Проблема оцінки техніки 2 страница

Гайдеггер Мартін (1889—1976) — німецький філософ-екзистенціаліст, один із найоригінальніших мислителів XX ст. Вибудовуючи онтологію на основі феноменології Гуссерля, прагнув розкрити “сенс буття” через розгляд людського буття, оскільки тільки людині первісно притаманне розуміння буття. За Гайдеггером, онтологічну основу людського існування складає його кінечність, тимчасовість. Тому час повинен розглядатися як найсуттєвіша характеристика буття. Гайдеггер прагне переосмислити європейську філософську традицію, яка тлумачила чисте буття як щось позачасове. І причину такого стану він вбачав в абсолютизації одного з моментів часу — теперішнього, “вічної присутності”, коли справжня часовість ніби розпадається, перетворюючись у послідовний ряд моментів “тепер”, у фізичний час. Основні твори: “Буття і час”, “На шляху до мови”, “Що є думка?”, “Мова — це дім буття", “Лісові стежки” тощо.

Гегель Георг-Вільгельм-Фрідріх (1770—1831) — представник німецької класичної філософії, творець всеосяжної системи філософії, яка охоплювала всі сфери людського знання, фундатор найбільш розгорнутої і обгрунтованої системи ідеалістичної діалектики. Основу його філософської системи складають дві домінуючі ідеї: а) переосмислення розсудку й розуму; б) розуміння ідеї (істини) як системи знання, що породжує себе в процесі розвитку. Поділяючи класичну віру у визначенні предмета філософії як Абсолютного, вбачав у думці, в її логічному русі, адекватну Абсолюту “стихію”. Звідси й переконання, що суще в основі своїй є думка. Ідея є істина, система знання, а все істинне є ідея. Філософія, на його думку, можлива як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія, в основі розвитку якої є цикл: теза, антитеза, синтез, або тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю, примиряючи в собі два попередні етапи. Тобто в підсумку протилежні моменти зберігаються в своїй єдності як внутрішні моменти синтетичного цілого. Панування так званої тріади характеризує всю філософську систему Гегеля: перший розділ — “Логіка”, де простежується увесь шлях розвитку абсолютної ідеї, починаючи з найпростіших логічних форм і закінчуючи абсолютною ідеєю; другий розділ — “Натурфілософія”, де наявне розгортання в просторі сутнісного змісту абсолютної ідеї у формі тілесного, матеріального, тобто в природі; і третій розділ — “Філософія духу”, де дух виступає у трьох формах: суб'єктивний дух (індивідуальний розвиток людини), об'єктивний дух (дух народу) і абсолютний дух (мистецтво, релігія і філософія як найвища ступінь розвитку світового духу). Автор праць: “Феноменологія духу”, “Наука логіки”, “Енциклопедія філософських наук”, “Філософія права”, “Філософія релігії” тощо.

Гельвецій Клод-Адріан (1715—1771)— французький філософ-просвітитель, представник деїзму (матеріалістична концепція в онтології), ідеолог французької революції 18 ст. У філософському тлумаченні світу абсолютизував значення законів механіки. Створив концепцію індивідуалістичної етики, що грунтувалась на засадах дослідного походження моральних уяв та почуттів. Головна філософська праця: “Про розум”. Згідно з Г., світ є матеріальним, нескінченним у просторі й часі, перебуває у постійному русі, а мислення та чуття є властивостями матерії, які виникли як її найскладніші витвори. У гносеології Г. додав сенсуалізмові Лок-

ка матеріалістичного забарвлення. Був супротивником агностицизму. Починаючи аналіз суспільства з ізольованого індивіда ("Робінзона"), розглядав як рушійні сили суспільного розвитку свідомість людини та людські пристрасті. Критикуючи вчення про вроджену нерівність інтелектуальних здібностей людей, абсолютизував роль соціального середовища у вихованні й розвитку людини. Висунув концепцію індивідуалістської етики (на противагу релігійній та спірітуалістичній етичним концепціям). Г. вважав республіканську форму правління непридатною для великих держав, а тому обстоював освічений абсолютизм з буржуазно-демократичними акцентами.

