківського у Києві, 1907-1908) та ін. Ініціатор та автор реставрації, художнього оформлення, складання художніх проектів кімнат, майстерні й саду Меморіального будинку-музею Т. Шевченка (1923-1924). Автор Великого і Малого державних гербів, Великої державної печатки, Державного кредитового білету УНР, розроблених на основі Володимирового Тризуба (1918).

Володимир Дурдуківський (1874-1937) – педагог, літературознавець, мовознавець. Академік (1919), співробітник Історично-філологічного відділу та брав участь у роботі Науково-педагогічного товариства при ВУАН. Директор Першої трудової школи у Києві. Заарештований 1929 р. за справою «СВУ». Страчений 1937 р.

Іван Шовгенів (1874-1943) – гідротехнік, меліоратор, педагог, організатор водного господарства України. Професор Київського політехнічного інституту (1918-1920). Професор (1922-1928) та перший ректор (1922-1925, 1926-1927) Української господарської академії (Чехословаччина). Опублікував близько 50 праць з різних галузей водного господарства, серед інших: «Водне господарство в басейні р. Дніпра на Україні» (1936); «Водне господарство на українських землях в Європі» (1941). Автор низки підручників з гідромеханіки.

Володимир Філатов (1875-1956) – офтальмолог, хірург, винахідник, поет, художник, мемуарист, дійсний член Академії наук УРСР (1939) та Академії медичних наук СРСР (1944). Професор та завідувач кафедри очних хвороб Одеського медичного університету (1919-1956). Засновник та перший директор (1936-1956), Інституту очних хвороб і тканинної терапії НАМН України. Автор близько 460 наукових праць та монографій. Член редакційних колегій багатьох журналів, відповідальний редактор періодичного видання «Офтальмологический журнал». Захисник церковних пам’яток від наруги радянського режиму.

Сергій Єфремов (1876-1939) – літературний критик, історик літератури, публіцист, один із творців української журналістики, ідеолог і теоретик національного руху. Дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка, Української академії наук (1919), віце-президент ВУАН (1922). Автор близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка (1907), І. Франка (1913), Т. Шевченка (1914), М. Коцюбинського (1922), І. Нечуя-Левицького (1924), І. Карпенко-Карого (1924), Панаса Мирного (1928) та ін. З найвизначніших досягнень стала праця в галузі наукового шевченкознавства і, зокрема, видання «Щоденника» і «Листування» Т. Шевченка (1927-1928). Історико-літературні погляди найповніше представлені в фундаментальній праці «Історія українського письменства» (1911). Репресований 1930 р. в результаті сфабрикованого процесу «Спілки визволення України». Реабілітований 1989 р.

Сергій Уточкін (1876-1916) – льотчик-випробувач, спортсмен і екстремал. Зробив десятки демонстраційних польотів у багатьох містах Російської імперії. Один із перших авіаторів і льотчиків-випробувачів Російської імперії. Багатосторонній і талановитий спортсмен (у 15 видах спорту) – фехтувальник, плавець, яхтсмен, боксер, футболіст, вело-, мото- і автогонщик тощо. Один із перших одеських футболістів, перший, кого прийняли до одеської футбольної команди ОБАК («Одеський британський атлетичний клуб»), де тоді виступали тільки англійці. Заснував в Одесі два футбольні клуби і обирався капітаном одного з них. Чемпіон Одеси у змаганнях з ковзанярського спорту, тенісу, фехтування, веслування, плавання, боксу й боротьби. Неодноразовий чемпіон і рекордсмен Російської імперії, призер міжнародних змагань в Європі.

Микола Макаренко (1877-1938) – археолог, мистецтвознавець. Директор (1920-1925) Музею мистецтв ВУАН (нині – Національний музей мистецтв ім. Б. та В. Ханенків). У 1934 р. заарештований за відмову підписати акт на знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря. Після арештів 1936 і 1937 рр., убитий 1938 р.

