Д. Київська романтика 2 страница

Гляньмо, в чому характеристичні риси „байронічної поеми“. Усі ці риси знайдемо в Шевченка. Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу: у Шевченка від найбільш послідовного розвитку дії в „Катерині“ (але й тут в основі — окремі сцени) маємо всі Градації до повного розкладу епічного ходу подій. Поема починається здебільша відразу, без довшої підготови („Не слухала Катерина ні батька ні неньки..., „У неділю вранці рано...“, „У Оглаві...“), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру („Кохайтеся, чорнобриві...“). Саме оповідання автор увесь час перериває: своїми власними міркуваннями („Отаке то на сім світі роблять людям люди“, 40 рядків; „Сирота собака має свою долю“ — 11 рядків; „То не вітер, то не буйний“ — 24 рядки). Або автор звертається до дійових осіб („Катерино, серце моє!“ — 8 рядків; „Не плач, Катерино“ — 11 рядків), до читача („Отаке то лихо, бачите, дівчата“ — 9 рядків, „Не питайте, чорнобриві“), питає в себе самого що діється з дійовими особами („Де ж Катрусю пригорнуло? Чи в полі, чи в хаті?“ — 6 рядків, „Де ж Катруся блудить?“, „...Що ж то було з превосходительною? Що ти тепер робитимеш з собою...“), або перебиває оповідання іншим шляхом („...А тим часом кете лиш кресало та тютюну, щоб, знаєте, дома не журились“). Інші перерви утворюють розмови дійових осіб, іноді другорядного значення для розвитку дії („Сотник“, „Відьма“, „Гайдамаки“, „Москалева криниця“). Тимчасом основні події в розвитку сюжету лише коротенько намічено побіч широких картин загального характеру („Де ж ти, Яремо? Де ти? Подивися! А він, мандруючи, співа“, „Ярема з Лейбою прокрались аж у будинок...“ і т. д.). Поруч загальних засобів руйнування епічної форми, які знає романтична поема, Шевченко вживає ще й власних, напр., численних вставних пісень („Гайдамаки“, „Черниця Мар’яна“, „Марина“, „Сотник“). Щоб добре собі уявити різницю цієї „вільної форми“ та традиції клясицизму, досить порівняти зображення подій у Шевченка з плинним ходом викладу навіть у травестійній „Енеїді“ Котляревського! На закінчення Шевченко або подає широкий ліричний уривок-кінцівку, або обриває дію так само відразу, як і почав („А мати вже спала!“, „Два трупи на полі найшли і на /438/ могилі поховали“, „І поволік Петрусь кайдани аж у Сибір...“, „сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь“).

Щодо стилістики, то стиль „байронічної поеми“ Шевченка де в чому типовий для його віршів взагалі. Пропуски та перерви в змалюванні подій однаково типові і для його баляд і для інших віршів, викликають певну „поетичну неясність“. Те, про що клясицисти або пізніші реалісти докладно б розповідали (мандрівки Катерини, участь Яреми-Галайди в усіх подіях повстання, мандрівки козаків на чужині, переживання окремих осіб) — подане часто лише натяками. Але, втрачаючи на широті малюнку (поеми Шевченка тому, що вони є „байронічні поеми“ можуть мати мініятюрний обсяг, лише „Гайдамаки“ наближаються до розмірів неромантичної „епопеї“), романтична поема та романтична поезія взагалі багато перевищує інші напрямки „глибиною“ змісту. Бо для романтика все має подвійне значення, всякі події (а найбільше історичні, життя природи та життя народу) мають значення символічне. Шевченко сам одверто визначив своє ставлення до символіки, написавши „Великий Льох“, що він зве ще й „містерією“. Навмисне трохи неясна символіка „містерії“ є символічним витовмаченням усього минулого та сучасного України. Але це саме символічне значення мають у Шевченка численні інші місця, в яких символіка (на жаль!) неромантичному читачеві не впадає в вічі. Що в „Катерині“ символічно змальована доля України, це зрозуміли навіть цензори того часу, викресливши символічний малюнок на початку 4-ої пісні:

Попід горою яром-долом,

мов ті діди високочолі,

дуби з Гетьманщини стоять;

в яру гребелька, верби в ряд,

ставок під кригою в неволі...

