Раціоналізм 2 страница

Вслід за англійськими філософами французькі просвіт­ники (Руссо) захищали концепцію суспільного договору як джерела держави. На їх думку, в природному (додержав-ному) стані люди постійно воювали між собою. Зіткнення егоїстичних інтересів ставило під загрозу людське існу­вання. Для того щоб подолати це і краще захистити себе від стихії, люди, зібравшись, уклали договір, згідно з яким частину своїх прав передали державі, щоб та стежила за порядком між ними. Ця концепція пояснювала походжен­ня держави без втручання вищих сил. У ній простежува­лася думка про те, що народ є джерелом влади, і якщо громадяни мають обов'язки перед державою, то і держава має певні обов'язки перед громадянином, адже контракт є двостороннім.

Один з найвідоміших тогочасних соціальних філософів Монтеск'е стверджував про об'єктивність соціальних зако­нів, які породжуються географічними факторами, способом життя народу (землеробство, скотарство, мисливство), релі­гією тощо. Він надавав великого значення ідеї Локка про розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Вчення про «природні права» людини було покладе­но в основу концепції демократичної правової держави, проголошеної в американській «Декларації прав...» (1776) і французькій «Декларації прав людини і грома­дянина» (1789). У них вперше була стверджена правова рівність людей (рівність перед законом незалежно від майнового стану, конфесії, національності, статі), народ про­голошувався джерелом влади. Після християнства, яке закріпило моральну рівність людей, проголошення пра­вової рівності було найбільшим досягненням у цивілі-заційному поступі.

Аристократія, яка в боротьбі з Просвітництвом спочат­ку опиралась тільки на релігію, пізніше витворила свою світську ідеологію. Нею став романтизм.

Романтизм (франц. готапіізте) — філософська теч/я, представни­ки якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.

Найбільшого поширення романтизм набув у Німеччи­ні на початку XIX ст. Роздрібнена Німеччина запізнюва­лась із буржуазними перетвореннями, тому ідеї Просвіт­ництва знайшли в ній не тільки прихильників, але й не менш палких супротивників. Романтики — Фрідріх Шле-

Західноєвропейська філософія Нового часу (XVII—XVIII ст.)

гель (1772—1829), Новаліс (1772—1801), пізній Фрідріх-Вільгельм-Йозеф Шеллінг (1775—1854), усвідомлюючи су­перечності капіталізму, протиставили йому ідеалізоване минуле. Романтизм постав як антипросвітництво. Просвіт­ники виходили з розуму і науки, романтики — з віри та релігії. Просвітники відправною точкою вважали окрему людину (права людини), рухалися до соціального цілого, а романтики — від цілого (душі народу) до людини. Просвіт­ники апелювали до природи, романтики — до історії, куль­тури. Вони першими піддали критиці наївний раціоналізм і антиісторизм Просвітництва. Просвітники були носіями прогресивних ідей, романтики — консервативних.

У протистоянні Просвітництва і романтизму наміти­лись два типи світоглядів, політичних ідей, які було по­кладено в основу ліберально-прогресивних і консерватив­них буржуазних політичних течій і партій.

У філософській літературі XX ст. не вщухають диску­сії щодо історичної ролі ідеї розуму, яку Просвітництво піднесло до рангу суспільного ідеалу. Сучасна філософія здійснила переоцінку ідеї розуму і показала її обмеже­ність практично у всіх вимірах. Наука і техніка не тіль­ки не розв'язують проблеми соціального буття людини, а й породжують нові (мирний і немирний атом), які за дра­матизмом перевершують колишні. Стала очевидною об­меженість розуму в боротьбі з релігією й традиціями. Ро­зум сам із себе не здатен породжувати соціальні ціннос­ті, він швидше перетворюється на механічного робота — потвору, позбавлену моральних орієнтирів, але придатну максимально ефективно виконувати будь-яку програму.

Небезпроблемною виявилась і спроба перебудови сус­пільства на засадах розуму. Буржуазна демократія, яка сформувалась на ідеалах Просвітництва, є далеко не зем­ним раєм. А спроба досягти його через соціалістичну рево­люцію і планове господарство (воно повинно було знамену­вати торжество розуму над ірраціональністю стихії ринку), не кажучи про ціну, яку довелось заплатити за цей експери­мент, завершилась крахом. Планове раціональне господарс­тво виявилося неефективним порівняно зі стихійним.

