Проблема оцінки техніки 4 страница

давала більшу можливість ширити освіту серед простого люду. Автор численних творів з богослов'я, філософії, україномовної трагікомедії “Володимир” багатьох панегіриків, пісень, гімнів.

Рассел Бертран (1872—1970) — англійський філософ логік, математик, публіцист, громадський діяч. Філософські погляди Р. здійснили складну творчу еволюцію. Математична логіка, емпірична теорія пізнання, використання логіки при вирішенні філософських проблем — основний напрям теоретичних пошуків Р. Р. один із основоположників логічного атомізму та неопозитивізму. В більш пізньому періоді творчості Р. прийшов до аналізу змісту, структури досвіду (безпосереднього в досвіді), загальнозначущого в природничому знанні. Він намагався обгрунтувати єдність емпіричного і теоретичного рівнів пізнання. Основні праці “Людське пізнання, його сфера і границі” (1948), “Історик західної філософії” (1959).

Русин Павло (бл. 1470—1517) — один із перших українських гуманістів, культурно освітній діяч, професор Краківського університету. В дусі гуманізму та античної спадщини особливу увагу звертав на реальне земне життя, людську особливість. Був прихильником природного права, обстоював необхідність розвитку науки та освіти як головних чинників історичного процесу, прославляв книгу як скарбницю мудрості. Особливого значення надавав творам Вергілія, Овідія, Горація, Сенеки, популяризував їх в Україні, сприяв формуванню українського патріотизму та національної самосвідомості Філософська спадщина Русина маловідома

Руссо Жан-Жак (1712—1778) — французький філософ, деїст, пред ставник Просвітництва, хоч і критикував його з позиції романтизму (він твердив, що прогрес культури веде до падіння моралі, закликав повернутись назад до природи). Р. поряд з іншими просвітниками ідейно готував французьку революцію. Людину за природою вважав доброю істотою, яку псує цивілізація. Велику увагу приділяв проблемам виховання Руссо — один з творців концепції “суспільного договору” (“Еміль, або Про виховання”, 1762, “Про суспільний договір”, 1762, “Сповідь” 1781—1788)

Сакович Касіян (бл. 1578—1647) — український культурно освітній, церковний діяч, філософ Світобачення базувалося на принципах арістотелізму, античних авторів, християнських мислителів середньовіччя Високо цінував філософію, працював над засвоєнням термінології, виробленої світовою філософією і наукою Найвищою мудрістю вважав пізнання законів своєї вітчизни г пізнання людиною самої себе, н властивостей і обов'язків. Людину розглядав як мікрокосм, що є відтворенням, відповідністю макрокосму. Слідом за Арістотелем виокремлював рушійну (рослинну), чутливу й розумну душу Стверджував, що людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Він тіла не має, зате може бути подібною душею, яка і є безконечна, вічна, безсмертна, як і Бог. Розум поділяв на інтелектуально активний, пасивний, спекулятивний, практичний і терплячий. На противагу єретичним вченням виступав за визнання свободи волі — вільного волевиявлення. Одним із перших в українській літературі звернув увагу на необхідність потреби українського народу в національній державі Автор творів “Перспектива або пояснення грекоруської церкви” (1642), “Трактат про душу” (1625), “Арістотелеві проблеми..” (1620) та ін.

