Позитивізм 1 страница

Теми рефератів

Запитання. Завдання

1. Проаналізуйте особливості німецької класичної філософії.

2. Прокоментуйте характерні риси філософії І. Канта.

3. Розкрийте сутність категоричного імперативу І. Канта.

4. Прокоментуйтезмісттриактного циклутворчої діяльності «Я» за Фіхте.

5. Доведіть особливість натурфілософії Шеллінга.

6. У чому полягає унікальність філософської системи Гегеля та особ­ливості його раціоналізму?

7. Чому Фейербах називає свою філософію антропологізмом? Ар­гументуйте відповідь.

8. Що допомогло Марксу відкрити нові перспективи для матеріаліс­тичної інтерпретації проблем історії та культури?

1. Філософія І. Канта як перехідна ланка між раціоналізмом Про­світництва і романтично забарвленою філософією XIX ст.

2. Проблема активності суб'єкта пізнання у філософії І. Канта.

3. Проблеми моралі у філософії І. Канта.

4. Діалектика як тип світогляду у філософії Г. Гегеля.

5. Чи можлива діалектична логіка як наука про мислення?

6. Естетика Гегеля.

7. Філософія релігії Гегеля.

8. Марксистсько-ленінська філософія: міф чи реальність?

Література

Гайденко П. П. Философия Фихте и современность. — М., 1979. Гегель Г.-В.-Ф. Соч.: в 14 т. — М., 1929—1959. [улыга А. В. Немецкая классическая философия. — М., 1986. Кант И. Соч.: в 6 т. — М., 1963—1966.

Лазарев В. В. Философия раннего и позднего Шеллинга. — М., 1990. Маркс К. Критика Готської програми // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 42. Ойзерман Т. И. Этикотеология Канта и ее современное значение // Воп­росы философии. — 1997. — № 3.

Сучасна світова філософія 143

2.6. Сучасна світова філософія

Розвиток науки в XIX ст. (досягнення німецьких вче­них — Карла Вейєрштраса (1815—1897), Георга Кантора (1845-—1918), Георга Рімана (1826—1866) — в математи­ці, англійців Майкла Фарадея (1791—1867), Джеймса Максвелла (1831—1879) та німця Германа Гельмгольца (1821—1894) -- у фізиці, шведа Єнса Берцеліуса (1779— 1848) і росіянина Дмитра Менделєєва (1834—1907) — в хімії, англійця Чарльза Дарвіна (1809—1882) —- в біоло­гії), усвідомлення її значущості для промисловості та сус­пільного добробуту зумовили виникнення позитивізму — філософської течії, головним предметом якої стало науко­ве знання, яке він називає «позитивним».

Позитивізм (франц. роз/'Г/'у/з/пе — умовний, позитивний, побу­дований на думці) — філософський напрям, який єдиним дже­релом істинного знання проголошує емпіричний досвід, запере­чуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного ми­слення.

Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «ме­тафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Він не тільки занурює філософію в наукову про­блематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм (філософія «по­зитивного» знання), який часто називають «філософією науки» — одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розви­ток науки і техніки.

Теоретичним джерелом позитивізму є Просвітництво з його вірою у всемогутність розуму, в науково-технічний прогрес, а також англійський емпіризм Локка і Юма.

Основні ідеї та настанови позитивізму можна звести до таких тверджень:

1. Справжня наука не виходить за сферу фактів, за межі чуттєвого даного. Вона не гониться за невловими­ми першоосновами і першопричинами. Звідси бере поча­ток заперечення метафізики, яка не дотримується цієї ви­моги.

Історичні типи філософії

2. Наука, яка вивчає факти, є всемогутньою. Не існує меж науковому пізнанню.

3. Суспільство також підлягає науковому пізнанню. Нау­кою про суспільство є соціологія.

4. Розвиток науки і техніки, а також соціології є запо­рукою суспільного прогресу.

Під наукою позитивізм розуміє знання, побудоване на зразок природознавства. Вироблені природознавством кри­терії науковості та методи пізнання він розглядає як іде­ал науки.

