Джерела правових норм

В юридичній науці постійно приділяється увага вивченню, дослідженню та характеристиці джерел права. Значна кількість робіт присвячена аналізу нормативно - правових актів, правових звичаїв, нормативних договорів, юридичних прецедентів та інших джерел права. Таке положення досить виправдано значимістю цих джерел права, їх роллю в механізмі правового регулювання суспільних відносин. Ця направленість дослідження дозволила отримати результати, що мають велике теоретичне значення для діяльності державних органів.

Джерела права були об'єктом дослідження багатьох провідних науковців таких як А.Ф. Шебанов, А.М. Васильєв, С.Л. Зіве, С.С. Алексєєв, Д.А. Керімов, Н.М. Пархоменко, Г.В. Дутка та інші.

У вітчизняній правовій науці існує множинність підходів до розуміння терміну “джерело права”, але відсутнє єдине загальновизнане поняття джерел права. Більшість дослідників під джерелом права розуміють “щось, що відноситься до форми права”, “спосіб визнання соціальних норм в якості обов'язкових”, “способи закріплення правових норм”, “витоки формування права, систему факторів, що визначають його зміст і форми виразу” тощо.

Так, зокрема, на думку С.С.Алексєєва, під джерелами права треба розуміти вихідні від держави або визнані нею офіційні документальні способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов'язкового значення. Можна погодитись з положенням про офіційно визнанні з боку держави існування джерел права. Але акцент на способах вираження і закріплення норм права відноситься не стільки доіснування джерел права, скільки до їх процедурно - процесуального існування, до методики їх оформлення зовні.

Аналогічне визначення поняття джерел права дає В.С. Нерсесянц: “Це офіційно - визначені форми вираження змісту права “Таким чином, в наведеній дефініції джерела права ототожнюються з формою права.” Дана позиція в теорії права є загальновизнаною.

Під джерелами права розуміють в більшості випадків способи зовнішнього вираження норм права. Однак ряд вчених доповнюють це визначення. Так, на думку М.Н. Марченка, юридичним джерелом права визнаються офіційні форми вираження і закріплення правових норм, що діють в даній державі.

К.А. Мокичев взагалі не використовував термін “джерело права”. Разом з тим справедливо відмічав: “Від того, в якій формі виражені правові норми залежить їх юридична сила і інші важливі моменти, пов’язані з дією і застосуванням правових норм “Якщо є джерела права - це офіційні форми вираження і закріплення правових норм, діючих в нашій державі, та багато реалій, в силу того, що вони не отримали офіційного закріплення в актах держави, не можуть бути визнанні джерелами права. Не існує однозначного підходу до категорії “джерело права” і в зарубіжній юридичній літературі. Так, англійський вчений К.К. Еллен визначає джерело права як діяльність, шляхом якої норми поведінки набувають характеру права, стають об'єктивно визначеними, постійними і перш за все обов’язковими.

Розглядаючи питання про поняття джерел права, не можна не торкнутись теоретико-практичної проблеми співвідношення поняття “джерела права” з поняттям “форми права”. Співвідношення джерел права і форми права не є для вітчизняних і зарубіжних авторів справою вчорашнього, а тим більше сьогоднішнього дня. В сучасній юридичній науці досить ґрунтовно підкреслюється, що терміни “форма права” і “джерело права” вважаються “традиційно проявленими, а протиріччя – подолаємі”.

По - перше, необхідно зауважити, що форма права, як і саме право досить багатогранне та багатозначне. Кожна форма права безпосередньо має свій філософський аспект, відображає в собі і широко використовує ознаки і риси, притаманні їй не тільки як юридичні, але як філософській категорії. Варто зазначити, що форма права бере свій початок і тісно переплітається з формою як загально філософською категорією.

Крім того, кожна форма, має також соціологічний аспект - відображає в собі ті, чи інші соціальні реалії, що склалися в даному суспільстві.

По - друге, слід виходити з того, що форма права, так як і форма будь-якого явища або процесу не існує сама по собі, у відриві від його соціально - класової сутності і змісту. Форма відображає тільки тоді, коли визначений соціальний зміст і стає соціально значимим феноменом, коли відображає соціально - класову сутність і наповнюється відповідним соціально - класовим змістом. Без цього форма права виступає лише як пуста, в соціальному плані, нічого не значуща, абстракція. Закон, правовий звичай, як і будь - яка інша форма права стають соціально значущими, активно функціонуючими формами тільки тоді, коли вони розглядаються не взагалі, абстрактно, а коли відображають в собі і юридично організують конкретну соціально - класову рівність.

По-третє в процесі визначення поняття форми права важливо враховувати, що вона, будучи в методологічному плані нерозривно пов'язаною, “похідною” від “форми” як філософської категорії, в теоретичному і практичному плані виступає в якості парної категорії по відношенню до змісту. Це означає, що в порівнянні з іншими філософськими і правовими категоріями, форма і зміст, знаходяться в найбільш тісному, діалектичному зв’язку один з одним, доповнюють один одного. Добре відомий в зв’язку з цим постулат Гегеля про те, що при розгляді характеру відношень між формою і змістом досить важливо не упускати з виду, що зміст, не без форми, а форма в один і той же час міститься в самому змісті.

По - четверте, при розгляді форми права досить важливим видається те, що форма права, так як і всі інші її компоненти, не виключаючи змісту, являється таким, що постійно розвивається, тобто динамічним явищем. В принципі форма права, за своєю природою, характером і значенням в порівнянні з змістом і іншими компонентами права, тяжіє до стабільності, консерватизму та застою. Однак під впливом постійно змінного характерного змісту права і під впливом оточуючого його економічною, політичною і соціально - культурною сферами, форма права також не залишається незмінною. А постійно удосконалюється та розвивається.

Дата добавления: 2014-11-08