Ой весна, весна та й весняночка 3 страница

Нині настає час відродження національної культурної спадщини, зокрема й риторичної, чарівного народного золотослова, в якому відбито дивоцвіт на­ціонального менталітету й світовідчуття, який подарував світові титанів дум­ки, слова, духу — Тараса Шевченка, Григорія Сковороду, Памфіла Юркеви-ча, Петра Могилу, Феофана Прокоповича та інших просвітителів-гуманістів.

Шевченкове красне, пророче слово — серце української поезії, духовний велетень, феномен якого до цього часу повністю не розкритий, бо сягає вер­шин космічних, глибин найпотаємніших.

Поет-пророк, речник народу, унікальна творча особистість, Тарас Григо­рович Шевченко є батьком відроджуваної української нації, яка через крас­не слово духовно-інтелектуальної величі пізнавала мікрокосм власної душі у макрокосмі Всесвіту.

Красне слово Кобзаря можна розглядати як за традиційними, так і за не­традиційними підходами, як органічну єдність, яка не вписується у прості класифікаційні схеми. Зокрема, американський славіст Григорій Грабович у праці «Шевченко як міфотворець» пропонує оригінальний аналіз творів Кобзаря не за тематично-проблемним методом, а за різними формальними способами подання. На наш погляд, заслуговують на увагу громадськості та­кі 3 головні типи: 1) риторичні, пророчі, «політичні» чи «ідеологічні» вірші,

¹ Бахтина М. Риторика поступка: Серія «Наука убеждать: риторика».— М.: Знание, 1991, № 9.— С 22.

13^-0-319

як «Посланіє» («І мертвим, і живим, і ненародженим...»), «Кавказ», пере­робки й наслідування старозавітних пророків тощо; 2) інтимні, або «чисто ліричні», або «сповідальні» вірші, переважно короткі, написані в період за­слання; 3) оповідні поезії, котрі, як правило, довші, хоча серед них трапля­ються й такі, як «Русалка» — балада на 62 рядки, поема «Катерина», «Гай­дамаки», «Відьма», «Княжна», «Невольник», «Москалева криниця», «Тита­рівна», «Неофіти», «Марія».

Це — формальна типологія, яка дозволяє роздивитись конфлікт в укра­їнському світі — знищення первісного, ідеального ладу, поновлення якого поет-пророк обґрунтовує у видіннях ідеальної рівності, ідеальної людської спільності:

/ оживе добра слава, Слава України...

(І мертвим...)

Або:

Встане Україна, І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..

(Стоїть в селі Суботові)

Своєю незмірною любов'ю до поневоленого народу Великий Тарас бажав йому неба прихилити, палко й щиро вірив, що милосердний Бог не забуде його, зглянеться на нього своїм ласкавим оком і пошле йому волю і «добру долю від віка до віка», як пише Володимир Домашовець у дослідженні «Псалми Давидові» (Оттава, 1992 p.).

Поет-пророк як посередник між Богом і народом створив унікальні за силою й красою переспіви псалмів — це яскрава оповідь звинувачувачам По­ета у безбожництві й нерелігійності. Але поет вірив «у вічно живого, пра­ведного й справедливого Бога... в усьому... є Божа воля, хоч не завжди лю­дина її розуміє і хоче з нею погодитись...».

«Духовні вірші», «духовні пісні» були у репертуарі мандрівних дяків, бурсаків-школярів XVI—XVIII ст. Для Тараса Шевченка, як сироти, псалми були потіхою, підтримкою і заохотою, «натхненням до молитви», до витри­валості, до боротьби проти зла, до змагання про добро, до національного й духовного пробудження українського народу. Духовна творчість Кобзаря,

зокрема його псалми, наближали геніального поета до Бога, наситили душу мужністю переносити усі знущання життя, коли він був вільною людиною протягом коротких 9-ти років.

