Конкуренція та її роль у ринковій економіці

Інструментомкомерційного кредиту є вексель, який може набувати форм простого (видається позичальником на ім'я кредитора із зазначенням місця та часу його видачі, розміру суми, місця й часу платежу) і переказного век­селя,або тратти(письмовий наказ кредитора позичальникові про сплату по­вної суми третій особі або пред'явнику). Особа, що видає переказний век­сель, називається трасантом,а особа, на користь якої виписана тратта, –ремітентом.

Мета комерційного кредиту – прискорення реалізації товарів та втіленого в них прибутку.

Величина позичкового відсотка за комерційний кредит є нижчою від банківського і входить у ціну товару та суму векселя.

2. Банківський кредит – найпоширеніша форма кредиту. Об'єктом банківського кредиту є грошовий капітал.

Банківський кредит – це форма кредиту, за якою банк надає клієнтові у тимчасове користування частину власного або залученого грошового капіталу на умовах повернення та платності у формі банківського відсотка.

Кредитором є банк, а позичальником – домогосподарства, підпри­ємниць­кий і державний сектори.

Мета банківського кредиту – отримання прибутку з позик.

Банківський кредит, як правило, не має цільового обмеження.

Банківський кредит, у свою чергу, класифікується за такими ознаками:

- залежно від забезпечення – незабезпечений (бланковий) та забезпечений (векселем, майном чи цінними паперами);

- за термінами погашення – онкольний (погашається на першу вимогу бан­ку), короткотерміновий (до 1 року), середньотерміновий (від 1 до 3 років), довготерміновий (понад 3 роки);

- за ступенем ризику –стандартний і з підвищеним ризиком;

- за способом погашення кредиту – кредит, що погашається в розстрочку (поступово, частинами) та одноразового погашення;

- за методом стягнення банківського процента –процент стягується в мо­мент отримання кредиту, під час його повного повернення або однаковими частинами впродовж терміну кредиту;

- за метою надання – кредит, що надається на підставі індивідуальної угоди між позичальником і банком; кредит, що надається у межах попередньо встановленого банком ліміту кредитування для певного позичальника (згідно з відкритою кредитною лінією).

Сучасній економіці властиве переплетення комерційного та банківського кредитів.

Споживчий кредит надається банком приватним особам для придбання предметів особистого споживання довготермінового користування (холодиль­ників, пральних машин, телерадіоапаратури, меблів, автомобілів тощо).

Споживчий кредит існує у двох формах: комерційного (купівля товарів на виплату) та банківського (грошова позика в банку для купівлі товарів довго­строкового використання). Позичковий процент за цією формою кредиту досить високий.

Іпотечний кредит –довгострокова позика під заставу нерухомого майна (землі, житла, виробничих будівель). Його надають переважно спеціалізовані іпо­течні банки. У випадку несвоєчасного повернення кредиту позичальник втра­чає заставлене нерухоме майно, і воно стає власністю банку.

Лізинговий кредит –відносини між юридичними особами, що вини­ка­ють з приводу оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди, в якій лізинговою компанією є банк, що на замовлення орендаря купує облад­нання і надає його в оренду.

Ломбардний кредит –короткостроковий кредит під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує повернення кредиту. Вартісна оцінка застави повинна перевищувати суму кредиту. Якщо кредит повертається зі сплатою відсотка, позичальник залишається власником застав­ле­ного майна. Якщо кредит не повертається в термін, право власності на за­став­лене майно переходить до кредитора, який, реалізуючи майно, отримує суму боргу та відсоток.

Сучасною формою ломбардного кредиту є банківський кредит під заставу депонованих у банку цінних паперів.

Державний кредит – система економічних відносин між державою в особі її органів влади чи управління, з одного боку, та фізичними і юридичними особами, з іншого, за яких держава виступає як позичальник, кредитор чи гарант.

Найпоширенішою формою державного кредиту є така, за якої держава є позичальником грошових засобів.

