Про вигляд оратора

Правила вищого красномовства

Вацлав Гавел

Словесне мистецтво, на відміну від живопису,

музики, скульптури, акумулює всі зорові,

слухові, дотикові відчуття

в синкретичному знакові — слові.

Юрій Караулов

Основою красномовства... є пристрасті. Сильне почуття й жваве уявлення для оратора необхідні абсолютно. І в зв'язку з тим, що ці дари залежать від природи, то, власне кажучи, ораторів стільки ж народжується, як і поетів...

Красномовство є дар вражати душі, переливати в них свої пристрасті й віддавати їм образ своїх понять. Першим наслідком цього визначення є те, що навчати красномовства неможливо, бо не можна навчити мати пишну уяву й сильний розум. Але можна навчати, як користуватися цим божественним даром; можна навчати, яким способом це коштовне каміння, чисте породження природи, очищати від їхньої кори, примножувати шліфуванням їхнє сяяння. І ось це, власне, називається риторикою.

Ми помічаємо, що й сама річ при певному розташуванні думок діє на нас сильніше, а при іншому — слабше... Таким-то способом попередній стан душі сприяє чи шкодить дійсному враженню. Ви хочете вирвати із слухачів сльози — схиліть серце їхнє до поступового суму, підготуйте їх до цього й не робіть їм раптових переломів. І ось на чому лежить справжнє підґрунтя вступу. Воно є вступом чи приготуванням душі до тих понять, які оратор хоче їй навіяти, або до тих пристрастей, які він хоче збудити... (з кн.).

Хто відчуває, й відчуває сильно, того обличчя є дзеркалом душі... Звідси виходить, що мова обличчя завжди була визнана найточнішим тлумачем почувань душевних. Часто один погляд, одне опускання брови говорить більше, ніж усі слова оратора, а тому він повинен вважати найістотнішою частиною свого мистецтва—вміння налаштувати обличчя відповідно до мовлення; а особливо очі — орган душі настільки сильний, наскільки й виразний, як і мова, — повинні прямувати за всіма його рухами й передавати слухачам почування серця. Найпрекрасніша промова стає мертвою, коли не оживлюється її обличчя...

Щасливий той, кому природа подарувала гнучкий, сильний, чистий і дзвінкий голос. Древні мудреці настільки поважали це обдаровання, що винайшли науку робити його приємним. Часті вправи, напруження грудей і смак до музики можуть доповнити або приховати недоліки природи...

Хто має справу з людьми, той повинен мислити добре, а говорити ще краще...

Роздумуючи про вигляд оратора загалом, ми відкрили істинний початок рухів руки й побачили зв'язок, який існує між ними та словом. Ми переконані, що рука доповнює думки, які не можна висловити, і, відповідно, рух її тоді лише потрібен, коли оратор більше відчуває, ніж може сказати, коли серце його зігріте пристрастю, коли мовлення не встигає за швидкістю його почуттів. Звідси можна вивести важливе правило, що рука тоді тільки повинна діяти, коли слід доповнювати поняття.

(М. Сперанський).

Вміння розмовляти

Платон у своїй державі

позбавляв права на дискусію людей

з розумом слабким і нерозвинутим...

Мішель де Монтень

Судження, які суперечать моїм поглядам, не ображають і не пригнічують мене, а лише збуджують і підстьобують мої розумові сили. Ми не любимо повчань і настанов, одначе треба вислуховувати їх і приймати, особливо коли вони підносяться у вигляді співбесіди, а не якоїсь нотації. При найменшому запереченні ми стараємося обдумати не обґрунтованість чи необґрунтованість його, а яким чином, правдою чи неправдою, його спростувати. Замість того, щоб розкрити обійми, ми стискаємо кулаки. Я ж готовий вислухати від друзів найрізкішу відсіч: ти дурень, ти верзеш нісенітницю. Я люблю, щоб порядні люди сміливо говорили один з одним і слова у них не розбігалися з думками. Нам слід мати вуха стійкіші й витриваліші та не виніжувати їх, слухаючи лише улесливі слова й вислови.

Я люблю товариство людей, у яких близькі взаємини ґрунтуються на почуттях сильних і мужніх, так само, як любов, яка може кусатися й дряпатися до крові.

їй не вистачає запалу й великодушності, якщо вона не задерикувата, якщо вона така добропорядна й вишукана, що боїться різких штурханів і весь час силкується стримуватися. Адже не можна сперечатися, не спростовуючи опонента (Цицерон).

Той, хто заперечує мені, пробуджує в мене не гнів, а увагу: мене вабить співбесідник, який протирічить мені й тим самим учить мене. Загальною справою і його, і моєю має бути істина. Що зможе він відповісти, якщо лють уже потьмарила його розум, а роздратування витіснило тяму? Було б корисно битися в наших суперечках об

заклад, щоб за помилки ми розплачувалися чимось речовим, вели їм облік і щоб служник міг сказати нам: торік ви втратили сотню екю на тому, що двадцять разів виявили невігластво та впертість. Хто б не підніс мені істину, я радісно вітаю її, охоче здаюся їй, простягаю їй свою пониклу зброю, навіть здалеку бачачи її наближення...