Геракліт Ефесський (бл. 544/540 — бл. 483 до н.е.)—давньогрецький філософ. Вчив, що світ— це вогонь, основою якого є логос, чистий розум. Висунув геніальні діалектичні здогадки про загальну мінливість сущого (“все тече...”) і боротьбу протилежностей. Війна — батько всього, твердив він. Свої ідеї висловлював у формі непрозорих (темних) афоризмів, звідки, на думку деяких дослідників, походить його прізвисько Темний. Погляди мислителя справили глибокий вплив на подальший розвиток філософії (Гегель, Ніцше).

Гербарт Маркузе (1898—1979) — німецько-американський філософ і соціолог, один із засновників Франкфуртської школи, чия теорія пізньокапіталістичного суспільства була ідеологічним підґрунтям ліворадикального руху на Заході в 60-ті роки. Його філософські погляди сформувалися переважно під впливом Гегеля й Маркса, Фрейда й Гайдеггера. Коло творчих інтересів Маркузе досить широке, про що свідчать назви таких його книг, як “Онтологія Гегеля й підвалини теорії історичності”, “Радянський марксизм. Критичне дослідження”, “Культура і суспільство”, “Психоаналіз і політика”. Але світову популярність він здобув після виходу у світ праць: “Ерос і цивілізація”, “Одновимірна людина” як критик високотехнізованої західної цивілізації, що втратила гуманістичні параметри розвитку.

Гізель Інокентій (бл. 1600—1683) — український церковний та громадський діяч, історик, філософ. Був професором, ректором Києво-Могилянської академії. У 1656—1683 pp. — архімандрит Києво-Печерської лаври, де зібрав найбільшу на той час в Україні бібліотеку. Під його керівництвом двічі видавався “Києво-Печерський Патерик” (1661, 1678), інші твори. Він автор праць “Про істинну віру” (1668), “Стара віра” (1668), “Мир з Богом людині” (1669) тощо. Дослідники вважають його автором “Синопсиса” (1674) — першого підручника вітчизняної історії, найпопулярнішого посібника з історії у XVII— XVIII ст. Світобачення його базувалося на принципах деїзму і було близьким до ренесансних позицій. Бог, за вченням Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і дух, наслідком чого виникли тілесні субстанції, а згодом — тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різноманітність речей Гізель пояснював різним кількісним розподілом матерії за н формами Вона не народжується і не зникає, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення, колообігу в природі. Наслідуючи Коперника, вважав, що Сонце є нерухомим центром Всесвіту.

Був прибічником ідеї громадського гуманізму. Одним із перших вітчизняних мислителів поставив природне право як критерій людської поведінки над законом Божим, доповнюючи критерій добра і зла розумом, який пізнавши закони природи керує людиною відповідно до цих законів.

Гоббс Томас (1588—1679) — один із найвідоміших англійських філософів матеріалістів Нового часу, приділяв багато уваги проблемам метафізики и епістемології, автор емпіричної теорії мови Вважав, що все мислення коріниться в чуттєвому досвіді, “адже в людському розумі не має жодного поняття, яке спершу не було б цілковито чи почасти, схоплене органами чуттів”. Гоббс був першим філософом, який систематично застосовував принципи фізики та механіки в етиці и соціальній філософії. Один із засновників соціології Нового часу, батько семіотики як науки, він привертає до себе увагу як політолог, котрий розкрив анатомію диктатури як форми державної влади. Основні твори Гоббса “Елементи законів, природних і політичних”, філософська трилогія “Основи філософії” “Про тіло”, “Про людину”, “Про громадянина”, “Левіафан”, “Про свободу і необхідність” та ін.

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович (1813—1889) — професор філософії Київської духовної академії, з 1869 p. — університету св. Володимира. Послідовно проводив ідею історизму, обстоював філософування на основі нових досягнень західноєвропейської думки, її критичного переосмислення, першим в історії вітчизняної думки зробив спробу створення філософської енциклопедії — “Філософського лексикону”, тт. 1—4(1858—1873) Одним із перших вітчизняних мислителів усвідомив методологічну цінність філософії Гегеля. Послідовно розмежував філософію і релігію як різні форми світосприйняття із специфічними законами розвитку У цьому зв'язку спеціально аналізував вади філософії середньовіччя, зумовлені її підлеглістю офіційному віровченню. Критикуючи агностицизм Канта, обстоював можливість пізнання надприродного за умови доповнення розуму силами віри. Автор праць “Критичний погляд на філософію Канта” (1847), “Огляд системи філософи Гегеля” (1850), “Про характер філософії середньовіччя” (1849) та ін.

