Є. Пізня романтика 2 страница

Може найсильніше в Куліша — його науково-популярна (історичні нариси) та публіцистична проза, та деякі листи з його широкого та лише частково відомого листування. Ближча характеристика їх — уже поза межами наших завдань. В кожному разі проза цих творів Куліша надзвичайно легка та плинна (пор. наведені вище його характеристики Кирило-Методіївського Братства), хоч це може на сучасний смак і занадто „піднесений“ але вразливий, мистецьки „повнокровний“ стиль.

Коли згадаємо ще російські повісті, наукові та публіцистичні писання Куліша, то дістанемо уявлення про надзвичайну широту його праці та письменницького таланту.

Треба ще згадати про переклади Куліша. Головні з його праць у цьому напрямі — переклад Св. Письма, переспіви з Св. Письма, зокрема віршований переспів усіх псалмів (з р. 1868-71), переклади з Шекспіра (1882) та ціла збірка „Позичена кобза“ (Шіллер, Ґете, Гайне, Байрон, 1897). Праця, насамперед мовна, над цими перекладами — велетенська. Куліш зробив найбільше зі своїх сучасників для вироблення українського „високого“ та українського ліричного стилів. Свідомо залишає він цілком осторонь травестійні тони „котляревщини“. Лише здрібнілі слова, яких Куліш не міг позбутися, здаються нам тепер неприродними; але, напр., іменування біблійних осіб по батькові („Давиденко Авессалом“) може викликати здивовання, але ніяк уже не здається вульґарним *.

*) Але вже в 11 ст. у Амартола український читач зустрічав „Александра Филиповича“ Македонського і т.д.

Ось як він передає нам уже в переспіві Гулака-Артемовського знайомі місця „Рибалки“ Ґете (див. VI. Г. 3):

Вода шумує, розлилась

і повні повіддю всі береги й затони...

Під спів широкий дівоньок

сидить над річкою рибалочка, пильнує,

чи плавле стиха поплавок,

чи в вирві крутиться, чи в куртині нуртує.

Аж ось вода під поплавком

заколихалася і в піні розділилась,

не срібна рибонька з пером,

вродлива дівчина-русалочка з’явилась. /467/

Співає стиха до його

і, мов сопілочка, принадно промовляє:

...............

Коли б ти знав, як рибонькам

із нами в нуртині гуляти веселенько,

віддавсь би й сам увесь ти нам

і гравсь би з рибками й дівчатками любенько.

................

Горнулась до колін його,

та рученятами ніжними обіймала

До лона вабила свого...

Рибалка зник... вода блищала і мовчала.

А ось переспів того самого псалму (139), який ми знаємо в гарному переспіві Гулака-Артемовського:

Куди б я втік від Твого духу,

укрився від ясного лику.

На небо — Ти на небі сяєш;

ув ад — і в аді Ти владика.

Візьму в зорі я крил широких

та полечу за океани, —

і там, в пустині таємиичій,

Твоя рука мене досягне...

Не всюди переклади Куліша — справді поетичні; найбільше поетичного в „Позиченій кобзі“; це почасти свідома доцільна праця „піонера з сокирою важкою“.

5. Через усі твори Куліша проходять червоною смужкою деякі основні ноти його світогляду. Основна його ідея, — романтична ідея про подвійний характер людини, в якій сполучені зовнішнє, поверхове та глибоке, сутнє, заховане, закрите в „серці“. Шукання Куліша та його хитання були викликані сумнівами в тому, що власне належить до глибокого єства людини, а що є лише поверхня. Як у людині, так розділяються обидві сфери і в „колективній особі“ України.

Ой серденько закритеє,

тихий раю, тихий раю...

Глибокий колодязь,

тільки дно блищиться:

твоя думка глибше

у серці таїться... /468/

... тихі зорі

у чистій неба висоті

поблискують у красоті

на дивнім простороні моря:

так сяє серця глибина,

що вірує не навмання...