Може здатися, що є всі підстави проголосити розум фальшивим ідеалом. Але це теж було б неправильно, оскільки постала проблема, що возвести на опустілий п'є­дестал. Релігійні цінності? Вони різні у різних народів, і за ними також тягнеться шлейф кривавих війн. Очевид­но, ідеал Просвітництва, але з усвідомленням його обме­женості, залишиться основною цінністю сучаної цивілі-

Історичні типи філософії

зації. За висловом В. Черчілля (1874—1965), буржуазна демократія недосконала, але кращої людство поки що не придумало.

Запитання. Завдання

1. Доведіть вплив наукової революції XVI—XVII ст. на подальший розвиток філософії.

2. Проаналізуйте протистояння матеріалізму й ідеалізму, раціона­лізму й ірраціоналізму та виявіть моменти їх дотику.

3. Розкрийте характерні риси, притаманні основним типам емпі­ризму та раціоналізму.

4. Покажіть позитивний аспект критики «привидів» Беконом.

5. Доведіть історичне значення раціоналістичної методології.

6. Порівняйте раціоналістичну філософію Декарта і Спінози й на­звіть їх спільність та специфічну особливість кожної.

7. Чому монадологія Лейбніца мала плідні наслідки в критиці ме­ханістичного світогляду?

Теми рефератів

1. Наукова революція XVI—XVII ст.: проблеми і набутки.

2. Концепція нової науки Ф. Бекона.

3. Емпіризм: сутність та проблеми.

4. Принцип універсального сумніву Р. Декарта і сучасна наука.

5. Матеріалістична фізіологія і проблема людини у філософській системі Р. Декарта.

6. Антропологія та філософія духу Б. Спінози.

7. Соціологічні та етичні погляди Б. Спінози.

8. Сутність деїзму І Гоббса й Дж. Локка.

9. Синтез арістотелізму й філософії Декарта у творчості Г. Лейбніца.

Література

Бекон Ф. Новый Органон. Соч.: в 2 т. — Т. 2. — М., 1972. Гольбах П. А. Избранные философские произведения: в 2 т. —М., 1983. Декарт Р. Сочинения: в 2 т. — М., 1989. Дидро Д. Избранные философские произведения. — М., 1941. Кузнецов В. М., Мировский Б. В., Грязное А. Ф. Западноевропейская фи­лософия XVIII века. — М., 1986.

Соколов В. В. Европейская философия XV—XVII веков. — М., 1984.

Німецька класична філософія 117

2.5. Німецька класична філософія

У другій половині XVIII ст. центр європейської філо­софської думки перемістився з Англії та Франції в Німеч­чину, яка значно пізніше від своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні буржуазних перетворень виникають ідейні пошуки і духов­не піднесення, що охопили все суспільство, в тому числі й філософію. Сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалося переосмислити багато проблем, над якими без­успішно билася попередня філософська думка. Одна їх гру­па мала гносеологічний характер: протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі; друга — онто­логічний (стосувалася буття людини): протиріччя між на­туралістично-механістичним світоглядом і специфікою бут­тя людини, яке виходило поза межі цього світогляду.

Німецьку класичну філософію сформували І. Кант, І. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель, Л. Фейербах. Певною мі­рою до цієї традиції можна зарахувати філософію К. Маркса, принаймні категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її межі.

Філософів, які належать до німецької класичної філосо­фії, споріднює зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній фі­лософії суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людст­во, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософії після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється на культуротворчу діяльність, вільне самотворення.