Світогляд, який намагається вирішити основні про­блеми — що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне тощо, виходячи з наукового знання, називають сцієнтиз­мом (лат. зсіепііа — наука). Позитивізм є типовим сцієн-тичним світоглядом. Сцієнтизм хибує тим, що намагаєть­ся звести існування людини до буття речі серед інших речей, не бачить специфіки людського існування (екзис­тенції), яку не можна зрозуміти, виходячи зі знання при­роди. В цьому сенсі сцієнтизм (і позитивізм як його різно­вид) є опонентом антропологічного (гуманістичного) сві­тогляду, який за вихідне обирає специфіку людського буття в світі. Виразниками антропологічної тенденції у філосо­фії наприкінці XIX — XX ст. є філософія життя, феноме­нологія, екзистенціалізм та герменевтика. Наприкінці XIX — протягом XX ст. опозиція сцієнтизму й антропо­логізму є однією з найважливіших у світовій філософії, культурі загалом.

Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830—1842 рр. Виступивши ідеологом науки, Конт не тільки високо підніс її статус, а й зробив її своєрідною релігією.

Підґрунтям концепції Конта є закон трьох стадій. На його думку, кожне з понять, і відповідно знання зага­лом, неминуче долає три такі стадії:

1) теологічну, або фіктивну, коли за явищами шукають надприродні сили — божества тощо;

2) метафізичну, або абстрактну, коли за явищами вба­чають абстрактні сутності й сили — субстанції, флогісто­ни тощо;

3) наукову, або позитивну, коли між явищами відкри­ваються незмінні закони.

Принципова відмінність позитивної стадії від поперед­ніх полягає в тому, що явища не пояснюються через щось інше, потойбічне їм, а описуються через зв'язок з іншими

Сучасна світова філософія

явищами. В законі трьох стадій Конт правильно розпізнав тенденцію зростання ролі наукового знання в історичному розвитку суспільства. Однак він неправомірно надав цим змінам стадійності. Насправді знання фактів (за Контом, позитивне знання) завжди було притаманне людині, без нього неможлива практична діяльність. Поширення нау­кового знання в Новий час не привело до заперечення ре­лігії та філософії. Конт не вбачав своєрідності рілігії, мета­фізики і науки, відмінності їх функцій у суспільстві. Зага­лом закон трьох стадій хибує на «метафізичність» (на неправомірне, невідповідне фактам узагальнення), проти якої сам Конт так пристрасно боровся.

З двох типів наукових теорій — описових, які встано­влюють закономірні зв'язки між явищами (фіксація за­лежності розширення металічного стержня від темпера­тури), і пояснювальних, які намагаються проникнути в сутність явищ (пояснення розширення стержня через атом­ну структуру речовини), Конт віддав перевагу описовому. Наука, на його думку, повинна відповідати на запитання «як?», а не «чому?». Цей вузький емпіризм є характер­ною рисою позитивізму на всіх етапах його розвитку. В ньому коріниться як сила (застереження проти викорис­тання в поясненні надуманих сутностей), так і слабкість (скептицизм, недовір'я до розуму, що сковує політ науко­вої думки).

Безсумнівною заслугою Конта є заснування соціології як окремої конкретної науки про суспільство. На його думку, знання про суспільство найпізніше долає метафі­зичну стадію, але час конкретної науки про суспільство вже настав. Основні розділи цієї дисциліни — соціальна статика, що вивчає суспільні інституції, і соціальна дина­міка, що досліджує закони розвитку суспільства. Соціоло­гія, за його словами, є запорукою раціональної політики. Незважаючи на те, що соціологія Конта містить багато надуманого, здогад про необхідність конкретного вивчен­ня соціальних явищ і врахування набутого знання при управлінні суспільством був геніальним прозрінням ми­слителя.

Конт відомий також завдяки своїй класифікації наук, яку він здійснив за принципом сходження від простого до складного (пізніше без посилання на автора вона була ви­користана Ф. Енгельсом). Вона передбачає таку послідов­ність: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, со­ціологія, мораль. Це свідчить про те, що гуманітарним наукам (історії, юриспруденції, філології тощо) Конт не

Історичні типи філософії

надавав особливого значення. Під наукою він розумів пе­редусім природознавство.