Так само символічний „орел чорний“ (Росія) в заспіві „Кобзаря“. Але, не зупиняючися на надзвичайно численних символічних мотивах поезії Шевченка, нагадаємо лише образ матері-покритки, до якого Шевченко повертається так часто: чи з особистих переживань, чи з переказів образ цей виріс, — байдуже; але цей образ у Шевченка без сумніву символізує долю України, підманеної та обдуреної „москалем“, що кидає сина; син — сучасне Шевченкові покоління, що має помститися за матір. Пізніше ця символіка змінюється (див. далі Е. 2). — Інша символічна тема Шевченка — кобзар, бандурист, уже в польській українській школі та в харківській романтиці — символ поета. /439/ Інші символи поета — соловейко та орел (з „Слова о полку Ігореві“).

8. Так ми підійшли до тематики поезій Шевченка. І вона наскрізь романтична, і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільша степ, в якому віє вітер та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч („Реве та стогне Дніпр широкий“ цілком нав’язується до традиції української романтики — див. приклади VII. Г. 3-4), пожежа. Пейзаж здебільша рухливий, „динамічний“; вітер — знов романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист — улюблена тема українських романтиків, — філософія поезії розвинена Шевченком детально в його віршах до поетів — Котляревського, Гребінки, Гоголя... Далі — козак як борець за волю; селянин, в якому живе в потенції той самий козак; дівчина; мати, що сумує над долею своїх дітей; гнобитель люду (часто чужинець), — це все теми, узяті з народної поезії або власного життьового досвіду Шевченка, але вони набули в нього символічного характеру, є образами України, і ця символічна двозначність усіх постатей теж типово романтична. Шевченко знає й загально-романтичні теми — фантастику (русалки, жінку, що обертається на рослину, — пор. чеські баляди Ербена), божевілля („Відьма“, „Сова“ і т. д.). Власне, в своїх поемах Шевченко має виключно романтичну тематику „романтики жаху“; шлях його героїв — шлях до загибелі *, — самогубство („Катерина“), божевілля („Відьма“, „Сова“, „Марина“), розбійництво („Варнак“), Сибір („Варнак“, „Петрусь“), дітозгубство („Титарівна“), отруєння чоловіка („Петрусь“), зґвалтування дочки („Княжна“), самотність („Сотник“, „Москалева криниця“), катування, пожежі, вбивство власних дітей, страта („Гайдамаки“, „Єретик“) і т. д.

*) Тут з Шевченком можна порівняти з ним спорідненого словацького романтика Янка Краля.

Поглядно „щасливий“ кінець мають лише „Наймичка“ та „Невольник“. Може в цьому ухилі до „романтики жаху“ найбільша історична обмеженість поезії Шевченка. Найбільше ми почуваємо цю обмеженість, читаючи такі рядки, як:

до сльоз, до крови, до пожару —

до всього, всього я привик.

Було, мов жабу ту, на списі

спечеш дитину на огні... /440/

або:

Марина гола на-голо

перед будинком танцювала

у парі з матір’ю, і — страх! —

з ножем окровленим в руках

і приспівувала:

„Чи не це ж та кумася,

що підтикалася?..“

Шевченко не лише переймає з української історичної пісні та літератури величні образи минулого. Зустрічаємо в нього кілька думок, для нього специфічних. Шевченко, починаючи з перших своїх віршів, не дурно, мабуть, наслідуючи назву народної історичної пісні — „дума“, починає говорити про свої вірші, як про „думи“, „думки“. В них дійсно поза образами багато думок, ідей, а крім музичности, для віршів Шевченка характеристичні і надзвичайно вдалі „поетичні формули“, віршовані афоризми, в яких часто гостро зформульована думка, ще підкреслена співзвуччями, римою або іншими засобами „інструментації“:

