Концепція сталого розвитку продуктивних сил України

Оптимізація розвитку продуктивних сил є проблемою світового масштабу. Але це не виключає відповідних устремлінь окремих країн та регіонів. Тому в багатьох країнах світу підготовлені або готуються власні національні концепції сталого розвитку. Досвід свідчить про те, що не існує єдиної моделі сталого розвитку для усіх країн. Через це кожна країна визначає як підійти до підготовки та реалізації власної національної концепції сталого розвитку продуктивних сил і створення власної стратегічної моделі.

Концепція виходить зі стратегічних інтересів сталого розвитку України, які полягають у забезпеченні стабільного соціально-економічного зростання. Стратегія сталого розвитку продуктивних сил – це спочатку розробка відповідної національної концепції.

В Україні державна концепція сталого розвитку у першій редакції розроблена ще в 1998 році, а в проект концепції (друга редакція) – у 2000 році. Передумовами появ концепції сталого розвитку України були відповідні рішення міжнародної конференції у Ріо-де-Жанейро (1992 рік), а також глибокі системні кризові явища у нашому українському суспільстві, принаймні протягом 90-х років. Доказів цих явищ опублікованих як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі так багато, що немає потреби їх повторювати.

Вихідне положення “сталий розвиток” формується у другій концепції як “процес розбудови держави на основі узгодження та гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних та майбутніх поколінь”. У першій редакції сталий розвиток – це “процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення задоволення необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами людей усіх поколінь”. Така редакція більше відповідає світовим підходам до сталого розвитку продуктивних сил.

Концепція сталого розвитку продуктивних сил України має за мету зорієнтувати суспільство на соціально-гуманітарні аспекти сталого розвитку. У документі вказується на те, що “сталий розвиток узагальнює в собі процес виживання і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав та свобод, збереження навколишнього середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище й гармонізацію розвитку людини в природі”.

Головною метою переходу України до сталого розвитку є забезпечення високої якості життя нинішнього та майбутнього поколінь українського народу на основі економічного зростання, формування соціально орієнтованої ринкової економіки, забезпечення можливостей, мотивів та гарантій праці громадян, раціонального споживання матеріальних ресурсів. До цієї мети слід віднести також охорону навколишнього середовища, добробут, справедливість, ефективне використання природних ресурсів, стабілізація чисельності населення, освіта, збереження інтелектуального потенціалу країни, міжнародне співробітництво.

Головними принципами сталого розвитку України, відповідно до названої концепції, є гармонізація співіснування людини та природи, реалізація права на справедливе задоволення потреб і рівність можливостей теперешніх і майбутніх поколінь, відповідальність держави за погіршення стану довкілля, зменшення різниці у життєвих рівнях, різних верств населення та подолання бідності, залучення всіх верств населення країни до досягнення мети сталого розвитку продуктивних сил.

Національні пріоритети сталого розвитку реалізуються через: підготовку та реалізацію сукупності стратегій (економічної, екологічної та соціальної) у їх взаємозв’язку й взаємоузгодженості; формування механізму інтеграції екологічних компонентів у стратегію соціально-економічних реформ; створення системи збалансованого управління розвитком суспільства, здатного забезпечити належне регулювання використання природних ресурсів і розвитку продуктивних сил країни; врахування передумов та можливостей сталого розвитку різних регіонів, різних верств населення, національних меншин і етнічних груп; введення у практику системи інтегральних індикаторів сталого розвитку.

Інтегровані індикатори сталого розвитку поділяються на три види: екологічні, соціальні та економічні.

Для адаптації концепції сталого розвитку продуктивних сил до конкретних умов Україні необхідно пройти три стани:

1. Подолання еколого-економічної кризи, забезпечення макроекономічної стабілізації і створення умов для відновлення економічного зростання, перехід до світових стандартів екологічної безпеки.

2. Завершення структурної перебудови економіки, всебічне забезпечення високої якості життя населення та рівноправного партнерства України у світовому співтоваристві.

3. Створення нових секторів та галузей економіки, екологічно чистих виробництв, участь у глобальній системі екологічної безпеки.