Критична філософія І. Канта

Засновником німецької класичної філософії є Іммануїл Кант — філософ, якого за силою духу і впливу на подаль­ший розвиток філософської думки часто порівнюють з Пла­тоном. Філософія Канта — перехідна ланка між раціона­лізмом Просвітництва і романтично забарвленою філосо­фією XIX ст. Кант, як і просвітники, пройнятий ідеєю

Історичні типи філософії

розуму, здатного продукувати абсолютні вічні істини. Але він переосмислює цю ідею: розум трактує не як механічне відображення дійсності (емпірики) чи як послідовне мето­дологічне розгортання вроджених ідей (раціоналісти), а як творця, конструктора дійсності (об'єкта) і знання про неї. На цій основі Кант долає суперечність емпіризму та раціо­налізму, що було першим його внеском у розвиток філо­софської думки. Другий внесок полягає в тому, що Кант теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлег­лість моральності зовнішнім чинникам, завдяки чому сфе­ра людської діяльності (культура) була винесена за межі природної детермінації. Після Канта культуру розгляда­ли за межами природи, не прив'язуючи її до природних закономірностей. Природа і культура постають для філо­софії як дві рівнозначні та незводимі одна до одної сфери.

У творчості Канта виділяють докритичний і критич­ний періоди. У докритичний, або, як він його називав, догматичний, період Кант перебував під впливом філо­софії Лейбніца і його послідовника X. Вольфа. Він був переконаний, що силою розуму можна осягнути законо­мірності природи, демонструючи це створеною космого­нічною гіпотезою і теорією припливів та відпливів. Але ознайомлення з філософією Юма збудило Канта (за його словами) від догматичної сплячки. Під догматизмом Кант розумів філософську позицію, згідно з якою світ існує таким, яким людина його сприймає, а пізнання є його ві­дображенням. Юм, поставивши під сумнів цю позицію, не запропонував нічого взамін. Кант виробив свій підхід до розв'язання цієї проблеми, назвавши його конструктив­ним критицизмом.

Кант, за його словами, здійснив коперниканський пе­реворот у філософії, довівши, що потрібно не знання (ро­зум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом). Тобто, джере­ло всезагальності й необхідності знання він пропонує шу­кати не в об'єкті, а в суб'єкті. Світ наукового пізнання не є світом самим по собі (догматизм), але він не є також лише відчуттям людини (скептицизм).

Світ науки є витвором розуму, який сконструював йо­го за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Ці речі в собі (ноумени) лю­дині принципово не дані. Вони можуть бути дані тільки через суб'єктивні форми споглядання і мислення, тобто як явища (феномени). Світ наукового пізнання (сфера фе­номенів) є результатом синтезу (поєднання) суб'єктивних

Німецька класична філософія 119

апріорних (незалежних від досвіду) форм і чуттєвого хао­тичного матеріалу, джерелом якого є речі в собі. Апріорні форми Канта -- це не «вроджені ідеї» Декарта. Вони по­збавлені змістовності, а постають як певна здатність, пев­ні правила (схеми) формування матеріалу.

Завдяки такому підходу Кант подолав розбіжність ем­піриків і раціоналістів. Він погоджувався з емпіриками в тому, що все знання можливе лише на основі досвіду, але не приймав їх твердження, що розум є чистою дошкою. Водночас він приймав концепцію розуму раціоналістів, але цей розум, на його думку, містить не «вроджені ідеї», а апріорні форми, які без досвіду не здатні породжувати

знання.

Світ ноуменів і феноменів Канта можна уявити, при­йнявши аналогію пізнання і виробництва. Припустимо, що людина все життя прожила на заводі й не бачила світу, який існує зовні. Вона має справу лише з матеріа­лом, який поступає ззовні, і знаряддями праці (форма­ми), які обробляють цей матеріал. Для неї світ — це ство­рені й упорядковані її працею на території заводу пред­мети. Чи може вона на основі матеріалу, знарядь праці та продуктів своєї діяльності сказати, який світ за ме­жами виробництва (сфера ноуменів), як він упорядкова­ний? Достатніх підстав для цього людина не має. Так, за Кантом, відбувається і з пізнанням. Людина має справу лише з уконституйованим свідомістю світом. А світ сам по собі їй невідомий.

Оскільки, за Кантом, розум уконституював світ, да­ний у науковому досвіді, то й джерело всезагального і необхідного знання слід шукати не в цьому уконституйо-ваному світі (сфері досвіду), а в правилах, апріорних фор­мах його конституювання — не в об'єкті, а в суб'єкті. В цьому він і вбачав суть свого перевороту в філософії.