Значно рідше держава стає кредитором, надаючи позику на засадах по­вер­нення, платності та цільового використання.

Держава у певних випадках є гарантом, тобто бере на себе відпо­ві­даль­ність за погашення позики чи виконання інших зобов'язань фізичних або юри­дичних (частіше останніх) осіб. Якщо боржник своєчасно виконує свої боргові зобов'язання перед кредитором, гарант не несе ніяких витрат. У випадку ж невиконання позичальником своїх боргових зобов'язань держава покриває їх із своїх централізованих грошових фондів.

Державний кредит–процес, який поєднує в собі риси і фінансових, і кредитних відносин. Як процес, властивий фінансовій системі, державний кредит обслуговує формування та використання централізованих грошових фондів держави (державного бюджету та позабюджетних фондів). На відміну від засад, на яких ґрунтуються фінансові ресурси (обов'язковість, безоплат­ність, безеквівалентність, рух платежів до державного бюджету не передбачає зворотнього руху безпосередньо до тих, хто здійснював ці платежі), державний кредит як процес кредитних відносин ґрунтується на принципах добро­віль­нос­ті, повернення та платності.

Міжнародний кредит –це рух міжнародного капіталу, наданого держа­вою, банком, іншою юридичною чи фізичною особою однієї країни іншій краї­ні, банкові, юридичній чи фізичній особі іншої країни на певний термін на умо­вах повернення та платності.

Кредиторами і позичальниками можуть також бути міжнародні органі­за­ції (МВФ, МБРР та ін.), регіональні об'єднання держав (СБРР), асоціації ви­роб­ників та експортерів товарів.

Кредит "стенд-бай" надається країнам членам МВФ для визначених МВФ цілей на підставі угод "стенд-бай" терміном до 12 місяців, а в окремих випадках – до 30 років. За цією угодою країна-член МВФ має право придбати в МВФ іноземну валюту в обмін на національну в межах попередньо обумов­ле­ної суми на визначений угодою термін.

У практиці міжнародних кредитних відносин подекуди застосовується безпроцентний кредит. Він надається із цільових грошових фондів, створених економічно розвиненими країнами з метою надання допомоги країнам, що роз­виваються.

Розглянуті форми кредиту є найпоширенішими. Багатоманітність таких форм свідчить про те, що, по-перше, кредитні відносини пронизують усі рівні економічної системи і стосуються інтересів практично усіх громадян, по-друге, кредит виконує також важливі суспільні функції.

З ринком грошей та ринком капіталів тісно пов’язаний ринок цінних паперів. Продаж цінних паперів, як і використання кредиту, є засобом отримання фірмами додаткових коштів для інвестування.

Поява цінних паперів пов’язана із суттєвими змінами у власності й формах господарювання, передусім із розвитком акціонерної власності й акціонерних підприємств.

Є два головні види цінних паперів приватних фірм – акції та облігації.

Акція засвідчує право її власника на частку (пай) активів і чистого доходу фірми, яка випустила цей цінний папір. Власник акцій є співвласником капіталу фірми на величину акцій. Якщо ви, наприклад, володієте однією з 100 тисяч випущених фірмою звичайних акцій, то це означає, що ви маєте право на одну стотисячну активів і чистого доходу фірми. Власник акцій отримує дохід у вигляді дивідендів.

Акція не може бути повернена фірмі, яка їх випустила. Єдина можливість повернути гроші за акції – продати їх на ринкові. Оскільки акції не погашаються, то їх трактують як довготермінові цінні папери.

Є різні види акцій. Серед них найпоширеніші звичайні та привілейовані акції. Звичайні акції дають її власникові право голосу на зборах акціонерів і на відповідну частку активів компанії та її доходу. З цим видом акцій пов’язане і поняття контрольний пакет акцій, тобто пакет, який дає право повного контролю над ухваленням управлінських рішень у фірмі. Суто арифметично таке право надає володіння 50% + 1 акція. Проте, внаслідок великої розпорошеності (дифузії) акцій серед акціонерів, багато з яких купують акції задля дивідендів і не беруть участі в управлінських питаннях компанії, контрольним може бути пакет з 10% акцій і навіть менше.