Сартр Жан-Поль (1905—1980) — французький філософ письменник представник так званого атеїстичного екзистенціалізму. Єдину людську реальність розглядав через вияв трьох видів буття “буття в собі”, “буття Для себе” і “буття для іншого”. “Буття в собі”, або предметне буття характеризується абсолютною нерухомістю, масивністю, непроникністю для свідомості (“Буля є те, що воно є”) “Буття для себе”, або буття людської свідомості, навпаки, відзначається абсолютною рухомістю, плинністю, активністю та порожнечею Свідомість не має нічого субстанційного, вона існує лише в міру того, як з'являється. Звідси и твердження що свідомість — це “ніщо” Філософ обґрунтовує “онтологізм”, об'єк-тивність і самодостатність виявленої ним сфери “ніщо”. Це, у свою чергу, веде до визнання її абсолютності, роблячи “ніщо” визначальною характеристикою людського буття “Буття для іншого” виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних стосунків прикладом яких для Сартра є гегелівська модель свідомості пана і раба. Основні праці “Буття і Ніщо”, “Критика діалектичного розуму”, романи “Нудота”, “Слова”, “Змужніння”.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) — видатний український філософ просвітник Філософське вчення базується на ідеї “трьох світів” (начал): макрокосму (Всесвіт), мікрокосму (людина) і світу символів (Біблія) яка пов'язує перші два начала. Кожен із названих світів, усвою чергу, складається з “двох натур” зовнішньої (видимої) і внутрішньої (невидимої). Видимий світ — це світ створений, матеріальний, а невидимий—Бог, дух, вічність. Людина має двоїсту природу, й така її природна сутність абсолютна У пізнанні, осягненні невидимого світу через видимий вбачав сенс людського існування. Створив власну етикоморалістичну, етико-гуманістичну систему розуміння людини з центральною ідеєю “внутрішньої людини”, єством якої є Бог. Тож пізнати Бога — значить пізнати самого себе, служити самому собі. Відстоював ідеал “нерівної рівності”, який передбачає для кожної людини н власний життєвий шлях, де критерієм морального вибору є “спорідненість” людини з тим або іншим типом поведінки Обгрунтував концепцію “спорідненої праці”, важливість для людини займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам і здібностям. Тільки за таких умов праця буде не лише засобом забезпечення матеріального існування людини, а й формою її духовного самоутвердження, а отже, й справжнього щастя. Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. Основні праці. “Сад божественных песней” (1735—1785), зібрання моралістичних фабул “Басни Харьковскія” (1769—1774), курс лекцій “Начальная дверь ко христіанському добронравно” (1768?), до п'ятнадцяти філософських трактатів та діалогів, зокрема “Наркісс” (1768—1771), “Разговор пяти путников о истином щасти в жизни” (1773?), “Алфавит, или Букварь мира” (до 1775?).

Сократ (469—399 до н е) — давньогрецький мислитель, який в центр філософії поставив людину і морально етичну проблематику. Мораль основував на розумі, самосвідомості (“Пізнай самого себе”). Це дало підставу Ніцше трактувати С. як руйнівника моралі. С. один з перших

глибоко розкрив сферу духовного як самостійну реальність, що дозволило всій наступній філософській думці зробити “духовне” предметом свого дослідження. В питаннях етики С. розвивав принцип раціоналізму стверджуючи, що доброчинність залежить від знань, і людина яка знає, що таке добро, не буде робити дурні вчинки. Добро є знання, тому культура інтелекту може зробити людей добрими. Політичні погляди С. базувались на переконанні, що влада в державі повинна належати кращим, тобто досвідченим, чесним, справедливим порядним і обов'язково тим, хто володіє мистецтвом державного управління. Погляди С. дійшли через твори його учня Платона.

Спенсер Герберт (1820—1903) — англійський філософ, позитивіст, творець концепції еволюції. Вслід за Контом прагнув узагальнювати дані науки свого часу, вважав, що філософія відрізняється від конкретних наукових дисциплін тільки кількісно, рівнем узагальнених знань. С. засновник органічної школи в соціології. Структуру суспільства пояснював за аналогією з живим організмом. Етика С. базувалась на принципах утилітаризму та гедонізму Моральність, за С, нерозривно пов'я зана з користю, яка і є джерелом насолодження.