Розум, який Кант досліджував, він називав «чистим», або «трансцендентальним» (потойбічним щодо емпірич­ного суб'єкта). Це розум як сукупність певних апріорних форм, які притаманні будь-якому емпіричному індивідуаль­ному розуму. А світ речей у собі, те, що виходить за межі досвіду, він називав «трансцендентним» (потойбічним до

емпіричного об'єкта).

Прийнявши таку концепцію розуму, Кант намагався відповісти на питання, як у процесі пізнання отримують­ся всезагальні наукові істини математики, природознавс­тва і метафізики - - в трьох визнаних на той час сферах знання. Шукаючи відповідь, Кант поділяв наукові судження

Історичні типи філософії

Німецька класична філософія

(мовні вислови, в яких фіксуються думки) на аналітичні та синтетичні. В аналітичних судженнях на зразок «всі тіла протяжні» зміст суб'єкта судження («тіла») і преди­ката («протяжні») збігається, оскільки поняття «тіло» охоп­лює і поняття «протяжність» (непротяжні тіла не існують і немає нетілесної протяжності). Такі судження не потре­бують підтвердження досвідом. Вони є тавтологічними (не дають приросту знання) і малоцінними в науці.

Синтетичні судження поєднують різні за змістом по­няття. Вони бувають апостеріорними (заснованими на до­свіді типу «вода кипить при 100 °С»), їх зміст вірогідний, і вони не можуть відігравати вирішальну роль у науці. Але в науці існують і синтетичні апріорні судження на зразок «пряма — найкоротша». Ці судження не виводяться з досвіду, але дають нове знання. Разом з тим вони як аксіоми є фундаментом науки. Тому в основній своїй пра­ці «Критика чистого розуму» Кант ставить запитання: як можливі синтетичні апріорні судження в математиці, при­родознавстві та метафізиці (філософії)? Відповідаючи на них, філософ розрізняє три здатності людини: чуттєве спо­глядання, розсудок і розум.

У чуттєвому спогляданні, на думку Канта, матеріал від речей в собі впорядковується такими апріорними формами споглядання, як простір і час. Отже, простір є не формою самих речей, а суб'єктивним способом упорядкування чут­тєвого матеріалу. За висловом англійського філософа Бер­трана Рассела (1872—1970), простір у Канта — це щось на зразок окулярів, крізь які все набуває просторового вигля­ду. І, на думку Канта, математика як наука можлива саме завдяки цим чистим формам споглядання. Зокрема, гео­метрія можлива лише завдяки здатності людини уявити чистий простір і в цьому просторі оперувати ідеальними фігурами. Якби геометрія оперувала в реальному просторі з реальними фігурами, сума кутів трикутника ніколи б не дорівнювала 180°. Отже, математичне знання, за Кантом, ви­водиться не на основі споглядання явищ, а на основі апріор­них форм простору і часу, які лежать в основі чуттєвого упорядкування (конструювання) цих явищ.

Природознавство можливе завдяки діяльності розсуд­ку, яка поєднує його апріорні форми і чуттєве сприйман­ня. Такими формами розсудку Кант вважає кількість, якість, відношення (субстанція, причинність, взаємодія), можли­вість, необхідність, випадковість. Кожна з цих категорій породжує менш загальні поняття. Всі вони без сприйман­ня є пустими, а сприймання без понять сліпими. Чуттєві

сприймання є індивідуальними і суб'єктивними, а щоб пе­ретворитись на всезагальний науковий досвід, вони повинні поєднатися з апріорними формами розсудку. Це упоряд­кування чуттєвих сприймань формами розсудку й утво­рює сферу досвіду, фактів, яка є предметом вивчення нау­ки. Кант стверджував, що розсудок не черпає свої закони з природи, їх він приписує природі. Це слід розуміти так: розсудок накинув певну категоріальну схему на чуттєві сприймання, упорядкував їх за цією схемою зробив його всезагальним досвідом і тепер цей, побудований за пра­вилами розсудку, світ досвіду стає предметом вивчення науки. Розсудок знаходить у світі те, що попередньо вклав у нього. Іншими словами, відповідність досвіду й істин природознавства ґрунтується на тому, що вони конститу­йовані одними й тими ж формами.

