Витоки дисидентства

Після смерті Й.Сталіна, в умовах хрущовської «відлиги», в Україні знову розгорнувся опозиційний рух. Основними причинами його піднесення в Україні були: практично бездержавний статус республіки; монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки; постійні утиски й обмеження національно-культурною розвитку; цілеспрямована русифікація українського населення республіки.

Стратегічна лінія реформ прийшла у повну невідповідність з існуючою політичною системою, яка вже не допускала серйозних змін. У цих умовах «шістдесятники» поступово сформували опозицію владним структурам. Але опозицію, що діяла переважно в межах існуючої системи, за тими «правилами гри», які ініціювалися «зверху».

Проте паралельно в цей час починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом став називатися «дисидентським».

На відміну від легального культурологічною шістдесятництва, скориставшись послабленням тоталітаризму і лібералізацією, що відбувалася в країні, нові борці за національні права українців почали в міру своїх можливостей органічно поєднувати підпільну діяльність з деякими легальними методами боротьби.

Дисиденти (від лат. dissidens – незгідний) – учасники опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х – до середини 80-х; виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність.

Українське дисидентство непокоїли дві головні проблеми. Перша торкалася прав нації, а друга – прав людини. Характерною особливістю поглядів дисидентів було те, що вони не розділяли права нації та права людини, не протиставляли їх одне одному, а розглядали як одне ціле.

В соціально-політичному ж аспекті нова генерація національно-патріотичних сил продовжувала підтримувати і розвивати демократичні і правові традиції. Тому не випадково, що з того часу фактично як синоніми вживаються терміни дисидентство, правозахисництво й інакомислення.

У нових умовах правоохоронні органи змушені були відмовитись від прямих репресій, а ширше застосовувати більш гнучкі профілактичні методи, тобто «виховну» роботу з тими, хто «випадково потрапив на ворожий шлях».

Варто зазначити, що всупереч процесам лібералізації, радянські каральні органи працювали, як і раніше, досить активно. Тільки за 1954-1959 рр. в Україні було викрито і ліквідовано 183 «націоналістичних та антирадянських угруповань», майже 2 тисячі осіб за антирадянську діяльність було притягнуто до кримінальної відповідальності, 1 300 – відчули на собі «профілактичну» роботу спецорганів.

З метою посилення ефективності боротьби з інакомислячими в 1961 р. були введені в дію нові карні кодекси СРСР і союзних республік. Статті 61 («шкідництво») та 62 («антирадянська агітація та пропаганда») Карного Кодексу УРСР могли трактуватися каральними органами, звичайно, на їх розсуд.

2. Український революційний центр (УРЦ). Оформлення ідеології дисидентства

Невдовзі після смерті Й.Сталіна партійно-державне керівництво України дізналося про існування Українського революційного центру (УРЦ).

З кореспонденції, що надходила зі Львова, цензура вилучила 52 антирадянські документи. Вони були надруковані на машинці й надсилалися до сільських рад. колгоспів і навчальних закладів восьми областей Західної України. У розповсюджених документах повідомлялося про створення революційного центру, здатного очолити в Україні національно-визвольний рух, піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим. Й.Сталін і його оточення звинувачувалися в узурпації влади, насильницькому переселенні людей, у смерті мільйонів українців, які загинули на фронтах або ж померли від голодомору.

У Маніфесті Українського революційного центру визначалися тридцять три «принципи свободи».

У документі висувалися вимоги запровадження демократичної системи, встановлення суверенітету України, визначення державних кордонів нації в межах її етнографічних земель, забезпечення свободи організації різних політичних партій тощо.

Зазначалося, що найважливіші питання політичною життя, законодавства, формування бюджету мають вирішуватися виключно шляхом всенародного голосування.

Обґрунтовувалося право вільної критики уряду і виборних органів влади, пропонувалося висувати кандидатів на урядові посади.

