Ой весна, весна та й весняночка 4 страница

В. О. Сухомлинський дбав про постійне самовдосконалення вчителя-ви-хователя, який повинен виховувати самого себе для такого ефективного, де­мократичного діалогу-бесіди із дітьми та колегами, усіма людьми, з якими йому доводиться стикатися у житті. Він визначав такі ознаки виховної бесі­ди, як-от: натхнення, одухотвореність, емоційність, джерело високої, пре­красної ідеї з ознаками не суду, а швидше медицини, яка передбачає ліку­вання і повне виліковування дитини, її «болячок та наривів», за образним висловом В. О. Сухомлинського.

Звідси й народжується цілющість слова педагога, яке має окрилювати ви­хованця, вселяти в нього віру, надію й любов: «Виховна майстерність поля­гає насамперед у тому, щоб людині захотілося бути хорошою»². Певним, хоча й не абсолютним аналогом подібного словесного роду у класичній ри-¹ Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п'яти томах.— Т. 2.- — К., 1976.— С. 542.

ториці з давніх часів є мистецтво гомілетичної бесіди, яким майстерно воло­діли священики, коли їхнє благоліпне, духовне слово не знищувало грішни­ка, а дарувало прощення, відпущення гріхів, світлу надію.

B. О. Сухомлинський розробив оригінальну модель системності навчально-
виховного процесу по формуванню творчої особистості дитини засобами живо­
го слова — від молодшого шкільного віку до юнацького шляхом поступового,
ступеневого формування художньо-образного типу мислення'дитини, від іміта­
ційно-наслідувального до індивідуально-власного творчого виду художньої кре-
ативності. Відзначимо серед багатьох чинників формування інтелектуальної та
художньо-вербальної творчості дітей такі способи, як формування емоційної
культури особистості, глибокого чуттєвого та духовно-інтелектуального осмис­
лення дієвості слова, ефективності думки, через формування культури читання,
зокрема й художньо-виразного читання різних текстів, власних творів, форму­
вання думки в органічній єдності із формуванням «руки», тобто в процесі твор­
чої трудової діяльності, цілеспрямоване формування риторичної особистості
вихованця через організацію високої позитивної мотиваційної установки дити­
ни до власної усно-розмовної творчості, зверненої до аудиторії тощо, тобто
усього того, що було спрямоване на «загальний духовний розвиток людини»¹.

Основним живодайним джерелом словесної творчості є Учитель, майстер переконуючого, художьно-публіцистичного, ораторського слова, який своїм словом одухотворює дитину, настроює «струни думки» на вірний лад оркес­тру, бо, як вважав В. О. Сухомлинський, тільки натхнення породжує натхнен­ня, розум впливає на розум, радість стає джерелом нової радості: «За най­більшу творчу знахідку в своїй педагогічній майстерності вважайте ту мить, коли дитина сказала СВОЄ слово. В цю мить вона піднялась на одну сходин­ку в своєму інтелектуальному розвитку», — писав В. О. Сухомлинський².

Отже, художньо-ораторська спадщина видатного українського педагога та його учнів «Школи радості» — це ще одна сходинка на шляху відроджен­ня й розбудови національної школи красномовства.

Нехай ніколи не згасають у серцях педагогів України мудрі поради В. О. Сухомлинського про шлях до плекання ДУХОВНИХ СИЛ дитини: «Му­зика — уява — фантазія — казка — творчість — така доріжка, йдучи якою, дитина розвиває свої духовні сили»³.

¹ Сухомлинський В. О. Вибрані твори в п'яти томах.— Т. 1.— К., 1976.— С. 319.

² Там само,- Т. 1,- С. 509.

³ Сухомлинский В. А. Избраннме педагогические произведения в 3-х т.— Т. 1.— М., 1979.—

C. 339.

Глава IV

формування духовної культури

ОСОБИСТОСТІ НА ПОРОЗІ XXI ст.

4.1. Проблеми духовності людини

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духд

І в день воскрЕСний твойого повстання!

/. Я. ФрАНКО

Н

ині відбувається радикальна зміна пріоритетів у структурі системи цінностей усього людства, про що яскраво й грунтовно писав Пити-рим Сорокін у фундаментальній 4-томній праці «Соціокультурна динаміка»: почуттєва система цінностей розпадається, самознищується, народжуючи із своїх глибинних надр «ІДЕАЦЮНАЛЬНУ» культуру нового циклу із цінніс­тю надчуттєвої реальності — через Бога, душу, моральний закон.