Т. Г. Шевченко підніс на високий, мистецький, художньо-риторичний рі­вень псалми, як неперевершені зразки гомілетичного жанру ораторського мистецтва духовного спрямування, з їх аналогіями, порівняннями, психоло­гічним паралелізмом, акровіршами, алітераціями, метафорами-перлинами, рефренами та іншими художньо-виразовими засобами.

Одним із найдавніших жанрів ораторського мистецтва є епідейктичний, похвальний, зразки якого ми знаходимо як у творчості поетів, риторів ан­тичного світу, так і майстрів красного слова епохи відродження українсько­го красномовства, зокрема у Феофана Прокоповича, теоретика й практика українського красномовсгва (славнозвісна праця «Про ораторське мистецт­во») та генія української поезії — Т. Г. Шевченка. Він створив «Книгу псал­мів» із зразками національної оди — похвальної ліро-епічної поезії, з усіма ознаками жанру: піднесено-урочистий тон, присвята спеціальним подіям, визначним особам, які виконувалися у храмі хором, вражаючи дослідників розмаїттям жанрів, форм. Тут і лірика, і форма елегії, ідилії, епіка й драма.

Поет-пророк, поет-красномовець створив шедевр українського красного слова, божественного за силою й красою співаника у спільному й особисто­му поклонінні Богові. Ці поетичні перлини народилися небесним вогнем лю­бові до Бога та від Бога як взірець звертання людини до Бога в святості й чистоті, любові та шуканні помилування:

Хто ж пошле нам спасеніє, Верне добру долю? Колись Бог нам верне болю, Розіб'є неволю. Возхвалимо тебе, Боже, Хваленіем всяким...

(Псалом 52)

Вражає духовно-будуюча сила псалмів великого сина українського наро­ду, який своїм вогненним словом правди і свободи закликав рідний народ стати на праведну дорогу спасіння України, не розпинати неньку-Україну, встановивши справедливість на стражденній землі, обійняти «найменшого брата», бо інакше виллється Божий гнів на «правнуків поганих».

Поет-пророк вірив: «Коли за нас Бог, то хто проти нас?» А у славнозвіс­ній поемі «Кавказ» Великий Кобзар пророкував:

Встане правда! Встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки.

Дослідники творчості поета, зокрема Григорій Грабович, відзначають, що в основі поезії Т. Г. Шевченка лежить міфологічне мислення, особливе міфо­логічне сприйняття України, бо «міф складає код Шевченкової поезії».

У книзі «Етюди про поетику Шевченка» Михайлина Коцюбинська харак­теризує геніального поета як «художню натуру з воістину ренесансною ши­ротою мистецьких обдаровань», для якого мистецтво є «чимось божествен­ним, вічним, чимсь таким, до чого треба приступати з побожним трепетом».

Красне слово Т. Г. Шевченка можна проаналізувати під кутом зору його інтонаційного образу в поезії, яка найбільш органічно зближується з ора­торським мистецтвом саме через цей художньо-виразний показник.

Відзначимо, що у класичній українській поезії Т. Г. Шевченко був най­яскравішою інтонаційною індивідуальністю, найповніше втілив у своїй по­етичній творчості національний, цілісний і живий характер з його багатю­щою та унікальною тембровою характеристикою. Могутній голос поета вчу­вається нашим сучасникам у красному слові його духовних нащадків, таких, як мужня Ліна Костенко, мудрий Іван Драч та інші.

Поет-новатор органічно увібрав у себе такі живодайні джерела поетич­ної інтонації, як народна пісня — у прямих і непрямих стилізаціях, фольк­лорних образах; у певній частині художнього доробку поет-новатор відхо­дить від народнопісенних інтонацій і форм, творить типовий літературний вірш ораторського, розмовно-ліричного типу.