Філософії в системі Конта відводиться роль науки про науки, енциклопедичної суми наук, вірніше — роль «слу­жанки науки». Вона зорієнтована тільки на наукову про­блематику (класифікація наук, упорядкування наукового знання в цілісну систему, дослідження методів наукового пізнання). Філософія не здобуває свій матеріал самостійно, а отримує його через конкретні науки. Позитивізм спричи­нив нігілістичне ставлення до філософії, бо звужена до ро­лі «служанки науки», філософія приречена на втрату вла­сного вагомого слова й у сфері наукового знання.

Конт фактично зігнорував світоглядну функцію філо­софії. Проблеми місця людини в світі, сенсу людського життя та ін., які виводять філософію за вузькі межі нау­кової проблематики, є духовно чужими позитивізму. Об'­єктивно філософія Конта сприяла виокремленню філосо­фії науки в окрему галузь філософського знання. В цьому безсумнівна його заслуга. Справедливо його вважають і засновником соціології як конкретної науки.

Ідеї Конта були підхоплені англійським філософом Джоном-Стюартом Міллем (1806—1873), який став відо­мим завдяки праці «Система логіки». Мілль — принци­повий емпірик, він навіть математичні й логічні принци­пи вважав індуктивними узагальненнями, які мають тіль­ки вірогідний характер. Він проголошував ідею свободи особи, стверджував, що свободі кожного поставлено межу тільки в свободі іншої особи. Відмінність людей, різнома­нітність характерів — благо для суспільства. Мілль од­ним з перших теоретично обґрунтував необхідність захи­сту права меншості в парламенті. Демократія, щоб не пе­ретворитись на тиранію, повинна брати до уваги інтереси не тільки більшості, а й меншості.

В етиці Мілль був послідовником англійського філосо­фа-утилітариста Єремії Бентама (1748—1832). Засадою ути­літаризму є прагнення до максимально можливого щастя для якомога більшої кількості осіб за мінімуму страждан­ня. Погляди Мілля вплинули на американського філосо­фа, засновника прагматизму Чарльза Пірса (1839—1914) і на Г. Спенсера.

Одним з найвідоміших позитивістів «першої хвилі» є англійський мислитель Герберт Спенсер (1820—1903), ба­гатотомна «Синтетична філософія» якого користувалася великою популярністю в середовищі науково-технічної ін­телігенції другої половини XIX — початку XX ст.

Сучасна світова філософія

Проблема співвідношення науки і релігії є актуаль­ною для кожної з історичних епох і кожна з них вирішує її по-своєму. В другій половині XIX ст. під впливом на­укових відкриттів, особливо дарвінізму, зокрема вчення про походження людини, які брали під сумнів традиційні релігійні уявлення, особливої гостроти набула проблема співвідношення науки і релігії. Позитивізм, що виступав як філософія науки, змушений був дати відповідь на це питання.

Конт заперечував традиційну релігію, намагався на її місці утвердити щось на зразок «позитивної релігії» з культом Людства. Це відповідало ранньому позитивіз­му. Серйозне теоретичне обґрунтування співвідношення науки і релігії з позиції позитивізму дав Спенсер, ствер­джуючи, що існуючі релігії не дають зрозумілої відповіді на питання про першооснову всього сущого. Розумом не можна збагнути створення світу з нічого. Всі релігії, зре­штою, визнають, що першопричина світу є таємницею, яку неможливо осягнути. Але в такому ж відношенні до пер­шооснови, на його думку, перебуває і наука. Поняття ма­терії, простору, часу (зокрема їх подільність до безкінеч­ності) так само мало збагненні, як і релігійний Абсолют. Це визнання незбагненності, непізнаваності Абсолюту (пер­шооснови) і споріднює, на думку Спенсера, релігію та на­уку. Релігія не повинна тільки претендувати на позитив­не знання про Абсолют (тобто бути наукою про Бога), а наука не повинна виходити за межі позитивного знання. Реальність, яка прихована за явищами, людині не відома і завжди буде такою. Тому, на його думку, суперечка нау­ки і релігії, а також матеріалістів і спіритуалістів (так за англійською традицією називають ідеалістів) є безплід­ною. В розумінні філософії Спенсер іде за Контом, зами­каючи її в межах наукової проблематики. Філософія ми-слиться більш узагальненим знанням порівняно зі знан­ням конкретних наук. Така філософія, хоча й не є сумою конкретних наукових знань, а їх узагальненням, принци­пово не відрізняється від науки.