Привілейовані акції не дають права голосу, зате вони гарантують дохід незалежно від фінансових результатів діяльності фірми. Розмір доходу на ці акції визначають у разі емісії, він не може бути зменшений (підвищений – так).

Інші види акцій є видозмінами від звичайних і привілейованих.

Облігації – це боргові зобов’язання фірми, яка їх випустила (емітувала). Власник облігацій не є співвласником підприємства – емітента, а є його кредитором. Купівля облігацій робить емітента боржником їхніх покупців. Підприємство-емітент зобов’язане не тільки викупити облігації через певний термін, скажімо, за п’ять, десять чи більше років, а й регулярно, за певні проміжки часу аж до визначеної дати погашення облігацій, сплачувати передбачений до її номінальної вартості процент.

Дохід на облігацію можна сплачувати й у вигляді скидки в ціні – дисконта. У цьому випадку дохід (з дисконтом) виплачують одночасно з погашенням облігації.

Облігації вважають короткотерміновим борговим інструментом, якщо термін її погашення – до року, середньотерміновим, якщо термін погашення – між роком і декількома роками, і довготерміновим, якщо термін погашення – десять і більше років. Правда, ця класифікація облігацій може відрізнятися по країнах.

Облігації випускають не тільки приватні фірми, а й державні органи, місцеві також. Державні облігації вважають найнадійнішими цінними паперами, оскільки вони забезпечені (теоретично) усім державним майном.

Облігації, як і акції, мають ціну. Розрізняють декілька її видів: номінальну, курсову (ринкову), ціну викупу (погашення).

Важливим борговим документом, який набув особливого поширення в розвинених країнах у повоєнний час, є так звані заставні. Застава – це майно, яке передають кредиторові, якщо позичальник неспроможний виконати боргові платежі. Заставні – це головна форма боргових угод домогосподарств у США. Понад 85% боргу сімей у цій країні –це позики під заставу (автомобіль, будинок тощо). Заставою для комерційних фірм та фермерських господарств слугує нерухоме майно.

Акції і облігації мають свої переваги і недоліки. Перевагою акцій є те, що їхні власники мають пряму вигоду від збільшення прибутковості фірми чи її активів. Власники облігацій такої вигоди не мають, оскільки платежі їхні гарантовані. Правда, в разі зменшення активів і доходів фірми переваги акцій стають їхнім недоліком, а недоліки облігацій – їхньою перевагою.

Головний недолік акцій порівняно з облігаціями в тому, що дивіденди на них виплачують за “залишковим” принципом, тобто після оплати фірмою її боргових зобов’язань (облігацій).

Облігації – надійніші, тому популярніші порівняно з іншими видами цінних паперів.

Хоч ми більше чуємо про акції та їхні ринки, однак насправді ринки облігацій за загальною вартістю перевищують ринки акцій. На початку 90-х років у США вартість боргових інструментів (облігацій і заставних) більше, ніж удвічі перевищувала вартість акцій. Водночас треба зазначити, що в різних розвинених країнах акції й облігації, як джерела фінансових коштів фірм, відіграють неоднакову роль. Якщо в США ринок облігацій більше ніж у 14 разів важливіший від ринку акцій, то у Великобританії, Франції і Німеччині ринок акцій важливіший від ринку облігацій.

Іншими видами цінних паперів, які з’явилися і набули поширення під впливом зміни економічного середовища у другій половині ХХ ст.., зокрема внаслідок зростання процентного ризику (нестабільність позикового процента), є опціони, депозитні й ощадні сертифікати, державні цінні папери, комерційні папери та ін.

Опціони – це угоди (зобов’язання), оформлені як цінні папери, що дають право на купівлю (опціон покупця) або продаж (опціон продавця) іншого цінного паперу (акції, облігації тощо) за наперед точно визначеною ціною (так званою виконавчою ціною) до або на певну дату в майбутньому.