Отже, красне слово поета-пророка України звучить із яскраво пісенни­ми, фольклорними інтонаціями як шедевр усного народного мистецтва; з другого боку, його красне слово збагачене, розцвічене й суто книжною, ора­торською інтонацією: ствердження через заперечення, паралелізм, відштов­хування від пісенного зачину, трансформація характерної для голосінь емо­ційної ампліфікації, епічна наспівність дум тощо.

Віщими виявилися слова надгробної промови у Санкт-Петербурзі в 1861 р. Пантелеймона Куліша, який над тілом Тараса Григоровича говорив так: «Немає в нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над

домовиною Шевченка: уся сила і краса нашої мови тільки одному йому від­крилася. А все ж ми через його маємо велике і дороге нам право — оглаша-ти рідним українським словом сю далеку землю».

Висока ораторська інтонація, нотки сентиментальної розчуленості, звору­шеності, романтичного світосприймання лежать у природі поезії Т. Г. Шев­ченка, а висока романтична риторика має чи не найвищий романтичний па­фос у поемі «Гайдамаки»:

Сини мої, гайдамаки! Світ широкий, воля, — Ідіть, сини, погуляти, Пошукайте долі. Сини мої невеликі, Нерозумні діти, Хто вас щиро без матері Привітає в світі? Сини мої, орли мої! Летіть в Україну...

Інтонаційна поліфонія поезії Т. Г. Шевченка розкривається у тверезому, реалістичному коментарі, у вибухах гніву, іронії, у енергійному чутті, наст­роях просвітлення й любові, бажанні вірити, моменті божественного ката-риса:

Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, — Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами.

Ораторсько-поетичний темперамент поета-пророка відповідав його зав­данням поета-громадянина з високою позицією революціонера духу нації, співця, який свято вірив у оновлюючу, пробуджуючу силу слова:

Возвеличу

Малих отих рабів німих І

Я на сторожі коло їх Поставлю слово.

Ораторський та розмовний тип інтонації поезії Великого Кобзаря є ор­ганічним для жанру романтичної риторики, виступає своєрідним синтезом, високохудожнім і одночасно новаторським для своєї доби, вражаючи чита­ча та слухача життєдайними інтонаціями живого звертання, риторичного за­питання, побутово-розумовну інтонацію підносить до ораторсько-поетично­го пафосу:

Молітеся одному — правді, А більше — нікому. Пора Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть між люди!

Виразними ораторськими ознаками поетичного обдарування поета є йо­го орієнтація на адресата, його постійна присутність як щирого й уважного співрозмовника, настанова на внутрішній діалог із ним. До наших днів дій­шла майже незмінною формула ораторської діяльності Арістотеля — «ора­тор — слово — аудиторія», доповнена лише зворотним зв'язком акту духов­но-інтелектуальної співтворчості у певній ситуації спілкування.

Шевченко-пророк, Шевченко-трибун досягає максимальних висот напру­ження думки і слова через глобальну, максимальну напруженість пафосної, ораторської інтонації з патетикою віри, гнівними інвективами, радістю, пе­кучим болем, різкою контрастністю, інтонацією пророцтва, що зближує йо­го творчість із Біблією, унікальним пам'ятником духовної культури людства:

Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі. А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе Господь кара, Карає тяжко?

Шевченко володів могутньою енергією красного слова, бо залучав внут­рішнього співрозмовника до думання, осмислення й переживання над вічни­ми проблемами боротьби добра і зла, правди і кривди:

/ день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся, чому не йде Апостол правди і науки?

Високий дух моральних істин, які проповідував поет-пророк, творився високим духом геніального сина українського народу, який створив вільний інтонаційний вірш, завжди йшов шляхом до інтонаційної свободи через ви­сокий риторичний пафос прямо до живих сердець нащадків, закликаючи: «Свою Україну любіть!».