бо вас лихо на світ на сміх породило... | с-ли-х-на-с-на-с-х-ил

Борітеся — поборете: | бо-те-бо-те

вам Бог помагає; | ва-бо-по

за вас сила, за вас воля | за-ва-ла-за-ва-ля

і правда святая. | ав-в-вя-ая

Але „формули“ і без інструментації прозорі, вразливі, найліпші приклади української афористичної мови і досі:

Од молдаванина до фіна

на всіх язиках все мовчить...

Бо „благоденствує“...

Люди гнуться, як ті лози,

куди вітер віє;

сиротині сонце світить,

світить та не гріє...

В своїй хаті — своя правда,

і сила, і воля!

От де, люди, наша слава,

слава України! /441/

Без золота, без каменю,

без хитрої мови,

а голосна та правдива,

як Господа слово!

Майже немає віршу, де таких поетичних формул немає.

Зміст поетичних формул Шевченка виразно концентрується коло кількох основних думок-понять. „Слово“, „Правда“, „Слава“ — три основні поняття, що пронизують усе поетичне думання Шевченка. „Слава“ — для Шевченка — це вся традиція народу, все його минуле, що в собі живе і може ожити для цілого народу. Бо „все гине — слава не поляже“, це „святая слава“, і Шевченко вірить:

І забудеться срамотня давняя година,

і оживе добра слава, слава України!

І світ ясний, невечерній, тихо засіяє!

„Слава“, що може ще ожити, — про неї мріяли і інші українські романтики. Але в Шевченка „Слава“ зв’язана з тією вічною „Правдою“ (або „правдою і волею“), що для нього в кожному разі лежить у будучині. Бо й про українське минуле ніхто з романтиків не відважився сказати стільки гірких слів, як Шевченко. А в сучасності: „Скрізь неправда, де не гляну“; „Розбійники людоїди правду побороли“: Шевченко сам „карається“ „за правду на світі“. І його стремління ніяк не до минулого, і вже ніяк не до сучасности, а лише до майбутнього:

Нехай же серце плаче, просить

святої правди на землі...

Може ще раз сонце правди

хоч скрізь сон побачу...

Встане правда, встане воля,

і Тобі одному

поклоняться всі язики

во віки і віки...

І саме це цілковите наставлення всіх бажань, усіх надій на майбутнє робить Шевченка поетом-пророком. Бо він бореться за будучину, і знаряддя його є „Слово“:

... орю

свій переліг, убогу ниву,

та сію слово: добрі жнива

колись то будуть... /442/

Кому ж її (думу. — Д. Ч.) покажу я,

і хто тую мову

привітає, угадає

великеє слово...

„Великеє слово“, „сльози-слова“ поетові хочуть стати вогнем, полум’ям:

пошли мені святеє слово,

святої правди голос новий.

..............

подай душі убогій силу,

щоб огненно заговорила,

щоб слово пламенем взялось.

щоб людям серце розтопило,

і по Україні понеслось,

і на Україні святилось

те слово...

Слова поета якоюсь мірою Божі слова, бо поет — Божий пророк. І.,правда і воля“’, і „слава“ залежні не лише від заклику поетового, але безпосередньо від Божого слова, Божої волі:

Ми віруєм Твоїй силі

і слову живому...

Неначе срібло куте, бите

і семикрати перелите

огнем в горнилі, словеса

Твої, о Господи, такії...