Опціонні контракти (угоди) є формою страхування від несприятливої зміни процентної ставки (процентного ризику). Тому покупці повинні платити за них певну ціну, яку називають “премією” чи “застрахованим внеском”.

Нестабільність процентних ставок збільшила попит на опціонні контракти. Опціонний ринок став високоприбутковим.

Депозитні й ощадні сертифікати – це свідоцтва банків про внесення коштів (депозитів), що надає право на отримання вкладів і обумовлених процентів. Іншими словами, сертифікати є різновидом термінових вкладів, якими, до того ж, можна торгувати, Депозитні й ощадні сертифікати продають і купують на ринках цінних паперів.

Комерційні папери – це короткотермінові боргові інструменти, що їх випускають великі й відомі компанії.

Цінні папери є об’єктом купівлі-продажу на фінансовому ринку. Розрізняють первинний і вторинний ринки цінних паперів.

Первинний ринок – це фінансовий ринок, на якому емітент, тобто фірма або урядова установа, продає (розміщає) нові випуски цінних паперів.

Вторинний ринок -це фінансовий ринок, на якому відбувається перепродаж цінних паперів за їхньою курсовою ціною, тобто цінні папери переходять до нового власника. Вторинними є фондові біржі, валютні, обмінні, ф’ючерсні та інші ринки.

У разі продажу цінних паперів на вторинному ринкові гроші за них отримує суб’єкт, який продав їх. До фірми, чиї цінні папери продають, ці гроші не доходять. Фірма отримує додаткові кошти лише тоді, коли її цінні папери продають уперше, тобто на первинному ринку. У чому ж тоді роль вторинного ринку? Які функції він виконує?

Вторинні ринки цінних паперів виконують дуже важливі функції в економіці. Вони, по-перше, роблять цінні папери ліквіднішими, а тому бажанішими для покупців. Їх легше тоді продати на первинному ринку. По-друге, курсова ціна на вторинному ринкові визначає ціну цінних паперів на первинному ринкові. На первинному ринкові цінні папери продають за цінами, які склалися на вторинному ринкові. Вторинний ринок, не беручи безпосередньої участі в збільшенні коштів фірми, посередньо сприяє цьому. По-третє, через вторинний ринок цінних паперів відбувається перерозподіл потоків капіталів у галузі з найвищою рентабельністю (дохідністю).

Важлива функція вторинного ринку цінних паперів пов’язана також з тим, що він дуже чутливо реагує на зміни в політичній, соціально-економічній та інших сферах людського життя. Тому узагальнені показники стану цього ринку (індекс Доу-Джонса, індекс Рейтера у Великобританії та ін.) є важливим показником стану економіки країни.

Варто зазначити, що через ринки цінних паперів реалізують демократичні принципи управління фірмами – що більшою кількістю акцій хтось володіє, то більше прав він має.

Надзвичайно важлива функція цього ринку і в тому, що через нього держава, купуючи цінні папери тих підприємств, які вона хоче підтримати, реалізує свою структурну політику, а також регулює грошову масу в країні, тобто проводить свою фінансову політику (Ці питання докладно розглядають у курсі “Макроекономіка”).

Розрізняють два види вторинних ринків. Перший – організований ринок – існує у вигляді бірж, де покупці та продавці цінних паперів зустрічаються в певному приміщенні для проведення торгів. Доступ на цей ринок мають тільки дуже солідні компанії.

Другий – позабіржовий ринок цінних паперів. На цьому ринкові продавці цінних паперів продають їх кому завгодно і всім, хто готовий заплатити названу ціну. Позабіржовий ринок висококонкурентний і не дуже відрізняється від організованого ринку (біржі). До цього ринку мають доступ не тільки солідні корпорації, а й малі та середні фірми.

Отже, головна мета фінансових ринків – спрямування тимчасово вільних коштів до осіб, які можуть їх продуктивно використати. Це поліпшує економічну ситуацію і підвищує добробут у суспільстві.

