Тема 6. Українська культура у ХХ ст. 2 страница

Милена Рудницька (1892-1976) – педагог, публіцист. У 1921-1928 рр. викладачка Вищих педагогічних курсів у Львові. У 1930-ті рр. професор Високого педагогічного інституту у Львові. Організаторка українського феміністичного руху. Захищала інтереси української національної меншини Польщі у Лізі Націй. Очолювала Союз українок (1929-1938), Всесвітню спілку українок (1934-1939).

Микола Зеров (1890-1937) – поет, літературознавець, аналітичний критик, полеміст, лідер «неокласиків», майстер сонетної форми і перекладач античної поезії. У 1935 р. заарештовано, засуджено на 10-річне ув’язнення. Твори: «Нова українська поезія. Антологія» (1920) та ін.

Павло Тичина (1891-1967) – поет, перекладач, публіцист. Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936-1939, 1941-1943). Твори: збірки «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», «Партія веде» (1933). На твори, писані на замовлення партії, відгукнувся О. Олесь віршем-докором «І ти продався їм, Тичино...» (1928).

Микола Куліш (1892-1937) – поет, письменник, режисер, редактор, педагог. Драматург, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва ХХ-ХХІ ст. У 1934 р. заарештовано, засуджений до 10 років. У 1937 р. розстріляний. Твори: п’єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру; комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) – гостра сатира на партійних кар’єристів; комедія «Отак загинув Гуска» (1925) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п’єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929), тема яких – облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил – комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-1918 рр., де використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп). П’єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай, село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори Куліша гостро критикувала офіційна критика, більшість яких були поставлені на сцені театру «Березіль».

Ярослав Пастернак (1892-1969) – археолог. Провів розкопки (1934-1941) на терені княжого Галича, де відкрив Успенський собор з саркофагом Ярослава Осмомисла. Професор греко-католицької Богословської Академії (Львові, 1936-1939, 1942-1944), професор і завідувач кафедри археології Львівського університету (1939-1941), старший науковий співробітник Львівського відділу Інституту археології АН УРСР (1940-1941). Професор Українського вільного та Боннського університетів. Від 1949 р. у Торонто.

Йосиф Сліпий (Коберницький-Дичковський, 1892-1984) – єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Римо-католоцької церкви; з 1 листопада 1944 р. митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, з 23 грудня 1963 р. Верховний архієпископ Львівський – предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. У 1946 р. звинувачений у «ворожій діяльності проти УРСР, співпраці з німецько-фашистськими окупантами», засуджений до ув’язнення. Після 18 років каторги звільнений 1963 р. (завдяки тиску президента США Джона Кенеді та Папи Павла І). Виїхав до Риму, де розпочав відбудову української церкви. Фундатор Українського католицького університету.

Василь Василько (Міляєв, 1893-1972) – режисер, актор, театрознавець, педагог. Вихований на традиціях реалістичного народного театру. З колективами «Молодого театру» та «Березіля» (1918-1926) пов’язані кращі ролі, перші режисерські спроби. Разом з Л. Курбасом брав участь у постановці вистави за Т. Шевченком «Гайдамаки». Успіх принесла втілена ним на сцені «Березіля» вистава М. Старицького «За двома зайцями» (1925). Він став одним з найпопулярніших режисерів України, роботи якого відзначалися яскравою театральною формою. У Харківському Червонозаводському театрі здійснив постановку комедії-феєрії І. Кочерги «Марко в пеклі» (1929). У Чернівецькому театрі режисер уперше здійснив інсценізацію творів О. Кобилянської «Земля» і «У неділю рано зілля копала...» (1955). У 1928-1956 рр. (з переривами) головний режисер Одеського академічного українського музично-драматичного театру, з 1995 р. названий його ім’ям. Автор праць: «Любов Павлівна Ліницька» (1957), «В. Ф. Левицький» (1958), «Микола Садовський та його театр» (1962), «Фрагменти режисури» (1967), «Театру віддане життя» (1984), «Інсценізація» (1987) та ін. Один із засновників Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України (1923).