Слово, що оновить життя народу, шо покличе поснулих до нового життя, що їх „збудить“ — так уявляє собі свою поетичну творчість Шевченко. До неясного образу „воскресення“ України романтиків приєднуються у Шевченка біблійні образи:

І, о диво! Трупи встали

і очі розкрили;

і брат з братом обнялися,

і проговорили

слова тихої любови

на віки і віки... —

або й зовсім нові, в перший раз в українській літературі революційні заклики:

...вставайте,

кайдани порвіте, /443/

і вражою злою кров’ю

волю окропіте...

...громадою обух сталить,

да добре вигострить сокиру,

та й заходитися будить.

а то проспить собі небога

до суду Божого страшного...

Різноманітне розуміння вкладали та вкладають в Шевченкові образи та поняття. І це не диво — як поет, він і не міг сказати цілком ясно те, що мусять сказати політики, але одно було засновком усіх його образів та думок, понять про „Правду“, „Волю“, „Славу“, в ім’я яких він „став... на розпутті... Ієзекіїлем“ — уявлення про Україну та український народ, як про живі цілості, колективи, особливості в сім’ї народів та держав; і „сон“, але вже не „смерть“ України для нього — не втрата звичаїв та навіть мови (як син села, він добре знав, шо такої втрати немає, та почував, що вона не загрожує), а лише політичне поневолення Російською державою та царизмом. Ця думка, висловлена Шевченком лише кілька разів, цілком поривала з українською традицією російського патріотизму 18-19 ст. і забезпечувала Шевченкові місце не лише в історії літератури, а і в історії української політичної думки.

9. Поза віршовою спадщиною Шевченка стоїть „українська дія“ „Назар Стодоля“, яку писано в петербурзькі роки, спочатку по-російськи, а потім перекладено автором на українську мову. Від інших драматичних спроб Шевченка не залишилося сліду. Драма на досить традиційний сюжет: дочка, що її батько-сотник хоче видати за багатія-полковника, втікає з Назаром; батько їх захоплює, але приятелі звільняють Назара та хочуть забити сотника; урятований Назаром сотник несподівано кається та йде в ченці „спокутувати свої беззаконія“. За винятком добрих сцен, драма має характер романтичної примітивної мелодрами. Мова нечиста, бо Шевченко, мабуть, ще не виправив свого перекладу: досить згадати жахливе в устах української дівчини „батюшка“. Драматичну дію переривають співи та танці; вставлено етнографічну сцену сватання. П’єса не гірша, але й не ліпша від інших українських мелодрам 19 віку.

10. Найглибший слід поруч Шевченка залишив в українській духовій історії Панько (Пантелеймон) Куліш (1819-97). Але в київські часи його постать як письменника ще не виступала ясно. Він, щоправда, був уже автором кількох творів російською мовою: оповідань, дивовижної „Пам’ятної книжки для /444/ поміщиків Чернігівської губернії“, що нагадує тенденційні „Листи...“ Квітки та пізнішу „Переписку“ Гоголя; історичного нарису „Повесть об Украине“, романтичного історичного роману „Михайло Чарнишенко“ ти одного українського твору „Україна“ (1843, див. далі). Українські вірші, оповідання „Орися“ так само як і різні етнографічні матеріяли, псі вже готові до друку чи навіть видрукувані, не виходили ще в світ; з українського роману „Чорна Рада“ видано було лише кілька розділів російською мовою.

Все ж особистість Куліша як письменника в його молоді роки для нас досить ясна з його невеликої спадщини. Пізніше Куліш справляв на своїх сучасників враження людини, що постійно міняє свої переконання, погляди, заняття, пристрасті. Ми побачимо, що вже в творчості його молодших років лежать основи його пізнішого розвитку, в якому з погляду нашого часу більше сталости, ніж змін. Доля Куліша — доля типової романтичної людини. Його „мінливість“ є лише виявом романтичного прагнення „повноти“, всебічности; він є представником того романтичного типу, який стримить досягнути ідеалу всебічности шляхом постійного руху, постійних змін... Цей шлях веде часто до катастроф, трагедій. Але Куліш вийшов з усіх змін тим самим невтомним працівником, ентузіястичним провідником своїх ідей, якого, правда, часто ніхто не хотів слухати, пророком, за яким ніхто не йшов. Але ані працювати, ані проповідувати, ані писати Куліш ніколи не переставав.