Нинішнє покоління жителів планети, отже, й ми з вами, має виконати особливу місію — достойно перейти з епохи раціоналізму до епохи духов­ності з приматом духовного над матеріальним, подолати кризу духу як най­страшнішу кризу людини й людства, бо духовно-моральна проказа поро­джує великі страждання й душевні муки, негативно відбивається на житті суспільства, природи, призводить до панування егоїзму в політиці, нестрим­ного прагнення до влади й збагачення, панування техносфери над ноосфе­рою. «Переживаємо кризу Віри, кризу Любові — кризу Людини», — пише Є. Сверстюк у книзі «На святі надій» (К., 1999).

«Людина розумна» на стику епох виявилася нездатною подолати усілякі кризи життя, а тому загострився інтерес до плекання людини духовної¹, «ноо-

Див.: Журба К. О.'Виховання духовності у підлітків в сучасній українській сім'ї і школі.— К., 2000.

сферної», за В. І. Вернадським, яка по-новому ставиться до цих проблем, усві­домлюючи необхідність абсолютних цінностей та ідеалів з метою уникнення глобальної катастрофи, поступово приходить до усвідомлення першопричин чи першооснови усього, переживаючи революційній стрибок у свідомості, розгля­даючи виявлені в явищах сутності не самі по собі, а як виявлення Пра-сутності.

Новий етап духовного розвитку дарує людині стійкий смисл існування: «зневіра у Світову Волю прирікає до безсмисленості, і, потребуючи смислу, ми потребуємо її. Це принциповий момент. Надання світу осмисленості за­лежить від нас. Безсмисленість — не даність, а наш вибір»,— вважає доктор психологічних наук, професор О. І. Зеліченко¹.

Як вважають більшість вітчизняних та зарубіжних дослідників, без куль­ту духовності людство загине.

Що таке духовність? Це — спосіб розбудови особистості, це, образно ка­жучи, зустріч із самим собою — своєю душею, внутрішнім «Я». Це — вихід до ціннісних інстанцій формування, конструювання особистості та її мен­талітету. Це — провідний фактор смислової гармонізації, поєднання образу світу з моральними законами. Це — буття, осяяне духом: «Читачу! Поглянь, усміхнись: я твій, я не вмер, я живий!» (М. Т. Рильський).

Духовність людини є способом включення її в ноосферу на основі колек­тивної енергії, яка перебуває поза окремим людським тілом і робить най­більш безпосередній вплив на долю історії суспільства, поведінку окремих особистостей і розвиток планети загалом².

Мислителі В. Франкл та М. Хайдеггер описують духовну людину як та­ку, що вона як духовна сутність виходить за межі свого тілесного, її духов­ність виявляється лише тоді, коли вона піднімається над собою і стає відно­шенням сама до себе³.

Провідні українські філософи сміливо підходять до проблеми духовності людини в часи зміни раціоналістичної традиції Арістотеля — Маркса на ір-раціоналістичні концепції Юма, Камю та інших, в часи змагання (агону) між ними, хоча це, на думку професора С. Б. Кримського, час від часу призво­дить до «катастрофи у пізнанні»: М. В. Гоголь знищив останню частину «Мертвих душ», усім серцем прагнучи «небесного громадянства», закликав: «Будьте не мертві, а живі душі...». ¹ Див.: Зеличенко А. Психология духовности.— М., 1996.— С. 303.

Див.: Сагатовський В. М. Феномен духовної атмосфери // Філософська і соціологічна дум­ка.— 1992, № 10.— С. 151—161.

' Франкл В. Человек в поисках смьісла. — М., 1990. — С. 96.

«Людина економічна» (лат. homo economicus) у часи формування ринко­вої економіки України з її моральним нігілізмом, приземленим прагматиз­мом: «Був людиною — став товаром» — не може стати щасливою, навіть казково розбагатівши серед інших «нових українців» чи «нових росіян». Та­ка особистість неминуче, рано чи пізно зіткнеться з породженим нею світом злоби, агресії, ненависті, сумнівів, заздрості, образи, страху, горя, страж­дання та інших стресів¹. О. Сугоняко пише про «змалілий час України», бо «кругообіг зла твориться у наших серцях»².