Данило Демуцький (1893-1954) – фотограф, кінооператор. Оператор Одеської кінофабрики. Був заарештований 1932, 1934, 1938 рр. Автор робіт: «Вася-реформатор» (1926, у співавт.), «Свіжий вітер», «Ягідка кохання» ( 1926, у співавт.), «Два дні», «Примха Катерини II», «Лісова людина» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Фата морґана» (1931, у співавт.), «Іван» (у співавт.), «На великому шляху» (1932), «Подвиг розвідника» (1947), «У мирні дні» (1950), «Тарас Шевченко» (1951, у співавт.), «Калиновий гай» (1953, у співавт.).

Микола Хвильовий (Фітільов, 1893-1933) – прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Член-засновник багатьох літературних організацій – «Гарт» (1923), «Урбіно» (1924), ВАПЛІТЕ (Всеукраїнська академія пролетарських літераторів, 1926, віце-президент), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), «Пролітфронт» (1930). Публіцистичні твори та роман «Вальдшнепи» (1927) викликали гостру реакцію вульгарно-соціологічної критики та партійних ортодоксів. Підтримував і впроваджував у життя політику «українізації», виступав проти русифікаційного і «просвітянського» векторів розвитку української радянської культури. Під час цієї дискусії висунув гасло «Геть від Москви! Дайош Європу!», тобто закликав українських літераторів орієнтуватися на європейську літературу, а не на радянську Москву. На знак протесту проти голодомору та арешту М. Ялового закінчив життя самогубством.

Олександр Довженко (1894-1956) – письменник, кінодраматург, кінорежисер, художник, класик світового кінематографу, «Гомер кіно». Проголошував незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну і народну традицію, та мала живий контакт з сучасним європейським мистецтвом (стаття «До проблеми образотворчого мистецтва » у теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ, 1926). З 1926 р. режисер-постановник на кіностудіях Одеси, Києва, Москви. Перші фільми – «Вася-рефарматор» (1926) і «Сумка дипкур’єра» (1927), зняті в Одесі. Світового успіху приніс фільм «Звенигора» (1928, Одеса), який, разом з фільмами «Арсенал» (1928, Одеса) і «Земля» (1930, Київ), був прийнятий з успіхом у європейських кранах. Автор кіноповісті «Україна в огні» (1943), за яку був підданий критиці, звільнений з посади художнього керівника Київської кіностудії та заборонено друкуватися. У роки «відлиги» написав статтю «Мистецтво живопису у сучасність», у якій закликав «розширити творчі межі соціалістичного реалізму».

Дмитро Чижевський (1894-1977) – вчений-енциклопедист, культуролог, філософ, літературознавець, релігієзнавець, лінгвіст, славіст, дослідник української і слов’янської літератур, історії культури, філософії, релігійної думки й слов’янської духовності. Один із найвидатніших славістів останнього ХХ ст., першим відкрив слов’янське і зокрема українське бароко, вперше здійснив систематизацію історико-філософського процесу в Україні. Принципово відрізняв українську культуру і мову від російської. Праці: «Філософія на Україні» (1926), «Нариси з історії філософії на Україні» (1931), «Фільософія Г. С. Сковороди» (1934), «До проблеми бароко» (1947), «Культурно-історичні епохи» (1948) та ін.

Григорій Верьовка (1895-1964) – композитор, хоровий диригент, педагог. Викладав у Музично-драматичному інституті (1923-1927), у Київській консерваторії (нині Національна музична академія України ім. П. Чайковського). Науковий співробітник Інституту фольклору АН УРСР (1941-1945). Організатор, художній керівник і головний диригент (1943-1964) Українського державного народного хору (1964 р. хору надано його ім’я), якій виконував українські пісні, старанно уникаючи російського репертуару. Голова Спілки композиторів УРСР (1943-1952). Як композитор працював в царині хорової масової пісні, займався обробками народних пісень.