Особливості ринку праці, пов’язані зі специфікою його об’єкта. Як і товарний ринок, ринок праці доволі розгалужений, що зумовлено потребами економіки в різних видах праці.

Продавцями праці є люди працездатного віку, а покупцями – приватні або державні підприємства.

Попит на ринкові праці похідний від попиту на товари і послуги залежить від продуктивності праці. Згідно з законом спадної продуктивності ресурсів, починаючи з певного моменту, продуктивність праці кожного додатково найнятого працівника зменшуватиметься. Підприємець наймає додаткових працівників доти, доки ціна праці (заробітна платня) не перевищує їхнього внеску у створений продукт.

На пропозицію праці впливають різні чинники, передусім свобода вибору власника ресурсу “праця”. Початково працівник має зробити вибір: продавати чи не продавати свою працю. Звичайно, він робить вибір працювати, бо праця – важливе джерело його доходу. Далі працівник мусить вирішити, яку кількість праці продати, тобто він робить вибір між дозвіллям і тими споживчими благами, які він зможе придбати за отриману платню. Утім важливими є такі обставини:

по-перше, із підвищенням платні виявляється ефект заміщення: працівникові буває вигідно відмовитися від певної кількості годин дозвілля задля збільшення годин праці за умови, що ціна його праці висока і, отже, дає більше переваг;

по-друге, зі збільшенням тривалості робочого часу працівник витрачає щораз більше енергії протягом кожної додаткової одиниці часу (зростають граничні витрати праці). Тому тільки за умови збільшення заробітної платні працівник погодиться працювати довше (більше);

по-третє, з підвищенням заробітної платні діє ефект доходу; він виявляється у тому, що, одержуючи вищу платню і задовольнивши свої першочергові потреби, працівник більше цінує дозвілля. Тільки вища заробітна платня може спонукати працювати його більше.

Іншими словами, пропозиція праці прямо залежить від ціни на неї.

На пропозицію праці впливають також демографічна ситуація в країні, рівень втручання держави в економіку, профспілки, імміграційні процеси та ін..

Ринок праці в Україні формується украй складно. Це пов’язано з різким і великим спадом виробництва, закриттям багатьох гігантських державних підприємств, низькою оплатою праці (46-те місце серед європейських країн! – менше ніж 1% від рівня оплати данського робітника (27,89 євро за годину!), великою часткою прихованого безробіття, неспроможністю економіки повністю використати складну працю випускників вищих навчальних закладів, великою міграцією фахівців за кордон (близько 7 млн.осіб) та ін.

Одним з найважливіших елементів ринкового механізму є конкуренція. Без конкуренції ринкові відносини теоретично уявити неможливо, а практично вони просто не можуть існувати і розвиватися. Термін “конкуренція” походить від латинського слова “concorrerre”, що означає “зіштовхнутись”.

Отже, конкуренція – це зіткнення інтересів господарських суб’єктів на ринку, форма суперництва за економічне виживання і процвітання, боротьба між товаровиробниками за більш вигідні умови господарювання і одержання максимального прибутку. Водночас, конкуренція є й важливим елементом ринкового механізму господарювання, який забезпечує взаємодію ринкових суб’єктів у процесі виробництва і збуту продукту, а також у сфері прикладання капіталів (інвестування). Формою існування конкуренції є суспільна система норм і правил ринкової поведінки господарських суб’єктів (підприємств), яка визначається ринковими методами функціонування економічної системи і державними нормами (економічною політикою).

Сама природа економічної системи з її незалежними, відособленими господарськими суб’єктами (підприємствами) вимагає постійного і невпинного суперництва за економічне виживання – конкуренції.

Отже, конкуренція – це форма економічного суперництва між суб’єктами ринку за найбільш вигідні умови виробництва, продажу та купівлі товарів.

