Філософія марксизму

Філософія Л. Фейербаха

Після смерті Гегеля прихильники його філософії поді­лилися на два табори — старогегельянців, які трималися за систему вчителя, і молодогегельянців, які перейняли де­які аспекти його методу. Виражаючи настрої німецької буржуазії напередодні революції 1848 р., молодогегельян­ці — Бруно Бауер (1809—1882), Давид Штраус (1808— 1874), Макс Штірнер (1806—1856) — вважали головним завданням філософії критику релігії. До молодогегельян­ців належав і Людвіг Фейербах, роль вчення якого в істо-рико-філософському процесі визначається передусім тим, що воно стало проміжною ланкою між Гегелем і Марк­сом. Фейербах був учнем Гегеля, але під впливом суспіль­них настроїв і нових досягнень природознавства, яке він вивчав в університеті, перейшов на матеріалістичні пози­ції. Критиці релігії (насамперед християнства) присвяче­на основна його праця «Сутність християнства». Вихідна теза цієї критики полягала в тому, що сутність Бога — це відчужена сутність людини. Людина, вважав він, ство­рила за своєю подобою (сутністю) духовну істоту, яку на­ділила своїми рисами (мудрістю, силою, волею, добротою) і поклоняється своєму творінню. Отже, Бог — це сутність людини, перенесена на небо і протиставлена їй. Люди­на — страждуща істота, природа не відповідає на її стра­ждання (сподівання, мрії) і людина творить Бога як своє відчуження.

Головне завдання своєї філософії Фейербах вбачав у по­доланні релігійного відчуження. Людина повинна бачити в іншій людині Бога, ставитися до неї як до Бога, а не покло­нятись вигаданій нею сутності. Це, на його думку, повертає людині всю повноту її буття. Але Фейербах не ставив собі запитання: хто є гарантом того, що розуміння людиною бо­жественного, яке вона проектуватиме на інших людей, є справжнім, а не свавільним? Якщо мірою Бога є людина, тоді зникає сенс заклику бачити Бога в іншій людині.

Німецька класична філософія

Свою філософію Фейербах називав антропологізмом, оскільки людина проголошується основним предметом фі­лософії. Суть фейєрбахівського антропологізму полягає в тому, що людина постає як родова істота, тобто як істота, наділена рисами, притаманними людському роду взагалі. Такими родовими рисами він вважав мислення (розум), волю і чуттєвість (серце). Значно менше уваги, порівняно з попередниками, він приділяв культуротворчій природі людини, її історичному способу буття.

До лівого крила молодогегельянців належали також Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895), творці марксизму.

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного су­спільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (проле­таріату) від експлуатації та побудову вільного від соціально­го гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур'є (1772—1837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав осно­вою експлуатації людини людиною (причиною «відчужен­ня» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціаліс­тичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (бур­жуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доціль­ності. Насилля, яке у Гегеля стихійно виконувало функ­цію повивальної бабусі історії, перетворене марксизмом на свідому практику окремої організації чи державного апарату, дорого обходилося народу, який спокутувався обі­цяними швидкими плодами. Скрізь, де були спроби вті-

Історичні типи філософії

лення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф.

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейербаха. Основні їх філософські праці — «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній, її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його на­зивали в радянському марксизмі, діалектичний та істо­ричний матеріалізм, її творці під впливом Фейербаха по­долали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх пра­цях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили істо­ричний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння істо­рії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскіль­ки ґрунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса.

Дещо інший варіант філософії реконструюють на ос­нові ранніх праць Маркса, в яких вихідною категорією для розуміння людини (суб'єкта) і світу (об'єкта) вважа­ється матеріальна практика (матеріалістично переосмис­лена ідея активності Фіхте — Гегеля), а для розуміння суспільно-історичного процесу використовується катего­рія «відчуження» (приватна власність, капітал як «відчу­ження» людини, яке необхідно подолати). Цей варіант ма­рксизму розвивали переважно неомарксисти (Дьйордь Лу-кач (1885—1971) і Франкфуртська школа).

Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною за­слугою Маркса можна вважати те, що він підняв на ви­щий щабель матеріалізм. Попередні представники цієї те­чії — французькі матеріалісти і Фейербах — виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція, як відомо, називається на­туралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлу­мачення людини не як природної, а як практичної і, от­же, культурно-історичної істоти. Взявши практику (пра­цю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльнос­ті й пізнання.

Німецька класична філософія

Підхід до практики як до суспільно-історичної діяль­ності, що охоплює і процес пізнання, сприяв новому розу­мінню процесу пізнання. Маркс став розглядати його як суспільне явище, подолавши таким чином робінзонаду по­переднього матеріалізму. Слід зазначити, що тлумачення пізнання як суспільного явища у філософії стало панів­ним тільки в XX ст. Щодо цього марксизм значно випере­див свій час.

Слабкістю «практичної філософії» молодого Маркса є загальний характер (абстрактність, неконкретність) понят­тя «практика», недостатня узгодженість категорії «прак­тика» і категорії «матерія» як вихідних при розбудові сис­теми. Не зрозуміло, яка з них є вихідною, а яка похідною. Якщо вихідною є «практика», а матерія — вторинною, то це суперечить матеріалізму, а якщо вихідною мислиться матерія, то виникає загроза залишитись на натуралістич­них позиціях попереднього матеріалізму (практика втра­чає субстанційний характер).

Маркс і Енгельс ставили собі в заслугу те, що вони матеріалістично переосмислили діалектику Гегеля. Вони проголошували діалектику філософським методом, який всупереч метафізиці розглядає все суще в розвитку, визна­чає його через протилежні категорії. Однак в марксизмі відсутнє серйозне методологічне обґрунтування філософ­ського знання загалом (його необхідності й можливості) та діалектики як методу зокрема. Марксизм сприйняв діалектику Гегеля, не довівши, чому саме вона є істиною. Таке запозичення називається епігонством.

Відстутність власного обґрунтування діалектики особ­ливо яскраво проявилась у поглядах Енгельса, який онто-логізував діалектику, тобто переніс на природу ті законо­мірності, які Гегель вивів стосовно категорій мислення (т. з. «діалектика природи»). Енгельс констатував закони діалектики (перехід кількості в якість, єдність протилеж­ностей, заперечення заперечення), намагаючись довести їх істинність прикладами тогочасного природознавства. Та­ке доведення не є власне доведенням: дискусія емпіриків і раціоналістів засвідчила неможливість виведення уні­версальних філософських істин із фактів.

Прикметне, що Енгельс намагався надати гегелівсь­ким положенням характеру законів — чітких на зразок природознавства істин. Це свідчить про вплив на нього позитивізму, який поширював на філософію вимоги при­родознавства. Особливо яскраво несумісність діалектики Гегеля та Енгельса простежується у тлумаченні категорії

Історичні типи філософії

«суперечність» (протиріччя). Для Гегеля, оскільки в нього філософія досліджує сферу мислення, протиріччя виступає джерелом розвитку. Справді, історія філософії свідчить, що парадокси, апорії, антиномії виникають на основі інтерпре­тації категорій (рух і спокій, конечне і безкінечне, єдине і множина тощо). Перенесення «протиріччя» в природу є абсурдом. У природі є протилежності, а не протиріччя. До речі, Гегель у «Філософії природи» щодо відношення про­тилежностей в природі не вживає терміну «протиріччя» (суперечність).

Дещо оригінальніший марксизм в іпостасі історично­го матеріалізму (матеріалістичної інтерпретації історії), яка охоплює декілька концепцій, зокрема концепції фі­лософії історії та соціальної філософії.

Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні си­ли (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історич­ний розвиток суспільства зумовлений розвитком проду­ктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробни­чих відносин. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс виокремив кілька універсальних ета­пів в історичному розвитку людства: первісний кому­нізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм (з двома фазами — соціалістичною і власне комуністичною). В основу цієї концепції, як свідчать ру­кописи Маркса, покладено гегелівську схему -- азійсь­кий (в деяких працях Маркс також веде мову про азі­йський спосіб виробництва), античний і германський пе­ріоди в історичному розвитку духу. Маркс дещо розширив її, надавши соціального змісту. Але ця схема хибує на європоцентризм і однолінійність в розумінні історично­го процесу. З неї, зокрема, важко зрозуміти, чому феода­лізм, у якому переважало сільське виробництво, замінив античне рабство, в якому на останньому етапі розвитку домінували ремесла і торгівля. Якщо відкинути цей ас­пект, а також гіпотетичний комунізм, то зі всієї послідов­ності формацій залишається два реальні історичні етапи, які більш-менш адекватно описує марксизм: феодалізм і капіталізм. На переході від першого до другого і вибу­довується модель всієї філософії історії Маркса. У су­часній соціальній філософії ці етапи фіксуються більш універсальною схемою — як традиційне та індустріаль­не суспільства.

Німецька класична філософія

Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (ос­новою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою — політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію — політичні, правові, есте­тичні, моральні, філософські ідеї. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудову; зміна базису зумовлює зміну надбудо­ви. Вчення про базис і надбудову справило значний вплив на соціальну теорію наприкінці XIX — на початку XX ст. Цей вплив, зокрема, помітний у поглядах Макса Вебера, Карла Маннгейма (1893—1947) та інших мислителів. На його основі в XX ст. сформувалася соціологія знання — концепція, яка досліджує соціальну зумовленість знання, вплив суспільного буття на суспільну свідомість. Соціоло­гія знання відкрила нову перспективу інтерпретації знан­ня завдяки тому, що суб'єкт розширився до суспільства загалом. Однак вченню про базис і надбудову притаманні й обмеження:

1. Сучасні соціологи сходяться на тому, що ідея бази­су і надбудови більш-менш відповідає стану речей, який склався в буржуазному суспільстві, коли економіка була вирішальним фактором суспільного життя. У добуржуаз­них суспільствах вона не відігравала такої ролі.

2. М. Вебер в «Протестантській етиці» переконливо довів, що моральні цінності можуть мати вирішальний вплив на розвиток економіки. Отже, мова повинна йти не про однобічний вплив, а про взаємовплив. (Зокрема, те, що Україна інтегрується в ринкову систему повільніше від країн Балтії, зумовлено поширенням у Балтії протестан­тизму і католицизму — релігій, які більше пристосовані до ринкової економіки).

3. Твердження про залежність ідей від економічних відносин справедливе передусім щодо політичної ідеоло­гії. Щодо правових, моральних, релігійних і естетичних ідей, то узалежнення їх від економіки чи класів (інтер­претація їх як ідеологій) є дискусійним. Чиєю ідеологією є християнська мораль — рабовласницького, феодально­го чи буржуазного суспільства? Чи, можливо, вона міс­тить вічні загальнолюдські цінності?

Зрозуміло, що інтерпретація правових, моральних, ре­лігійних і естетичних цінностей як ідеологічних утворень релятивізує їх, тобто перетворює їх на щось відносне, не­стійке. Така інтерпретація не може не позначитись на ду­ховному укоріненні людини в життя. Ф. Енгельс напри­кінці життя відчув хибність такої інтерпретації співвід-

Історичні типи філософії

ношення економіки й інших сфер суспільного життя і за­пропонував дещо інше формулювання: економіка мовби тільки в остаточному результаті й тільки на великих від­різках історії є домінуючою; при цьому слід враховувати і зворотний вплив на неї інших факторів. У цій інтерпрета­ції проступило те, що було приховано із самого початку: базис і надбудова — дуже загальна модель, яка малопро­дуктивна при аналізі конкретного суспільства.

Маркс, услід за Фейербахом, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологіч­ної філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне вза­галі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зу­мовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчу­ження. Він не бачив того, що людина як особа може реалі­зуватися лише за умов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадянського суспільства. Щодо цього марксизм є спадкоємцем німець­кої класичної філософії, яка (за винятком Канта), на від­міну від Просвітництва, фактично віддала особу (одиничне, окреме) під владу тотального (духу), суспільного цілого. Маркс не помічав того, що відчужені форми, подібно до облаштунків рицаря, є чужими для тіла, але водночас і за­хищають його.

Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття «відчуження» сутності людини має сенс-за умови визнання певної незмінної сутності, «істинної природи» людини, яка викривляється певним «неістинним» суспіль­ством. Іншими словами, поняття «відчуження» має сенс за антропологічної інтерпретації людини, інтерпретації, по­дібної до фейєрбахівської, коли людина мислиться як іс­тота з певними усталеними рисами. До такого розуміння людини Маркс і схилявся в «Рукописах 1844». Однак май­же одночасно в «Тезах про Фейербаха» він проголошує, що така родова сутність людини не існує, що сутність лю­дини — це сукупність суспільних відносин, тобто яке сус­пільство, така і людина. Але якщо така усталена сутність не існує, то немає сенсу і поняття «відчуження»: людина, сформована в будь-якому суспільстві, буде почувати себе відповідною відносинам цього суспільства. Характерно, що цієї суперечності антропологічного і соціального підходів до людини сам марксизм так і не помітив. Це породило спробу поєднати концепцію відчуження і заперечення ан­тропологічного підходу до людини.

Німецька класична філософія

Не знайшла однозначного вирішення в соціальній тео­рії Маркса і проблема співвідношення одиничного (особи, людини) і загального (соціального цілого, інституцій). З одного боку, Маркс ніби йде від людини до конститую­вання соціального цілого. Про це свідчить твердження, що люди творять історію. Історія, соціальне ціле постають як похідні від діяльності людей. Однак, з іншого боку, іс­торія для Маркса — це природно-історичний процес, який твориться розвитком економіки. І окремі люди постають у ньому як функція від соціального цілого. Тут задіяний інший методологічний принцип — від суспільного цілого до людини.

Суперечність цих методологічних підходів залишилась не виявленою і в цьому не можна звинувачувати Маркса, оскільки на той час обидва підходи в соціальній теорії тільки започатковувалися. Інша річ, що сучасні прихиль­ники Маркса не бачать цієї непослідовності, яка очевидна в світлі сучасних соціальних теорій.

Філософія Маркса загалом вкладається в контури тра­диції німецької класичної філософії. Однак в одному ас­пекті вона виходить за них і постає як некласична філосо­фія. Це стосується інтерпретації філософії як ідеології. За всієї невизначеності цього терміна в Маркса головний зміст його полягає в тому, що ідеологія приховує, завуа­льовує справжні соціальні інтереси, що вона є відображен­ням соціального буття. Отже, вона є ірраціональним, не до кінця «прозорим творінням».

Під таким кутом зору філософія постає не просто як творіння одного розуму, адресоване іншому розуму, а на­самперед як вияв певних соціальних інтересів і суспіль­них відносин. Незважаючи на загрозу вульгарного соціо­логізму, можливого за такої соціологічної інтерпретації філософських ідей, слід відзначити її плідність, на чому і вибудовується соціологія знання. У цьому тлумаченні фі­лософських ідей крізь призму феноменів, які виходять за межі самої філософії (соціальне буття у Маркса, підсвідо­ме у Фрейда, воля у Ніцше тощо), полягає одна з принципо­вих відмінностей класичної та некласичної філософій. У тлумаченні філософії як ідеології Маркс пориває з класич­ною традицією в розумінні філософії.

Німецька класична філософія, за винятком Канта, осми­слювала людину (її свідомість, пізнання) в лоні культури та історії. Вона схилялася до ідеї домінування тотальності (цілого, загального) над одиничним (особою, окремою лю­диною). Піднявши ідеї творчості, діяльності, свободи, вона

Історичні типи філософії

приписала їх цілому — духові, суспільству, а не окремій людині. У цьому сенсі вона була антитезою Просвітницт­ву, яке виходило від окремої людини як особи, хоча люди­ну воно розглядало на тлі природи (звідси концепція «при­родних прав» та ш.). Подальший розвиток філософії по­лягав у подоланні цих крайніх позицій — осмисленні людиною себе як особи в лоні культури, тобто в подоланні позиції натуралізму, з одного боку, і тотальності Гегеля та Маркса — з іншого.

Дата добавления: 2014-10-31