Гольбах Поль-Анрі (1723—1789) — французький філософ просвітник, один з засновників французького матеріалізму в онтології, ідеолог французької революції 18 ст. Брав участь у створенні “Енциклопедії” 18 сторіччя. Прихильник єднання філософії та природничого знання Спирався на механістичні засади пояснення світу. Заснував концепцію утилітаристської етики. Головні філософські праці “Система природи, чи Про закони світу фізичного і духовного”, “Природна політика” та інші. Г. наголошував на вічності та об'єктивності матерії, яка, розвиваючись, породжує все розмаїття світу Торкаючись питання єдності матерії та руху, останній розглядав з позицій механіцизму В гносеології спирався на матеріалістично забарвлений сенсуалізм. Г. обстоював здатність людського розуму пізнавати світ та його закономірності. Вирішальною силою та рушієм суспільного розвитку вважав діяльність свідомих та вольових особистостей Виступаючи проти релігії (католицизму) та клерикалізму, Г. вважав її породженням нерозвинутої свідомості, невігластва та свідомого

обману з боку клерикалів. Його етичний утилітаризм виник саме на грунті критики релігійної моральності

Гуссерль Едмунд (1859—1938) — німецький філософ один із засновників феноменології Феноменологічна концепція розвивається ним починаючи з двотомника “Логічні дослідження” (1901). Своїм завданням вважав пошук очевидності, що здійснювався через переорієнтацію уваги філософи із зовнішнього (трансцендентного) світу на світ свідомості (світ трансцендентальний), зрозумілий як смислоутворююча активність, завдяки якій можливий будь-який досвід і будь яка наукова діяльність. Внаслідок феноменологічної редукції свідомості людини мусить відкритись світ феноменів — сутностей, які й обумовлюють можливість будь-якого досвіду, будь якої предметності, у баченні яких і досягалася б само очевидність, що шукається У наступних працях розвивав і дещо видозмінював свою феноменологічну позицію Автор праць “Філософія арифметики”, “Логічні дослідження”, “Ідеї чистої феноменології і феноменелогічної філософії”, “Картезіанські роздуми”, “Криза європейських наук і трансцендентальна філософія”.

Декарт Рене (1596—1650) — французький філософ, математик, засновник класичного раціоналізму як універсального світогляду, протилежного ірраціоналізму. Вважається засновником європейської класичної філософії, яка ґрунтується на вірі в розум і самосвідомості Обгрунтував основні правила наукового методу 1) починати з простого й очевидного, 2) ділити складні речі (знання) на прості аж до найпростіших, 3) йти від простого очевидного до складного неочевидного, 4) діяти при цьому так, щоб не полишити поза увагою жодної ланки, тобто зберігати неперервність ланцюга умовиводів. Для цього необхідні інтуїція, з допомогою якої вбачаються першоначала і дедукція, що дає змогу одержувати наслідки з них. Основою і зразком методу Декарта є математика Декарт від крив сферу свідомості як діяльність суб'єкта. Основні праці “Міркування про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала філософії”.

Демокріт із Абдер (бл. 460 — бл. 371 до н.е.) — давньогрецький мислитель, матеріаліст, учень Левкіппа, один із засновників атомістики Вважав, що все існує завдяки двом першоначалам атомам і пустоті Атоми— неділимі частки матерії Незмінні вічні і знаходяться в постійному русі Атоми відрізняються один від одного лише формою розміром, положенням і порухом Інші властивості: звук, колір, смак атомам не властиві і існують лише умовно В дечому вчені споглядають ідеї про існування пер винних і вторинних якостей речей. Д. ототожнював “вигинність” і необхідність і заперечував випадковість (розглядав її як результат незнання). За своїми політичними поглядами Д. — представник античної демократії, противник рабовласницької аристократи. Ідеї Д. вплинули на подальший розвиток науки і філософії (Гасенді) Залишились лише фрагменти його творів

