Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Д. Київська романтика 1 страница




1. Другим осередком романтичного руху зробився в половині 40-х років Київ. Університет, заснований 1834 р., почав збирати в своїх стінах українську молодь. Перший ректор, філософічний романтик Максимович (з 1834 р.) зумів використати своє становище для оживлення діяльности на полі українознавства. Михайло Максимович (1804-73), що почав свою наукову діяльність /422/ у Москві як природознавець та романтичний філософ, прибічник романтичної філософії Шеллінґа, в Києві показав себе невтомним дослідником української старовини та передусім етнографії, над якою він старанно працював в Москві. Його збірки пісень 1827, 1834, 1848 р. належать до найліпших та мали великий вплив на романтичну літературу. Він тримався, щоправда, „російсько-українського“ погляду, припускаючи українську мову лише для певних літературних ґатунків та для Західньої України, де вжиток російської мови неможливий через незнання її. Лише пізніше він видав український переклад „Слова о полку Ігореві“ (1857) та псалмів (1859) і кілька віршів, кілька було видано зі спадщини. Максимович знає переважно два полюси поетичної мови — високу з церковнослов’янізмами та народну. Якось осторонь від романтики стоїть невелика та не дуже цінна поетична спадщина цього філософічного романтика. Одночасно (в 30-40-х рр.) переживає певний новий розквіт Київська Духовна Академія, зреформована зі знищенням старих традицій, але тепер захоплена сучасним філософічним рухом (Геґель та почасти філософія романтики з Шеллінґом на чолі).

2. У 40-х роках у Києві зійшлися Костомаров, що став там професором університету, Куліш, Шевченко, який уже був автором „Кобзаря“ (1840) та славетним поетом, та кілька студентів, що не залишили визначного сліду в історії української літератури, але серед яких були цікаві та ориґінальні постаті, зокрема М. Гулак (1822-99) та В. Білозерський (1825-99). „Київська молодіж... була глибоко просвічена Святим Письмом, — це була молодіж високої чистоти духовної“, — писав пізніше Куліш; В. Білозерський здавався декому „путеводною зорею до Віфлієму“: „янгольський мир душі, солодка розмова — образ життя чистий і в найвищій степені праведний, поетичне захоплення і діяльність суто-практична, жвава і безпереривна, — і над усім цим — пламенна любов до Христа!“ Християнство киян сполучалося з філософічною романтикою: на цьому шляху їхнім провідником був проф. Академії, раніше і університету росіянин П. Авсєнєв (1810-53), що зокрема захоплювався християнською містикою та романтичною психологією (Шеллінї, Новаліс, Г. Ґ. Шуберт й ін.). Він часто зустрівався з Білозерським, Гулаком, О. Маркевичем, позичав їм книжки, але найбільше впливав на них особистими розмовами. До філософічної романтики приєднувалось читання романтичної красної літератури, а зокрема української народної словесности (збірки Максимовича, Срезневського) та слов’янофільської літератури. Проблема „національного духа“ мусила в світлі цих духових /423/ джерел набрати нового забарвлення: таємниці людської душі, те, що „накреслене в серці Божиїм перстом“, найтісніше зв’язані з духовою єдністю всього народу. А ця духова єдність в українців, а може і слов’ян взагалі, найтісніше зв’язана з християнством. Доля українського народу зв’язана з релігійним відродженням. „Християнська і наукова“ проповідь серед „панів українських“ мусила привести до розв’язання і політичних і соціальних проблем. Мабуть, є тут деякі відгуки і християнського соціалізму колишнього французького „реакціонера“ („традиціоналіста“) Лямене і польських течій цього типу.