Конкуренція за своєю природою виконує роль регулятора темпів і обсягів виробництва, спонукаючи виробника активно впроваджувати науково-технічні досягнення, підвищувати продуктивність праці, вдосконалювати технологію, організацію праці та ін. Основне завдання конкуренції – завоювати ринок у боротьбі за споживача, перемогти своїх конкурентів, забезпечити одержання сталого прибутку.

Оптимального становища на ринку господарюючі суб’єкти досягають в результаті отримання ними економічної самостійності. Тобто, коли вони отримують право володіння, користування і розпорядження виробленою продукцією, В той же час, економічна самостійність породжує прагнення виділитися серед рівних, доказати свої переваги, утвердити своє панування, забезпечити собі більш вигідне становище, більший прибуток. Це породжує між економічно самостійними і обособленими господарськими одиницями певне суперництво, боротьбу, яка і отримала назву конкуренції.

Конкуренцію не слід розуміти як змагання за олімпійським принципом: важлива не перемога, а участь. Це жорстокий і конфліктний метод взаємодії ринкових суб’єктів. Досягнення поставлених підприємцем своїх цілей можливе лише за рахунок ураження інтересів інших ділових людей.

Суть конкуренції проявляється і в тому, що вона, з одного боку, створює такі умови, при яких покупець на ринку має безліч можливостей для придбання товарів, а продавець – для їх реалізації. З іншого боку, в обміні приймають участь дві сторони, кожна з яких ставить свій інтерес вище інтересу партнера. Як результат і продавець, і покупець при укладенні угоди повинні йти на взаємний компроміс при визначенні цін, інакше угоді не відбудеться, а кожен з них понесе збитки.

Неодмінною умовою конкуренції є незалежність суб’єктів від певних “вищих” і “зовнішніх” сил. Ця незалежність проявляється, по-перше, у можливості самостійно приймати рішення про виробництво або купівлю товарів чи послуг. По-друге, у свободі вибору ринкових партнерів. В процесі конкуренції господарюючі суб’єкти ніби взаємно контролюють один одного, причому це здійснюється переважно краще найретельнішого державного органу. Конкуренція є також важливим інструментом регулювання пропорцій суспільного виробництва в умовах ринку.

В силу своєї суперечливої природи, конкуренція несе в собі одночасно позитивні та негативні наслідки і дії (рис.4.2. та рис.4.3.). З одного боку, вона виступає як зовнішня примусова сила, яка спонукає її учасників у процесі переслідування своїх власних господарських інтересів сприяти суспільному прогресу.

Рис.4.2. Позитивні наслідки конкуренції

Проте, як і всякий суспільний процес, конкуренція має і негативні наслідки. Тому переоцінювати її можливості в реальній підприємницькій діяльності не слід. Більше того, враховуючи, що негативні наслідки конкуренції органічно властиві ринковому механізму, заснованому на приватній власності, необхідно в конкурентній стратегії постійно передбачати локалізацію цих наслідків.

Рис.4.3. Негативні наслідки конкуренції

Конкуруючі об’єкти поводять себе на ринку по-різному, виходячи з конкретних умов і тих завдань, які вони перед собою ставлять. Можна виділити три основних типів поведінки: креативний, пристосувальний та гарантуючий.

Креативний тип конкурентної поведінки передбачає забезпечення переваг над суперниками шляхом введення якихось нових компонентів ринкових відносин. Це може бути нова продукція, нові технології або нові форми організації виробництва чи щось інше. Суттєвою ознакою креативної конкуренції є прагнення ринкових контрагентів до зміни існуючої структури попиту і пропозиції.

Пристосувальна конкурентна поведінка – це упередження дій конкурентів в галузі модернізації виробництва. Вона застосовується тоді, коли підприємець не впевнений у своїх інноваційних можливостях. В цьому випадку він намагається скопіювати, насамперед, у стислі терміни досягнення своїх суперників.