Джеймс Вільям (1842—1910) — американський філософ один із за сновників прагматизму. Розглядав прагматизм не як вчення, а як метод, що носить нейтральний, антидогматичний характер а звідси здатний “залагоджувати” філософські суперечки. Прагматизм за Джеймсом, здатний зблизити ьауку и метафізику. Розвиваючи ідеї Пірса обгрунтував но вий “прагматичний” критерій істинності, згідно з яким істинне те що “ви-

гідне”, тобто що відповідає практичній успішності вчинків і дій. Був прибічником так званого радикального емпіризму оголошуючи єдиною реальністю безпосередній чуттєвий досвід індивіда. Його перу належать праці “Воля до віри”, “Прагматизм”, “Плюралістичний всесвіт”, “Різноманіття релігійного досвіду” та ін.

Дідро Дені (1713—1784) — французький філософ просвітитель представник матеріалізму, що наблизився до діалектичного методу щодо пояснення світу та еволюційної концепції У гносеології спирався на сенсуалізм Дж. Локка. Був прихильником концепції суспільної угоди Видатний письменник, організатор та редактор “Енциклопедії” 18 ст. Головні філософські та літературні твори “Думки про виникнення природи”, “Розмова Д. Аламбера з Дідро”, “Філософський принцип матерії та руху”, “Монахиня”, “Небіж Рамо”, де Д. обстоюючи позиції деїзму, піддає критиці абсолютизм та клерикалізм. У 1749 р. за поширення “небезпечних” думок Д. був заарештований та ув'язнений у Венсенському замку. Після звільнення не відійшов від своїх переконань. Д. наголошував на матеріальності світу на об'єктивності й вічності матерії та руху. Вважав, що рух просякає увесь світ навіть те, що здається нерухомим. Д. висловлював думку про те, що чуття властиве потенційно всій матерії, а свідомість як властивість високорозвиненої матерії виникає шляхом ускладнення органічної матерії. Щодо суспільного устрою, то, рішучо виступаючи проти деспотичних форм правління, пропонував як оптимальний соціальний устрій конституційну монархію та сподівався на появу в суспільстві “освіченого правителя”, схиляючись до ідеї республіканської форми правління Д. був прихильником концепції утилітаристської етики (на противагу феодально релігійній).

Дільтей Вільгельм (1833—1911) — німецький філософ один із провідних теоретиків філософії життя і герменевтики Центральним у Дільтея є поняття життя як способу буття людини, культурно історичної реальності. Завданням філософії, за Дільтеєм, є розуміння “життя”, виходячи з нього самого. У зв'язку з цим філософ обґрунтовує метод “розуміння” як безпосереднього осягнення певної духовної цілісності (цілісного переживання). Розумінню, що близьке інтуїтивному проникненню в життя, Дільтей протиставляє метод “пояснення”, що широко застосовується у природничих науках, що мають справу із зовнішнім досвідом. “Розуміння” власного внутрішнього світу досягається за допомогою інтроспекції (самоспостереження), розуміння чужого світу — шляхом “вживання”, “співпереживання”. Стосовно культури минулого “розуміння” виступає як метод інтерпретації, названий Дільтеєм герменевтикою—тлумачення окремих явищ як моментів цілісного душевно-духовного життя епохи, що реконструюється. Був не лише талановитим філософом, а й енциклопедично освіченим мислителем, вченим гуманітарієм, істориком культури.

Донцов Дмитро Іванович (1883—1973) — український публіцист і громадське політичний діяч. Кілька разів був заарештований царським урядом за участь у революційній боротьбі. Разом з М. Міхновським створив Партію хліборобів демократів, керував в уряді П. Скоропадського. Бюро преси та Українським телеграфним агентством. Після падіння УНР переїхав до Львова де видав журнал “Літературно науковий вісник” Після Другої світової війни перебрався до Парижа, Лондона, згодом — до США