Максим Рильський (1895-1964) – поет, перекладач, публіцист, академік АН УРСР (1943), директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (1944-1964). У 1920-х рр. належав до мистецького угруповання «неокласиків». Після ув’язнення 1931 р. творчість зазнає змін, і в збірці «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття радянської дійсності, завдяки чому він єдиний з неокласиків урятувався від сталінського терору. У радянську добу написав тридцять п’ять книжок поезій: «Знак терезів» (1932), «Літо» (1936), «Україна», «Збір винограду» (1940), «Слово про рідну матір», «Троянди й виноград» (1957), «Голосіївська осінь», «Зимові записи» (1964); чотири книжки ліро-епічних поем, багато перекладів зі слов’янських та західноєвропейських літератур, наукові праці з мовознавства та літературознавства.

Юліян Шпол (Михайло Яловий, 1895-1937) – поет, прозаїк, драматург, сценарист, публіцист. Належав до літературної організації «Гарт» (1923) і ВАПЛІТЕ (1926, перший президент), найближчий однодумець М. Хвильового. Один із засновників «Ударної групи поетів-футуристів» (1921), результатом чого стала збірка поезій «Верхи» (1923). Автор роману «Золоті лисенята» (1929), написаному в романтичному ключі. Роман користувався неабиякою популярністю й виходив два роки поспіль (1929 – 3 000 прим., 1930 – 5 000 прим.). У 1933 р. заарештований, засуджено до 10 років. У 1937 р. засуджено до розстрілу.

Тимофій Бойчук (1896-1922) – живописець-монументаліст. Брав участь у розписах Луцьких казарм у Києві (1919) та Київського оперного театру. Виконав ілюстрації до збірки для дітей «Барві­нок» (1919, у співавт.). Твори – переважно сюжетні композиції із зображенням селянського життя: «Сцена з ба­зару», «Вулиця в містечку» (1916), «Коні на пасовиську» (1917), «Хлопець і дівчина», «Баби на городі», «Садять картоплю», «У шев­ській майстерні», «Біля яблуні» (1919-21) та ін. Майже всі твори були знищені під час розгрому «бойчукістів».

Іван Кедрин (Рудницький, 1896-1995) – журналіст. Заступник голови Наукового товариства ім. Т. Шевченка в США, почесний доктор Українського вільного університету. Співредактор журналу «Воля» (1920-1921) і газети «Діло» (1937-1939). Секретар Товариства письменників і журналістів у Львові. Працював у редакції газети «Свобода» (1953-1973) – першого українського щоденного видання на США. Голова Спілки українських журналістів в США.

Юрій Кондратюк (1897-1942) – інженер-енергетик, вчений-винахідник, піонер ракетної техніки і теорії космічних польотів. Автор першого у світі підручника з практичної космонавтики – «Тим, хто читатиме, щоб будувати» (Київ, 1919). У роботі «Завоювання міжпланетних просторів» (Київ, 1929) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув траєкторії космічних польотів. Його розробки використані американцями при висадки на Місяць.

Мар’ян Крушельницький (1897-1963) – актор театру і кіно, театральний режисер, педагог, один із фундаторів українського театру. Народний артист УРСР (1939), Народний артист СРСР (1944). Учасник трупи «Тернопільські театральні вечори». У 1924 р. вступає до театру «Березіль». Першою режисерською роботою М. Крушельницького була постановка п’єси В. Катаєва «Квадратура кола» на сцені театру «Веселий Пролетар» у 1928 р. У 1952-1963 рр. – актор і режисер Київського академічного драматичного театру ім. І. Франка. Знімався в кінофільмах «Ягідка кохання», «Кривавий світанок», «Мартин Боруля», «Суєта» та ін. З 1952 р. працював у Київському інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, вів курс режисури та майстерності актора.