Гарантуюча конкурентна поведінка покликана забезпечити стабілізацію та тривалу перспективу досягнутих позицій на ринку за рахунок підвищення якості продукції, зміни асортименту продукції, надання додаткових послуг, пов’язаних з гарантійним обслуговуванням. Цей тип конкурентної поведінки застосовується, як правило, тоді, коли підприємець не має можливостей суттєво змінювати виробничу і комерційну програми і має слабку інноваційну базу. Названі типи конкурентної поведінки у своїх різноманітних формах застосовуються залежно від обраних методів конкурентного суперництва.

Сучасна економічна наука вважає конкуренцію одним з найважливіших факторів ефективності виробництва. Проте у формах і методах конкуренції, які будуть проаналізовані у наступному параграфі, нині пройшли суттєві зміни, які спричинили особливості конкурентної боротьби в наш час. До основних з них можна віднести наступні:

- переважання нецінових методів конкурентної боротьби над ціновими;

- перенос основних акцентів конкурентної боротьби з сфери виробництва у сферу обігу;

- загострення конкурентної боротьби не на ринку готової продукції, а на ринку факторів виробництва, особливо сировини;

- конкуренція стає більш жорстокою, часто з застосуванням методів недобросовісної конкуренції;

- державна підтримка національного виробника як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.

Конкуренція складне і багатопланове явище, яке характеризується різною кількістю виробників і споживачів на ринку, різними об’ємами виготовленої продукції, а також широким спектром форм та методів конкурентної боротьби. В сучасній літературі основна увага приділяється двом формам конкуренції – досконалій та недосконалій.

Досконала конкуренція – це суперництво багаточисленних виробників, які створюють приблизно однакові об’єми ідентичної продукції, а тому ні один з них не може впливати на ціну товару. Тут ціна визначається вільною грою попиту та пропозиції відповідно до ринкових законів їх функціонування. Цей тип ринку називають ринком вільної конкуренції. Існування великої кількості покупців і продавців означає, що ні один з них не володіє більшою інформацією про ринок, ніж решта. Продавець, прийшовши на ринок, застає певний рівень цін, змінити який він не може, адже ринок сам диктує ціну в кожний момент часу. Така ситуація дозволяє новим продавцям на рівних умовах (ціна, технологія, юридичні норми) з уже існуючими продавцями приступити до виробництва продукції. З іншого боку, продавці можуть вільно і безперешкодно вийти з ринку. Свобода переміщення (“входу” та “виходу”) створює умови для того, що на ринку завжди змінюється кількість виробників. Але в той же час у тих продавців, що залишились, як і раніше, відсутня можливість контролювати ринок, оскільки вони представляють дрібне виробництво і їх дуже багато.

Таким чином, основними рисами ринку досконалої конкуренції є:

- наявність великої кількості дрібних продавців і покупців;

- однорідність продукції у всіх виробників і можливість покупця вибрати любого продавця товару;

- неможливість контролю одного продавця над ціною і об’ємом купівлі-продажу, що створює умови для постійного коливання цих величин під впливом зміни ринкової кон’юктури;

- повна свобода “входу” на ринок і “виходу” з нього.

Досконала, або вільна конкуренція в економіці розвинених країн була типова до середини Х1Х ст.. В сучасній економічній дійсності ринок досконалої конкуренції, в строго теоретичному значенні, як це було зазначено вище, практично не зустрічається. І лише ринки деяких товарів більш-менш підходять під критерії даної ринкової структури. Це, зокрема, ринок цінних паперів та ринок сільськогосподарської продукції. Тут кількість продавців і покупців настільки велика, а об’єми продукції настільки малі, що за рідким виключенням, ні одна людина чи група людей не в стані контролювати ринок по окремих видах цінних паперів або сільськогосподарської продукції. Причому товари на цих ринках у всіх виробників повністю ідентичні і останні володіють повною інформацією про зміни на ринку.