і Канади Намагався ідеологічно обгрунтувати українську самостіиницьку політику зовнішню (повна сепарація від Роси) і внутрішню (виховання на засадах західної культури). Теоретик ідеологи інтегрального націоналізму основні принципи якого сформулював з огляду на підневільний стан української нації вольовий принцип (культ волюнтаризму), постійне прагнення до боротьби за незалежність романтизм, непримиренність, синтез національного та інтернаціонального, необхідність формування нової політичної еліти. Спираючись на ідеї Макіавеллі, Шопенгауера, Ніцше, Парето, Моски, обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання української нації на своїй рідній землі. Найвідоміші праці “Модерне москофільство”(1913), “Сучасне політичне положення нації і наші завдання” (1913), “Історія розвитку української державної ідеї” (1917), “Націоналізм” (1926), “Дух нашої давнини” (1944), “Поетика вогненних меж” (1952), “Росія чи Європа” (1955), “Від містики до політики” (1957) та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український публіцист, громадський діяч, історик, філософ Будучи під впливом ідей Сен-Сімона, Прудона, Конта, проголошував примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством. Сповідував ідею безупинного громадського поступу, мета якого — досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб, із обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті шляхом федералізації. Вважав, що для побудови української держави необхідне піднесення (шляхом національної освіти і культури) національної самосвідомості, організувати справу так, щоб “великороси” допомагали українцям, а не заважали ламати ту політико адміністративну систему, що призвела Україну до руїни. Головні праці: “Переднє слово до громади” (1878), “Шевченко, українофіли і соціалізм” (1879), “Пропащий час — українці під Московським царством” (1880), “Вільний Союз — Вільна Спілка” (1884), “Чудацькі думки про українську національну справу” (1891), “Листи на Наддніпрянську Україну” (1898) та ін.

Дюркгейм Еміль (1858—1917) — французький філософ і соціолог, обгрунтував особливе місце соціології серед наук про людину, обстою вав специфічність 11 об'єкта—соціальної реальності, 11 незвідність до біопсихічної реальності індивідів. Визначав предмет соціології як “соціальні факти”, що існують поза індивідом і які мають стосовно нього примусову силу. Працював над проблемами розподілу праці, які породжують взаємозалежність окремих людей індивідів. Автор праць “Про розподіл суспільної праці”, “Правила соціологічного методу”, “Самогубство”, “Елементарні форми релігійного життя” тощо.

Еллюль Жак (1912—1994) — французький соціолог, філософ, знаний своїми працями з проблем техніки, соціології пропаганди, держави, суспільного розвитку. Досліджуючи проблему техніки, знайшов оригінальний підхід до визначення її специфіки, провівши розмежування між операційною технікою й технікою як цілісним феноменом індустріального су спільства. Він звертає увагу на такі нові характеристики сучасної техніки, як доведений до автоматизму вибір технічних засобів, здатність техніки, до самозростання, її цілокупність, універсальність і автономність. Найпомітніші праці “Пропаганда”, “Аутонсія революції”, “Від революції до бунтів”, “Змінити революцію”, “Неминучий пролетаріат”.

Енгельс Фрідріх (1820—1895) — німецький мислитель, найближчий соратник К. Маркса, матеріаліст-діалектик. Дещо спрощено інтерпретував погляди Маркса, зближаючи його з французькими матеріалістами. (“Анти-Дюрінг”, 1878, “Діалектика природи”, опублікована в 1925). Перебуваючи в Англії (Манчестері), Е. пише твір “Становище робітничого класу в Англії”, де доходить висновку про діалектичний взаємозв'язок продуктивних сил і виробничих відносин та про неминучість єднання соціалізму з робітничим рухом. Разом з Марксом розробляє концепцію соціалістичної революції. Більш плідною стала його праця над книгами “Анти-Дюрінг” та “Діалектика природи”, де Е. різнобічне розвиває діалектичне та матеріалістичне розуміння природи. Наприкінці свого життя Е. створює найбільш відому свою працю “Походження сім'ї, приватної власності та держави” (1884) та здійснює велику роботу з підготовки до видання томів “Капіталу” К. Маркса. Е. застосовує Марксове матеріалістичне розуміння історії у своїй концепції розвитку первісного суспільства. Значну роль у розвитку Марксової концепції історичного матеріалізму відіграли численні листи Е. до Й. Блоха, К. Шмідта, В. Боргіуса, Ф. Мерінга та ін.