(“Система філософії”, 10 т., 1862—1892)

Спіноза Бенедикт (1622—1677) — нідерландський філософ, представник раціоналістичної філософії Визнавав математичну раціональність принципом побудови всього сущого Продовжуючи традиції пантеїзму, обстоював ідею тотожності бога і природи, яку розумів як єдину, вічну і нескінченну субстанцію, що є причиною самої себе Субстанція відкривається людині тільки через два атрибути (хоча має їх безліч) — протяжність і мислення Людину розглядав як частину природи і при цьо му стверджував, що тіло і душа взаємно незалежні внаслідок онтолопч ноі незалежності двох атрибутів субстанції Джерелом достовірних істин вважав чуттєвий раціональний (розуміння) й інтуїтивний рід пізнання В антропології заперечував ідею свободи волі, вважаючи, що остання спів падає з розумом Основна праця — “Етика”

Ставровецький-Транквілюн Кирило (невід—1646) український церковний, культурноосвітній діяч, філософ. Активний діяч братського руху в Україні Одним із перших в українській культурі виступив за відхід від властивого українським мислителям негативного ставлення до західноєвропейської вченості й філософії, вказав на необхідність осмислення і засвоєння новітніх здобутків західної культури. Піддав критиці антропоморфне розуміння Бога, підтримуючи думку про його невизначеність, недоступність для людських почуттів і розуму, таємничість, невловимість, вічність. Розробив вчення про чотири світи невидимий світ духовних сутностей (ангелів, демонів), світ видимих речей, у якому перебуває людина, світ людини і злословний світ — світ поєднання злих людей з дияволом як начало зла. У ствердженні життєвоцінних орієнтирів звертався до української мови, використовуючи її в публістичних та наукових творах. Філософське вчення Ставровецького пройняте пантеїстичним (ототожненням Бога з природою) духом. Найпомітніші праці “Зерцало богослови”, “Евангеліе учительное” (1619), “Перло многоцінное”. (1636)

Тойнбі Арнольд-Джозеф (1889—1975) — британський історик, один із найвідоміших теоретиків історичної науки. Його 12 томна праця “Дослідження історії” є спробою зрозуміти сенс історичного процесу на основі систематизації величезного фактичного матеріалу в контексті певної схеми філософії історії Історію людства він розглядає як круговерть локальних цивілізацій, що змінюють одна одну, пройшовши схожі стадії виникнення, розвитку, занепаду й загину. Інша його фундаментальна установка — культурологічний плюралізм, переконаність у різноманітті форм соціальної організації людства. Кожна з них, за Тойнбі, має своєрідну систему цінностей, навколо яких формується життя людей — від найпримітивніших її проявів до найвищих злетів творчої уяви

Фіхте Йоган-Готліб (1762—1814) — німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму Слідуючи за Кантом, вважав філософію фундаментом усіх наук Філософія Фіхте — це суб'єктивний ідеалізм, який все виводить і пояснює з діяльності Я як творчої першооснови. Родоначальник принципу “дія породжує буття”, ідеї нації, національності як колективної особистості. Обґрунтовував необхідність виховання національної самосвідомості. Автор праць: “Науковчення”, “Промови до німецького народу”, “Призначення людини”, “Основи природного права” тощо.

Франко Іван Якович (1856—1916) — видатний український письменник, учений, громадський діяч, мислитель Спершу перебував під впливом марксизму, особливо економічного вчення К. Маркса. Проте згодом гостро критикував його істотні положення. Не поділяв марксистських поглядів щодо рушійних сил суспільного прогресу, засобів перебудови суспільства на соціалістичних засадах та розуміння сутності соціалізму. Заперечував ідею диктатури пролетаріату як головного засобу здійснення соціалістичних перетворень, не сприймав “державного соціалізму”, жорсткої централізації суспільного життя. Світогляд Франка формувався на філософському реалізмі з визнанням матеріальності світу й чітко вираженими елементами діалектики. Основою всього сутнього визнавав “матір природу” в її багатоманітності й вічності, постійних змінах. Обстоював наукове пізнання світу, людини, причин і механізмів суспільного розвитку. Виступав проти догматизму, ратував за свободу творчості Його філософії властиве етико антропологічне спрямування, екзистенційно художній характер. Серед філософських проблем Франка присутні “герои особистість і народ, нація”. Закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного організму, здатного до самостійного життя. Особливого значення надавав розвиткові української мови, захищав самобутність, самодостатність української культури виступав за політичну самостійність, політичну незалежність української нації Філософські праці “Що таке поступ?”, “Лукіан і його епоха”, “Наука і її взаємини з працюючими класами”, “Кому це за сором?”, “Поза межами можливого”, “Із секретів поетичної творчості” та ін.