Отже, богонатхненна творчість Т. Г. Шевченка є мистецьким ідеалом ін­телектуального, морально-духовного служіння народові СЛОВОМ ПРАВДИ. Поети, молоді оратори Нової України все глибше й глибше проникають у сокровенні глибини творчої лабораторії Кобзаря, бо на цьому фундаменті розбудовується національна школа красного письменства й красномовства. Про це свідчать численні братства (починаючи з перших братчиків Львова) шанувальників творчості Т. Г. Шевченка, які провадять велику науково-прак­тичну, пропагандистську діяльність.

Поетика й риторика — дві сестри, бо об'єктом вивчення й аналізу мають СЛОВО з могутнім етико-естетичним потенціалом істини, добра й краси.

Унікальна творчість Т. Г. Шевченка дарує нам рідкісну можливість про­стежити одухотворене, обожнююче ставлення до Божого дару — мистець­кого слова в художньому зверненні до поетичної музи в поезії «Муза». Він наділяє її найсвітлішими, найніжнішими словами: пречистая, святая, чарівни­ченько моя, квіточка в полі та іншими, які свідчать про її доленосність в житті поета-пророка.

Ампліфікація гомілетичних понять: «святая, пречистая, з неложними ус­тами, душу окропила, з безсмертними очима» творить класичний античний образ безсмертної Музи, якій Поет поклоняється, якій віддає шану серця, котре знає божественну велич її краси.

Особливу чарівність, теплоту й неповторну магію «впізнання» не стільки розумом, скільки внутрішнім зором — люблячим серцем — впізнаванням «матері» стають для читача реалії народного золотослову: в пелену взяла, геть у поле однесла, колихала і співала, доглядала в степу, безлюдному сте­пу, сіяла, пишалася, як квіточка.

Геніальний поет сміливо й органічно поєднує два могутні стильові пото­ки — класичне й фольклорне, які в синтезі передають невичерпне багатство

й потенції Поезії від Бога, де художня Правда оживає магією краси СЛОВА, яка ніби з небес спустилася на землю й своїми чарами, любов'ю зігріла сер­це поета — серця шанувальників красного слова.

Дійсно, життя коротке, а мистецтво — вічне. Ця класична сентеція має безліч підтверджень, коли до неї торкається рука Художника від Бога.

Митрополит Іларіон (професор Іван Огієнко) так визначив високу духов­ність поезії Т. Г. Шевченка: «...ніхто з наших письменників, ні до Шевченка, ні по ньому, не писав таким справді виразним релігійним стилем, в якому кож­на рисочка релігійна, кожне слово не суперечить чесности думання. Я б ска­зав, що в світовій літературі ніхто з світських письменників не перевищив Шевченкового релігійного стилю й змісту»¹.

Отже, античний риторичний пафос, як і класичний поетичний пафос, змі­шуючись, об'єднуючись із сферою прозаїчною, у новітню добу творять фе­номен нової поетичної естетики: художньому пізнанню відкривається єдина, синкретична дійсність, єдність ідеального і низького, ідеального і матеріаль­ного, поетичного і прозаїчного, дифузія «високого» і «низького», божест­венного і земного через Шевченкове «мистецтво простоти», бо він був му­жем Слова і Справи, апостолом Правди і Свободи.

3.5. В. 0. Сухомлинський про мистецтво слова педагога

Говоріть дітям крдсиво про крлсу навколишнього світу...

В. О. Сухомлинський

Педагогічний талант видатного українського ученого, теоретика і прак-тика-просвітителя, майстра живого слова, творця унікальної «Школи радос­ті», «Школи під блакитним небом», «Школи мислення» втілився у багатьох аспектах, а головне — в унікальній педагогічній творчій спадщині, до якої прихиляємося ми у час духовного відродження народу, реформування освіти на засадах гуманізму, гуманітаризації, демократизму.

Вагомою гранню педагогічного таланту В. О. Сухомлинського є концепція виховання творчої особистості людини засобами живого, переконуючого слова вчителя, який у слові виявляє себе, свою культуру, свою моральність, своє ставлення до вихованця — як людина, яка ДІЄ СЛОВОМ (лат.: homo verbo agens). ' Митрополит Іларіон. Релігійність Тараса Шевченка,— Вінніпег, 1964.— С. 6.