Гнат Хоткевич (1877-1938) – письменник, актор, мистецтвознавець, історик, бандурист, композитор, етнограф, педагог, театральний діяч, винахідник. Розробив власний проект дизельного поїзду (1901), на 30 років раніше від американського аналогу. Організатор першого відомого виступу ансамблевого виконавства на бандурі (1902). Заснував перший в Україні робітничий театр (1903). Видав перший підручник гри на бандурі (1909). Редактор літературного журналу «Вісник культури і життя» (1913). Керував класом бандури у Харківському музично-драматичному інституті (1926-1932). Художній керівник Полтавської капели бандуристів (1928-1932), яка стала першим радянським колективом, який отримав контракт на гастролі у Північній Америці. Автор оповідань «Блудний син» (1898), «Різдвяний вечір» (1899); циклу «Життєві аналогії» (1897-1901), збірки «Гірські акварелі» (1914); низки оповідань під назвою «Гуцульські образки» (1931), повісті «Авірон» (1928), роману «Берестечко», романтичної повісті «Камінна душа» (1911), п’єс «Довбуш» (1909), «Гуцульський рік» (1910), «Непросте» (1911), «На залізниці» (1925), «О полку Ігоревім» (1926), «Богдан Хмельницький» (1929); наукових розвідок «Григорій Савич Сковорода» (1920), «Народний і середньовічний театр у Галичині» (1924), «Музичні інструменти українського народу» (1930), «Театр 1848 року» (1932), десятків кіносценаріїв тощо. Найпопулярніший письменник в Україні, про що свідчить видання «Творів» у 8 т. (1928-1932). Зіграв у фільмі «Назар Стодоля» роль кобзаря Кирика (1937). Автор близько 600 музичних творів: романсів, хорів, струнних квартетів, творів для бандури та оркестру бандур. У 1931 р. всі композиції були заборонені і виключені з виконавської практики. Особливою трійкою НКВС по Харківській області 1938 р. засуджений до розстрілу.

Борис Іваницький (1878-1953) – лісознавець, журналіст, педагог. Професор і ректор (1925-1926, 1928-1935) Української господарської академії (Чехословаччина). Професор (1945-1952) і ректор (1947-1952) Українського технічно-господарського інституту (Німеччина). Автор першої праці українською мовою з питань лісівництва – «Як збутися ярів та пісків» (Київ, 1907). Створив школу українських лісівників. Праці з лісознавства: «Ліси й лісове господарство на Україні» (два томи, 1936-1939), «Курс лісівництва», «Дендрологія» та ін.

Степан Тимошенко (1878-1972) – вчений-механік. Основоположник теорії міцності матеріалів, теорії пружності та коливань. Професор Київського політехнічного інституту (1906-1911, 1917-1920), Загребського політехнічного інституту (1920-1922), Мічиганського університету (1927-1936), Стенфордського університету (1936-1960). Один із організаторів і перших академіків Української академії наук, при якій організував та очолив Інститут технічної механіки (тепер Інститут механіки ім. С. Тимошенка НАН України). Дійсний член Національної академії наук США (1940). Основоположник школи прикладної механіки в США. Автор теорії балок, праць: «Стабильность плит при сжатии» (1908), «Про стійкість пружних систем» (1910),«Курс сопротивления материалов» (1911).

Микола Борецький (1879-~1935) – другий митрополит відродженої 1921 р. Української автокефальної православної церкви. У 1918 р. єпископом Російської Православної Церкви Піменом заборонено священнослужіння через використання у службі української мови. 17 червня 1930 р. заарештований. Судова «трійка» при колегії ГПУ УСРР 4 липня ухвалила вирок – ув’язнити у концтаборі терміном на 8 років. Відмовився підписати заяву до папи Римського про відсутність в СРСР переслідування за віру. Подальша доля невідома.