На „дні души“ і „поетичні речі“, і „туга“, і „помисли“, — думки, і віра, і надія на майбутнє:

Ой широко, он глибоко

думкою займаю,

а ще ширшу, а ще глибшу

я надію маю...

Ой, нехай мої надії

будуть мої діти:

у серденьку гарячому

любо їх носити.

Тому Куліш звертається до „серця“ з питанням про майбутнє:

...дивуюсь, радію, у серця питаю:

скажи, віще серце, чи скоро світ буде?

І Куліш символізує ту лінію, що веде від ліпшого минулого до ліпшого майбутнього через образ серця свого героя Голки з „Великих проводів“:

Ой, багато у Славуті

дивного, святого;

найдивніше — щире серце

Голки молодого.

Розтерзане, кривавеє,

б’ється під водою

і всю воду ісповняє

думою святою...

Бо „забудеться ім’я моє, а серце в далекому потомстві озоветься“. Бо в серці людини, в цьому „мікрокосмосі“ — всесвіт: „я в серці мойому вселенную носила“, і Бога та усі Божії дари:

Серце чисте, милостиве,

дар найкращий Бога,

найпевніша, найпростіша

до небес дорога... /469/

Мій храм у серці. Там я возхваляю,

кого, як звати, й на ім’я не знаю.

„Треба угождати тільки Богові, а Бог говорить нам через наше серце. Хто серце своє очистить от усякої скверні, той зробить його храмом Божиїм“. „Людський рід серед своєї темноти та помилок, безустанно чинить божественне діло правди і жизні. Як сонце не перестає робити своє діло посеред ночі, посеред бурі, посеред холоду і мряки, так людська душа ні на хвилину не зупиняється в своєму праведному заході коло порядковання роду людського. Прямування її часом скрива темрява, а що вона прямує до Бога, до Його розуму, до Його правди, то се річ певна“.

І розкриття серця, здійснення його діла, усунення всього випадкового, зовнішнього — є діло „воскресення України“ (тема, якою повні думки Куліша). Тому це воскресення є лише поворот до глибин справжнього буття, до старої „культури“ (бо й вона у серці). „До сем’ї культурників вертайся“ — каже Куліш своєму народові:

... Наша рідна Україна

недовідома глибиня морськая

і вольности народньої безодня.

Куліш кличе до старої культури „староруської“, а головний її елемент — мова — „передвічний скарб“ народного серця: „велика бо сила в простому народньому слові і в простій народній пісні, і тайна тої сили — в людських серцях, а не в людському розумі. Те слово серцем люди вимовили“. Чужа мова — мова розуму, народ не кидав рідної мови, бо „в серці... був од усіх... розумніший“. Так можна мотивувати заклик Куліша:

Отчество собі ґрунтуймо в ріднім слові:

воно, воно одно від погуби втече,

піддержить націю на предківській основі,

народам і вікам всю правду прорече...

В цій „філософії серця“ і підвалини „хуторської філософії“ Куліша, бо „природня простота дає людині чисте серце... Ніяка наука такого правдивого серця не дасть...“ „Селянська філософія“ серця — „предвічна“, стародавня, незмінна, „прямісінько з Євангелія“, правда, яку ми „серцем зрозумієм“.

„Філософія серця“ Куліша проривається і в його окремих думках — в слов’янофільському протиставленні хутора Европі, в протиставленні чоловіка жінці („матріярхальні“ думки пізньої романтики!) — /470/

...дух наш робиться в душі жіночій...

Розкішно живучи раями-хуторами,

столичного вони не знають душогубства,

мов зорі, в чистоті круг жизні совершають,

піснями вічними серця нам просвіщають, —

в ідеалізації старовини (вже не „козацької“, а князівської, „староруської“), в нам уже знайомих думках про поста і т. д. Ці типові романтичні мотиви розвинені здебільша в формі символічній. Це все не дозволяє, нам одірвати напіть найпізнішого Куліша від романтиків. Романтичний світогляд, безумовно, врятував його при всіх його хитаннях для України; але цей романтичний світогляд, чужий часові, утворив коло Куліша в останні десятиліття життя атмосферу незрозуміння та ворожнечі, зробив його за життя самотнім, а по смерті на деякий час забутим сином України.