Отже, і математика, і природознавство як науки мож­ливі завдяки суб'єктивним апріорним формам споглядан­ня і розсудку. А оскільки ці форми загальнолюдські (єди-номожливі для людини), то істини математики і природо­знавства вічні. Іншими словами, Кант вважав, що геометрія Евкліда і фізика Ньютона є вічним і незмінним знанням, адже в основі їх лежать притаманні людині апріорні пра­вила впорядкування чуттєвого матеріалу, а інших правил вона уявити не може. Тому наука може тільки поширюва­ти причинні зв'язки чи урізноманітнювати фігури в прос­торі, а виходу на інше розуміння причинності й просторо­вості (можливість науки іншого типу, наприклад неевклі-дової геометрії та неньютонівської фізики) Кант не допускав. У цьому він є спадкоємцем Просвітництва з його вірою у вічні істини розуму.

Відповідаючи на питання, чи можлива метафізика як наука, Кант звертався до аналізу розуму — третьої пізна­вальної здатності людини. Розсудок, за Кантом, конечний, його істини обмежені наявним чи можливим чуттєвим досвідом. Але людина не хоче змиритись з цією обмеже­ністю. Вона намагається застосувати розсудок за межами чуттєвого досвіду, вивести його за конечне. Наприклад, у досвіді людині дана тільки обмежена частина світу, про яку вона може судити строго науково. Але ж людина праг­не висловлюватися про світ загалом, тобто про те, що вихо­дить за межі досвіду. Такою здатністю — виходити за го­ризонти можливого досвіду — володіє розум.

Подібно до того як споглядання має чисті форми (про­стір і час), розсудок апріорні категорії (кількість, якість, причинність та ін.), розум має апріорні ідеї. Це — ідеї

Історичні типи філософії

Німецька класична філософія

душі, світу і Бога, тобто основні ідеї, які аналізує мета­фізика.

Досліджуючи пізнавальну функцію ідей розуму, Кант доводить, що логічні побудови, які метафізика намагається звести на їх основі (за відсутності контролю чуттєвого до­свіду) є проблематичними. Наприклад, спроба перейти від ідеї Бога до його реального існування ґрунтується на ло­гічних помилках. Кант, зокрема, спростовує онтологічне до­ведення буття Бога. Необґрунтований також, на його думку, перехід від ідеї душі до душі як субстанції.

Найбільше розчарування приносить ідея світу. Спро­ба метафізики мислити світ в цілому призводить до логіч­них суперечностей. Так, можна без логічних помилок до­вести, що світ конечний в просторі й часі, і що він безкі­нечний; що він ділиться до безкінечності й що є неподільні частки; що світ строго детермінований і що в ньому є свобода. Ці необхідні суперечності (Кант називає їх ан-тиноміями) є свідченням того, що розум тут безплідний, що він вийшов за межі своїх можливостей. Тому діалек­тика, яка вивчає ідеї розуму, за Кантом, є вченням про необхідні, але безплідні суперечності. Згодом Гегель по-своєму переосмислить ці думки Канта.

Ідеям розуму Кант відводить тільки регулятивну функ­цію. Вони не можуть конструювати об'єкт, бо такий об'єкт виходить за сферу феноменів, досвіду, але можуть синтезу­вати наявне знання в систему. Скажімо, ідея душі синтезує, зводить у єдність все знання про психіку. Тому метафізика як наука, яка б по-своєму сконструювала об'єкт і вивчала його на взірець математики чи природознавства, неможли­ва. Філософія не е наукою. З чого, до речі, не випливає, що Кант заперечував метафізику. Ні, метафізика можлива і необхідна як вища мудрість, але вона не вибудовується на засадах вічних істин за прикладом математики чи приро­дознавства. Отже, Кант відмежував філософію і наукове знання за принципами їх побудови.