Федір Кричевський (1879-1947) – художник, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР (1940). Один із засновників і другий ректор Української академії мистецтв (1918, 1921-1923). Викладав у художньому училищі (1913-1917), Українській академії мистецтв (1918-1922), Київському художньому інституті (1924-1932, 1934-1941). Голова Спілки митців України. Заарештований НКВС і засланий до селища Ірпінь (Київ. обл.), де й помер з голоду. Монументальний триптих «Життя» (1927) є найяскравішим зразком українського модернізму з елементами ар нуво та українського релігійного живопису (площинність, локальні фарби, порожне тло). Полотно «Наречена» (1910) – один із найзначніших творів українського живопису поч. ХХ ст. Картини: «Три віки» (1913), «Довбуш» (1932).

Володимир Винниченко (1880-1951) – прозаїк, драматург, художник. Автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (1922-1924). Збірник новел «Краса і сила» (1906) став бестселером і ввійшов до золотого фонду нової української літератури. П’єси «Брехня», «Чорна Пантера та Білий Ведмідь» (1911), «Закон», «Гріх» ішли на багатьох західноєвропейських сценах. Романи «Чесність із собою», «Записки кирпатого Мефістофеля» та ін. твори стали класикою світової літератури. В оповіданнях автор виявив високу майстерність – уміння живо, вільно, захоплюючи розповідати та яскраво, художньо показувати. Його літературна спадщина – золотий фонд України. П’ятий Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (1921) оголосив В. Винниченка ворогом народу, внаслідок чого в роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Однак нині важливим є берегти його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну...».

Олена Левчанівська (Гродзинська, 1881-1940) – педагог. У 1918-1919 рр. викладала в школі для дорослих, брала участь у виданні газет «Волинська газета» і «Громадянин». Очолювала добродійну секцію товариства «Просвіта», організовувала школи та викладала в них. Єдина жінка-депутат сенату Польщі (1922-1927). Відстоювала національну культуру української меншини у Польщі. У 1939 р. заарештована органами НКВС, 1940 р. розстріляна.

Сергій Тимошенко (1881-1950) – архітектор, педагог. Один з ініціаторів створення Українського архітектурного інституту (1919), професор (1924-1929) Української господарської академії (Чехословаччина, ректор у 1927-1928) і Української студії пластичного мистецтва в Празі. Головний архітектор сільськогосподарського будівництва на Волині (1930-1939), перший голова Товариства прихильників православної освіти й охорони традицій православної віри ім. П. Могили. З численних проектів здійснено близько 400 будов. Прагнучи відродження українського стилю, базувався на спадщині українського мистецтва, зокрема на мурованій архітектурі українського бароко (будинок міського училища ім. Т. Шевченка (Харків), церкви у передмістях Львова Клепарові та Левандівці, монастир Студитів у селі Зарваниці, храм Успення Богородиці (Борислав), відновлено братську церкву у Луцьку та ін.

Михайло Бойчук (1882-1937) – художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1912) і Українського наукового товариства (1917). Заклав основи монументального мистецтва в Україні. Учасник заснування Української академії мистецтв (1917), професор майстерні монументального живопису. Засновник Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ, 1925), що об’єднувала бойчукістів, які прагнули до національної своєрідності українського мистецтва. Ці ідейно-художні принципи не вкладалися в рамки «радянського мистецтва». Заарештований 1936 р. за звинуваченням у «контрреволюційній організації» й «шпигунстві». Розстріляний 1937 р. у Києві. Монументальні твори радянського часу знищені.

Давид Бурлюк (1882-1967) – художник-футурист, поет, теоретик мистецтва, літературний і художній критик, видавець. Серед картин митця є твори, присвячені Батьківщині – «Святослав», «Запорожці у поході», «Козак Мамай», «Рибалки», «Тарас Шевченко» та ін. Відомий як лідер вітчизняного футуризму (маніфест «Ляпас громадському смаку»). Один із чільних творців українського модернізму. У музеях і приватних збірках України збереглося лише 35 робіт. Принаймні стільки вдалося зібрати 1998 р. у Національному художньому музеї, де проводили виставку провідного футуриста. Деякі з його художніх полотен є в Сумському художньому музеї. Основна частина творів зберігається у меморіальному музеї художника у Нью-Йорку.