Дитина і вчитель — основні суб'єкти шкільної освіти, які взаємодіють на рівні слова, за допомогою слова, через слово: «Слово вчителя — як інстру­мент впливу на душу вихованця, нічим не замінити. Мистецтво виховання включає, насамперед, мистецтво говорити, звертатися до людського серця. Я твердо переконаний, що багато шкільних конфліктів, які нерідко закінчу­валися великою бідою, починаються з невміння вчителя говорити з учня­ми», — стверджував В. О. Сухомлинський¹.

Прикро й боляче наприкінці XX ст. жити в стихії мовленнєвого безкуль­тур'я: спостерігати й чути «без'язиких» народних депутатів, вболівати ду­шею за мовні покручі деяких діячів науки, культури, освіти, бачити окремі рецидиви «антириторики» політичних, судових і навіть педагогічних кадрів, які не можуть ефективно, адекватно до ситуації спілкування ДІЯТИ СЛО­ВОМ на благо істини, добра, краси.

Нині прийшов час ламання риторичної криги, відродження кращих тради­цій національного красномовства, зокрема й педагогічної риторики В. О. Су­хомлинського², інших просвітителів українського народу.

В. О. Сухомлинський творив мікрокосм дитячої душі, переливаючи в неї мудрі думки, світлі почуття, добру волю, плекаючи сад істинної духовності й високої етико-естетичної краси думки й слова. Як і для ритора, для педа­гогічної творчості майстра слова В. О. Сухомлинського «джерелом думки» був увесь оточуючий світ, зокрема природа з її лісами, лугами, ставками, са­дами, полями, а також безмежний світ мистецтва, макрокосм Всесвіту й творчої людини. Тому така широка палітра тем і проблем словесних худож­ньо-публіцистичних творів учнів видатного педагога, розмаїття жанрів — від казки, байки, розповіді, інтимного щоденника, твору-мініатюри до етико-фі-лософського осмислення основ світобудови у доповідях, рефератах та інших творах словесної скарбниці дитячої творчості.

Творчість дитини формується творчістю істинного вчителя, бо саме з по­статі Учителя, як вважав В. О. Сухомлинський, починається пізнання дити­ною світу й людини. Багато духовних багатств треба мати вихователеві, щоб постійне самовиявлення його особистості діяло на учнів як стимул до само­вдосконалення. Великий український педагог вірив, що творчість вчителя і учня — це незримі ниточки, які «об'єднують серця».

У статтях-роздумах В. О. Сухомлинського про творчість словом як засо­бом духовно-інтелектуальних взаємин між членами колективу знаходимо взір-¹ В. О. Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах.— К., 1976. — Т. 5.— С. 321. ^г Див.: Мамчур А. І. Лінгводидактична спадщина В. О. Сухомлинського.— К., 1998.

ці яскравого, образного, точного, емоційного слова про живе слово: «В ру­ках вихователя слово такий же могутній засіб, як музикальний інструмент в руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур в руках скульптора. Як без скрипки немає музики, без фарби і пензля — живопису, без мармуру й різця — скульптури, так без живого, трепетного, хвилюючо­го слова немає школи, педагогіки.

Слово — це ніби той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність»¹.

Живе, переконуюче слово педагога-вихователя має глибокі корені у сві­товій культурі. Зокрема, наставники давніх філософських, риторичних, по­етичних шкіл Давньої Греції, Давнього Риму виховували почуття людської гідності у своїх вихованців через виховання почуття високого громадянсько­го обов'язку перед суспільством за передачу могутнього інструменту впли­ву на розум, душу, волю людей в нечисті руки недостойних. їхнім мораль­ним постулатом було славнозвісне: «Не зашкодь!» (лат.: Non nocere!).