Джерела Кулішевої думки різноманітні: поруч з особистими впливами неясного українофільства та слов’янофільства Максимовича, якому Куліш допомагав у науковій праці, стоять впливи чужих кіл: російського слов’янофіла Плетньова та польського українофіла М. Ґрабовського (див. VII. В. 3). Але головні джерела — невтомні студії на власному та чужому полі. Багато українських романтиків черпало з випадкових джерел; джерела Куліша завжди перші джерела, і часто зовсім несподівані та далекі від української тематики.

„Україна“ (1843) перехоплює „високий стиль“ „Книг битія українського народа“. Куліш робить спробу, користуючись народними думами, збудувати великий український історичний епос, який він сам порівнює з Іліядою. Те, чого в думах для України бракує, Куліш доповнює сам: він „зложив отсе старими словеси новії думи“, які він „попритулював“ до дійсних народних. Він не фальшує, а старанно відзначає походження своїх текстів. Перша книжка з 12 дум довела оповідання якраз до Хмельницького. Твір Куліша втратив тепер інтерес для читача, /445/ але не можна його через це недоцінювати. Стилізація мови в дусі дум проведена послідовно. Зустрічаємо нормальні пісенні епітети: гіркі сльози, щирії молитви, безбожний Батий — або „вовки сіроманці“ і т. д. Численні формули з дум „сурми сурмили“, „військо збирати, в похід виступати“, „козаки теє зачували“. Також і подвійних слів, зокрема, типових для дум, Куліш розсипає рясно: мед-вино, думає-гадає, випитуєсповідає, пише-приписує, кургани-могили; деякі з них — витвір самого Куліша.

Ось, наприклад, типові рядки:

Та по широкому та по далекому Дунаєчку

злая буря вихожає-виступає,

козаків до землі чуждої провожав.

А з низу буйний вітер віє-повіває.

Крім дум, Куліш користується і „Словом о полісу Ігореві“:

Тоді вже на Вкраїні рідко де плугатарі на воликів гукали,

а частіше ворони на полях кричали,

труп ділячи поміж собою,

а галки свою річ говорили,

збираючись летіти на кривавеє поле...

а самії дерева од жалости до землі приклонились...

На жаль Куліш не уникнув деяких невдалих образів. У кількох місцях до дум повставлювано історичні народні пісні іншого типу. Одна з них (пісня про мітичного Півтора-Кожуха) навіть не без травестійних нот.

Маленьке оповідання „Орися“ — дочка сотника зустрічає уперше свого нареченого, вийшовши з служницями прати на річку над Трубайлом, — ситуація, як це відмічає сам Куліш, є наслідуванням зустрічі Одіссея з Навсікаєю (з 6 пісні „Одіссеї“). Оповідання написане ніби в стилі Квітки, але в протилежність до Квітчиного стилю, Куліш пише цілком серйозно, без усякого презирства та без поглядання на своїх героїв „згори“. Ще характеристика Орисі гіперболічно ідеалізована: Орися „краща й над ясну зорю в погоду, краща над повний місяці, серед ночі, краща й над саме сонце...“ Але далі — усюди цілком серйозний тон; гарні порівняння: „мов у зеркалі, видно в воді і небо, і кручу з тими кудлатими коріннями, що переплутались із хмелем, і кучеряві в’язи, що повибігали на самий край і попростягали зелені лапи над річкою“; або: „Із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зими, червоніє літо — повен віз дівчат у квітках та в намисті“... Все це народне, але не „ просто народне“! /446/