В протилежність до романтичного захоплення старовиною харків’ян, що не дуже придивлялися до майбутнього та не бачили в ньому нічого, крім неясного українсько-слов’янського „відродження“, для киян якраз майбутнє стає основним мотивом світогляду: „Христова релігія дала світові новий моральний дух... Спаситель відкрив людству любов, мир і свободу, рівність для всіх і братерство народів — нові цілі, вказані народам для здійснення в них великої ідеї людської єдности“, добро України можливе лише „при виповненню заповіту нашого божественного Спасителя“, усі повинні стриміти до „здійснення Божої правди, до... панування свободи, братерської любови і народнього добробуту“ (Білозерський). „Прокинуться... слов’янські народи... правда і рівність запанують“ (Костомаров). Природно було утворення організації з цією плятформою — „Кирило-методіївського братства“, — ідея належить, мабуть, Гулакові. Товариство — романтично-християнське з таємничими обрядами, абеткою, іконами, обручками, проіснувало недовго. Вже на початку 1847 р. членів його заарештовано. Але короткий період його існування приніс немалі літературні та ідеологічні плоди.

Київська романтика ще прожевріла ціле десятиліття. Центром її до 1850 р. був нроф. теорії літератури М. Костер, а в 1850-4 його наступник, А. Метлинський, що перейшов сюди з Харкова. Але їх слухачі, що купчились навіть у гуртки коло Костиря, нічим себе на полі української літератури не виявили.

3. Ідеологічну програму кирило-методіївців подав твір, якого автором був Костомаров: „Книги битія українського народу“. „Книги“ написані в біблійному стилі, як писалися подібні історіософічні твори на Заході та в слов’ян (Міцкевич, Штур; що „Книги“ є наслідуванням нам невідомої „Наддністрянки“, як запевняв Костомаров жандармів, дуже сумнівно). „Книги“ подають спершу картину світової історії як накресленого Богом шляху до спасіння: „Бог создав світ і постановив, щоб кожне /424/ коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялися би йому всі люде і вірували у його, і любили б його, і були б всі щасливі“. Історія, одначе, стала занепадом цього Божого закону, але „змилувавсь Господь, Отець небесний над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий“. Але і після Христа продовжується підупад: „королі“ та „папи“ замінюють владу Христа своєю власною, французька революція є помилка, бо „нема свободи без Христової віри“.

Слов’яни зображуються в другій половині „Книг“, як спадкоємці „царства Божого“; але й вони не виправдали себе, сварячися між собою та переймаючи все з Заходу. Ширше змальована історія України та її поневолення. Вихід у тому, що „істий слав’янин“ (в іншому місці „істий українець“) „не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятає одного Бога — Іісуса Христа“. „Книги“ закінчує романтична картина „відродження“, або „повстання з мертвих“, України: „Лежить в могилі Україна“, „І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх...“

Не лише ідеологічно, а й літературно цей твір кладе підвалини для якогось нового майбутнього. Він продовжує традицію харківських романтиків, щодо української мови „Книги“ розраховані, безумовно, і на читача „з народу“, але замість „простацької“ мови Квітчиних листів (VI. Д. 5), будуються на „високому“ біблійному стилі.

4. Але українська мова нового типу вже існувала і поза харківською романтикою. І власне поетичні твори чимало сприяли як не виробленню світогляду братчиків, то його укріпленню, сприяли і їх вірі в майбутнє України. Це була поезія геніяльного поста — Тараса Шевченка. Куліш писав пізніше: „На Шевченка взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правдивий... “, „Муза Шевченка розривала завісу народнього життя“ — пише Костомаров: „І страшно, і солодко, і болісно, і чарівно було заглянути туди!.. Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями“.

Шевченко (1814-61) почав писати вірші ще в Петербурзі коло р. 1837 та 1840 р. видав збірку 8 поезій під назвою „Кобзар“, 1841 поему „Гайдамаки“, обидва твори разом 1844 р., окремі вірші друковано ще по збірниках петербурзьких та харківських. Протягом дальших трьох років, перебуваючи на Україні, /425/ Шевченко підготовляє рукопис „Три літа“ та 1847 р. збирається випустити доповнене видання „Кобзаря“. Арешт поета та перші роки „солдатчини“ на засланні до 1850 р., а потім останні роки життя по повороті (1857-61) Шевченко „мережає“ вірші далі і 1860 р. таки видає наново „Кобзаря“, додавши до нього те з новонаписаних віршів, що дозволила цензура. Дальші видання „Кобзаря“, зокрема празьке видання 1874 р., давали завжди нові вірші, аж поки видання 1907, 1908, 1910 р. не подали повний текст усіх поезій Шевченка. Але працю над його текстами не закінчено й нині.