Фромм Еріх (1900—1980) — американський філософ і психолог німецького походження визначний мислитель гуманіст ХХст. реформатор філософії фрейдизму, фундатор теорії гуманістичного психоаналізу. Теоретичні підвалини його вчення про цілісну людину сформувалися в 40—

50 ті роки в процесі творчого осмислення світової гуманістичної традиції зокрема творчих надбань 3 Фрейда та К Маркса Автор оригінальної філософії людини, спрямованої на подолання глибокої кризи особистості в розвинутому індустріальному суспільстві Основні праці “Революція на дії”, “Здорове суспільство”, “Людина для самої себе”, “Душа людини”, “Мати чи бути”, “Поза кайданами ілюзій” та ін.

Хайєк Фрідріх (1899—1992) — відомий економіст лауреат Нобелівської премії з економіки, працював в університетах Австрії, Англії США, Німеччини. Послідовний прибічник індивідуалізму, вільного ринкового господарства і політичного лібералізму, активний поборник ідеалу вільного відкритого суспільства Філософська широта поглядів втілена у працях “Дорога до рабства”, “Згубна самовпевненість”, “Помилки соціалізму”.

Чижевський Дмитро Іванович (1894—1977) — український філософ, історик, філолог славіст. Розглядав філософію у контексті духовної історії, в якому філософія постає усвідомленням народом своєї культурної самобутності. Центром його наукових інтересів була історія філософії, особливо історія філософії України. Стверджував, що філософія найповніше репрезентує національну культуру, національну свідомість. На його думку національну філософію найповніше характеризують метод філософського дослідження, будова системи філософії та її “архітектоніка” (становище і роль у системі певних цінностей). Специфіку української філософії виводив із особливостей національного характеру українського народу особливості якого можна пізнати завдяки дослідженню народної творчості, найяскравіших епох в історії народу та аналізу життя і творчості видатних представників народу. Спираючись на свою концепцію культурно історичних епох, обгрунтував філософію українського бароко, виробив періодизацію розвитку філософської думки в Україні XVII ст — формування передфілософії, XVІІІ ст — барокова епоха, перша половина XIX ст — епоха німецького ідеалізму, друга половина XIX ст — епоха раціоналізму. Філософські праці “Логіка” (1924), “Філософія на Україні” (1929), “Нариси з історії філософії на Україні” (1931), “Гегель серед слов'ян” (1934), “Філософія Г. Сковороди” (1934), “В. Липинський як філософ історії”, “До світогляду Шевченка”, “Філософія і національність” та ін.

Шевченко Тарас Григорович (1814—1861) — великий український поет, художник, мислитель. Сповідував антропоцентризм сутність якого полягає у визнанні людини центром буття, світу, у сприйнятті всього сущого крізь призму переживань устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Людина в його творчості постає образом Божим. Він звертався до ідеалів суспільної справедливості, свободи протестував проти політичного, національного гніту, посягання на свободу і гідність особистості Започаткував новий тип людини, моральним ідеалом якої є вільний дух, що самовизначається шляхом пізнання. Екзистенційний антропоцентризм Шевченка виявний і в його ставленні до релігії, яку він розглядав як реальну силу, засіб боротьби за свободу й щастя людини. Ідеалізував Богоматір, антропологізував Христа, цінував у ньому найкращі людські риси. Підтримував усе високе святе й правдиве у християнстві. Найбільшою духовною цінністю народу вважав рідну мову як культурне надбання, виступав проти її засмічування за подолання примітивізму й лихослів'я.