Володимир Сосюра (1897-1965) – письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота». Належав до низки літературних організацій: «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та ін. В поезії знайшли відображення суперечності його доби: неможливість поєднати відданість більшовицькій революції з почуттям національного обов’язку – поема про внутрішнє роздвоєння «Два Володьки» (1930), відразу по виході заборонена збірка «Серце» (1931). Попри заборони, у творчості потужно пробивається мотив українського патріотизму (недрукована поема «Махно», відома лише в уривках «Мазепа», 1930). Майже єдиний в Україні культивував інтимну, любовну лірику: «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939), «Журавлі прилетіли» (1940) та ін. Автор збірок: «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), «Зелений світ» (1949), «Солов’їні далі» (1956), «Так ніхто не кохав» (1960) та ін. Помітне місце в творчості посідають також ширші епічні полотна: поеми «1871» (1923), «Залізниця». (1924). віршований роман «Тарас Трясило» (1926), вірш «Любіть Україну» (1944).

Борис Антоненко-Давидович (Давидов, 1899-1984) – письменник, перекладач, дослідник проблем розвитку й культури української мови. У 1935 р. заарештований через відмову відмовлявся зросійщувати словники української мови у під російській УРСР. Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970) та ін.

Олексій Калюжний (1899-1938) – кінооператор. Оператор Одеської кінофабрики (1925-1930). Заарештований 1937 р., 1938 р. засуджений до розстрілу. Зняв фільми: «Підозрілий багаж», «Синій пакет» (1926), «Беня Крик» (1927), «Напередодні» (1928), «Мертва петля», «Злива» (1929, у співавт.), «Право на жінку» (у співавт.), «Кармалюк» (1931).

Катерина Білокур (1900-1961) – художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»). В основному малювала квіти: «Цар-Колос», «Берізка», «Колгоспне поле» та ін. Весь світ облітають слова Пабло Пікассо: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!».

Олександр Міньківський (1900-1979) – хоровий диригент, педагог. Народний артист СРСР (1960). У 1934-1941 рр. – художній керівник і диригент хорової капели Українського радіокомітету. Заступником диригента Українського народного хору. У 1942-1944 рр. – науковий співробітник АН УРСР, у 1946-1974 рр. – художній керівник і головний диригент Капели бандуристів УРСР. Від 1951 р. – викладач Київської консерваторії (від 1960 р. – завідувач кафедри диригування, від 1965 р. – професор). Автор музикознавчих статей та обробок народних пісень. Укладач збірки «Українські класичні хори» (1955).

Вероніка Черняхівська (1900-1938) – поетеса, перекладач. Писала ліричну поезію («Стелиться мла і туман. Містичне співає когут… Ступає, ступа мій пан. Гість мій химерний вже тут...» та ін.). Переклала українською мовою і опублікувала: роман Д. Лондона «Місячна долина» (1927), «Прорість» («Жерміналь») Е. Золя, «Олівер Твіст» Ч. Діккенса (1929). Заарештована 1938 р., 22 вересня 1938 р. засуджена до розстрілу (вирок виконано того ж дня).

Оксана Петрусенко (Ксенія Бородавкіна, 1900-1940) – оперна співачка (лірико-драматичне сопрано). Солістка Київського театру опери та балету (1934-1940). Одна з найкращих виконавиць українських народних пісень і романсів. Партія Наталки («Наталка Полтавка» М. Лисенка) принесла народну славу. Її виконання, на думку знавців, є шедевром вокальної творчості і наразі не було перевершено. За життя називали «Голосом України».

Михайло Марченко (1902-1983) – історик, автор численних праць з історії України доби середньовіччя, доктор історичних наук, професор (1962). Викладав у Новосибірському педагогічному інституті (1944-1945), Київському педагогічному інституті (1945-1956), Київському державному університеті (1956-1983). Перший радянський ректор (1939-1941) Львівського університету. Заарештований НКГБ УРСР як «активний український націоналіст». У 1941 р. висланий на примусові роботи. Утримувався у в’язницях у Томську, Новосибірську. Звільнений за браком доказів 1944 р.