5. Поезія Шевченка справила на братчиків та й взагалі на читачів того часу (не виключаючи і старого покоління) величезне враження. Це було щось цілком нове, велетенське, великорисе — не лише змістом, але й формою. Ледве чи поет міг би викликати такий переворот, знайти таке загальне визнання, якби не надзвичайні поетичні властивості віршів Шевченка, якби він був поетом формально другорядним.

Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву почасти зумовлені його інтимними зв’язками з народною поезією. Бо він не просто переспівує народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні. Він не лише шляхом збирання надбав скарб народної поетики, ні! Мова народної поезії ніби його природна мова.

Насамперед належить це сказати про ритміку його віршів. Ми бачили, що вже письменники клясицизму почасти наслідують ритміку народної пісні. Шевченко йде далі. У нього є спроби писати розмірами, що знайомі йому з попередньої української та російської поезії. Але він переходить до типових народних пісенних розмірів: коломийкового: 8а. 8б. 8в. 6б *:

Пливуть собі співаючи; — ' — ' — ' — —

море вітер чує. ' — ' — ' —

Попереду Гамалія — ' — — — — ' —

байдаком керує... — — ' — ' —

та колядкового: 10а. 10а. 106. 106:

З Трубайлом Альта між осокою — ' — ' — / — — — ' —

зійшлись з’єднались, мов брат з сестрою, — ' — ' — / — ' — ' —

і все те, все те радує очі, — ' — ' — / ' — — ' —

а серце плаче, глянуть не хоче... — ' — ' — / ' — — ' —

*) Ця й далші „формули“ характеризують строфи віршів: число визначає кожного разу кількість складів у рядку, літери „а, б, в“ — рими. Великі літери („А, Б, В“) визначають так звані „чоловічі рими“ (наголос на останньому склалі), малі — жіночі рими“ (наголос на передостанньому складі), літери з рискою („а', б', в'...“) — „дактилічні рими“ (наголос на третьому складі від кінця рядка). /426/

Шевченко відмовляється від цілком правильного чергування наголосів у вірші (як це за російською поезією робив Котляревський). Відповідно до законів українського народного віршу у Шевченка чергування наголосів значно вільніше — ритмічну одиницю утворюють не 2 чи 3 склади, а цілий рядок *.

*) Заслуга відкриття народного характеру віршу Шевченка належить Ст. Смаль-Стоцькому.

Але коломийковий та колядковий ритм не єдині ритми, що ми їх зустрічаємо в Шевченкових віршах. Він залюбки змінює та варіює вірш в тому самому творі (пор. багатство ритмів у „Гамалії“), а зокрема робить спроби з найрізноманітнішими ритмами, напр., у чудових піснях, що він їх пише в казематі або записує до „захалявних книжечок“ на засланні:

Ой одна я одна, 6а. 7б. 6В. 7б

Як билиночка в полі,

Та не дав мені Бог

ані щастя, ні долі...

Понад полем іде, 6А, 6А, 8б, 8б, 5А

не покоси кладе,

не покоси кладе — гори!

Стогне земля, стогне море,

стогне та гуде!

Ой, стрічечка до стрічечки — 8а'. 8а'. 8б. 8б.

мережаю три ніченьки,

мережаю, вишиваю, —

у неділю погуляю...

Якби мені черевики, 8а. 8а. 5Б. 8в. 8в. 5Б.

то пішла б я на музики, —

горенько моє!

Черевиків немає,

а музика грає, грає,

жалю завдає!..

І багата я, 5А. 5А. 5б. 5А

і вродлива я,

та не маю собі пари —

безталанна я!..

Породила мене мати 8а. 8а. 5Б. 8в. 8в. 5Б

у високих у палатах,

шовком повила. /427/

У золоті, оксамиті,

мов та квіточка укрита,

росла я, росла

Ой, не п’ються пива, меди, ’ 8А. 5Б. 8в. 5Б

не п’ється вода;

приключалась з чумаченьком

у степу біда...