Крім теоретичного, Кант визнавав у людині й практич­ний розум, дослідженню якого присвячена «Критика прак­тичного розуму». Практичний розум є розумною волею, спрямованою на оволодіння реальністю. Якщо теоретич­ний розум має справу з явищами (з конституйованим ним світом), то практичний стосується сфери ноуменів (речей у собі, Бога і душі). Заслуга Канта полягає в тому, що він поставив практичний розум вище теоретичного. Знання, на його думку, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності — благу людини. Само по собі воно не є благом. У

цьому Кант відходив від просвітників, які були схильні в розумі (знанні як такому) вбачати моральну цінність.

Практичний розум у Канта керує всіма практичними вчинками людини, в тому числі й моральними. Він вихо­див з того, що людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля в своїй дії не залеж­на ні від зовнішніх чинників, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні свободи волі Кант вибуду­вав свою концепцію моралі. Таке розуміння засад моралі було новим для філософії. «Нове слово, сказане Кантом про поведінку людини, — автономія моральності. Попе­редні теорії були гетерономні, тобто виводили мораль із зовнішніх стосовно неї принципів»¹. Філософи до Канта намагались вивести мораль із волі Бога, настанов суспіль­ства, вимог вродженого чуття, з прагнень до щастя, насо­лоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову са­мостійність і самоцінність моральних принципів, які ґрун­туються на свободі волі. Воля у своїй діяльності керується певними імперативами — закликами, веліннями, наста­новами на зразок «дій так...». В основі корисної практич­ної дії (дії, яка переслідує мету) лежить гіпотетичний ім­ператив, його правило - - «якщо хочеш досягти певної мети, дій таким чином...» В основі ж морального вчин­ку, який у принципі не повинен переслідувати корисливої мети, лежить категоричний імператив, тобто всезагальне веління. Його Кант формулює так: «Вчиняй так, щоб мак­сима (правило) твоєї волі завжди могла стати принци­пом для всезагального законодавства». Іншими слова­ми, співмірюй принцип свого морального вчинку зі все-загальним благом, вчиняй так, як ти хочеш, щоб вчиняли щодо тебе.

Прийнявши принцип свободи волі, Кант вимагав став­лення до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Звідси і категоричний імператив може набути форми: не розглядай іншу людину (і самого себе) як засіб, а тільки як мету.

Кант — ригорист (прихильник суворих правил) у сфе­рі моралі. Моральними є лише ті вчинки, які ґрунтують­ся на категоричному імперативі, на обов'язку. Якщо лю­дина, наприклад, робить добро іншій людині, тому що їй подобається робити добро, а не тому, що вона повинна це робити, то такі вчинки не є чисто моральними.

¹ Гулига А. В. Немецкая классическая философия. — М., 1986. — С. 64.

Історичні типи філософії

Німецька класична філософія

Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'яз­ково принесе щастя людині. Часто, навпаки, щасливі ті, хто не дотримується моральних норм. Для того щоб утве­рдити справедливість, не дати змоги руйнувати мораль, він постулює безсмертну душу і буття Бога. Для теоретичного розуму їх буття проблематичне, для практичного — необ­хідне. Бог, безсмертна душа і «воздаяння» (відплата) в по­тойбічному світі необхідні, щоб людина була моральною істотою.

В одному з розділів «Критики чистого розуму» Кант ставить три знамениті запитання:

1. Що я можу знати? На це запитання дає відповідь його дослідження «чистого розуму».

2. Що я повинен робити? Відповідь на нього філософ з'ясував у «Критиці практичного розуму».

3. На що я можу сподіватися? Відповідь на це запитан­ня містить дослідження релігії в межах розуму.

Кант відповів на всі порушені ним запитання, створив­ши цільну філософську систему, своєрідний духовний па­м'ятник епохи і людського розуму.