Геній українського народу, велет духу й слова Т. Г. Шевченко в поемі «Неофіти» створив шедевр осмислення духовної місії людини творчої:

Ридаю,

Молю, ридаючи: пошли, Подай душі убогій силу, Щоб огненно заговорила, Щоб слово пламенем взялось, Щоб людям серце розтопило. І на Україні понеслось, І на Україні святилось, Те слово, Божеє кадило, Кадило істини. Амінь.

Мрія речника українського народу словом — «Божим кадилом, кадилом істини» — «серце розтопити» могла здійснитися лише за умови дарованої Богом «сили», «огненності», «полум'яності» духу, а тому він і молив пода­ти «душі убогій силу» — силу ДУХОВНОСТІ.

В. І. Вернадський ще на початку XX ст. створив духовно-інтелектуальну теорію «ноосферної людини», ввівши поняття ноосфери. Він розумів її як глобальне інтелектуальне та моральне вдосконалення людства на тлі демо­кратизації державної влади; через соціальне та духовне єднання із збере­женням «єдиної людської особистості: через союз праці, розуму, наукової думки на рівні: особистість — суспільство — людство, з метою підтримки організованої біосфери і навіть «створення» нових форм життя людства»³.

З цієї теорії виникало й бачення видатним мислителем та гуманістом ви­живання людства через формування особистої етики «ноосферної людини»,

¹ Зеличенко А. Психология духовности.— М., 1996.

² Сугоняко О. Україна: повернення до себе,— К., 2000.— С. 12.

³ Вернадский В. И. Философские мьісли натуралиста.— М., 1988.

яка відповідальна не лише за свою долю, але й за долю всієї планети. Такий планетарний підхід до актуальної проблеми людства передбачав у «ноосфер-ної людини» якості не лише міри речей, за Протагором, але й міри енергії, інформації, інтелекту, духовності, всеєдності.

Філософ-косміст В. І. Вернадський, як і М. Бердяєв, В. Соловйов, П. Фло-ренський, уявляє людину сутністю Всесвіту, головною цінністю світобудови, а шлях до високої духовності вбачає у злитті людини з Космосом. Духовна людина живе творчою, піднесеною діяльністю і реалізує себе згідно з універ­сальними законами Природи й Космосу, гармонізуючи життя на планеті, прагнучи уникнути глобальної катастрофи.

Кінець XX ст. виплекав плеяду вчених-гуманістів, які теоретично осмис­люють та практично втілюють у життя проблему духовного ренесансу лю­дини й суспільства через різні науки: педагогіку, психологію, філософію, етику, релігієзнавство, соціологію тощо.

У згаданій книзі професора О. І. Зеліченка «Психологія духовності» по­дається оригінальна концепція духовного світу, який є вищим щаблем у ієрархії: фізичний світ неживої природи — світ живої природи (біосфера) — психічний світ (ноосфера) — духовний світ (спіріосфера).

Духовну кризу сучасної людини автор розуміє як нездатність зробити на­ступний крок у своєму розвиткові, яка виявляється перш за все у дезорієн­тації та спустошенні.

Духовність О. І. Зеліченко визначає як розвиток (пошук), як життя з Бо­гом, у Богові, як любов до Бога і несення божественного світла любові лю­дям, даруванням їм творчого божественного світла.

Психічними проявами духовності, на думку О. І. Зеліченка, є любов, творчість, пошук, розвиток, релігійність. Він детально описує кожну з цих категорій, зводячи усі ці форми індивідуальних станів до єдиної, спільної домінанти _:— духовності.

Любов людини — це завжди любов до Бога, а людина — творіння Боже,
достойна любові своєю богоподібністю. Люблячий уподібнюється Богові,
приймає в себе Бога, Божественну любов. Саме тому об'єктом любові вияв­
ляється Божественне начало іншої любові, тому любов — це служіння, жит­
тя з Богом. *

Любов — це і творчість, і пошук, і розвиток, бо вона сама весь час роз­вивається, формується, шукає нові й нові форми вияву.

Розвиток, пошук реалізують прагнення людини до:

— гармонії;

1Л%

— рефлексії (знання, розуміння);

— виходу за чуттєві межі («за завісу»); — до духовного.

Релігійність, життя з Богом реалізує прагнення до:

— виходу за чуттєві межі;

— до духовного.

Любов реалізує прагнення людини до:

— поширення себе на світ;

— до злиття зі світом;

— до духовного.

Творчість реалізує прагнення до:

— поширення себе на світ (втілення себе у матеріальній формі — мате­ріалізації);

— до гармонії;

— до рефлексії;

— до духовного.