Спенсер увійшов в історію філософії як творець конце­пції еволюції. Почав розробляти її за кілька років до опу­блікування в 1859 р. «Походження видів» Дарвіна, який, безперечно, вплинув на його погляди. На думку Спенсе­ра, еволюція є універсальним явищем. Всесвіт, біологіч­ний світ і окремі організми, суспільство і окремі соціаль­ні явища підлягають певним еволюційним змінам. Він на­голошував на трьох важливих моментах еволюції:

Історичні типи філософії

1. Перехід від відокремленого стану елементів до зв'я­заного (інтеграція, або концентрація). Перш ніж розвива­тись, система повинна утворитись.

2. Диференціація, тобто перехід від однорідного стану до різнорідного. Йдеться, зокрема, про спеціалізацію орга­нів, поділ праці в суспільстві тощо.

3. Зростання порядку, перехід від невизначеності до ви­значеності.

Загалом еволюцію він розумів як перехід від відособ­леної однорідності (гомогенності) до зв'язаної різнорід­ності (гетерогенності). Порушені Спенсером проблеми (упо­рядкування хаосу) є предметом вивчення нової науки си­нергетики, а його можна вважати одним із її попередників. Концепція еволюції Спенсера виникла на основі біології. Звідси походить біологізм його поглядів на суспільство. Моральні норми, наприклад, він розглядав як інструмен­ти пристосування людини до середовища.

Філософські побудови Конта і Спенсера, які ґрунтува­лися на узагальненні сучасного їм наукового знання, ви­явилися вразливими: радикальна зміна наукових теорій протягом кількох десятиліть зумовила руйнування філо­софських узагальнень, які підносились над ними. Тому позитивізм «першої хвилі» змушений був поступитись міс­цем позитивізму «другої хвилі», який висунув на перед­ній план теорію наукового пізнання.

Махізм і емпіріокритицизм («друга хвиля» позитивізму)

Позитивізм у розумінні відношення філософії та нау­ки в стислій формі повторив розвиток їх взаємозв'язків протягом тисячолітньої історії. Історично на першому етапі філософія мислилась як наука наук, як перша наука. По­чинаючи з Нового часу, у зв'язку зі становленням окре­мих наук, роль філософії у ставленні до науки все більше зводилася до методології наукового пізнання. Така транс­формація співвідношення філософії та науки відбулась і в позитивізмі. Якщо Конт і Спенсер мислили філософію як своєрідну інтегральну «синтетичну» науку, то їх спадко­ємці — представники «другої хвилі» позитивізму, усвідо­мивши марність подібних прагнень, звели філософію до методології наукового пізнання.

До «другого» позитивізму прийнято відносити близькі за змістом філософські погляди відомого австрійського фі­зика Ернста Маха (1838—1916) і швейцарського філософа

Сучасна світова філософія

творця емпіріокритицизму Ріхарда Авенаріуса (1843— 1896). Обидва вони мислили в руслі ідей і настанов пози­тивізму: філософію замикали на наукове знання (емпіричне й описове), на неї поширювали критерії науковості, вироб­лені для точної емпіричної науки.

Виникнення «другого» позитивізму спричинив крах ідеї «синтетичної» філософії Конта—Спенсера, криза ме­ханіцизму в науці (механічних моделей пояснення світу), яка постала у зв'язку з дослідженням електромагнітних явищ у фізиці, поява теорій-конструктів, які не вклада­лись у межі традиційної гносеології, що розглядала пі­знання як «копіювання» дійсності.