11. Дійсно визначний твір молодих років Куліша — це його історичний роман „Чорна Рада“ (вийшов цілком 1857 р.). Він збудований на поважних історичних студіях та за допомогою мистецьких засобів, з якими Куліш зазнайомився в творах основоположника історичного роману Вальтера Скотта. Роман — великою мірою спроба „скорегувати“ ідеалізований образ козацтва з „Тараса Бульби“ Гоголя, козацтва як одностайної маси, що живе єдиним ідеалом національної та релігійної боротьби. Куліш робить спробу замінити величні, але неіндивідуальні образи Гоголя, у якого живіше змальовано як людину може лігше романтичного Андрія, конкретними. А власне завдання Куліша те саме, яке виконав своєю поезією Шевченко: замість ідилічної невиразної постаті України дати може не такий мальовничо-солодкий, принадний, але живіший, повнокровніший образ. Як у сучасному, так і в минулому, Україна зовсім не є єдиним цілим. Різноманітна, почасти й неґативна дійсність, яку змальовує Куліш, є повновартніша. Куліш хоче дати не величний монумент, а образ безпосередньої життєвої повноти: були і в минулому різні українські характери, різні кляси, з різними інтересами, стремліннями, ідеалами. Змалювати такий образ, передусім „живий“, було те, здається, свідоме національне завдання, яке поставив собі Куліш.

„Чорна Рада“, розуміється, не досягає мовного та стилістичного вміння Гоголя, але має чималі мистецькі вартості. Дія збудована на вдалому сплетенні історії „Чорної Ради“ 1663 року і вибору Брюховецького в гетьмани замість Сомка та історії Петра Шрамченка і Лесі Череванівни, нареченої Сомка, яка по смерті Сомка одружується з Петром. Головне завдання автора — ніби змалювати різні характери, суспільні та індивідуальні, та різні групи українського населення. Роман є „романом психологічних типів та суспільних конфліктів“ (В. Петров). За традицією В. Скотта, змальовуючи масові сцени, Куліш дає картину різноманітних соціяльних інтересів і конфліктів, що на цих інтересах базуються. В цих конфліктах беруть участь люди різної поваги, характеру, вдачі. Замість ідеалізованого образу дістаємо образ народу з різноманітним, широким життям. Історичні сили, козацтво понизове та городове, міщани, старшина, селянство, змальовані Кулішем на підставі його студій методою Вальтер Скотта, — з окремих реплік, заміток окремих людей складається суцільна картина наростання та зміни настрою натовпу; Куліш малює, а не витовмачує та освітлює — в цьому мистецька сила роману. Психологічне змалювання різних характерів, за винятком досить блідих жінок, хоч Куліш і підкреслює /447/ ролю жінки на Україні, збудоване великою мірою на участі героїв у подіях: маємо егоїстів („усяке, як звірюка, про свою тільки шкуру та про свій берліг дбає“ — каже про них Шрам) та людей ідеї (Сомко, Шрам), поруч них переходові типи (Черевань, Золотаренко). Перші перемагають, люди ідеї гинуть у вирі боротьби; але й егоїсти теж здебільша по перемозі не досягають своїх цілей. Найглибше та й найцінніше в українському житті бачить Куліш у тих людях, що взагалі в подіях участи „серцем“ не приймають. Це співець — „Божий чоловік“ та запорожець — Кирило Тур. Високо стоїть ідеал лицарства та боротьби за „правду“, який рухає Сомком, але ще вище свідомість, що все є „суєта суєтствій“.