Ой пішла я у яр за водою, 10а. 10а. 6б. 6б. 7в'. 6б

аж там милий гуляє з другою.

А тая другая,

розлучниця злая —

багатая сусідонька,

вдова молодая...

У перетику ходила 8а. 4б. 8а. 4б. 8в. 8в. 4б

по оріхи,

мірошника полюбила

для потіхи

Мельник меле, шеретує,

обернеться, поцілує —

для потіхи...

і т. д. Але це багатство ритміки ще не все. Власна музичність віршів Шевченка полягає ще і в іншому.

Рими Шевченка дуже далеко відходять від попередньої традиції української рими, за єдиним винятком віршів Сковороди (див. V. В. 7). Бо і бароккове, і клясичне, і романтичне українське віршування стриміло, як і вірші західньої поезії та сусідів України, дати в обох словах, що римуються, повну тотожність закінчення: куняє::співає, гроші::міхоноші, пити::робити, мати::дати, дожить::сидить і т. д. Шевченко рішуче пориває з цією традицією та, йдучи до певної міри за народного піснею, а почасти і нав’язуючи свій вірш до традиції бароккової поезії, хоч би лише духовних пісень, а може й Сковороди („та й списую Сковороду або ’Три царіє со дари’...“), дає замість повної тотожности тільки неповну подібність закінчень — деякі звуки лише подібні, але не ті самі. Шевченко римує: віка::каліку, дівчата::мати, країни::домовину, хаті::брата, вдово::розмову, муко::руки, пустиня::домовини, брови::мову, мову::діброви::слово і т. д. Абож одне з закінчень має зайвий звук, має на звук більше; такі рими зрідка зустрівались в бароккових віршах: підкрались::украли, молилась::вчила, могили::малосильний, руїнах::Вкраїна, розруйнує::сумуєш, кайдани::поганий, /428/ темницях::вдовице, дітись::діти, Трясило::вкрилось, під тином::хатини, схоронила::журилась і т. д. Або сполучує обидві зміни, — і один звук інший та і одне закінчення має ще зайвий звук: Україно::гинеш, шукав::підростають, надію::ревіли, руки::високий, неволі::полем. Або, нарешті, відмінності між обома закінченнями різноманітні, але певне співзвуччя ми все ж чуємо: стогне::прохолоне. плата::плакать. кормилом::хвилях, сміючись::скрізь і т. д. Іноді змінюється наголос: краю::дають, очерет::вечерять і т. д. І „неповні рими“ не лише випадкові, а надзвичайно рясні в віршах Шевченка.

Може здатися, що така „неточність“ або „неповнота“ рими заслаблює враження від віршів. Це не так! Поперше, неповні рими дають Шевченкові можливість уникнути тієї одноманітности рими, яка постає через частий ужиток тих самих граматичних форм, як рими у Котляревського: моторний::проворний, дав::накивав, троянців::ланців, або — з самого Шевченка: гуляли::співали, знає::шкандибає, мліла::німіла, торбина::дитина, ніженята::дівчата, старого::товстого і т. п. Рими Шевченка стають через це несподіваніші, ориґінальніші, „багатші“. Цікаво, що російське віршування здійснило таку саму реформу віршу на початку 20 ст., 60 років по Шевченкові, а вперше таких рим почав частіше вживати в другій половині 19 віку А. Толстой, що знав і українську народну пісню і українську поезію. — Але Шевченко цілком виважує ту втрату співзвучности, що приносить із собою неповна рима, ще й іншими шляхами. Поперше, він надзвичайно рясно вживає „внутрішньої рими“, себто рими між різними словами того самого рядка (внутрішню риму знала, до речі, романтична баляда взагалі).

Гамалія! серце мліє...

єсть у мене діти, та де їх подіти...

усюди, де люди...

той мурує, той руйнує...

і царята, і старчата...

між ярами, над ставами,

не дві ночі карі очі...