Епікур (342/41—271/70 до н.е.)— давньогрецький мислитель-матеріаліст. Розвивав атомістичне вчення Демокріта. За Е., у Всесвіті існують тільки тіла, що знаходяться у просторі. Вони безпосередньо сприймаються відчуттями. Е. висунув ідею "відхилення” атомів, тобто наділив їх певною “свободою волі”. В результаті цієї свободи атоми можуть описувати різні траєкторії, сплітатися і розплітатися, внаслідок чого виникає світ. Характеризуючи духовний світ людини, Е. признає наявність в ній душі. Знання, за Е., починається з чуттєвого досвіду, але цей досвід повинен бути осмисленим і опрацьованим у вигляді тих чи інших термінологічно-зафіксованих смислових структур. Основну увагу приділяв етиці. Ціль життя — задоволення (евдемонізм). Дійшли лише фрагменти праць.

Зіммель Георг (1858—1918) — німецький філософ і соціолог, основоположник так званої формальної соціології. Досліджував становлення суспільства, його історичні форми існування. Значну увагу приділяв проблемі методу соціального пізнання, досліджував взаємодію культури і життя, зробив свій внесок у розвиток філософії життя. Автор праць: “Філософія грошей”, “Соціологія. Дослідження форм усуспільнення”, “Філософська-культура” та ін.

Іларіон Київський (?—бл. 1053) — український мислитель, перший Київський митрополит із русичів. Започаткував теологічні та філософські засади християнства Київського. Один із перших фундаторів тенденції до інтелектуалізму. Вірувати в єдиного Бога, за Іларіоном, — не просто справа свята, а й розумна. Виходячи за межі тогочасної християнської ортодоксії, пом'якшував розмежування тіла і духу й започаткував ідею буття як єдності матеріальної та духовної основ. Виробив власну концепцію історії, в якій обстоював погляд на її універсальний і цілісний характер як втілення буття і руху все нових народів від ветхозавітного “Закону” до довершеного сучасного — благодатного християнського стану. Звідси його висновок, що все молоде, яке виникло в історії пізніше, набуває вищої цінності порівняно зі старим, попереднім. Якщо епоха Старого Завіту, основана на законі, будувала відносини між народами за принципом рабс-

тва, то епоха Нового Завіту дає істину, свободу, благодать. Закон розділяв народи, звеличував одні та принижував інші. Благодать уводить усіх у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Висловив ідею розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм. Відомі його праці: “Слово про Закон і Благодать” (1044), “Молитва”, “Сповідання віри”.

Кант Іммануїл (1724—1804) — засновник німецької класичної філософії; фундатор нової ідеї розуму як творця, конструктора дійсності та знання про неї; теоретично обґрунтував автономію волі людини, непідлеглість моральності зовнішнім факторам, чим виніс сферу людської діяльності (культуру) за межі природної детермінації. Творчість Канта поділяється на докритичний і критичний періоди. Докритичний період, який Кант назвав догматичним, має яскраво виражені природничонаукові і натурфілософські особливості, який вінчує створена космогонічна гіпотеза й теорія припливів і відпливів, що демонструє його віру в можливість розуму осягнути закономірності природи. А критичний період заперечував можливість такого пізнання, дотримуючись думки, що слід не знання (розум) узгоджувати з предметами, як це робили попередні філософи, а предмет зі знанням (розумом), тобто джерело всезагальності знання філософ пропонує шукати не в об'єкті, а в суб'єкті. На цій підставі твердив, що світ науки є витвором розуму, результатом синтезу суб'єктивних апріорних форм і чуттєвого хаотичного матеріалу. Основні праці: “Загальна природна історія і теорія неба”, “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження” та ін.

Камю Альбер (1913—1960) — французький філософ-екзистенціаліст, письменник, публіцист. У своїй творчості пройшов шлях від нігілістичної “філософії абсурду" до моралістичного гуманізму. Протиставляв марксистській революційній моралі етичну концепцію християнської праведності та жертовності тих, хто “історію не творить, а потерпає від її пасток”. Відомим став завдяки творам “Сторонній” (1942), “Міф про Сизифа” (1942), “Чума” (1947) та “Бунтівна людина” (1951). К. — лауреат Нобелівської премії з літератури (1957). У філософії був прихильником агностичної епістемології (що ґрунтувалась на пізнавальному прагненні дістатися завчасно недосяжної останньої істини — Благодаті). Його онтологія мала вигляд скептичної антителеології, а філософія історії відкидала будь-які вчення про поступальну ходу прогресивного розвитку людства (у тому числі — і провіденціалізм). У філософії творчості наголошував на вічному протистоянні митця-творця і ворожого для нього та недосконалого земного створіння.