Шелер Макс (1874—1928) — німецький філософ один із засновників філософської антропології зокрема її персоналістсько релігійного напряму. Значну увагу приділяв вивченню феномена особистості в етичній та аксіолопчній площині. Розробляючи ідею підпорядкованості будь яких цінностей особистісним, апелював до феноменологічного методу, який дозволяв проникнути в екзистенційні підвалини буття. Зробив крок від кантівського логічного апріоризму до матеріально екзистенційної апріорності. Як апріорну форму водіння і пізнання він розглядає любов як первісний акт людини, що і забезпечує її входження у світ. Автор філософії ціннісного персоналізму, згідно з яким вищою формою буття є буття особистості, котра долаючи обмеження власного оточення, виходить у світ. Праці “Формалізм в етиці і матеріальна ціннісна етика”, “Про вічне в людині”, “Місце людини в космосі”, “Сутністьі форми симпатії”, “Форми знання і суспільства” та ін.

Шлік Моріц (1882—1936) — німецьке австрійський філософ один із лідерів логічного позитивізму організатор та ідейний лідер знаменито го Віденського гуртка. У центрі інтересів Шліка були проблеми епістемології і філософії науки. Дотримувався головного принципу емпіризму — всі наші знання є похідними від нашого чуттєвого досвіду “Мої власні про позиції спостереження завжди будуть останнім “критерієм”, — заявляв Шлік — “Що я бачу, то бачу!”.

Шопенгауер Артур (1788—1860) — німецький філософ один із засновників так званої посткласичної філософії, яка прагнула радикально переглянути сенс людського буття, місце людини у світі, п ставлення до Бога тощо. Засновник волюнтаризму— ірраціоналістичної течії, що вважає основою світу волю, першим дав філософське обгрунтування песимізму. Вважав, що у кожної людини є три найвищі блага життя — здоров'я, молодість і свобода. Головна його праця “Світ як воля і уявлення”.

Юм Девід (1711—1776) — англійський філософ, історик, економіст Сформулював головні принципи новоєвропейського скептицизму, автор теорії пізнання, пройнятої ідеями феноменалізму й позитивістського заперечення метафізики. Утворення складних ідей тлумачив як психологічні асоціації простих ідей один із одного Проблему об'єктивного існування причинно наслідкових зв'язків вирішував агностичне, вважаючи що їх існування неможливо довести оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, і логічно з неї не виводиться. В основі етики Юма лежить концепція незмінної людської природи. Ідеалом політичного устрою вважав конституційну монархію. Автор праць “Трактат про людську природу”, “Дослідження щодо людського пізнання”, “Натуральна історія релігії”, “Історія Англії” тощо

Юркевич Памфіл Данилович (1826—1874) — український філософ, видатний представник української академічної філософії. В епоху негативного ставлення до філософії обстоював її право на вільний розвиток, був палким поборником свободи філософського духу, виступав проти ототожнення філософії та природознавства. Не сприймав однобічності як ідеалізму так і матеріалізму. Ідеалізм критикував за намагання дати людству знання про існування речей з начал та ідей чистого апріорного мислення, що не відповідає потребам живої діяльної свідомості людини

Матеріалізм, особливо його механістичну форму, піддавав критиці за його спроби звести все, в т.ч. людське життя до законів механіки, за заперечення реальності ідеального, духовного, зведення психічного до фізіологічного тощо. Всупереч Канту, чітко розрізняв дух, свідомість. Дух вважав ширшим за свідомість, абсолютною основою дійсності.Філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу прагне виявити цю основу. Нею, на його думку, є ідея, в якій мислення і буття збігаються, яка є основою, законом і нормою явища, а філософія — пізнанням ідеї. Важливе місце у системі поглядів Юркевича займає “філософія серця”, спираючись на яку він обстоював “гармонійне співвідношення між знанням і вірою”, їх творчу взаємодію Виробив специфічну філософську ідентичність на основі аналізу науки про розум Платона і критики науки про значення досвіду Канта. Основні праці “Ідея”, “Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого”, “Із науки про людський дух”, “Матеріалізм і завдання філософії”, “Розум за вченням Платона і до свід за вченням Канта”, “Мир з ближніми як умова християнського співжиття” тощо