Юрій Яновський (1902-1954) – поет, романіст. Один із найвизначніших романтиків в українській літературі першої половини ХХ ст. Редактор журналу «Українська література». У 1925-1926 рр. працював на Одеській кінофабриці художнім редактором. Романтичні новели раннього періоду творчості зібрані в збірці «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927). Співець морської романтики, найяскравіше представленої у першому романі «Майстер корабля». Новела «Поворот» (1927), після якої з’явився гостро критикований і довгий час заборонений роман «Чотири шаблі» (1931), в якому знайшов романтичне зображення стихійний народний рух відроджуваної України за доби відбудови державності. До теми революції в Україні, але під тиском критики вже з офіційної позиції, повернувся в майстерно збудованому романі в новелах «Вершники» (1935), одна з новел якого, «Подвійне коло», присвячена зображенню трагедії братовбивчих конфліктів за доби революції.

Юрій Тамарський (1903-1987) – кінооператор. Працював на Київській та Одеській кіностудіях, де зняв фільми: «Млин на узліссі» (1927), «Село Веселе» (1929), «Столиця України» (1929), «Останній порт» (1934), «Визволення» (1940) та ін. У Бразилії зняв фільми «Місто, що веде», «Сальвадор», «Ріо де Женейро», «Бразилія». У США у співавторстві зняв фільм «Шевченко у Вашингтоні».

Микола Бажан (1904-1983) – поет, літературний перекладач, письменник, філософ. Академік АН УРСР (з 1951), голова правління Спілки письменників УРСР (1953-1959). Перша книга поета – «Сімнадцятий патруль», присвячена героїці громадянської війни. Твори «Будівлі» (1924), «Гетто в Умані» (1928), «Розмова сердець», «Дорога» (1930) стали сенсацією в українській літературі того часу. Історична поема «Сліпці» вважається творчою вершиною. Широкої популярності набув вірш «Клятва» (1941), поема «Данило Галицький» (1942).

Олег Антонов (1906-1984) – один із провідних авіаконструкторів СРСР, головний конструктор Київського авіаційного заводу, доктор технічних наук, академік АН УРСР і АН СРСР, Герой Соціалістичної праці. При його участі 1960 р. було випущено турбогвинтовий літак АН-24, який найчастіше використовувався для пасажирських перевезень в СРСР. У 1966 р. освоєно випуск літака власної конструкції – «Антей». Створив близько 50 конструкцій навчальних, транспортних і спортивних планерів. У 1965 р. підписав листа до ЦК КПУ та ЦК КПРС на захист арештованих дисидентів.

Іван Багряний (Лозов’ягін, 1907-1963) – поет, прозаїк, публіцист. У 1932 р. заарештовано. Після 11 місяців перебування у камері одиночного ув’язнення відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Автобіографічні подробиці про ці роки життя – арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину – використав у романі «Сад Гетсиманський» (1948-1950). У 1944 р. написав один із найталановитіших творів – роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).Теми творчості: викриття системи більшовицького терору, показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів, розвінчання більшовицької системи господарювання і знущання, розповідь про страждання українського народу у більшовицькому «раю», безкомпромісне і аргументоване викриття російського великодержавного шовінізму, звернення до історії боротьби проти Росії, змалювання долі української людини у вирі Другої світової війни, віра в перемогу добра над злом.

Сергій Корольов (1907-1966) – конструктор ракетно-космічних систем. Академік АН СРСР (1958). Конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів. Сім років (1939-1945) зазнавав катувань у ГУЛАЗІ, де разом з іншими ув’язненими вченими, був силоміць залучений до розробок балістичних та геофізичних ракет. Після звільнення з концтабору очолив ракетну програму СРСР. Під його керівництвом запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, перший політ людини в космос та вихід людини в космос.