6. На сторінках „Основи“ почали з’являтися твори нового письменика-романтика, Олекси Стороженка (1805-74), вже 1863 року вийшли в двох томах 23 його твори (двоє оповідань сюди не ввійшли), після його смерти вийшла не закінчена ним прозова „поема“ „Марко проклятий“ (1879). Трохи раніше (1857) почав та трохи пізніше (1865) перестав Стороженко писати по-російськи, здебільша теж на українські теми. Твори Стороженка здавалися чималим надбанням української літератури: живі оповідання, розказані доброю народною мовою, забарвлені м’яким гумором, вони всі або мають суто-романтичну тематику, фантастичну або історичну, або наближаються до неї, беручи за основу народну поезію, здебільша народні анекдоти або казки. Стороженко сам натякає на ту величезну ролю, яку він бачить у народній поезії та народних історичних переказах: „Один дуб зоставсь та багато на йому жолудів“, „Матуся наша Вкраїна не покинула нас без свого благословення“, — а „Основа“ зробила до одного з його оповідань примітку — „нарід наш — великий та багатий поет“, який, мовляв, дає нашим поетам „вічно свіжі та здорові зерна для дальшої поетичної творчости“. Щоправда, Стороженко дивиться на майбутне України, здається, безнадійно — „Тільки і жити нам споминками“, — пише він. І він цими споминками живе. Його оповідання — майже усі — монтажі з народно-поетичного матеріялу, загально-відомих або й місцевих чи родинних та особистих переказів. Серед його оповідань знайдемо і просто „Спогади“ про відомого столітнього запорожця Коржа, а останні часи Запоріжжя та пізнішу долю запорожців малюють такі оповідання, як „Дорош“, — спогади автора про /471/ старого запорожця-пасічннка, якого тінь і після його смерти оберігає насаджений ним гай, або „Кіндрат Бубненко-Швидкий“ — спогади діда-ориґінала про гайдамаччину; „Межигорський дід“ — спогади старої бабусі про ще старшого діда-січовика; „Прокіп Іванович“, написаний у формі спогадів запорожця про зруйнування Січі; „Голка“ і т. д. Досить велика група фантастичних опопідань: „Закоханий чорт“ — оповідання про те, як герой натрапив на чорта, закоханого в відьму, як ця відьма вирішила „спасатися“ та й дійсно дістала „помилування“ Господнє, тоді як чорта, що тим часом служив, подібно як в „Ночі під Різдво“ Гоголя, героєві за коня, розірвали його товариші; герой одружився з відьмою. „Жонатий чорт“ — досить точно переказана казка про співробітництво селянина з чортом — чорт наводив на людей хвороби, а селянин чорта по згоді з ним „виганяв“; „Се баба, що чорт їй на махових вилах чоботі оддавав“ — переказ казки про злу бабу, до якої навіть чорт не хотів занадто наблизитися. „Сужена“ — мабуть, переказ про дійсні події, — про „сужену“ долею героєві призначену, яку він, як і вона його, вперше бачать як мару, а потім зустрічають і дійсно, — це романтична тема кохання до невідомої, бо „Господь дав їм на двох одно тільки серце“. „Чортова корчма“, — на зміст оповідання вказує його назва. „Мірошник“ — передчуття чужої та своєї смерти (пор. Гоголя „Старосветские помещики“) Далі маємо переробки народних оповідань, казок, анекдот, при чому Стороженко часто збирав різноманітний матеріял в одне: „Вчи лінивого не молотом, а голодом“ анекдоти про лінивих; „Не в добрий час“, — оповідання, в якому зібрані анекдоти про дурня; „Скарб“ — сполучення різних анекдот про байбаків та скарб, що дістається лінивцеві без усяких зусиль. „Два брати“ — перерібка казки про дві долі; „Три сестри“ — дуже близько до народного переказу передана казка, відома з Пушкінської „Сказки о царе Салтане“. Побутовий малюнок з жити вже не селян, а дрібного панства — відомі „Вуси“.