Філософію Мах зводив фактично до методології нау­кового пізнання. Саме пізнання він (як і Авенаріус) роз­глядав як процес прогресивної адаптації людини до се­редовища (інтерпретує його як біологічно доцільне яви­ще). Вважав, що основою наукового знання є не факти, а відчуття. Прагнучи радикалізувати емпіризм позитивіс­тів, Мах і Авенаріус «розкладали» факти на складові еле­менти-відчуття, які проголошували вихідними «нейтраль­ними» елементами досвіду. На основі цих елементів «конституюється» світ; вони ж і є основою наукового пі­знання. Мах стверджував, що поняття фізики, якими б абстрактними вони не були, «завжди можна простежити до чуттєвих елементів, з яких вони побудовані». Все інше в науці, що не зводиться до подібних елементів досвіду, є «метафізичним мотлохом». Таким «мотлохом» він вва­жав поняття «сутність», «субстанція», «абсолют», «причи­на». З цих засад проростало його негативне ставлення до «метафізичної» опозиції «матеріалізм —ідеалізм», яка, на думку Маха, позбавлена сенсу.

Сильні аспекти радикального емпіризму Маха виявили­ся в його критиці класичної механіки Ньютона. Він запере­чував існування абсолютного часу і простору класичної ме­ханіки на тій підставі, що вони не представлені в досвіді. Подібні поняття Мах називав «концептуальними чудовись­ками». Його критика засадничих понять механіки Ньютона відчутно вплинула на формування теорії відносності.

Однак радикальний емпіризм має і слабкі сторони. Адже жорстко прив'язана до відчуттів думка не здатна до польоту, до вільного конструювання нових концепцій. Оче­видно, тому Мах не прийняв теорії відносності та ідеї ато­мізму, які на той час не «прив'язувались» до відчуттів. Альберт Ейнштейн, який перебував під впливом поглядів Маха під час створення ним теорії відносності, змушений

Історичні типи філософії

був пізніше визнати, що Мах «недооцінив конструктивний і спекулятивний характер наукового мислення».

Пізніші дослідження в галузі психології переконливо засвідчили, що ніяких «нейтральних» елементів досвіду, вільних від ззовні внесених смислів чи інтерпретації, не­має і бути не може. Будь-яке відчуття існує як складова певного цілого — певних пізнавальних образів, обставин (експерименту, спостереження), співвідноситься з певним теоретичним контекстом. А це означає, що його смислове навантаження задається цим цілим. Прагнення знайти «нейтральні», «чисті» відчуття, факти, позбавлені смис­лового навантаження, є гносеологічною утопією.

Маха й Авенаріуса часто критикують за суб'єктив­ний ідеалізм, за наслідування Берклі та Юма. Справді, Авенаріус висунув концепцію «принципової координа­ції», згідно з якою об'єкт не існує без суб'єкта, а Мах проголосив відчуття елементами світу. Завдяки цьому вони, на перший погляд, відтворюють позицію англійсь­ких емпіриків, суб'єктивних ідеалістів. Насправді Берк­лі та Юм «конструювали» світ буденної свідомості, про­голошували наш світ комплексом відчуттів. У Маха йшлося про науку та її світ. Наприкінці XIX — на по­чатку XX ст. стає очевидним, що реальність, яку пізнає наука, є штучною математизованою реальністю, що існує тільки в уяві її творців. Без суб'єкта, вченого такої реаль­ності (об'єкта) не існує. Була підтверджена думка Канта, згідно з якою розсудок пізнає дійсність, яку він сам укон-ституював. Світ, який Мах конституює з елементів-від-чуттів, — це науковий світ, штучна реальність, яка не існує об'єктивно, сама по собі. Звідси й висновок, що на­укові конструкції не є «копіями» світу, в якому живе людина («світу речей у собі», за Кантом), що їх ставлен­ня до цього реального світу опосередковане уявними ре­альностями (об'єктами), які не існують без суб'єкта. От­же, суб'єктивний ідеалізм Маха й Авенаріуса не цілком зводиться до позиції Берклі.