Олег Ольжич (Кандиба, 1907-1944) – поет, археолог. Очолював культурно-освітню референтуру ОУН (1937). У 1930 р. захистив дисертацію на звання доктор філософії на тему «Неолітична мальована кераміка Галичини». 25 травня 1944 заарештований гестапо у Львові. Ув’язнений у Целенбау – окремому блоці для особливо важливих в’язнів на території концентраційного табору Заксенгаузен. Загинув під час чергового допиту в ніч з 9 на 10 червня 1944 р. Автор поетичних збірок «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамче» (1946), праць з археології: «Schipeniz-Kunst und Gerete eines neolitisches Dorfes» (1937) та ін.

Олена Теліга (Шовгеніва, 1907-1942) – поетеса, літературознавець, публіцист. У Кракові очолювала літературно-мистецьке товариство «Зарево» (1939-1941). В окупованому нацистами Києві організувала Спілку українських письменників, видавала тижневик літератури і мистецтва «Литаври», співпрацювала з редакцією «Українського слова». Розстріляна в Бабиному Яру.

Микола Трублаїні (Трублаєвський, 1907-1941) – письменник. Твори мають патріотичну спрямованість, зокрема широко відомі пригодницькі повісті «Мандрівники» (1938), «Шхуна „Колумб“» (1940), науково-фантастичний роман «Глибинний шлях». З перших днів німецько-радянської війни – військовий кореспондент фронтової газети «Знамя Родины». Смертельно поранений у бою.

Василь Барка (Очерет, 1908-2003) – письменник, поет, перекладач. Його літературна спадщина – понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики. За романом «Жовтий князь» (1963) знято фільм «Голод-33». Його поезія – це віддзеркалення глибокої християнської релігійності й етики, це мова його серця.

Валентин Глушко (1908-1989) – вчений у галузі ракетно-космічної техніки, основоположник вітчизняного рідинного ракетного двигунобудування. Головний конструктор космічних систем, генеральний конструктор багаторазового ракетно-космічного комплексу «Енергія-Буран». Його двигуни підіймали в повітря літаки (Як-3РД, Су-5, Су-7), космічні кораблі «Восток», ракети-носії «Протон».

Марія Приймаченко (Примаченко, 1908-1997) – майстриня народного декоративного розпису, народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»). Лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, одна з найвідоміших українських художниць. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1970), народна художниця України. 2009 р. – за рішенням ЮНЕСКО – визнано роком М. Примаченко. У творчості загалом узгоджуються тематично-сюжетні й орнаментально-декоративні композиції. Загальнолюдська тема боротьби добра і зла наскрізь проходить крізь її мистецтво. Добро у неї завжди перемагає. Тема радості буття («Людям на радість» – так і зветься одна з її найвідоміших серій) поєднується з темою смутку (у багатьох роботах бачимо зображення уквітчаної, увішаної рушниками могили).

Микола Амосов (1913-2002) – лікар-хірург, учений в галузі медицини, біокібернетики; доктор медичних наук, дійсний член НАН України (1969), директор Інституту серцево-судинної хірургії (з 1955). Під його керівництвом у середині 1950-х рр. розпочалась теоретична розробка та впровадження в практику нових методів хірургічного лікування серцевих захворювань. У 1963 р. уперше в СРСР зробив протез мітрального клапана. 2013-й рік за рішенням ЮНЕСКО оголошено роком М. Амосова.

Тетяна Яблонська (1917-2005) – художниця-живописець, Народний художник СРСР. Герой України (2001). Велику популярність й офіційні визнання здобула її тематична картина «Хліб» (1949). Її приваблювали теми активного руху, праці, спорту, але чимало робіт сповнені ліризмом, особливо присвячених материнству, тонким психологізмом у портретах. У 1960-х рр. звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у творах: «На ярмарку в Солотвині» (1960), «Разом з батьком» (1962), «Весілля» (1963), «Травень» (1965), «Літо» (1967) та ін.