Для Стороженка народні перекази, що він їх переробляє, може й не мають глибокого сенсу, як для філософічної романтики але вони повні краси, припади, поезії та є виявом української природи: „Наша чудова українська врода, нагрітая гарачим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирди, так і воно те насіння, запавши у серце й думку, зріс словесним колосом, і складається у народні оповідання і леґенди“. Отже, як не світоглядну, то принаймні національно-естетичну функцію /472/ має народна поезія для Стороженка, цього запізненого романтика.

Довго працював Стороженко над „поемою“ в прозі, як і Гоголеві „Мертвые души“, — „Марко проклятий“. Це історія великого грішника, що згрішив з матір’ю та сестрою та вбив обох, якого земля не приймає та який тиняється по світі та заходить навіть у пекло. Дію Стороженко переносить до часів Хмельниччини. Ні одного іншого твору Стороженко так широко не вибудував та не розповідає. Але закінчити твору йому не вдалося. Стороженко хотів зробити з нього велику українську епопею, але сюжет навряд чи народний, як гадав автор, зібрати та згрупувати коло нього народні перекази (їх майже немає в „поемі“) було б не легко, а для історичного образу у Стороженка не вистачало знаття. Тепер це велике торсо має менш інтересу, аніж дрібні оповідання Стороженка.

„Марко проклятий“ належить до небагатьох творів Стороженка, написаних епічним стилем. Здебільша автор не розповідає сам, а вкладає оповідання в уста якійсь іншій особі — „чи чули ви, панове...“ („сказ“); оповідач має бути здебільша з народу — про це свідчать такі слова, як „хронт“, „шкадрон“ і т. д. Іноді Стироженко поєднує двоє художніх завдань, — напр., стара „бабуся“, яка все забуває та плутає, розповідає про „Межигорського діда“, або про „закоханого чорта“ розповідає за оповіданням свого діда внук, — так утворюється своєрідна подвійна перспектива, в якій навіть і казкове може здаватися дійсним. Стороженко користується дуже складним матеріялом, сполучуючи та переробляючи різні народні оповідання, він додає до них літературного матеріалу, дуже часті спогади з Гоголя, навіть майже дослівні цитати. В точності спосилань автора на його джерела можна часто сумніватися (та в оповіданні такі спосилання й не цілком певні). Вульґаризми в мові не рідкі, але здебільша пояснюються ролею оповідача. Зате не рідкі й вульґарні дотепи та ефекти занадто примітивного характеру (бійки тощо); не утримується Стороженко і від непристойностей, не дуже потрібних для ходу оповідання. Барви гумору його, здебільша вдалого, іноді вже занадто густо накладені, та він не зупиняється навіть перед гумористичними тонами при оповіданні про жахливі події, мотивуючи це, щоправда, тим, що українці „не сміються з чужого лиха, лише з свого“. В порівнянні з Гоголем, якого Стороженко наслідує, він, з одного боку, занадто переобтяжує свої оповідання матеріялом, з другого, не досить рішуче його перетоплює в своїй творчій лябораторії, а здебільша лише /473/ поверхово „зшиває“, з’єднує різноманітні мотиви. Бракує Стороженкові і глибшого ідеологічного підходу Гоголя, хоч він і не чужий „ідеології“, але приєднує свої замітки здебільша занадто вже механічно наприкінці своїх творів або не менш механічно вставляє їх в оповідання. Про відгуки романтичної оцінки народної поезії ми вже говорили. Зустрічаємо в Стороженка і окремі релігійні зауваги: „Велика душа... разом хотіла жить на небі і на землі“; „Хрестом, як ключем, одімкнув собі врата в царство небесне“ і т. д., — або моралістичні примітивні: „Не сирота той, кого Бог наділив чулим серцем і теплою душею“, „Шо таке на світі щастя?“ — довге міркування на кінці „Скарбу“ і т. д. Але до „ідеології“ Стороженка належить і його надзвичайно ідилічне сприймання всього, — і панщини, і жорстоких тілесних кар у москалях, і дикого свавілля поміщика (пор. „Прокіп Іванович“, „Мірошник“) — усе він приймає, як щось нормальне, та або лише посміхається або ще й вихваляє своїх диких героїв; цього всього було за 60-х років для читачів уже занадто. Але безумовно, ще важливішу ролю грало те, що стилістично романтичні оповідання здавалися сучасникам перестарілими. В зрозумінні минулого України Стороженко повертається від „Чорної Ради“ до „Тараса Бульби“, в картинах сільського життя від Шевченка до Квітки... Іноді пробиваються в нього елементи нового стилю („натуралізму“, — мабуть, не без впливу Гоголя), напр., у порівняннях людей з речами та тваринами: людина суха, „як сплющений чорнобривчик між листами псалтиря“, або „пика... як новий п’ятак“ і т. д. Але порівняно бідна мова Стороженка, бідна на слова з вищої сфери думки та й почування, мусила дуже обмежити його творчі можливості, зокрема можливості якогось руху наперед до збагачення стилю, до утворення нових форм.