Митрополит Іларіон (Іван Огієнко, 1882-1972) – історик, мовознавець, лексикограф, педагог. Дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (1922). Доктор філософії за працю: «Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560 р.» (1931). Засновник і перший ректор Кам’янець-Подільського державного університету (1918), де читав курс лекцій «Українська культура». Автор праць: «Історія української культури» (1918), «Український стилістичний словник» (1924), «Історія українського друкарства» (1925), «Костянтин і Мефодій. Їх життя та діяльність» (1926), «Нариси з історії української мови. Система українського правопи­су» (1927), «Пам’ятки старослов’янської мови X-XI віків» (1929), «Історія української літературної мови» (1950), «Граматичні основи української лі­тературної мови» (1951), «Український літера­турний наголос» (1952) та ін.

Михайло Слабченко (1882-1952) – історик, правник. Академік ВУАН (1929). Голова соціально-історичної секції Одеського наукового товариства при Всеукраїнській академії наук (1926) – першого українознавчого осередку в Одесі. Засновник одеського осередку української історичної науки в Одесі (1926) – секція Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури при Одеському інституті народної освіти. Основні студії присвячені історії права та господарства Гетьманщини й Запоріжжя ХVІІ-ХVІІІ ст. Засуджено на процесі «СВУ» (1930) й заслано на Соловки.

Микола Холодний (1882-1953) – ботанік, фізіолог, мікробіолог, еколог. Член-кореспондент (1925), дійсний член (1929) АН УРСР. Заслужений діяч науки УРСР (1944). Засновник вітчизняної школи фізіології рослин. Завідувач відділу Інституту ботаніки АН УРСР (1931-1949), якому 1971 р. надано його ім’я. Автор понад 200 праць, присвячених питанням фізіології, анатомії та екології рослин, філософським проблемам природознавства, мікробіології та ґрунтознавства.

Михайло Жук (1883-1964) – графік, живописець, майстер кераміки, поет, прозаїк, драматург, художній критик. Професор і проректор Одеського художнього інституту. Автор понад 200 портретів українських митців. Редактор рубрики з історії українського живопису в одеському україномовному журналі «Шквал» (1926-1930).

Григорій Голоскевич (1884-1935) – мовознавець. Укладач «Правописного словника» (перший найкращий і найповніший орфографічний словник української мови; 40 тисяч слів, 7 видань: 1914-1930; перевидано 1952 р. в Нью-Йорку). Заарештовано 1929 р. У 1930 р. за справою «СВУ» засуджено до 5 років позбавлення волі. Загинув за нез’ясованих обставин.

Ганна Чикаленко-Келлер (1884-1964) – журналістка, перекладач, бібліограф, публіцист, фейлетоніст, перекладач, журналіст. Дописувала до «Ради» і «Літературно-наукового вісника». Перекладала з чужих мов на українську й з української на французьку. З 1931 р. працювала в університетській бібліотеці в Тюбінгені (Німеччина), де знайшла один із двох відомих першодруків праці Ю. Дрогобича «Прогностикон» (1483).

Михайло Гордієвський (1885-1938) – педагог, історик, психолог, філософ, теоретик української державності. Професор Одеського інституту народної освіти (1921-1930), Одеського державного університету (1934-1938). Завідувач науково-дослідної кафедри педагогіки і педології при ОІНО (1927–1930), голова товариства, педагогічної секції та підсекції історії педагогіки Одеського наукового товариства при ВУАН (1926-1930). У 1938 р. заарештований, засуджено до розстрілу. Темами наукових досліджень були соціально-педагогічні ідеї Г. Сковороди і Й. Песталоцці («Кант і Песталоцці», 1928) та ін.