Суб'єктивний ідеалізм І. Фіхте

Дальший розвиток ідея активності суб'єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Йогана-Готліба Фіхте, який проголосив себе по­слідовником Канта, хоча насправді вийшов за межі його вчення. У Канта об'єкт пізнання (світ явищ) конститую­ється суб'єктом, за винятком чуттєвого матеріалу, що по­ходить від речей у собі. Але якщо річ у собі є мислимою сутністю («чистий розум» тільки допускає її існування), то вона, стверджує Фіхте, є зайвим припущенням, і всю систе­му філософського знання можна вибудувати на одному принципі — «Я». Отже, філософія Фіхте —це суб'єктив­ний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіхте — це водночас інди­відуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому випадку «Я» — це свободна діяльність, а не субстанція раціоналіс­тів. «Для ідеалізму розум є дія і ніщо інше... все інше мож­на вивести», — писав Фіхте. Якщо попередня метафізика виходила з принципу, що буття породжує дію (у Декарта субстанція мислить: «Я мислю», отже, «Я» є мислячою суб­станцією), то Фіхте є основоположником іншого принципу — «дія породжує буття». Як висловився Гете у Фаусті: «В діянні початок буття».

Фіхте, як і Кант, досліджував проблему можливості на­укового знання. Цьому присвячена основна праця мисли­теля «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання).

Перший акт цієї діяльності — самоусвідомлення себе, що виражається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення (і самотворення) переростає в покладання (творення) «не-Я», чогось відмінного від «Я». Скажімо, «Я» як індивідуаль­ний суб'єкт в акті самоусвідомлення піднімаюсь над тим «Я», яке усвідомлюється. Останнє постає як щось конкрет­не, обмежене. Наприклад, «Я» роздумує над своїм вчин­ком; «Я» собі в ньому не подобаюсь, це не той «Я», яким «Я» хотів би бути, тобто це «не-Я». Якщо під «Я» розу­міється абсолютний суб'єкт (Бог), то він у подібному акті самотворення несвідомо творить природу. Природа у Фіх­те позбавлена самості, вона тільки матеріал, обмеження діяльності «Я» (Бога). Але ця обмеженість не об'єктивна, ця межа покладена самим «Я», яка ним же може бути й подолана в процесі діяльності. Акт самоусвідомлення є вод­ночас актом самотворення. Отже, другий акт — «Я є не-Я» (антитеза). «Не-Я» виступає як об'єкт, який обмежує сво­боду «Я». Об'єкт, як у формі природи, так і культури, у філософії Фіхте породжений суб'єктом. За це намагання «виколупати» об'єкт із суб'єкта його критикували Кант і Шеллінг. «Не-Я» потрібний Фіхте як перепона, яку необ­хідно подолати, тобто як засіб реалізації свободи. Через прогресивне долання обмеженостей і відбувається вдоско­налення «Я».

Третій акт (синтез) — «Я є Я і не-Я» — є зняттям протилежності суб'єкта і об'єкта, ствердженням їх то­тожності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкінечність. Це ідеал, до якого людина постійно прямує. Як бачимо, Фіхте запропонував триактний цикл творчої діяльності «Я» (теза, антитеза, синтез), який пізніше ус­пішно застосував у розбудові діалектичної системи Гегель.

За всієї надуманості (на перший погляд) запропоно­ваної схеми не можна не зазначити, що розвиток у сфері культури (а саме сюди після Канта поступово перемістив­ся центр філософських досліджень) відбувався саме за по­дібною схемою. Вихідною позицією появи будь-якого яви­ща культури є творець, який має задум, проект. Це теза. Він втілює свій проект в життя (зводить палац, малює кар-

Історичні типи філософії

тину, приймає конституцію). Будучи створеним, об'єкт про­тистоїть йому як «не-Я». «Я» (в другому акті) не задово­лене творінням, воно не вичерпало його творчий потенціал або, вірніше, «Я» побачило свою обмеженість в створеному «не-Я» і прагне її подолати. Долаючи таким чином свою обмеженість, воно прогресує.

У Фіхте ця схема тільки проглядається, повною мірою вона розгорнута у Гегеля, але саме Фіхте започаткував її. Він, як і Кант, віддавав перевагу практичному розуму над теоретичним. Пізнання для нього виступає лише як мо­мент залежності «Я» від «не-Я», що долається в практич­ній діяльності, в якій «Я» діє як свободне, оскільки воно творить «не-Я». Філософія Фіхте порушила проблеми, які розвинули пізніше Шеллінг і Гегель.

Дата добавления: 2014-10-31