В. О. Сухомлиський ясно усвідомлював можливості живого слова: «Сло­во — це найточніший різець, здатний доторкнутися до найніжнішої рисочки людського характеру. Вміти користуватися ним — велике мистецтво. Словом можна створити красу душі, а можна і спотворити її. Тож оволодіймо цим різцем так, щоб з-під наших рук виходила тільки краса!»².

До сьогоднішнього дня не втратили свого високого значення думки В. О. Сухомлинського про етико-естетичну силу й красу слова вчителя, який повинен досконало володіти усіма багатющими ресурсами рідного слова, впли­вати на формування свідомості учня не тільки своїм розумом, гарячим серцем, але й усім життям — чистим, благородним, одухотвореним ідеєю «педагогіки серця». Кожен урок видатного гуманіста й справжнього поета, гарного музи-канта-скрипаля В. О. Сухомлинського перетворювався на свято, радість пі­знання нового, інтелектуально-емоційного здивування перед глибинами знань, все нових і нових відкриттів незвіданих висот духу людини, її мудрої думки, красного слова, у яке діти вслуховувалися, як у найчарівнішу музику.

Українська національна педагогічна скарбниця увібрала в себе такі живо­творні ідеї видатного мислителя, як єдність розумового, етичного, естетично­го, трудового, фізичного виховання дитини, як розумова й мовна діяльність — творчість дітей, інтелектуальна активність, виховання ідеальних уявлень про красу поведінки, красу слова, природи, мистецтва, а головне — самої людини. ¹ В. О. Сухомлинський. Вибрані твори в п'яти томах.— К., 1976.— Т. 5.— С. 160. ¹ Там само.— С. 167.

Широкі педагогічні обрії статей В. О. Сухомлинського можна сконцент­рувати під кутом зору його професійної уваги до красного слова вчителя-вихователя. Це, зокрема, такі його статті: «Слово про слово», «Рідне сло­во», «Слово вчителя в моральному вихованні», «Розумова й мовна діяльність підлітків», «Особливості мислення і мови в юнацькі роки», «Як добитися, щоб слово вихователя доходило до серця вихованця», «Оберігайте своїх ви­хованців од марнослів'я», «Оволодівайте мистецтвом індивідуальної бесіди з вихованцем», «Що можна і чого не можна обговорювати в шкільному колек­тиві», «Як проводити виховну бесіду з колективом», «Слово і емоційна куль­тура людини» та багато інших.

З давніх дохристиянських часів, коли народ творив язичницькі молитви у надтексті діалогу Людини із Космосом — у замовляннях, зокрема, для пев­ного праетапу людської думки «слово» і «діло» були ледве не синонімами, що дістало своє відбиття у найдавніших індоєвропейських мовах. Отже, для усієї подальшої східнослов'янської культури слово наділялося великою си­лою, характеризувалося красномовними, пишними епітетами на зразок «зо­лоте слово», велемовність, хитромовність, красномовність, благомовлений, добромовлений. Риторика у слов'ян розвивалася до тих пір, доки слово ри­тора не розходилося із ділами, тобто коли його слово було етичним, напов­неним етосом (моральністю), пафосом (щирими почуттями), логосом (істин­ним змістом, ідеєю). Тому творити добро — це визначальна, кардинальна етична категорія старовинної риторичної думки — є неодмінною, органіч­ною рисою педагогіки від давнини до наших днів, зокрема у педагогічній скарбниці В. О. Сухомлинського, творця материнської школи, де взаємоді­ють Учитель — Друг і Учень — Друг, в яких слова не повинні розходитися із ділами, а творити гармонію істини, добра, краси.