Володимир Тимошенко (1885-1965) – економіст, педагог. Дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, керівник Інституту економічної кон’юнктури Української академії наук (1918-1919). Професор Українського вільного університету (1922-1926), Української господарчої академії (1922-1926), Корнельського університету (1926-1928), Мічіґанського університету (1928-1934), Стенфордського університету (1936-1950). Автор понад 50 праць: «L’Ukraine et la Russie dans leurs rapports économiques» (1919), «Картелі і трести: модерні форми організації промисловості» (1923), «Світове господарство» (1924) та ін.

Іван Крип’якевич (1886-1967) – історик культури. Академік АН УССР (1958), заслужений діяч науки УССР (1961). Завідувач відділом історії України (1951-1967) та директор Інституту суспільних наук АН УССР у Львові (1953-1967). Праці: «Матеріали до історії української козаччини» (1914), «Українська історіографія» (1923), «Студії над державою Б. Хмельницького» (1925-1931), «Історія української культури» (1937), «Історія українського війська» (1936) та ін.

Григорій Холодний (1886-1938) – математик, астроном, учасник розробки головних засад розвитку української термінології, редагуванні термінологічних словників.. Штатний працівник (1924), науковий секретар (1925) природничого відділу Інституту української наукової мови ВУАН, з 1926 р. – керівник Інституту та редактор його органу – «Вісник ІУНМ». Заарештований 1929 р. під час процесу «СВУ». Засуджений до 8 років. У 1938 р. засуджений до страти. Автор праць: «Словник української фізичної термінології» (1918, редагування), «Словник математичної термінології» (1931, співавтор Ф. Калинович), «Словник фізичної термінології. (Проєкт)» (1932, вийшов без згадування авторів).

Олександр Архипенко (1887-1964) – скульптор, живописець, графік, теоретик мистецтва, родоначальник так званого скульпт-живопису, один із засновників кубізму в скульптурі. Український «Пікассо в скульптурі». Творчий доробок – понад 1000 скульптур-шедеврів, портретів, малюнків, ескізів, скульпт-живопис тощо. Автор пам’ятника-погруддя Т. Шевченку (1957, Нью-Йорк). 130 персональних виставок у різних куточках світу – й жодної за життя на Рідній землі! Його твори представлені в багатьох музеях Європи, США.

Іван Кавалерідзе (1887-1978) – скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно, «український Мікельанджело ХХ ст.». Народний артист УРСР (1969). Працював художником, сценаристом і режисером на Одеській (1928-1933) і Київській (1934-1941) кіностудіях, режисером-постановником на Київській кіностудії (1957-1962). Як кінорежисер поставив фільми «Злива» (1929), «Коліївщина» (1933, Одеська кіностудія) – перша звукове кіно в Україні, «Наталка Полтавка» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958) та ін. Автор пам’ятників княгині Ользі (Київ, 1911), Тарасу Шевченку (Ромни, 1918, Полтава, 1925, Суми, 1926), Б. Хмельницькому (1962, в Кобеляках).

Лесь Курбас (1887-1937) – актор, драматург, режисер, теоретик театру, публіцист, перекладач, педагог. Народний артист УРСР (1925). Організатор студії молодих акторів – «Молодий театр» (1917). Засновник політичного (1922-1926) і філософського (1926-1933) театрів в Україні. У виставах філософського театру «Березіль» (1922, Київ-Харків) малював всесвіт, де головним ставала особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. У листопаді 1922 р. у Києві в державному народному театрі відбулася прем’єра вистави Т. Шевченко «Гайдамаки». У червні 1924 р. Всеукраїнське кіно-фото управління запросило його на один рік режисером до Першої державної одеської кінофабрики. Багато чого з творчих пошуків Л. Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Радянська влада вислала його на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, а згодом на Соловки. 3 листопада 1937 р. після повторного суду його було розстріляно. У 1957 р. посмертно реабілітовано.