Український революційний центр заявив, що основним принципом його програми є, перш за все, воля народу. «Кожній нації – державність», проголошувалося в Маніфесті УРЦ. Лише тоді, зазначалося в ньому, коли кожна нація матиме можливість утворити незалежну державу, тільки тоді буде встановлена на землі справедливість і виникне можливість вільного братерського союзу націй. А досягти цього можна, на думку авторів документу, тільки шляхом знищення всіх і всяких імперій, під яким би виглядом вони не існували.

Ідеологія українського дисидентства почала формуватися в 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Це був перший документ, у якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України.

Українські дисиденти боролися проти тоталітарної системи як відкрито, так і в підпіллі.

На офіційному рівні дисиденти 50-х років вимагали головним чином реабілітації невинно засуджених діячів культури і мистецтва. колишніх політичних діячів України, повернення творів представників «розстріляного відродження», протестували проти утисків творчої інтелігенції.

Неконфронтаційний характер цих вимог пояснювався бажанням сприяти пробудженню національної свідомості українства і водночас уникнути переслідувань з боку каральних органів радянської влади, які всіляко намагалися ізолювати піл народу національно свідому інтелігенцію «за антирадянські виступи».

У 1958 р. органи КДБ України викрили в Станіславі (лині Івано-Франківськ) Об'єднану партію визволення України, а в 1961 р. – у Львові Український національний комітет та в с. Кулич-Воля на Львівщині Молодіжну національну організацію.

Спільним для цих організацій було те, що вони, по-перше, мали в своєму складі, як правило, молодь, і, по-друге, організаційно та ідеологічно орієнтувалися на засади і досвід ОУН-УПА.

3. Українська робітничо-селянська спілка (УРСС)

Найбільш відомою групою, яка в своїх програмних документах поставила питання про ненасильницький, конституційний шлях здобуття державної незалежності України, була Українська робітничо-селянська спілка. її заснували два молоді юристи – Левко Лук’яненко та Іван Кандиба, які в 1958 р. на Львівщині створили ядро майбутньої організації.

У розробленому в 1959 р. Левком Лук’яненком та Степаном Віруном проекти програми УРСС теоретично обґрунтовувались і осмислювались положення нового, безкровною етапу українською національно-визвольного руху.

В цьому документі гострій критиці піддавалася політика Комуністичної партії і радянського уряду в роки голодомору 1932-1933 рр., засуджувалася практика жорстоких сталінських репресій 30-х років, бюрократичні методи керівництва народним господарством, національна політика правлячої партії, що здійснювалась у республіці.

У проекті програми зазначалося, що в дійсності Україна позбавлена проголошених Конституцією суверенітету та прав вільно вступати у політичні й економічні відносини і іншими державами. В республіці українська мова не тільки не стала державною, а взагалі майже витіснена з офіційного вжитку.

Тому, за словами авторів проекту, Україні потрібно використати надане їй конституційне право і вийти зі складу СРСР. Адже Конституція УРСР (ст.14) та Конституція СРСР (ст.17) надавали союзній республіці право перетворитися на цілком незалежне державне утворення.

Як вважали автори документа, в новоствореній самостійній Українській державі політичний лад буде залишатися, як і до цього, радянським, а економічний – соціалістичним. Україна, зазначалося в проекті програми, як суверенна і самостійна держава мала б залишитися в співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав.

Характерною особливістю УРСС було те, що її засновники для визначення та обґрунтування своїх ідеологічних засад використовували, як вони стверджували, «справжній марксизм», що нібито не мав нічого спільного з тодішньою практикою КПРС.

Таке рішення випливало не лише з тактичних міркувань активістів спілки, але й з усвідомлення ними історичних традицій політичної боротьби в Україні наприкінці XIX – на початку XX ст. Як зазначав Л.Лук'яненко, навчаючись у Москві, він детально ознайомився з програмою Революційної української партії (РУН) і був просто вражений її справжньою «демократичністю і соціалістичністю».