Яворський Стефан (1658—1722) — український церковний діяч, філософ, ерудит, професор Києво Могилянської академії, проректор Слов'яно-греко-латинської академії в Москві, єпископ, митрополит Рязанський, блюститель патріаршого престолу, президент Святійшого Правлячого Синоду, який після реформи Російської православної церкви (1721) замінив патріарше правління. У філософському курсі Яворського, який він читав у Києво-Могилянській академії, домінувала натурфілософія, в інтерпретації якої тяжів до другої схоластики. Ототожнював Бога і природу, визнавав її матеріальність. Поняття “матерія” розумів як багатозначне. У співвідношенні форми і матерії першість надавав матерії, вважаючи, що вона має своє власне існування, відмінне від існування форми, є непороджуваною і незнищуваною. Першоматерія, за Яворським, є справжньою матеріальною причиною форми, має не тільки потенційне буття, а й справжнє актуальне буття щодо речі. Активність матерії пов'язував із рухом. Висунув здогади щодо співвідношення руху і спокою, їх суперечливості. На противагу тим, хто вважав, що час існує лише завдяки інтелекту, не тільки пов'язував час із рухом, а й наголошував, що час є рухом щодо попереднього стану речей. Визнаючи об'єктивність причинності, зробив припущення, що причини, підпорядковуючи наслідки, відокремлюють самі себе в сутність виниклої речі й таким чином визначають її. Обстоював ідею передбачення всіх історичних подій Богом. Найвищою мудрістю вва жав теологію Філософські погляди втілені в його курсі “Філософські змагання...”, який читав у Києво Могилянській академії

Ясперс Карл (1883—1967) — німецький філософ, один із засновників екзистенціалізму. Екзистенцію тлумачив як переживання людиною того, що її “охоплює”. Це є досвід зустрічі з “охоплюючим”, яким є не світ, а “пограничні ситуації” — стан провини, страху радості, що мають форму специфічної реальності. Виокремлюючи екзистенцію як особливу царину людського існування, Ясперс вважав, що вона недосяжна для класичного філософського дискурсу, а тому до поняттєвого апарату філософії вводить нові терміни “екзистенція”, “погранична ситуація”, “комунікація”,

“світове буття”, “осьовий час”, “історичність” які згодом набудуть широкого вжитку. Буття в концепції Ясперса має тричленний вияв 1) предметне буття або буття в світі, 2) екзистенція або необ'єктивована людська самість, 3) трансценденція як “охоплююче” — неосяжна межа будь якого буття і мислення Центральним поняттям світорозуміння є “комунікація”, що ототожнюється з розумом. Сенс філософії за Ясперсом,—устворенні шляхів загальнолюдської “комунікації” між країнами народами незалежно від їх культур. Праці “Загальна психопатологія”, “Психологія світогляду”, “Філософська віра” “Про виникнення і ціль історії”, “Доля і воління” тощо.

· Короткий словник філософських термінів

Абсолют (лат. absolutus—довершений, безумовний, необмежений) — те, що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога, субстанцію, ідею (Гегель). Абсолютне протилежне відносному (зумовленому, залежному).

Абстракція (лат. abstractio — віддалення) — мислене відокремлення окремих властивостей предметів і перетворення їх на самостійні об'єкти (наприклад, електропровідність, твердість, вартість тощо). Більшість наукових понять утворені в такий спосіб.

Абсурд (лат. absurdus — немилозвучний, безглуздий) — нісенітниця, позбавлена сенсу дія. У філософії Камю — одне з головних понять, яке характеризує життя людини.

Агностицизм (грец. agnostos — непізнаний) — напрям у філософії, прихильники якого заперечують пізнаванність суті речей, об'єктивної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізнаваний) і світ сам по собі (принципово недосяжний). Знання, з їх точки зору, не дає відображення сутності дійсності, а в кращому разі обслуговують утилітарні потреби людей. Корені агностицизмув принциповій незавершеності процесу пізнання.

Аксіологія (грец. axios — цінний) — вчення про цінності, філософська дисципліна, яка вивчає ціннісне ставлення людини до світу — етичне, естетичне, релігійне та ін.