Я справді більше шукаю товариства тих, хто мене повчає, ніж тих, хто мене побоюється. Мати справу з людьми, які захоплюються вами та й в усьому вам поступаються, втіха вельми прісна й навіть шкідлива для нас. Антисфен наставляв своїх дітей ніколи не висловлювати ані найменшої вдячності тому, хто їх хвалить. Я куди більше пишаюся перемогою, яку отримаю над самим собою, коли в розпалі суперечки змушую себе схилятися перед доказами супротивника, ніж радію, долаючи супротивника через його слабкість.

Одне слово, я готовий приймати й відбивати всі удари, які завдають мені за правилами герцю, навіть найневміліші, але не переношу неправильних. Сутність справи мене обходить мало, висловлювані думки байдужі, і я більш чи менш байдужий до наслідку дискусії. Я здатний цілий день спокійно дискутувати, якщо дотримується лад. Вимагаю не стільки сили й точності аргументів, скільки ладу, того ладу, якого завжди дотримують у своїх словесних чварах пастухи чи прикажчики, але ніколи не дотримуємося ми. Якщо цей нелад і виникає, то тому, що дискусія переходить у пересварку, а це трапляється й у нас. Проте запал і роздратування не відвертають їх від головного: мова йде про. одне й те саме. Якщо вони перебивають один одного, не вислуховують до кінця, то принаймні весь час розуміють, про що йдеться.

По-моєму, будь-яка відповідь гарна., якщо вона до речі. Але коли дискусія перетворюється в безладну сварку, я відходжу від суті справи й захоплююся формою, злюся, дратуюся й виявляю в дискусії впертість, несумлінність, пиху, а потім мені доводиться за це червоніти. Годі вести чесну й щиру дискусію з дурнем. Вплив такого несамовитого радника, як роздратування, шкідливий не лише для нашого розуму, а й для сумління. Лайка під час з'ясування повинна

заборонятися й каратися, як інші словесні злочини. Якої тільки шкоди не завдає й не нагромаджує вона, незмінне зумовлювана злісним роздратуванням.

Вороже почуття викликають у нас спершу докази супротивника, а потім і самі люди. Ми вчимося в дискусії лише заперечувати та вислуховувати заперечення, а це призводить до втрати й знищення самої істини. Ось чому Платон у своїй державі позбавляв права на дискусію людей з розумом слабким і нерозвинутим... (Мішель де Монтень).

Вміння розмовляти

...Навіщо вирушати на пошуки істини зі супутником, що не вміє йти так рівно й прудко, як треба? Предметові не завдається ніякої шкоди, якщо від нього відступають, щоб знайти правильний спосіб міркувати про нього. Я маю на увазі не прийоми схоластичних силогізмів, а природний спосіб здорової людської тями. До чого це все може привести? Один із опонентів поривається на захід, другий — на схід, обидва втрачають з уваги найголовніше, никаючи в нетрях неістотних дрібниць. Після години бурхливого обговорення, вони вже самі не знають, чого шукають: один поринув на дно, другий занадто високо заліз, третій метнувся вбік. Той чіпляється за одне якесь слово чи порівняння; цей настільки захопився власною промовою, що не чує співбесідника й віддається лише своєму перебігові думок, не зважаючи на ваш. А третій, усвідомлюючи свою недолугість, всього боїться, все відкидає, з порога плутає слова та думки або ж у розпалі дискусії раптом роздратовано вмовкає, напускаючи на себе гордовиту зневагу від досади за своє невігластво чи з фальшивої скромності ухиляється від заперечень. Одному важливо лише завдавати ударів, байдуже, що при цьому він відкриває свої слабкі місця. Другий зважує кожне слово, і воно заступає йому докази. Один діє лише міццю свого голосу й легень. Другий робить висновки, що суперечать його ж аргументам. Цей забиває вам вуха пустослів'ям усіляких передмов і відхилень убік. Той, озброєний лише лайливими словами, шукає будь-якого дріб'язкового приводу, щоб розсваритися й тим самим уникнути співбесіди з людиною, з якою йому годі змагатися інтелектом. І нарешті ще один — найменше стурбований логічністю доказів, — зате він забиває вас у кут діалектикою своїх силогізмів і доймає формулами ораторського мистецтва.

Одне слово, треба жити серед живих людей і не турбуватися про те, а точніше, не втручатися в те, як вода тече під мостом. І правда, чому без усякого роздратування ми бачимо людину кривобоку, клишоногу — і страшенно лютуємо, зустрівшись із людиною, у якої розум недалекий? Джерело цієї зловредної гнівливості — не стільки провинність, скільки — сам суддя. Завжди пам'ятаймо вислів Платона: "Якщо що-небудь, по-моєму, не здорово, то чи не тому, що це я не здоровий? Чи не сам я в цьому винний? Не можна ж мій докір обернути проти мене самого?" Слова — божественно мудрі, вони бичують найпоширенішу з людських облуд (Мішель де Монтень).

Дата добавления: 2014-10-31