Як бачимо, в усіх чотирьох формах індивідуального духу, які О. І. Зелін-ченко називає законами, що управляють його життям, сукупно реалізують­ся шість основних прагнень:

1) прагнення до гармонії,

2) до рефлексії (знання, розуміння),

3) виходу за чуттєві межі («за завісу»),

4) до духовного,

5) до поширення,

6) прагнення до злиття зі світом.

Отже, за О. І. Зеліченком, ДУХ перебуває у постійному русі, бо і сам є ³УХОМ. Він — джерело ЕНЕРГІЇ і сама енергія психічної діяльності.

Індивідуальний дух — причина психічної діяльності, а вольовий акт — густок духу.

Дух кристалізується у формі психічних органів, які реалізують його функ-;ії: це «Я», системи уявлень, ставлень, діяльностей, інтелект, інтуїція, здіб-ості тощо.

Дух прагне пізнати світ, а психічним органом рефлексії духу виступає відомість.

Дух прагне до поширення себе за межі індивіда через творчість — само-формлення у матеріальній формі. Він є вільний, накладає на себе самооб-еження.

Закон тяжіння є універсальним: духовне притягується духовним, а пси­хічною формою тяжіння є любов, гармонія.

У пізнанні — це відсутність суперечностей. У сприйнятті — це краса. У психічному житті гармонія — це можливість енергії розрядитися, а ба­жань — реалізовуватись.

Провідні педагоги світу, зокрема й українські, все гостріше ставлять пи­тання про необхідність плекання духовно-моральної особистості молодої ге­нерації демократичної України на засадах християнської моралі. Професор Гр.. Ващенко розробив національну систему освіти, головним елементом якої є християнська мораль.

Він осмислив виховний ідеал як образ ідеальної людини на співвідношен­ні, взаємозв'язку із християнським, західноєвропейським виховним ідеалом.

Релігійність і патріотизм — головні джерела традиційного виховання ук­раїнських дітей від часів Київської Русі. Служіння Богові й Батьківщині — це дві абсолютні цінності українського народу, які були, є і будуть фунда­ментом цивілізованого суспільства.

Як писав геніальний любомудр Г. С. Сковорода, людина народжується двічі — фізично й духовно. Біля духовної колиски стоїть духовний настав­ник — учитель, який стає дитині другим батьком, матір'ю, бо прищеплює її душі високі моральні якості віри, надії, любові, глибокої поваги до рідної землі, свого роду, народу, держави. Духовне народження Г. С. Сковорода вважав істинним, оскільки людина осягає «божественне в собі», а зародки духовності людини існують в її серці від народження («філософія серця»), але вони не одразу усвідомлюються, бо їм протистоять могутні сили темної тілесності, все антисоціальне в людині

Духовну людину на думку Г. С. Сковороди, інших українських мислителів, творить шлях добра через пізнання, усвідомлення й розуміння своєї істинної духовної природи, свого призначення в світі, до чого людину закликає вчення Христа: Бог і щастя — не далеко воно. Близько воно. У серці і в душі твоїй»¹.

На думку сучасних психологів, найважливішим для характеристики особис­тості є типовий домінуючий для неї спосіб ставлення до інших людей, до ін­шої людини, зрештою, й до себе. З цього приводу С. Л. Рубінштейн писав: «Серце людини усе зіткане з її людських стосунків з іншими людьми; те, чого вона варта, цілком визначається тим, до яких людських стосунків вона прагне, які стосунки з людьми, з іншою людиною вона здатна встановлювати»².

¹ Сковорода Григорій. Твори в 2-х т.— Т. 1.— К., 1994.— С. 141.

² Рубинштейн С. Л. Бьітие и сознание.— М., 1957.— С. 262—263.

Відомий психолог, професор Московського університету Б. С. Братусь пропонує розрізняти чотири «вертикалі душі» — принципові рівні в струк­турі особистості, які характеризують ступінь її моральності, духовності:

1. Егоцентричний — особа прагне до власноі значущості, вигоди, прести­жу. Ставлення до себе є самоцінним, а до інших — суто прагматичним, за­лежить від понять «вигідно — невигідно». Тут йдеться не про моральність особи, а про наявність егоцентричної моралі.