Олесь Гончар (Олександр Біличенко, 1918-1995) – письменник, прозаїк, літературний критик. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії ім. Т. Шевченка (1962), голова правління Спілки письменників УРСР (1959-1971), секретар правління Спілки письменників СРСР (1959-1986), академік Національної академії наук України (1978). Герой України (2005). Найвідоміші твори: «Прапороносці» (1946), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963, грошову винагороду Ленінської премії, присуджену за цей роман передав у бібліотечний фонд). За роман «Собор» (1968) автор був підданий критиці, а твір вилучений з літературного процесу на два десятиліття. У 1990-ті рр. активіст створення Товариства української мови.

Борис Патон (1918) – науковець у галузі зварювальних процесів, металургії й технології металів, доктор технічних наук (1952); Президент Національної академії наук України (з 1962), двічі Герой соціалістичної праці, перший нагороджений званням Герой України (1998, з врученням Ордену Держави); директор Інституту електрозварювання ім. Є. Патона НАН України (з 1953); генеральний директор Міжгалузевого науково-технічного комплексу «Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона» (з 1986); президент Міжнародної асоціації академій наук (з 1993); голова Комітету з Державної премії в галузі науки і техніки (з 1996). Очолював дослідження із застосування зварювальних джерел теплоти в спеціальних плавильних агрегатах, які увінчалися створенням нової галузі якісної металургії – спецелектрометалургії, автор ідеї та один з розробників методу електрозварювання м’яких тканин.

Василь Сухомлинський (1918-1970) – педагог, публіцист, письменник, поет. Формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури – основне завдання гуманістичного виховання, а сприйняття й осмислення прекрасного – основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного. Автор 41 монографії і брошури, понад 600 статей, 1200 оповідань і казок. У 1970 р. закінчив роботу «Проблеми виховання всесторонньо розвинутої особи» – доповідь для захисту докторської дисертації по сукупності робіт. Твори видані 53 мовами світу, загальним накладом майже 15 млн примірників. Книга «Серце віддаю дітям» перекладена на 30 мов світу і витримала 54 видання. У період від 1945 до 1970 рр. надруковано 463 статті; у 1971-1986 рр. – 105 статей.

Олександр Шалімов (1918-2006) – хірург, один із засновників української хірургічної школи. Провів близько 40 тисяч операцій. Член міжнародного союзу хірургів, Асоціацій хірургів Австрії, Німеччини, Росії, України. Дійсний член Академії медичних наук України і Нью-Йоркської академії наук. У 1998 р. визнаний «Людиною планети». Автор більше 830 наукових праць та 112 винаходів, створив в Україні два науково-дослідні інститути (Харкові та Києві – Інститут хірургії та трансплантології (1975)). Герой України (2005). Став першим лікарем, що провів вдалу пересадку підшлункової залози хворому на діабет, розробив і впровадив нові методи операцій за онкологічних захворювань, органів травлення, судин, серця. Запровадив нові методи операцій при захворюваннях органів травлення, серця, онкологічних захворюваннях тощо. Під його керівництвом проведено першу в Україні операцію пересадки серця.

Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984) – історик української суспільно-політичної думки, політолог, публіцист. Автор праць з історії, що відкривали Європі та світу Україну. Осереддя філософських зацікавлень вченого становило історичне пізнання, в центрі його історіографічних інтересів – історія української суспільно-політичної думки від середини XIX ст. до 30-х років XX ст. Провідна тема як політолога – доля України в новітній історії, передусім аналіз визначальних тенденцій її політичних змін у контексті сучасного світового процесу та політичного прогнозування. Праці: «Вклад Галичини в українські визвольні змагання» (1948), «Інтелектуальні початки нової України» (1958), «Українська революція з перспективи сорокаліття» (1959), «Проти Росії чи проти радянської системи» (1961), «Україна в еволюції радянської системи» (1963), «Україна між Сходом і Заходом» (1966).

Дата добавления: 2014-10-31