Найневдаліший твір Стороженка — його „драматичні картини“ „Гаркуша“. Це — жахливий зразок пізнішої української мелодрами. Дійові особи переходять за хвилину від наміру покінчити життя самогубством до співів та танків! Дівчата, що їх захопили розбійники, використані автором перед їх звільненням як хор та балет. Не бракує і примітивних ефектів. „Психологічний“ бік дії цілком фантастичний: дійові особи закохуються одне в одного зразу ж, коли це потрібне авторові; Гаркуша — та навіть і уся його банда зразу „поліпшується“ під впливом кількох слів 18-літньої сотничихи. Як „резонерша“, представниця мудрости автора, виступає 16-ти чи 17-літня дівчина. Дивно, що той самий автор, якому належать оповідання, міг написати таку п’єсу! /474/

Сам Стороженко. розвинувши надзвичайну продуктивність протягом якихось 2-3-х років, замовк. Романтиці вже не було місця. Критика зустріла його неприхильно. Член романтики після 1862 р. одійшли в минуле.

7. Лише на окраї літератури з’явився Петро Кузьменко (1831-67), що видрукував після 1859 р. кілька віршів, „леґенду“ „Погане поле“ та народне оповідання „Не так ждалося, та так склалося“. Вірші його близькі і чутливим Петренковим романсам, але ближчі до народної пісні. Чи з народної пісні, чи з Шевченка має Кузьменко свої мотиви („три дороги“, „проклята могила“), епітети (місяць „білолиций“ і т, д.) не знати. За романтика можна його вважати лише тому, що він не встиг перейти до виразно „реалістичних“ тем.

8. Немало окремих романтичних елементів у початках поезії Руданського. Не лише балядна форма його „небилиць“ та символіка слов’янофільської поеми „Цар Соловей“ має джерела в романтичній традиції, але й слов’янофільство Руданського та, напр., його дивовижні перетовмачення поетичних термінів на українську мову. Але і стиль, і мова, і композиція переважної більшости творів Руданського, навіть і його баляд, у дусі нової літературної течії — „реалізму“. Лише незначні відгуки романтичної поезії зустрінемо у перших віршах галицьких поетів поромантичної доби (К. Климкевич, В. Шашкевич).

Дата добавления: 2014-11-25