2. Групоцентричний — особа ототожнює себе з певною групою (родина, народ, нація, клас, партія тощо), які є для неї цінними через її приналеж­ність до них. Усі інші можуть сприйматися як «вороги», «опоненти», «чужі» тощо, які не варті поваги, співчуття, допомоги, любові. Тут діє не мораль­ність, а групова (корпоративна) мораль.

3. Просоціальний (гуманістичний) — кожна людина виступає самоцінною, рівною з точки зору прав, свобод, обов'язків. Людина спрямована на досяг­нення таких результатів (продуктів праці, спілкування, пізнання), які прине­суть рівне благо іншим, навіть «чужим», «далеким», незнайомим. Лише з цьо­го рівня можна говорити про моральність особи, де виконується «золоте пра­вило» етики: чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою.

4. Духовний (есхатологічний) — людина починає усвідомлювати себе та інших не як кінцеві, смертні істоти, а як істоти особливого роду, пов'язані між собою, подібні між собою, співвідносні з духовним світом. У цих рам­ках людина встановлює суб'єктивні стосунки з Богом через пошуки особис­тої формули зв'язку з Ним. Зокрема, у християнській традиції суб'єкт розу­міється як образ і подоба Бога, а інша людина набуває в його очах не лише гуманістичну, розумну, загальнолюдську цінність. Така духовна людина ро­зуміє щастя й добробут не через задоволення власних чи групових інтересів, а поширює їх на все людство, відчуваючи зв'язок з Богом, вважаючи за ща­стя служити Йому, з'єднатися з Ним...

Усі ці рівні тим чи іншим способом властиві кожній особі, а в якісь мо­менти ситуативно перемагає котрийсь із цих рівнів «вертикалі душі» егоцен­трист за певних умов, при подвигові душі може піднестися, а духовна, релі­гійна людина може впасти у прірву, не витримавши тяжкої боротьби із ниж­чими рівнями душі та складними обставинами життя. Однак у цілому можна говорити про певний типовий для людини профіль, типове устремління. Сту­пені привласнення людиною смислових відносин є різними, умовно їх мож­на назвати «духовною горизонталлю»: ситуативний, стійкий, особистісно-

ціннісний рівні, які зумовлені або певною ситуацією, або є вистражданими, усвідомленими цінностями даної особи.

Тому кожна людина сама обирає свій шлях у житті, формує пріоритетні цінності через свободу волі, свободу вибору. Якщо суб'єкт прагне до висот духовності, готовий на будь-які жертви в ім'я вистражданих, благородних ці­лей, тоді він напружує всі свої фізичні, інтелектуальні, духовні сили для до­сягнення мети свого земного буття, через терни прагне до зірок: Per aspera ad astra! (лат.).

Шлях від естетики до релігії намічали багато мислителів, майстрів красно­го слова, зокрема цією проблемою займався геніальний письменник М. В. Го­голь. Унікальна морально-релігійна спадщина геніального письменника, релі­гійного мораліста спрямована на формування вищих цінностей людини — слу­жіння Світлу, Добру даром Божим — Словом.

Духовний шлях М. В. Гоголя був непростим, бо його душа й серце були у внутрішньому конфлікті між високими релігійними прагненнями та пись­менницьким хистом, даром слова. Після тяжкої хвороби у 1840 р. він відкри­ває для себе новий шлях — постійний пошук вдосконалення в собі духовної людини із домінуванням релігійного світовідчуття. П. В. Анненков писав про М. В. Гоголя, що у 1841 р. «він стояв на межі нового напрямку, будучи при-належним двом різним світам»¹.

Християнські ідеали, прагнення до неземного їхнього втілення стають фундаментом життя й творчості М. В. Гоголя: «Чистішою горнього снігу й світлішою небес має бути душа моя, і тоді тільки я прийду в силу почати по­двиги й велике служіння, тоді лише розв'яжеться загадка мого існування»,— писав М. В. Гоголь В. Жуковському².

Зв'язок мистецтва з релігією став для Гоголя органічним та найціннішим джерелом натхнення, бо душа людини стала для нього особливо важливим предметом спостережень та глибинного аналізу: «Я залишив до часу все су­часне: я звернув увагу на дізнавання про ті вічні закони, якими рухається людина й людство взагалі... на цій дорозі... я прийшов до Христа, побачив­ши, що в Ньому ключ до душі людини»¹.

Письменник глибоко переживав за свої «гнилі слова» (біблійний вираз), які, на його думку, не становили йому честі, бо треба творити лише во сла-

¹ Див.: Гоголь Н. В. Духовная проза.— М., 1992.— С. 5.