Сталий розвиток продуктивних сил України тісно пов’язаний зі створенням сучасних технологій і технічних засобів, спрямованих на розв’язання проблем екологічної та техногенної безпеки; технологічним оновленням виробничого потенціалу і випуском екологічно безпечної продукції максимальним залученням науково-технічного потенціалу країни до розв’язання всього циклу проблем ресурсозбереження; зниженням природо- та матеріаломісткості (продукції; підвищенням її надійності, довговічності та конкурентоспроможності.)

Важливе місце у концепції сталого розвитку продуктивних сил України займає освіта, підготовка кадрів, як складові соціального капіталу суспільства, під яким розуміють “сукупність ресурсів, які використовуються людиною для досягнення мети” [14, с. 282]. Окрім освіти, соціальний капітал поєднує в собі такі показники, як рівень розвитку громадського суспільства, менталітет нації, розвиток інформаційних каналів, соціальна злагода, духовність суспільства. Саме завдяки соціальному капіталу, який вважається найприбутковішим у світі, успішно розвивається багато країн світу: США, Японія, Швеція, Південна Корея тощо. І саме дефіцит соціального капіталу є стримуючим чинником розвитку пострадянських країн, у тому числі й України.

На жаль, у нашій країні губиться таке позитивне завоювання радянського суспільства, як всезагальна середня освіта: багато дітей в Україні в наш час з різних причин не в змозі її отримати. І це в той час, коли, наприклад, Японія, США, Швеція, Південна Корея прагнуть до введення обов’язкової вищої освіти і коли у всьому розвиненому світі панує доктрина навчання протягом усього життя. Цей процес у розвинених країнах підтримується постійно зростаючими інвестиціями, там вважається, що таким чином збагачується соціальний капітал, значить забезпечується ефективність суспільства, полегшується координованість дій, стимулюючий розвиток продуктивних сил. Соціальний капітал, на думу багатьох вчених [14, с. 166], не просто полегшує виробничу діяльність, а він стає визначальним фактором, та найголовніше, володіє значно більшим потенціалом, порівняно з природно-ресурсним або фінансовим потенціалом.

Сталий розвиток продуктивних сил дійсно пов’язаний зі сферою національних інтересів. Україна, як і будь-яка країна світу, має свої національні інтереси і вони повністю збыгаються з основними напрямками Концепції сталого розвитку. До національних інтересів України належать: територіальна цілісність, свобода, політична та економічна незалежність; оптимізація структури продуктивних сил; забезпечення якості життя населення; ліквідація економічних полюсів – надбагатіїв та ледарів; доброзичливість у взаємовідносинах всіх соціальних верств населення; забезпечення прав та свобод громадян; впровадження принципів та механізмів справжньої демократії та соціальної справедливості; запобігання конфліктів на національному, релігійному, соціальному, ідеологічному або будь-якому іншому ґрунті; розбудова громадського відкритого суспільства; оптимізація демографічної ситуації в Україні; піклування про здоров’я всіх верств населення; забезпечення дружніх выдносин з усіма країнами світу, особливо з найближчими сусідами; належний рівень обороноздатності та надійне забезпечення державної безпеки; мінімізація злочинності та корупції; збереження та відновлення довкілля; розвиток культури; оптимізація інформаційного простору; накопичення соціального капіталу.

У цілому все, що охоплює Концепція сталого розвитку продуктивних сил України, відповідає її національним інтересам, а, з іншого боку, національні інтереси можуть бути досягнуті лише на шляху до сталого розвитку.

На жаль, ставлення до розробки і впровадження стратегії сталого розвитку залишається формальним, створення і зміцнення міжсекторальних зв`язків ускладнюється політичною інерцією та бідністю наявної методологічної бази. Сприйняття ж екологічної політики як такої не піднімається до її усвідомлення як визначально важливого, центрального компоненту стратегії сталого розвитку. Натомість, екологічна політика для широкого загалу і більшості урядовців досі залишається осібним комплексом певних принципів і заходів, що спрямовані не на забезпечення життєво важливих об`єктивних глобальних потреб, а на обслуговування певної сфери діяльності, здійснюються поза соціально-економічним контекстом, обтяжує суспільство додатковими обмеженнями і забов`язаннями, реалізується вимушено, а забезпечується залишково. Відповідно й профільне міністерство сприймається, фактично як галузеве, хоча його сфера відповідальності не є відокремленою і аж ніяк не може вважатися «галуззю».