Авторська «школа радості» В. О. Сухомлинського була багата талантом не тільки свого директора, генератора ідей, але й творчістю багатьох його сподвижників-педагогів, а також обдарованих дітей, які формувалися у творчу особистість у Кімнаті казки, Клубі допитливих, Куточку мрії, у Саді здоров'я, Острові чудес, Куточку краси, Кімнаті думок тощо, які творилися спільною натхненною працею педагога і дитини як потреба душі, як могутній прояв невичерпних талантів у звичайній сільській українській школі, про яку довідався згодом увесь світ.

На жаль, багатюща педагогічна й художньо-риторична спадщина В. О. Су­хомлинського ще до кінця не осмислена, не вичерпана жива вода з чистого

джерела його власних художньо-словесних творів — чудових казок, міні­атюрних оповідань — описів, роздумів, байок, віршів, сценаріїв тощо, які бу­ли взірцями для його учнів, а часом першими входили у їхню художню сві­домість, вчили мислити образами, формувати емоційну культуру почуттів, ловити «жар-птаха» того єдиного, неповторного слова, яке народжене дум­кою і серцем справжнього поета. Учитель вчив дітей: «Скажіть про ялинку так, щоб у ваших словах відбилась і краса вечірньої зорі, і стук дятла, і ме­рехтіння сніжинок...»¹.

Педагог володів поетичним даром художнього слова, як поет; даром ху­дожньо-виразного читання своїх словесних творів, як актор; даром чути і слухати, як музикант; даром передавати у слові найточніші нюанси кольору, форми, як художник; даром переконуючого, впливового, ефективного живо­го слова, як оратор; даром безмежної любові до дітей, як справжня Люди-на-гуманіст, яка і свій останній подих віддала за робочим столом...

Він творив нове слово, щиро вірив у те, що говорив дітям і колегам, був великим правдолюбцем і естетом, залюбленим у красу самого життя. Він мріяв про їхню органічну соціалізацію, вчив жити повнокровним, щасливим, творчим життям. Одним з улюблених його серцем і душею поетів був Тарас Шевченко і такі його слова: «Возвеличимо на диво і розум наш, і наш язик».

Саме тому ми відзначаємо примат моральності, духовності у словесній творчій спадщині великого педагога, який закликав і вміло формував у своїх учнів почуття чесності, правдивості, совісті, високу емоційну культуру, зок­рема любов до Вітчизни, рідної мови, матері.

В. О. Сухомлинський висував високі професійні вимоги до педагога, який, на його думку, повинен все ясиття працювати над самовдосконаленням, ово­лодівати секретами педагогічної майстерності, зокрема уміло користуватися сократівським методом активізації розумової діяльності учнів, прийомами словесного спонукання, заохочення, покарання, виявлення довір'я, недо­вір'я, заборони тощо, які формують духовно-інтелектуальну основу щоден­ного спілкування у школі та за її межами.

Видатний педагог вчив дітей не тільки читати, писати, рахувати, але й ду­мати, пізнавати світ і себе в ньому, пізнавати багатство науки, мистецтва, природи — вчив жити через виховання в собі МИСЛИТЕЛЯ. А для цього все робив для розбудови національної ШКОЛИ МИСЛЕННЯ, де панує радість творчості, активно формується людська індивідуальність, розцвітає жива ду­ша, про яку В. 0. Сухомлинський з любов'ю писав: «У дитинстві кожна ¹ Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п'яти томах.— Т. 5.— К., 1976.— С. 164.

дитина — поет... Поета в душі пробуджує людське почуття прекрасного... Поетична творчість доступна кожному. Вона не є привілеєм особливо обда­рованих. Поетична творчість підносить людину»¹.

Великий педагог усе своє життя гаряче відстоював «золоті істини» ДОБ­РА, суворо й гнівно засуджуючи зло, яке розбещує душу людини, як іржа, що роз'їдає колектив: пустослів'я, марнослів'я, яке розумів як «безвідповідальне брязкання зброєю, перетворення зброї в іграшку...духовне роззброєння лю­дини»². Він вчив вихованців одухотворювати думку й слово ділом, працею для загального добра, а головне — вчив дорожити словом, яке може й повинно стати могутнім засобом самовиховання. «Якщо ти хочеш зробити ось так, але не впевнений, що зробиш, ніколи не кажи: даю слово, що зроблю. Краще ска­жи: хочу примусити себе зробити ось так, примушу себе зробити ось так. І змушувати себе. Як би не було важко, добивайся поставленої мети. Десять разів перероби, але зроби так, щоб не було соромно перед людьми»³.