² Там само.— С. 6.

³ Там само.— С. 7.

ву Божу, во славу Його святого імені, тільки тоді перед письменником «роз­ступилися усі перешкоди».

Метою його творчості стає Батьківщина, її духовне майбутнє, яка втра­тила міцні зв'язки із Церквою. М. В. Гоголь вважав, що тільки через єднан­ня суспільства з Богом, Церквою пролягає Шлях духовного відродження держави.

Мислення М. В. Гоголя відзначалося масштабністю й патріотизмом: він як державна людина прагнув до найкращого ладу в країні, де панує «правиль­на ієрархія», де кожен виконує свій обов'язок, свою місію на власному місці, усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом. Тому в поле духовного зо­ру письменника потрапляють різні верстви населення — від світської жінки до духовного пастиря народу.

Словом письменника М. В. Гоголь прагнув показати людині, що вона не «матеріальна скотина, але високий громадянин небесного громадянства».

Його духовна проза стала гучним дзвоном, який закликав співгромадян докорінно переглянути всі питання громадського та духовного життя країни. Вони стали проповіддю та сповіддю автора перед людьми та людством, хоча й не одразу були сприйняті однозначно, особливо сучасниками мислителя.

Місія мистецтва — «стати незримою сходинкою до християнства»; літе­ратура «повинна просвіщати душу, вести її до досконалості», бо М. В. Гоголь щиро й свято вірив у всемогутність слова, яким можна переродити людину.

Гоголь гостро й однозначно ставить питання про призначення й відпові­дальність письменника-християнина за дар Божий — слово: «Діяти зі сло­вом треба чесно. Воно — вищий подарунок Бога людині... Небезпечно жар­тувати письменнику зі словом. Слово гниле нехай не сходить з вуст ваших!»¹.

Людству планети належать кращі духовно-художні перлини М. В. Гоголя, який своєю творчістю сповістив морально-релігійний лад літератури, визна­чив її громадянське спрямування, пророчий пафос та месіанство.

Письменник-мораліст, громадянин-християнин закликав: «Будьте не мерт­ві, а живі душі. Немає других дверей, крім вказаних Ісусом Христом...».

Пророче слово майстра красного письменства розквітає в наші дні нови­ми барвами визнання й розуміння.

В Україні все гостріше відчувається активізація уваги до проблем духов­ності молодих педагогів, які закладають і свою цеглину в розбудову держа­ви на засадах істини, добра, краси.

¹ Див.: Гоголь Н. В. Духовная проза.— М., 1992.— С. 31.

У докторській дисертації О. М. Олексюк на тему «Формування духовно­го потенціалу студентської молоді в процесі професійної підготовки» сфор­мовано струнку концепцію духовного потенціалу особистості нової України.

Духовність автор правомірно визначає як сутнісну якість людини, яка вті­лює в собі активне прагнення знайти найвищий сенс свого існування, спів­віднести своє життя з абсолютними цінностями і, тим самим, прилучитися до духовного універсуму загальнолюдської культури.

Реалізується духовність особистості, за М. М. Бахтіним, через вчинок, в якому людина виступає відповідальним суб'єктом процесу життєтворчості.

Про роль вчинку в духовному житті людини роздумував ще славетний римський імператор, полководець, мислитель Марк Аврелій: «Щасливим є той, хто підготував собі благодатну долю. Благодатна доля — це благодатні схильності душі, благодатні справи. В одному шукай радості й заспокоєння в тому, щоб зід однієї загальнокорисної справи переходити до другої, пам'ятаючи про Бога»¹.

Отже, з повним правом можна говорити про таке інтегративне поняття, як духовний потенціал особистості, розуміючи його як здатність інтегрувати дії, спрямовані на внесення гармонійної впорядкованості в навколишній світ.

Вищою метою духовної педагогіки (педагогіки духовності) слід вважати сприяння максимально ефективному духовному розвиткові особистості. Це, своєю чергою, формуватиме духовну культуру суспільства, яка має об'єктив­ний вияв через форми суспільної свідомості: науку, мистецтво, мораль, релігію.

Наука — це сукупність наукових знань людини в системі духовної куль­тури, які представлені у спеціальних текстах із знаково-символічною фор­мою вираження змісту пізнавально-теоретичної сфери свідомості.