Роман має досить романтичних сторінок: двобій, крадіж панночки, нічне переслідування, ефектовні масові сцени, в’язниця. Але все це змальоване, в протилежність до таких самих мотивів у „Чарнишенкові“, надзвичайно природно, так що читач зовсім не помічає їх традіщійного характеру. Мова має досить етнографічних та старовинних слів, що їх Куліш здебільша пояснює або ставить їх у такий контекст, що їх кожний сам зрозуміє („жовніри консистуючи в городах“, описи житла, вбрання або посуду), часто це вдалі перестарілі вирази („недруг отчизний“). Мова в цілому поважна; іноді ніби оповідає хтось інший, сучасник або учасник подій: „Що тільки в Біблії прописане, усе чернець той мов живе списав скрізь по манастиреві“; „Усі взялись за святий хліб“; Леся „повиписувала голубонько, сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки і мережки“, і т. д. Куліш зібрав добрі народні вирази, щоб їх ужити, зрідка старі (див. вище, ще — „недоляшки“, „лядський“, „дзвонив саблею“, „вдарили з гармат“), іноді навіть цитуючи літопис, — напр., учасники чорної ради „служили тільки по броварях, по винницях та ще по лазнях грубниками...“ — (з „Самовидця“ — пор. IV. Є. 2), але найчастіше нові (є звороти з Гребінки або Шевченка), здебільша народні, лише не вульґаризми: „того довідуємось“, „доскочив скарбу“, „сів хутором“, побрались гаєм“, „я нею ходила“ (була вагітна), „зложити руки“ (уговоритись) і т. д. Мова дійових осіб до певної міри схарактеризована індивідуально, — Черевань, що не вимовляє „р“, каже завжди „бгате“, „бгатику“, один раз „пгавда“ — але Куліш не переборщує з цією мовною характеристикою; розуміється, дійові особи вживають де-не-де і вульґаризмів („гарбуза втелюшить“). Отже, маємо те саме стремління, що спільне для всіх романтиків — витворити мову для „повної літератури“. „Чорна Рада“ — найвизначніший поруч віршів /448/ Шевченка крок романтики до такої мови. Лише сфера релігійних міркувань залишається почасти поза межами української мовної сфери, — без церковнослов’янських текстів з Біблії, дійові особи Куліша не можуть обійтися.

12. Специфічне в ідеології Куліша не дуже ще ясно виступає для нас у його ранішнії період. Але два мотиви помітимо зразу: перший — для всіх романтиків характеристичний та в Куліша. без сумніву, ще підсилений Шевченком — стремління зрозуміти українське сучасне й минуле як життя широке, всеохопливе, всебічне. Не чутливо-солоденький або велично-монументальний образ України хоче мати Куліш, а повний життям образ суцільного організму. До романтичного захоплення приєднується (теж романтичне) стремління до глибини, що бачить єдність не в речах, а за ними. Куліш не менш „символіст“, ніж Шевченко — за картиною бурхливих подій і боротьби різних людей він бачить щось глибше, загальне, боротьбу „правди та кривди“; символічні для нього і співи кобзаря: пісні його „як чари“, він сліпий, як Гомер та „бачить те, що видющий зроду не побачить“; символічна і постать такого земного Іванця Брюховецького — його згубна аґітація ніби якісь „чари“. Символічні краєвиди — ніч, від якої „думка розжевріє, як від Божого слова“, „Київ — Єрусалим“ — тема старої української літератури. Символічні і постаті запорожців, що, при всій їх реальній масивності, „як той сон“, бо їм „усе... дурниця: чи жить, чи вмерти...“ — Якраз з цією рисою запорозької психології зв’язаний другий основний мотив раннього Куліша — ставлення до історії, до дійсности, до життя, з якоюсь „християнською іронією“ або й „романтичною іронією“, як до грашки, до дурниці, до „суєти суєтствій“, як каже Божий чоловік. Божий чоловік і Кирило Тур є символами цих містично-християнських мотивів ідеології раннього Куліша, мотивів, які — як він тоді гадав — є провідними внутрішніми мотивами українського життя. І правдиве християнство Божого чоловіка і „юродство“ Кирила Тура — вираз того самого внутрішнього стремління до Бога (мотиви з Авґустина, повторені вже Сковородою); та навіть запоріжська „гульня“ — вираз того самого „безпечного та якогось смутного“ погляду на світ, „гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта“, бо „козацької душі і весь світ не поповнив би... Тільки один Бог може її сповнити“; життя „помаже по губах медом, ти думаєш: оттут то щастя! аж глянеш — усе одна омана“, — „усе“ — крім вищого суду над людськими вчинками, крім останніх вироків над злом та добром, над живим та мертвим, які Куліш вкладає в уста Божому чоловікові. /449/ „Іванця Брюховецького Господь гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба награди?.. Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо, а славному слава у Бога!“ Так стоїть справа з вартістю людини та всього людського, але так саме і з їх буттям: „заверуха... поламле старе дерево... а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело та пишно, мов із роду і хуртовини не бачило...“ такий історичний оптимізм не залишав Куліша і в найтяжчі історичні часи.