Разом з тим Українська робітничо-селянська спілка не заперечувала і досвіду боротьби ОУН-УПА. В ході обговорення програми і тактики своєї діяльності члени об'єднання висловлювали думки щодо можливості використання традицій воєнного і повоєнного українського повстанського руху. Але в кінцевому підсумку підтримку більшості отримали ті, хто вважав, що нові умови вимагають нових форм і тактики політичної діяльності.

На своєму засіданні, що відбулося 6 листопада 1960 р. члени Української робітничо-селянської спілки розглянули проект програми та головні завдання організації. Але наступні збори спілки не відбулися – в січні 1961 р. її керівництво було заарештовано.

На закритому судовому процесі у травні 1961 р. шістьох членів Української робітничо-селянської спілки засудили до великих строків табірного ув'язнення (від 10 до 15 років). Л.Лук'яненко був засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу, який згодом був замінений 15-річним ув'язненням.

4. Політична та ідеологічна реакція 60-х років. Праця І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

«Відлига», процеси демократизації та лібералізації суспільно-політичного життя, розвиток дисидентського руху поступово сформували новий політичний клімат в Україні, який характеризувався виникненням політичних вимог у середовищі опозиції.

Суттєвим поштовхом до цього стала хвиля арештів дисидентів, що прокотилася в середині 60-х років. Удар був спрямований проти молодої генерації української інтелігенції. Заарештовані були Іван Світличний, брати Богдан і Михайло Горині, Михайло Косів та ін. їм не пред'явили конкретних звинувачень, але натомість у республіці почали активно розповсюджуватись чутки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Справа була вочевидь сфабрикованою і носила характер відвертої розправи.

На рішучий захист заарештованих стали відомі представники тогочасної української інтелектуальної еліти – депутат Верховної Ради СРСР М.Стельмах, депутат Верховної Ради УРСР А.Малишко, авіаконструктор О.Антонов, кінорежисер С.Параджанов, композитор Г.Майборода та ін.

Репресії проти опозиції, що мали місце в Україні в першій половині 60-х років, не відвернули опозиціонерів від політичної боротьби. Навпаки, переслідування надали тим, хто залишився на волі, ще більшої сили, натхнення і відваги.

Власне, під впливом саме тих масових арештів 1965 р. молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне дослідження джерел і головних причин, що зумовили акції рішучого протесту передової української інтелігенції.

У вересні-грудні 1965 р. свої висновки І.Дзюба виклав у праці під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному і радянському керівництву СРСР і Української РСР. Це було першим широким узагальненням ідей українського опозиційною руху, яке містило розгорнуту програму його культурних і політичних вимог.

Головна вимога виглядала досить зважено – повернення партійного керівництва до принципів ленінської національної політики (книга І.Дзюби була буквально всіяна цитатами з Леніна, Маркса та Енгельса).

Однак навіть ця поміркована програма була вже свідченням легального заперечення офіційної політики радянського режиму. У кінцевій частині книги І. Дзюба осудливо вказував на політичну і моральну відповідальність українського уряду за долю Української РСР.

Зрештою, І.Дзюбу заарештували і 18 місяців протримали за ґратами, а згодом (у грудні 1969 р.) примусили написати у Спілку письменників України покаянного листа.

Діяльність політичної опозиції кінця 50-х - першої половини 60-х років мала величезне значення.

Вона фактично підготувала міцне підґрунтя дам наступної боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя в республіці. Представники опозиційних правлячому режимові сил переконали громадськість у можливості реального існування опору репресивній державі.

ІV. Закріплення вивченого матеріалу.

V. Підсумок уроку. Домашнє завдання.

Тема: Релігійна політика. Наш край у 1953-1964 рр.

Мета: Ознайомити учнів з релігійною політикою та нашим краєм у 1953-1964 рр., формувати вміння узагальнювати й систематизувати історичний матеріал, складати логічні історичні схеми подій, виховувати повагу та почуття гордості до історичного минулого.

Обладнання: підручник історії України, карта.

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Актуалізація знань і визначення теми, мети уроку.

1. За що боролися українські дисиденти?

2. Назвіть відомих Вам українських дисидентів.