Підхід Маха до пізнання як до біологічно доцільного явища виявився в тому, що наукове пізнання він розгля­дав під кутом зору «економії мислення». Ця точка зору не позбавлена певного раціонального змісту, оскільки нау­ка систематизує, схематизує, типізує (спрощує) дійсність, тобто є ефективним засобом її пояснення і перетворення. Однак термін «економія мислення» є не цілком визначе­ним. У сучасній науці використовується близький за зміс­том, але чіткіший за формою принцип простоти. Так, до гіпо-

Сучасна світова філософія

тези висувається вимога бути логічно якомога простішою.

Концепція Маха й Авенаріуса стала головним предме­том аналізу праці В. Леніна (1870—1924) «Матеріалізм і емпіріокритицизм», яка справила фатальний вплив на роз­виток як філософії, так почасти і науки в колишньому СРСР. Жорстка прив'язка філософії до політичної ідеоло­гії призвела до того, що аналіз тонких філософських мате­рій з позиції «здорового глузду» і «пролетарського чут­тя» часто супроводжувався лайкою і навішуванням ідео­логічних ярликів на зразок «реакціонер», «мракобіс» тощо. Властивий цій праці дух нетерпимості перевершив за зна­ченням деякі наявні в ній раціональні елементи.

Історія дала повчальний урок любителям жорстко і спрощено пов'язувати науку та філософію, філософію й ідеологію. «Реакційна» суб'єктивно-ідеалістична концеп­ція Маха вплинула (а такі факти не часті в історії науки) на радикальне переосмислення фізичної теорії. А «науко­вий», «прогресивний», «матеріалістичний» твір Леніна ледь не став перепоною для теорії відносності, спричинив го­ніння на генетиків та кібернетиків в СРСР. Це урок для «носіїв абсолютної істини» у філософії, які в боротьбі зі своїми опонентами вдаються до ідеологічних ярликів.

Конвенціоналізм А. Пуанкаре

Дещо відмінною від позитивістської концепції, хоч певною мірою і близькою до неї, є філософія науки фран­цузького математика Анрі Пуанкаре (1854—1912). Як фі­лософ науки, він став відомим завдяки створеній ним кон­цепції конвенціоналізму.

Конвенціоналізм (лат. сопуепііо — угода, договір) — філософсь­кий напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком до­вільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зруч­ності», «економії мислення».

Суть цієї концепції полягає в тому, що принципи на­укової теорії проголошуються довільними конструкціями, які умовно приймаються за істини. Іншими словами, на думку конвенціоналістів, вчені погоджуються вважати пе­вні наукові твердження істинами, укладають конвенцію щодо їх істинності.

До такої концепції Пуанкаре прийшов, аналізуючи стан справ у математиці. У зв'язку зі створенням неевклідо-вих геометрій постали питання, на чому ґрунтуються їх

Історичні типи філософії

вихідні принципи (і отже, яку з них слід вважати істин­ною). Пуанкаре заявив, що «ці принципи суть не що інше, як конвенції», тобто довільно можна прийняти за істину будь-яку з геометрій.

Конвенціоналізм виник і тому, що нові наукові теорії (насамперед, теорії некласичної фізики) перестали бути «копіями» реальності й перетворились на теорії, що конс­труюють штучні реальності (теорії-конструкти). У цих те­оріях зросла роль неемпіричних критеріїв істини і фак­тора довільного вибору вченого. Так, за наявності двох чи більше теоретичних конструкцій, які однаково узгоджу­ються з фактами (явище, що не вкладається в межі наїв­ної концепції «копіювання» реальності), вибір на користь однієї з них робиться на основі таких допоміжних крите­ріїв, як логічна простота, інтуїція вченого та ін.

Отже, конвенціоналізм виявив відносну самостійність і самодостатність наукової теорії, її (в певних межах) незалежність від емпіричних фактів. Однак така пози­ція таїла в собі загрозу заперечення об'єктивності нау­кового знання. Подібних поглядів дотримувався край­ній конвенціоналіст француз Едуард Леруа (1870—1954). У дискусії з ним Пуанкаре змушений був визнати, що відбір наукових концепцій відбувається, врешті-решт, на основі їх ефективності або емпіричного контролю. Отже, факти були визнані як остаточні критерії відбору (істинності) теорій.