хто спитає, привітає...

а тим часом сичі вночі...

пролітають, забирають

все добро з собою... /429/

і святая твоя слава

як пилина лине...

спи, Чигрине, нехай гинуть

у ворога діти!

Спи, гетьмане, поки встане

правда на сім світі!..

бабусенько, голубонько,

скажи, бо ти знаєш, —

хоче дати мене мати

за старого заміж...

І ця „внутрішня рима“ у Шевченка не випадкова риса окремих рядків чи віршів, — ні! Це систематично вжитий засіб присилити ту співзвучність, яку почасти втрачено через неповну риму. Але Шевченко знає і інші засоби присилити повнозвучність віршу.

Вірш Шевченка значно звучніший, повнозвучний та „милозвучніший“, аніж вірші всіх українських письменників до нього та й по ньому. Подібної внутрішньої співзвучної мови досягали лише нечисленні поети світової романтичної поезії, що в такій великій мірі була орієнтована на „музичність“ (Кл. Брентано).

Шевченко досягає надзвичайної повнозвучности, поперше, простим повторенням тих самих або споріднених слів. В дусі народної пісні Шевченко повторює слова:

Україно, Україно,

ненько моя, ненько...

Їм зосталась добра слава,

могила зосталась...

минув рік, минув другий...

або різні форми того самого слова:

...бо спочину,

як батько спочинув...

І всі почили. Сивий в хату

і сам пішов опочивати....,

накупчує повторення в тому самому невеликому вірші:

Минають дні, минають ночі,

минає літо.......

.......... і не знаю, /430/

чи я живу, чи доживаю,

...............

А дай жити, серцем жити

...............

А ще гірше — спати, спати,

і спати на волі...

І так суґестивно-непомітно він будує цілі вірші на постійних повтореннях:

Садок вишневий коло хати,

хрущі над вишнями гудуть,

плугатарі з плугами йдуть,

співають ідучи дівчата,

а матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

вечірня зіронька встає,

дочка вечерять подає...

...............

Затихло все... Тільки дівчата

та соловейко не затих.

або:

Із-за гаю сонце сходить,

за гай і заходить;

по долині увечорі

козак смутний ходить.

Ходить він годину,

ходить він і другу, —

не виходить чорнобрива

із темного лугу,

не виходить зрадливая...

Але Шевченко ще збагачує численні співзвуччя, що повстають через повторення, спізвуччями між різними іншими словами, досягаючи надзвичайних ефектів; напр. *:

— | (повторені звуки)

Моя порадонька святая, | мо-до

моя ти доле молодая... | мо-дол-молод

*) Щоб звернути увагу читача на це співзвуччя („евфонію“) в віршах Шевченка (яку іноді звуть „інструментацією“), подаємо далі поруч з віршами ті склади, що повторюються в різних словах. Не можемо навести всіх повторень звуків, бо часто в цілих рядках повторюються все ті самі голосні або приголосні. Виписуємо тут майже тільки цілі склади або групи звуків. /431/

Він будує цілі строфи своїх віршів на повнозвучних повтореннях уже цілком різних, не споріднених між собою слів:

без милого скрізь могила | милог-могил

Чи то недоля та неволя, | чи-то-не-оля-та-оля

чи то літа ті, летячи... | чи-то-літ-ті-лет

або:

корови підуть по діброві, | рови-пі-дуть-по-ді-бр-ові

дівчата вийдуть воду брать... | ді-ат-дуть-ду-бр-ать

...ідуть молиться | ся

ченці за Гуса. З-за гори | че-ці-за-са-за-гори

червоне сонце аж горить... | че-он-он-це-гори

щоб я постіль весела слала, | с-л-се-с-ла-ла

у море сліз не посилала... | сл-си-ла-ла

Село! село! веселі хати, | се-ло-се-ло-ве-селі-ти

веселі здалека палати... | ве-селі-ал-ал-ти

Широкії села; | се-ла

а у селах у веселих | се-ла-ве-се-ли

і люде веселі... | ве-се-лі

По діброві вітер виє, | по-ро-ві-ві-ви

гуляє по полю, | ля-по-по-лю

край дороги гне тополю | ра-до-ро-по-лю

до самого долу... | до-до-лу

або:

Чигрине, Чигрине! | чиг-ри-не-чиг-ри-не

все на світі гине, | все-на-сві-ги-не

і святая твоя слава, | свя-с-ва

як пилина, лине | ли-на-ли-не

за вітрами холодними... | ві-ми-ни-ми

Шевченко вміє викликати самим звуком віршів певне враження, ніби музичною мелодією. Ось приклади похмурої „інструментації“ віршів на „р“, „у“, „ор“, „ол“:

Вітре буйний, вітре буйний! | віт-ре-буй-ний-віт-ре-буй-ний

ти з морем говориш, — | ти-оре-ори

збуди його, заграй ти з ним, | дн-ти-ни

спитай сине море... | ит-не-оре /432/

У неділю вранці рано | ра-н-ра-но

поле крилося туманом; | пол-лос-ту-ман-ом

у тумані на могилі, | тум-ан-на-мо-лі

як тополя, похилилась | пол-по-лн-лась

молодиця молодая. | мо-лод-мо-лод

Щось до лона пригортає | ось-до-ло-на

та з туманом розмовляє: | ту-ма-ном-мо

„Ой, тумане, тумане! | ту-ма-не-ту-ма-не

Мій латаний талане! | ла-та-ни-та-ла-не

Чому мене не сховаєш | му-ме-не-не

отут серед лану?“ | ту-ла-ну

Або похмура симфонія рядків:

Ніби серце одпочине, | ні-не

з Богом заговорить... | ого-аго-вори

А туман, неначе ворог, | тум-ан-не-на-воро

закриває море | за-ри-ва-оре

і хмароньку рожевую, | аро-ро

і тьму за собою | тьму-за-ою

розстилає туман сивий, | ро-тум

і тьмою німою | тьмою-мою

оповис тобі душу...

Це приклади, але не окремі лише випадки! Так „інструментовані“ численні місця віршів з усіх періодів творчости Шевченка. І коли ця інструментація в певних випадках навіть допомагає поетові викликати в читача певний настрій, то іноді звуків ужито так, що самі звуки малюють певну картину, напр., шелест вітру в осоці:

Вітер в гаї не гуляє,

вночі спочиває; | чі-с-чи

прокинеться, тихесенько | ся-хе-се

в осоки питає: | со

„Хто се, хто се по цім боці | хто-се-хто-се-ці-ці

чеше косу? хто се? | че-ше-су-хто-се

Хто се, хто се по тім боці | хто-се-хто-се-ці

рве на собі коси? | со-си

хто се, хто се?“ — тихесенько | хто-се-хто-се-хе-се

спитає-повіє...

або:

.....шелестить | ше-ле-ст

пожовкле листя; гаснуть очі | жо-ли-ст-сну-чи /433/

заснули думи, серце спить; | сну-ли-се-е

і все заснуло... | се-за-сну-ло

Не зменшує вартости віршів Шевченка те, що в його віршах іноді звуковий бік, музичність мови, а не думка, керує вибором слів та будовою речення.

Музичних засобів Шевченко вживає дуже різноманітно: маємо в нього, напр., типові „співочі“, „пісенні“ вірші (напр., більшість пісень, значна частина поем), а поруч того — вірші деклямаційні, реторичні (патетичні місця в поемах, вірші до поетів переспіви св. Письма, „До мертвих і живих...“). Та поруч цих типів є і інші. Музична будова віршів різного типу відмінна. Треба звернути увагу на те, що навіть у своїх російських прозових творах Шевченко іноді користавться тими самими засобами збільшити звучність мови: повторення слів та складів, щоправда, найбільше в описових та ліричних місцях.

Музичність мови Шевченка саме тому так впливає на читача, що при цьому накупченні однакових звуків мова Шевченка не робить враження штучної. Вона надзвичайно тісно нав’язується до мови народних пісень, але в той самий час не копіює її по-рабському, а творчо перетопляє. Подивимось, якими рисами визначається мова Шевченка.

6. Схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні. На кілька найхарактерніших рис можемо подивитися ближче.

Любить Шевченко подвійні слова, типові для народної пісні, зокрема для „дум“: срібло-злото, далеко-високо, чайкою-вдовицею, щастя-доля, милий-чорнобривий, яром-долом, тяжко-важко, смутний-невеселий, мед-горілка, панове-молодці, жив-здоров, віє-повіває, сурми-шаблі, плакав-ридав і т. д.; та поруч з традиційними знайдемо і такі, які, мабуть, утворені самим поетом, щоб передати його власні образи: загуло-сказало, співати-розмовляти, журба-мова, сльози-слова, сльози-ріки і т. д.

До окремих слів Шевченко, на зразок народної пісні, додає постійно ті самі означення (епітети): шлях та дорога „биті“, коник вороненький, вітер буйний, синє море, червона калина, дрібні сльози, темний гай, зелений байрак, орли „сизії“ або „сизокрилії“, біле личко, чорні брови, карі очі, високі могили, степ широкий, чорні хмари, зорі червоні; мабуть, і тут частина вигадана Шевченком „у дусі“ народної поезії. — Шевченко вживає, як народна пісня, самих епітетів, щоб визначити предмет: вороненький (коник), буйнесенький (вітер), чорнобривий (парубок), /434/ сизокрилий (орел), синє (море), білолиций (місяць), люте (горе), козаче (серце) і т. д.

Він з охотою вживає пісенних поетичних засобів, напр., ставить паралелю з’явища природи з подіями та почуваннями людськими:

Встає хмара з-за Лиману,

а другая з поля:

зажурилась Україна —

така її доля...

 

закрякали чорні круки,

виймаючи очі;

заспівали козаченьки

пісню тії ночі...

Сумно, сумно серед неба

сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,

може з вечорниці.

На городі коло броду

барвінок не сходить;

чомусь дівчина до броду

по воду не ходить...

Абож поет протиставляє різні події, щоб через протиставлення (антитезу) зробити наочнішим своє оповідання, і антитеза — улюблений засіб народної поетики:

То не вітер, то не буйний...

то не лихо, то не тяжке...

Щаслива голубка.: високо літає,

полине до Бога — милого питати.

Кого ж сиротина, кого запитає?

Вже не три дні, не три ночі,

б’ється пан Трясило...

Не китайкою покрились

козацькії очі...

Орел вийняв карі очі

на чужому полі!...

Не щебече соловейко

в лузі над водою,

не співає чорнобрива, /435/

стоя під вербою;

не співає — як сирота,

білим світом нудить.

Часто вираз або просто узято з пісні, навіть з фальшованих дум — „ревнули гармати“, або утворено в пісенному стилі з наближенням до якогось пісенного звороту; пливе човен, води повен: з вітром могила в степу розмовляє; могила з буйним вітром в степу говорила; не китайкою покрились козацькії очі; козацькеє біле тіло, в китайку повите; засівали трупом поле; сине море вигравае; засиплють піском очі і т. д.