3. Назвіть відомі Вам дисидентські групи та організації.

4. Які методи використовував радянський режим для боротьби проти українських дисидентів?

5. Які основні положення містилися в Маніфесті Українського революційного центру?

6. Якою була головна мета діяльності Української робітничо-селянської спілки?

7. У чому полягали основні вимоги українських дисидентів?

8. Які засоби застосовували державні органи для придушення опозиційного руху?

9. Дайте визначення поняття «дисиденти».

10. Чим відрізнялися погляди і діяльність дисидентів і «шістдесятників»?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу.

Антирелігійна кампанія.

У 1956 р. почалася активізація антирелігійної боротьби. Секретну постанову ЦК КПРС «Про записці відділу пропаганди і агітації ЦК КПРС по союзних республіках" Про недоліки науково-атеїстичної пропаганди "» від 4 жовтня 1958 зобов'язувало партійні, комсомольські та громадські організації розгорнути пропагандистський наступ на «релігійні пережитки»; державним установам пропонувалося здійснити заходи адміністративного характеру, спрямовані на жорсткість умов існування релігійних громад. 16 жовтня 1958 Рада Міністрів СРСР прийняла Постанови "Про монастирях в СРСР» і «Про підвищення податків на доходи єпархіальних підприємств і монастирів». 21 квітня 1960 призначений у лютому того ж року новий голова Ради у справах РПЦ Куроєдов у своїй доповіді на Всесоюзній нараді уповноважених Ради так характеризував роботу колишнього його керівництва: «Головна помилка Ради у справах православної церкви полягала в тому, що він непослідовно проводив лінію партії і держави щодо церкви і скочувався найчастіше на позиції обслуговування церковних організацій. Займаючи защітніческіе позиції по відношенню до церкви, рада вів лінію не на боротьбу з порушеннями духовенством законодавства про культи, а на огорожу церковних інтересів».

Секретна інструкція із застосування законодавства про культи в березні 1961 року звертала особливу увагу на те, що служителі культу не мають права втручатися в розпорядчу та фінансово-господарську діяльність релігійних громад. В інструкції вперше були визначені не підлягали реєстрації «секти, віровчення і характер діяльності яких носить антидержавний і бузувірський характер: єговісти, п'ятидесятники, адвентисти-реформісти». У масовій свідомості збереглося приписуване Хрущову висловлювання того періоду, в якому він обіцяє показати останнього попа по телевізору в 1980 році.

У 1958 р. в Україні церква втратила 64 культові споруди: церкви, молитовні будинки тощо. У 1959 р. було вилучено 262, у 1960 — 747, у 1961 — 997, у 1962 — 1144 культові споруди. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 р. було знято з реєстрації 1263 релігійні об'єднання різних напрямів

Газети, радіо, культурно-освітні заклади, інші засоби впливу на населення були зорієнтовані на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з другої половини 50-х рр., а значно ширше і активніше наприкінці 50-х - початку 60-х рр., у редакціях газет, на радіо організуються відділи атеїзму. Товариство «Знання», окрім спеціальних університетів на громадських засадах, створює науково-методичні ради, секції пропаганди науково-атеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок. У мережі політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді організуються теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою, кількість слухачів яких постійно збільшувалася.

На початку 1962 р. істотні зміни було внесено і до законодавства. Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того), а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася. Культовий об'єкт міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди закривалися і навіть демонтувалися «у зв'язку з реконструкцією населених пунктів», як мотивували свої дії власті. Священики позбавлялися можливості контролювати фінанси релігійних громад, не мали права керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на ре­лігійні громади сягали понад 80%. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого в справах культів при облвиконкомі.

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964 рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запоріжській області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині - 26, у Криму - 14. Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в усіх без винятку регіонах.

Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих наукових досягнень XX століття релігійне мислення е проявом відсталості, реакційності і суперечить природі радянської людини - будівника комунізму.

Все це отруювало свідомість, вносило дискомфорт у життя мільйонів людей, особливо старшого віку.

Дата добавления: 2014-11-25