Аксіома (грец. ахіота — значуще, сприйняте положення) — твердження, яке при побудові теорії приймається за очевидну істину, на якій грунтуються інші твердження.

Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Алогізм — непослідовність у міркуваннях, зумовлена порушенням законів логіки.

Альтернатива (лат. alterno — чергую, змінюю) — вибір між двома суперечливими можливостями.

Альтруїзм — моральний принцип, в основі якого бажання блага іншому. А. протилежний егоїзму.

Аморалізм — нігілістичне ставлення до моральних норм.

Аналіз — метод пізнання, який полягає в розчленуванні цілого на частини.

Аналітична філософія — на прям у сучасній західній філософії, який зводить філософську діяльність до аналізу мови.

Аналогія — умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх можливу схожість за іншими ознаками. А. складає основу моделювання.

Антиномія (грец. antinomia — суперечність у законі) — суперечність між двома твердженнями, в основі якої не логічні помилки, а обмеженість системи тверджень, з якої вони виводяться. Зустрічаються у філософії (Кант) і математиці. Поняття А. близьке до апорії.

Антитеза (грец. antitesis — протиставлення) — твердження, яке заперечує тезу (вихідне твердження).

Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень (тез, антитез) жодному з яких неможливо надати переваги.

Антропологізм — філософська концепція, яка всі світоглядні проблеми (що таке світ, суспільство, Бог та ін.) розглядає крізь призму людини. Людина є мірою всіх речей (Протагор).

Антропологія філософська — філософське вчення про людину (Шелер, Гелен, Тейяр де Шарден), яке виводить культуру зі специфіки природи людини.

Антропоцентризм —філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Апологети (грец. apologetikos —захисний) — ранньохристиянські письменники (Юстін, Тертулліан, Оріген) III ст., які захищали від критики християнське вчення; захисники певних течій, учень.

Апорія (грец. ароrіа — непрохідність, безвихідь) — проблема, що важко піддається вирішенню, пов'язана із суперечністю між даними спостереження і досвідом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, корені якої перебувають за межами логіки. Відкрив А. Зенон з Елеї (апорії руху — Ахілл і черепаха, простору і часу). Поняття А. близьке за змістом до антиномії.

Апостеріорі (лат. a posteriori— з наступного) — знання, набуте в процесі досвіду.

Апріорі (лат. a priori — з попереднього досвіду) — ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду. У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей. Протилежним до А. є поняття апостеріорі.

Архетип — первинні, вроджені психічні структури, первинні схеми образів фантазії, що містяться в так званому колективному несвідомому й апріорно формують активність уяви; складають основу загальнолюдської символіки, виявляються у міфах і віруваннях, снах, творах літератури тощо.

Аскетизм (грец. asketes — добре навчений, подвижний) — моральне вчення яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життєвих благ. Протилежне гедонізмові.

Атман — дух, душа, активне свідоме начало в індійській ведичній традиції.

Атрибут (лат. attributum —додане)— невід'ємна властивість речі, субстанції. За Декартом, А. матерії є протяжність, душі — мислення.

Атрибутивні відношення — різновид змісту самосущого буття або субстанції в інтерпретації Арістотеля.

Безкінечне — протяжність, кінець якої безперервно віддаляється. Діалектично пов'язане з конечним складається з конечного.

Безперервність — зв'язок, стирання граней між розрізненим, дискретним (роздільним) перервним.

Біблія — священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис до н. е. та IIII ст. н.е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонатхненними. Складається із двох частин — Старого Завіту, визнаного іудеями та християнами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише християнами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грецька (койне) у Новому Містить сакралізовану історію світу та людства, наголошує на їх залежності від волі Бога — творця і промислителя. Основою людського життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія — одна єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг, а тому характеризується величезною жанровою та тематичною різноманітністю виклади міфологічних систем, історичні оповіді, релігійна публіцистика, філософське моралістичні твори, лірична поезія, зразки релігійної містики.

Дата добавления: 2014-10-31