Шевченко вживає не лише пісенного поетичного матеріялу, а і „високої“ мови: це, напр., мова його ліричних віршів про власну долю, мова політичних віршів („Кавказ“, „До мертвих і живих...“), або переспів псалмів. Хоч він уживає іноді слов’янізмів: „не твор яй благ ая “ (множина), „вскую“, „внуши“ і т. д., але в цілому і тут його мова та сама — чиста мова, яка придається однаково і для вислову народної тематики („Катерина“ або „Наймичка“) і для вислову політичних думок і мрій, і для картини життя старої козаччини і для переспіву патетичної мови св. Письма. Не почуваємо тут ніякої штучности, яка вражає сучасного читача в віршах Костомарова або Метлинського. Деякі риси мови старших письменників майже зникають у Шевченка, напр., численні в клясиків короткі дієслівні форми у Шевченка дуже рідкі: шубовсть, бух, гульк. Поруч деяких місцевих слів, зустрінемо і специфічний для Шевченка вжиток того „члена“, який зустрічаємо іноді в народній мові (як той попіл; кровавії тії літа; хрещеної тії мови, тією чайкою і т. д.) та в старій літературі. — Майже зовсім зникає у нього вульґарна „простацька“ мова Котляревського та інших. Щоправда, зустрічаємо в нього такі вирази, як „утни“ (заграй: „утни, батьку“), „кобзар вшкварив“, „оддирають“ (танцюють), „шмигляє“ і т. д. Деякі з них тоді, може, не мали ще відтінку вульґарности. А деякі в інших місцях вжиті безумовно зі „спеціяльним призначенням“ (функцією), щоб карикатурно змалювати „вище“ оточення, — коли про український народ Шевченко говорить мовою поважною, то вульґарні вирази вжито в нього для царів, гетьманів, „сатрапів“, Констанцького високого собору який постановив спалити Гуса тощо: Микола I „сатрапа в морду затопив“, „та в пику його як затопить“, „той меншого в пузо“; „звірем заревіли“, „гуртом заревіли“ — Констанцький собор; „в багні свинячім“ — Богдан і т. д. Цікаво, що Шевченко, коли йому доводиться подати в вірші російське речення, завжди /436/ користується вульґарними виразами, — з тією самою метою, як і вульґарними виразами при описах „високого оточення“. Отже, розподіл високого та простацького цілком інший, ба протилежний аніж було у клясицистів!

7. Але не всі стилістичні засоби Шевченка суто народні. Вже вжиток народно-пісенної поетики є улюблений засіб романтиків. Шевченко вживає й інших засобів романтичної поезії, бо без сумніву це був той поетичніш напрям, який Шевченко знав, кохав, в якому він, мабуть, знайшов співзвучність з тією народною поезією, яка і без його свідомого наміру зробилась би основою його поетичної творчости.

Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в клясицистичному дусі, не „сальонізованих“ — цілком у напрямі устремлінь романтики. Про чудові наслідування пісень з часу заслання вже згадувано. Шевченко використовує і специфічно українські „думи“ та наслідує думу в поемі „Сліпий“ („Невольник“). Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баляду та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії ґатунків клясицизму. Баляда, оповідання про якусь, здебільша трагічну подію, найчастіше фантастичного та історичного характеру, сполучує в собі епічні, ліричні та драматичні (розмови) елементи, руйнує суворий поділ ґатунків у поетиці клясицизму. В українській поезії баляди Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші баляди („Причинна“, „Тополя“, „Лілея“, „Русалка“, „Чого ти ходиш на могилу“). При цьому Шевченко від звичайного типу баляди-оповідання переходить до ориґінально збудованих баляд, де головна дійова особа розповідає про свою долю („Лілея“, „Русалка“), а поруч із цим утворює чудові коротенькі баляди, що помітно наближаються до народної пісні („Хустина“ = „У неділю не гуляла“, „Хустка“, „Хустина“ = „Чи то на те Божа воля?“, „Коло гаю в чистім полі“, „У тієї Катерини“). Власне, до баляд наближаються такі історичні вірші Шевченка, як „Тарасова ніч“, „Гамалія“ і т. д. Поруч цього Шевченко пише численні „байронічні поеми“, себто поеми „вільної форми“, де теж змішуються ґатунки, ба іноді до віршу приєднується навіть проза — („Гайдамаки“, „Сотник“), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. „Катерина“, „Гайдамаки“, „Черниця Мар’яна“, „Сова“, „Єретик“, „Невольник“, „Наймичка“, „Відьма“, „Княжна“, „Москалева криниця“, „Варнак“, „Титарівна“, „Марина“, „У Вильні городі преславнім“, „Сотник“, „Петрусь“, — це довгий шерег цього /437/ улюбленого Шевченком романтичного ґатунку, та й 1857 р. він починає наново з „Москалевої криниці“, а обидві пізніші поеми „Неофіти“ та „Марія“ мають усі типові риси „байронічної поеми“.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-11-25; Просмотров: 553; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.19 сек.