Заслуга конвенціоналізму в тому, що він звільнив на­укові концепції від жорсткої залежності від сфери фак­тів, як того вимагали позитивістські традиції. Можна по­годитись з оцінкою, яку дали поглядам Пуанкаре Д. Реа­ле і Д. Антісері: «Конвенціоналізм — глибока і змістовна філософія науки. Розправившись із фетишистським мі­фом про «факт» та іншими презумпціями позитивістсь­кого напряму, він реабілітував роль уяви в науці, показав динамізм наукового знання»¹.

Неопозитивізм і аналітична філософія

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'яза­ний з такими течіями, як аналітична філософія і неопози­тивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх дослідження стає мова — наукова і побутова.

¹РеалеД.,АнтисериД. Западная философия... Т. 4. — С. 261—262.

Сучасна світова філософія

Обидві течії тісно взаємопов'язані, їх споріднює пред­мет дослідження -- мова і прагнення вилучити метафі­зику з наукового знання. У процесі розвитку вони впли­вали одна на одну. В радянській філософській літературі обох відносили до неопозитивізму. Однак мають рацію до­слідники, які розмежовують і дещо по-іншому співвідно­сять їх. Аналітична філософія досліджує побутову мову, ви­знає осмисленість філософських тверджень. Виходячи з цього, аналітики розглядають усю філософську проблематику — гносеологічну, аксіологічну, праксеологічну. Неопозитивіс­ти досліджують лише мову науки. Вони за традицією зво­дять філософію до методології науки. За проблематикою неопозитивізм вужчий від аналітичної філософії.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882—1936), німецько-американського фі­лософа Рудольфа Карнапа (1891—1970), австро-американсь-кого філософа Філіпа Франка (1884—1966) та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. До нього відносять також раннього Вітген-штейна (періоду «Логіко-філософського трактату»).

Неопозитивізм (грец. леоз — новий і лат. ровіііуііз — умовний, позитивний) — один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грун­туються на фактах.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рас­села. На відміну від махізму, що розглядав наукове мис­лення як біологічний і психологічний процес, неопози­тивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвен­ціоналізму.

Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й недвозначності мови нау­ки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходя­чи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зра­зок мови математики), вони намагались максимально формалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у своїх працях.

Центральною для неопозитивізму є проблема значен­ня наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що пред-

Історичні типи філософії

метом філософії є не пошук істини, а «дослідження зна­чень». Значення висловам задається, на його думку, спо­собом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізова­на знакова система (логічно послідовна і внутрішньо не-суперечлива) набуває певного значення, тобто про щось говорить лише через зведення її до тверджень, що фіксу­ють безпосередній досвід («протокольні твердження»). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки поня­тійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається верифікацією. На думку неопозитивістів, на­укові твердження є осмисленими (мають значення) лише тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висло­вів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпо­середньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень є, на їх дум­ку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї бу­дови науки. Твердження, які принципово не зводяться до чуттєвих даних (не задовольняють вимог верифікації), про­голошуються пустими, тобто позбавленими значення.

Верифікація розглядається ними як демаркаційна лі­нія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знан­ня від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», «Бог іс­нує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не іс­тинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сен­су). «Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджу­вав Вітгенштейн.

Принцип верифікації різко розмежовує наукове і фі­лософське знання. Як свідчать пізніші дослідження, ме­жа між ними не така чітка, як вважали прихильники неопозитивізму. Слабкість їх позиції полягає в тому, що вони звели значення твердження до процедури його ве­рифікації. Насправді виявилось, що неверифіковані твер­дження (а такими є більшість філософських тверджень) не можна однозначно вважати позбавленими значення, безсмисленими. Більше того, виявилось, що жорсткій ви­мозі верифікації не відповідають не тільки філософські, а й загальнонаукові твердження, зокрема вирази, що фіксу­ють закони науки, адже одиничний факт підтвердження

Дата добавления: 2014-10-31