Природа такого ставлення до природоохорони пояснюється, насамперед, інерцією екстенсивного підходу до господарювання, властивого тоталітарному соціалістичному устроєві, проте успадкованого сучасною вітчизняною системою ринкових відносин із псевдопрозорими демократичними механізмами.

Характер, наповнення і спрямованість національної екологічної політики визначають способи й механізми державного управління охороною довкілля, а основним критерієм оцінки його ефективності є відповідність практикованих підходів принципа сталого розвитку.

Участь України в Конвенції про біологічне розмаъття має позитивний вплив на визначення пріоритетів формування національної соціально-економічної й екологічної політики в умовах переходу до ринкових відносин, подальшу інтеграцію України у світове і європейське співтовариство, оцінку і зростання її ролі й авторитету, сприяє рішенню у тому числі за фінансової підтримки міжнародних організацій і розвинених країн, конкретних проблем збереження біорізноманіття в регіонах, що мають особливе міжнародне і національне значення, і подальшому розвитку науково-технологічного й інтелектуального потенціалу України, розширенню можливостей використання в українській і світовій практиці напрацьованого національного досвіду з питань, що підпадають під дію Конвенції, використанню потенціалу наявних національних установ і експертів для наукового і технологічного міжнародного співробітництва.

Поруч з загальнодержавною Концепцією сталого розвитку продуктивних сил повинна формуватися стратегія сталого розвитку продуктивних сил для територіально-адміністративних одиниць, галузей, окремих підприємств і фірм. При цьому слід дотримуватися таких принципів:

1. Розвиток економіки регіону та суб’єктів регіональної економіки підпорядкований задоволенню основних життєвих потреб як нинішнього, так і майбутнього поколіыння при збережені навколишнього природного середовища.

2. Підпорядкування регіональних і локальних завдань глобальним і національним завданням сталого розвитку.

3. Пріоритет цілей сталого розвитку продуктивних сил по відношенню до їх економічного зростання і економічної вигоди (принцип екологічного імперативу).

4. Гармонічне поєднання виробничої діяльності і природних циклів. Відповідність розміщення та розвитку матеріального виробництва асимілюючому потенціалу (відтворювальній здатності) природного середовища (принцип еколого-економічної збалансованості).

5. Збільшення обсягів виробництва чистої продукції, перехід до маловідходних, наукомістких, еколого безпечних виробництв і технологій (принцип екологізації виробництва).

6. Створення ефективного економічного механізму природокористування (принцип економізації взаємодії природи та суспільства).

7. Прогнозування екологічних ризиків, запобігання і оперативна ліквідація надзвичайних ситуацій, мінімізація збитку (принцип упередження).

8. Формування оптимальної організаційної структури екологізації економіки регіону.

9. Розмежування прав та обов’язків з управління природними ресурсами і екологічним контролем та наглядом між різними установами.

Виходячи з цих положень, основними напрямками переходу України до сталого розвитку є:

– створення правових засад переходу до сталого розвитку;

– оцінка господарської місткості локальних і регіональних екосистем країни, визначення граничного антропогенного впливу в кожному регіоні;

– розробка такої господарської діяльності, за якою біосфера сприймалася б не тільки як постачальник ресурсів, а й як фундамент життя, збереження якого має бути обов`язковою умовою;

– формування організаційного забезпечення сталого розвитку країни, створення відповідної системи виховання та навчання.

В Україні ще у 1996 році Указом Президента була затверджена “Концепція переходу України до сталого розвитку”, а 1997 році Уряд України затвердив “Державну стратегію сталого розвитку України”.

У цих документах говориться про поетапний перехід до сталого розвитку. Основними етапами мають бути: вирішення складних соціальних і економічних проблем, оздоровлення навколишнього середовища, особливо в зонах екологічного лиха, розгорнута екологізація продуктивних сил та усього процесу економічного розвитку, гармонізація взаємодії з природою та викорінення стереотипів мислення, які зневажають можливості біосфери формування усвідомлення людей в тому, що просування їх до сталого розвитку то є шлях до формування передбаченої В.І.Вернадським сфери розуму (ноосфери).

Дата добавления: 2014-11-25