13. З інших „кирило-методіївців“ В. Білозерський (1825-99) виступав лише як журналіст (редактор „Основи“ та ін.). Опанасові Маркевичеві (1822-67) деякий час приписували авторство оповідань Марка Вовчка, поки не було доведене, що вони писані його дружиною. Олександер Навроцький (1823-1902) почав писати українські вірші ще 1847 р. Він перекладав Міцкевича, Хомякова, Ґете, Шіллера, Байрона, Гайне. Типовий не лише вибір авторів, але й тем (романтична тема ночі: „Зорі„“ Хомякова), пізніше він звертається і до соціяльної поезії (знесення кріпацтва). Пишучи почасти народними розмірами, він наслідує й Шевченкові рими (гаї::повіває, гаю::співаєш, тоді::рибарів і т. д.), але не утримується в межах справжніх співзвуч (напр., римує: тьмі::землі, худобу::торбу) та йому зовсім не вдається, незважаючи на Шевченкові „неповні рими“, звільнитися від рим граматичних. Поруч Шевченківських розмірів він уживає позичені у російського поета Кольцова:

Поле моє, поле,

не оране поле!

Доле моя, доле,

непроглядна доле!

...............

Гляну я на поле —

густо зеленіє,

не жито-пшениця —

трава половіє.

...............

Годі! потихоньку

в шинок помандрую,

тієї лихої

трошки покуштую.

............... /450/

З вечора до ранка

буду куштувати —

в зеленім байраці

долі виглядати.

Бачимо тут типові прикраси народно-пісенного стилю (подвійні слова, епітети без іменників: „тієї лихої“ і т. д.), поруч цього русизми (непроглядна, потихоньку). Здобути собі популярности як поет Навроцький не спромігся. Писав він і російські вірші.

14. Кирило-методіївське товариство проіснувало лише короткий час. Зустріч у ньому Куліша, Костомарова та Шевченка з іншими „братчиками“ може здаватись лише випадковою. Проте, „київська романтика“ має свої виразні риси, що сполучують у єдність і геніяльні пророцтва Шевченка, і „Книги битія“, і перші літературні спроби Куліша. Це романтична ідеологія, забарвлена в цьому колі виразно соціяльно та політично, та — відповідно до духу романтичного світогляду — „месіяністично“. На місце програми, оберненої до ідеалізованого минулого „Історії Русів“ та народного побуту, стає помалу програма, звернена цілком до української сучасности та українського майбутнього. Ця програма великою мірою овіяна духом соціяльного християнства та політичного слов’янофільства. Але головна його риса — уявлення про Україну, як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли. Замість ідилічного образу перед киянами стає постать України як цілісного організму з реальними потребами, стремліннями, інтересами — та навіть — у минулому та в сучасності — протиріччями інтересів. Крім романтики, на цю програму вплинули вже значні поромантичні сили: соціяльне християнство та соціяльні і політичні течії Заходу. Ентузіястична та есхатологічна програма не могла втриматися, як програма діяльности. Але вона надовго залишилася в свідомості українського суспільства як початок якогось повороту, як „гук воскресної труби архангела“. „Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полом’яний язик, то це було тоді у Києві“, — згадував Куліш пізніше.

Дата добавления: 2014-11-25