Антон Макаренко (1888-1939) – педагог, письменник, один із засновників системи дитячо-підліткового виховання. Здійснив у педагогічній практиці дослід, який не має прикладів, масового перевиховання дітей-правопорушників в трудовій колонії ім. М. Горького (1920-1928, під Полтавою, з 1926 р. в Куряжі поблизу Харкова) і дитячій комуні ім. Ф. Дзержинського (1927-1935, в передмісті Харкова). Розробляв теорію і методику виховання в колективі, теорію сімейного виховання. Рішенням ЮНЕСКО (1988) один з чотирьох педагогів, що визначили спосіб педагогічного мислення у ХХ ст. «Педагогическая поэма» (1925-1935).

Василь Чечвянський (Губенко, 1888-1937) – письменник-гуморист, довголітній співредактор і секретар журналу «Червоний Перець»; член літературних організацій «Плу г» і ВУСПП. У 1936 р. заарештований, 1937 р. винесено вирок про розстріл. Збірки гуморесок: «Царі природи» (1928), «Ех, товариші…» (1928), «Кадило» (1929), «Між іншим» (1929), «Переливання крови» (1929), «Фактор» (1930), «Не вам кажучи», «Пародії», «Республіканці» (1930), «Нещасні» (1933), «Утилю – путьовку!» (1934) та ін.

Гнат Юра (1888-1966) – театральний режисер, актор театру і кіно. Народний артист УРСР, Народний артист СРСР (1940). Керівник і режисер (1920-1961) Театру ім. І. Франка створеному у Вінниці, перенесеному 1923 р. до Харкова, а 1926 р. до Києва. Викладав з перервами в Київському театральному інституті (1938-1961). Знімався у фільмах «Прометей» (1936), «Кармелюк» (1938), «Тарас Шевченко» (1951), «Мартин Боруля» (1953), «Сто тисяч» (1958) та ін.

Остап Вишня (Павло Губенко, 1889-1956) – письменник, новеліст, класик сатиричної прози ХХ ст., самобутній майстер української сатири і гумору. Запроторений до таборів ГУЛАГу (1933-1943). Висміював слабість в українців інстинкту громадської і національної єдності, їхню інертність, всі анахронічні риси в психології та мисленні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні. Твори: «Чухраїнці» (1926), «З енітка» (1944), «Як варити і їсти суп із дикої качки» (1945), «Вальдшнеп» (1945), «У ніч під Новий Рік» (1950), «Перший диктант» (1955), збірка «Мисливські усмішки» (1956) та ін.

Ігор Сікорський (1889-1972) – інженер-авіаконструктор. У 1908-1912 рр. побудував у Києві 6 моделей літаків та гелікоптер. У 1911 р. – на літаку власної конструкції «С-5» здав іспит на звання пілота та встановив 4 всеросійських рекорди, здійснював показові польоти, катав пасажирів. У 1911 р. на літаку власної конструкції «С-6» встановив світовий рекорд швидкості польоту з двома пасажирами – 111 км/год. Автор літаків-велетнів «Руський Витязь» (1913) і «Ілля Муромець» (1914). У 1925-1940 рр. – розробив серію надзвичайно успішних літаків, які принесли США престиж та рекорди. Спроектував перший у світі гелікоптер «VC-300» (1939). Конструктор першого в США літака-амфібії.

Єлизавета Скобцова (Пиленко, 1891-1945) – поетеса, богослов, мемуарист. Автор збірки віршів «Скіфські черепки» (1912), «Рут» (1916), «Вірші» (1937), філософської повісті «Юралі» (1915) та ін. У 1932 р. у Франції прийняла чернечий постриг з ім’ям на честь святої Марії Єгипетської. Організувала благодійне і культурно-просвітницьке товариство «Православне діло», гуртожитки для бездомних і хворих, рятувала людей від арештів під час фашистської окупації. Меморіальним центром Яд Вашем посмертно присвоєно звання «праведник світу» (1985). Канонізована Константинопольським патріархатом як преподобномучениця (2004).

Дата добавления: 2014-10-31