Кентерберійський Ансельм (1033-1109) — середньовічний мислитель, в дискусії про універсалії захищав позицію реалізму. Висунув онтологічний доказ існування Бога (“Колоквіум”, 1076, “Про свободу волі”, 1077). К. обстоював віру як передумову та підґрунтя раціонального знання. Він зазначив: “Не шукаю, щоб збагнути для того, аби увірувать, але вірую, щоб усвідомити”. Виводив існування Бога, Його буття з думки, поняття про Нього як найдосконалішої сутності з необхідністю маючою буттєвість. Цей потяг до “інтелектуального богоспоглядання” К. успадкував від Августина Блаженного. У полеміці про універсалії. К. схилявся до позицій схоластичного реалізму. Наголошуючи на реалістичній концепції пе-

редування універсалі одиничним речам, які, вірогідніше, взагалі не існують, К. пише трактат "Чому Бог улюднився?", де логічними засобами намагається довести необхідність втілення Бога в людину.

Керкегор Сьюрен (1813—1855) — датський філософ, засновник ірраціоналізму Нового часу. Різко критикуючи всевладдя розуму у філософії, підносив роль і значення віри, яка робить можливим неможливе. Абсолютизував конкретну людину (одиницю), ставив її вище роду (загалу), який розглядав як джерело хаосу. Культуру розглядав як таку, що вдосконалює людей як індивідів — позбавляє їх індивідуальності, перетворює в масу. Його концепція моралі виокремлює естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні. Керкегор написав 28 томів творів, серед них “Насолода і обов'язок”, “Страх і трепет”, “Філософські крихти”, “Хвороба до смерти” тощо.

Кононович-Горбацький Йосип (?—1653) — український філософ, один із перших ректорів Києво-Могилянської академії. Філософську спадщину складають курси риторики й діалектики, “Підручник з логіки”, “Оратора Могилянського”. Дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм виявлявся у питанні про універсалії, які він вважав вторинними щодо тілесних речей і розглядав як набутки розумової діяльності. Проблему універсалій пов'язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це робили послідовники Ф. Аквінського. Обґрунтував положення про дві істини — богословську та філософську, чітко розмежовуючи предмети теології (вчення про Бога) та філософії (реальні тілесні речі). Особливу увагу звертав на субстанційні начала цих речей — матерію і форму. Обстоював реальність простору і часу, в яких вбачав реальні акциденції та форми, що діють на речі. До структури людини включав матерію (тіло) і душу (форму), заперечуючи при цьому безсмертя душі. Природу розглядав незалежною від свідомості як окремої людини, так і людства, і від того, як вона сприймається. Розвивав гуманістичні ідеї.

Конт Огюст (1798—1857) — французький філософ, один із основоположників позитивізму, який він розглядав як середню ланку між емпіризмом і містицизмом. За Контом, ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а тільки про те, “як” вони відбуваються. У зв'язку з цим наука пізнає не сутності, а лише феномени. Конт розвинув ідею так званих трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (як і окремої особи), які визначають рівень розвитку суспільства:

1) теологічну або фіктивну, коли за явищами шукають надприродні сили;

2) метафізичну або абстрактну, коли за ними вбачають абстрактні сутності і сили — субстанції, флогістони тощо; 3) наукову або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони. Конт є засновником соціології як окремої науки про суспільство. Найпомітніша праця — 6-томний “Курс позитивної філософії”.

Конфуцій, Кун Фуцзи (552—479 до н.е.) — китайський мислитель, засновник конфуціанства, релігійно-філософського вчення, яке заклало духовні підвалини китайської нації і культури. Основна проблема вчення К. — згармонізувати відношення між людьми. Проповідував п'ять добро-чинностей — мудрість, гуманність, повага до старших, мужність і вірність. Поєднуючи елементи даосизму і буддизму, конфуціанство було офіційною ідеологією Китаю. Погляди К. дійшли в записах учнів (“Лунь юй”).

Дата добавления: 2014-10-31