Мистецтво — естетична форма суспільної свідомості, здатна до діалогіч­ного спілкування через багатоманітні асоціації.

Мораль — особлива форма регуляційної діяльності з відповідною фор­мою світогляду, яка виступає у формі моральної свідомості.

Релігія (релігійна віра) — об'єктивована форма релігійної свідомості лю­дини.

Усі форми суспільної свідомості забезпечують саморозвиток духовного потенціалу особистості в цілісності та гармонійності. Про це знали античні мислителі у формулі: єдність, благо, істина, краса.

Отже, людина в ідеалі має бути включена до такої органічної системи ос­віти, яка б системно активізувала її інтелектуальні, моральні, духовні, есте-¹ Марк Аврелий. Наедине с собою.— Черкассьі, 1993.— С. 42—43.

тичні потенціали в ім'я істини, добра, краси. Криза освіти неминуче призво дить до кризи суспільства, його деградаційних процесів, найстрашнішим: яких є духовна криза «людини розумної».

Концепція гуманізації освіти включає прагнення до виховання молодо' генерації демократичної України на основі вищих духовних цінностей т рівні: людина — природа — суспільство — космос¹.

Сучасна наука на порозі XXI ст. робить все нові й нові відкриття в ос­мисленні глобальних проблем світобудови, наближаючись до істини, зокре­ма через нову науку інформаціологію, яку розвивають академіки І. Й. Юз-вишин та Е. В. Євреїнов, висунуті на здобуття Нобелівської премії у 1997 р.²

Ці вчені зробили «відкриття фундаментальних законів інформації, роз­робку основоположного принципу розподіленої обробки інформації та йо­го реалізацію»³.

Інформаціологія — принципово нова фундаментальна наука, створена в результаті вивчення, аналізу й синтезу фундаментальних наукових явищ, процесів природи. Вона розкриває небачені обрії розвитку світового спів­товариства на єдиній фундаментальній інформаційній основі. Тим самим вона сприяє науково-революційному прориву в інформаційне майбутнє люд­ства й створенню єдиного світового розподіленого інформаційно-стільнико­вого співтовариства — нової інформаційної цивілізації.

Особливу увагу представників гуманітарної сфери привертає феноме­нальне відкриття фундаментального явища природи — інформації, яка є ге-нералізаційно-єдиною первісною субстанцією всесвіту.

Чи не про Вищий розум Платона йдеться? Терміни можуть бути різними, але людство зримо й реально зупинилося на порозі таких відкриттів, які дозволяють «розуміти, математично описувати раніше невідомі мікро- й макромірні процеси матеріалізації й дематеріалізації у Всесвіті»⁴.

Нова фундаментальна наука пояснює єдину інформаційну будову Всесвіту.

Прогресивні діячі світу закликають до глобального підходу до питань ос­віти, науки, політики, культури, духовного й фізичного здоров'я людини й людства, до осмислення цілісності світу й формування безконфліктного ци­вілізованого суспільства, до пріоритету духовно-моральних цінностей на иляху Миру, Гармонії, Краси, Радості, Любові, Здоров'я.

Див.: Лутай В. С. Філософія сучасної освіти,— К., 1996.

Див.: «Информатизация общества».— 1997, № 1 (55).— С. 1—3.

Там само.— С. 1.

Там само.— С. 3.

Доктор біологічних наук, член-кореспондент АЕШ, президент Сибірської науково-практичної асоціації екології людини з Новосибірська С. В. Спе-ранський є одним із засновників нового напрямку в науці — ЕНІО (енерго-інформаційний обмін), де визначаються нові, магістральні вектори розвитку людства через особливі підходи до розвитку «тонкого світу» — світу духов­ності. Як бачимо, інформаціологія, ЕНІО, інші наукові відкриття кінця XX ст. торують шлях у нове тисячоліття через космологічний світогляд (син­тез науки, релігії, філософії).

Поєднання вищих цінностей світського й релігійного інформаційного по­токів може дати чудові духовно-інтелектуальні плоди — через плекання ho­mo spiritus (лат.) — людини духовної. Вона зможе стати активним співучас­ником усіх процесів через усвідомлення своєї місії як богоподібної істоти. Людина духовна ніколи не втомиться шукати істину, сенс життя, ніколи не стане рабом обставин, навчиться розрізняти добро і зло, красу й потворне. Акумулятором духовності мають виступати релігія, мораль, наука, мистецт­во, культура.

Дата добавления: 2014-10-31