Моральні й словесні табу накладав В. О. Сухомлинський на усі ситуації обговорення негідної поведінки дитини у колективі, прагнучи у перспективі до безконфліктного виховання дітей — «без потрясінь, вибухів, стресів, які лише роз'ятрюють душевну рану». «...Треба вміти загладити, нейтралізувати конфлікт у самому його зародку, не роздувати іскру, не робити з неї вогни­ща, а погасити її тоді, коли вона ще тільки зароджується»⁴.

В. О. Сухомлинський, як видатний майстер педагогічної справи, вмів «зчитувати» необхідну інформацію з очей, обличчя, ходи, голосу дитини, але вважав найбільш ефективним індикатором духовно-інтелектуального стану вихованця психолінгвістичний аналіз його мовлення, набір і розташу­вання слів, кількість і якість пауз, будову фрази і мікросинтагм і безліч ін­ших найтонших, найпотаємніших симптомів благополуччя чи неблагополуч-чя у душевному світі страждаючої дитини, виявляючи високу душевну делі­катність і чутливість, любов.

Педагог-гуманіст постійно ставить проблему сердечної самотності дитини у сім'ї, колективі, дбає про формування високої емоційної й словесної культури у сім'ях вихованців через формування гармонійного дуету — школи і сім'ї, які разом шукають шлях до розуму й серця дитини. Ми, тобто школа і сім'я, пи­сав він, «як два скульптори, що працюють поряд, маємо однакове уявлення про

¹ Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п'яти томах.— Т. 3.— К., 1976.— С. 212.

² Там само.— Т. 2.— С. 559—600.
¹ Там само,— С. 600.

⁴ Там само.— С. 626.

ідеал і працюємо в одному напрямі. У гармонії ж творення людини надзви­чайно важливо, щоб у двох скульпторів не було протилежних позицій!»¹.

В. О. Сухомлинський пишався гордим званням народного педагога, ясно усвідомлював велику небезпеку й руйнівну силу репресивної, каральної пе­дагогіки «з позиції сили», виступав проти авторитарного монологу вчителя, його невмілого і неприпустимого тиску на тонку дитячу душу гострим, ка-раючо-гнівним, жорстоким, крикливим словом, брутальною інтонацією непо­ваги, що вважав неприпустимим у педагогіці, рудиментом «судової» ситу­ації, як це називається у класичній педагогіці. Натомість він пропагував уміння вести конструктивний, живий діалог вчителя і вихованця не з позиції аргументу влади, а з позиції влади аргументу. Він вважав, що людина має бути сама собі суддею. А тому надзвичайно цінним для сучасної педагогіки співробітництва залишаються думки В. О. Сухомлинського про мистецтво учителя вести з вихованцем виховну бесіду, яку справедливо вважав склад­ною справою, оскільки вона вимагає від педагога напруження усіх сил розу­му, волі, почуттів, професіоналізму для загального добра. Класична ритори­ка, як і педагогіка, також виділяє поряд із судовою промовою, спрямованою в минуле, назад, дорадчий тип промови, спрямованої у майбутнє, вперед, що є найбільш конструктивним і ефективним для педагогічної риторики. Тота­літарне суспільство породило потворисько репресивної, каральної, судової педагогіки і промови, відтіснивши гуманістичну педагогіку і риторику, котрі спрямовані у майбутнє через конструктивний діалог, дорадчий тип промови, які притаманні демократичному суспільству.

Дата добавления: 2014-10-31