При наявності на ринку вільної конкуренції виробники з метою отримання максимального прибутку, намагаються знизити витрати виробництва на одиницю продукції. В результаті цього виникає можливість зниження ціни, що збільшує об’єм продаж у виробника і його дохід. Самим ефективним способом досягнення цього є використання у виробництві науково-технічних новинок. Впровадження науково-технічних досягнень дозволяє підвищити продуктивність праці, що якраз і веде в майбутньому до зниження ціни, яке приносить фірмі-новатору більший дохід.

Конкуренція створює у виробників стимули для постійного урізноманітнення товарів і послуг для завоювання ринку. Розширення асортименту запропонованої до продажу продукції здійснюється як за рахунок створення зовсім нових товарів і послуг, так і за рахунок диференціації окремого продукту.

Виробники ведуть постійну боротьбу за покупця на ринку. Результатом такої боротьби є політика стимулювання попиту, яка вимагає постійного і всестороннього вивчення споживацького попиту і створює нові форми та методи реалізації товару. Все це, з одного боку, збільшує прибутки фірми, а з іншого, задовольняє всі бажання і потреби споживача. У підсумку виграє і споживач, і суспільство в цілому.

Як вже зазначалось вище, в другій половині Х1х – початку ХХ ст.. появляються великі підприємства і їх об’єднання. Ці процеси привели до суттєвих змін конкурентної боротьби на ринках, появи недосконалої конкуренції. Існує декілька моделей недосконалої конкуренції. Перша модель недосконалої конкуренції – монополія. Для неї характерні наступні риси:

- один продавець (фірма чи підприємство) є єдиним виробником даного продукту або єдиним постачальником послуги;

- нема близьких замінників – продукт монополії унікальний в тому розумінні, що не існує добрих або близьких замінників. З точки зору покупця це означає, що він повинен купувати продукт лише у монополіста або обходитися без нього, тобто нема альтернатив;

- чиста монополія диктує ціну або здійснює значний контроль над ціною;

- вступ в галузь конкурентів є затрудненим, або зовсім заблокованим.

Більш детально ця модель недосконалої конкуренції буде розглянута в наступному параграфі.

Другою моделлю недосконалої конкуренції є монополістична конкуренція. Її основні ознаки:

- існує досить велике число фірм, що обмежує контроль кожної над ціною, відсутня взаємна залежність, таємна змова між фірмами фактично неможлива;

- продукти характеризуються реальними відмінностями і умовами їх продажу;

- економічне суперництво ведеться ціновими і неціновими методами;

- вступ на ринок є відносно легким.

На практиці підприємець, який працює в умовах монополістичної конкуренції, прагне до такої комбінації ціни товару і збутової діяльності, яка буде максимізувати його прибуток. Монополістична конкуренція утверджується там, де ефективними можуть бути і невеликі підприємства і особливо там, де багато можливостей зміни товару (його модифікації, якості, зовнішній вигляд і т.п.). Ринки монополістичної конкуренції найбільш поширені у сучасній економіці. Даний тип ринкової структури охоплює виробництво взуття і одягу, косметики, електроприладів, ліків, канцелярських товарів, кондитерських виробів, тканин, побутового обслуговування та багато інших галузей.

Третя модель недосконалої конкуренції – олігополія. Олігополія це такий тип ринкової структури, коли декілька великих фірм монополізують виробництво та збут основної маси продукції і ведуть між собою нецінову конкуренцію. Термін “олігополія” у перекладі з грецької власне і означає “небагато (кілька)”. Його вперше застосував ще у 1516 році англійський мислитель-гуманіст Т.Мор. Основними ознаками олігополії є наступні:

- наявність на ринку декількох фірм;

- тип продукту стандартизований або диференційований;

- контроль над ціною обмежений взаємною залежністю і значний при таємній змові;

- існують суттєві перешкоди для вступу на ринок;

- типовою є нецінова конкуренція.

Олігополістичні ринки також дуже поширені. Олігополія, як правило, характерна для галузей, де найбільш ефективним є велике виробництво і відсутні широкі можливості диференціації галузевого товару. В залежності від типу продукції розрізняють чисту олігополію і диференційовану. Підприємства чистої олігополії виробляють однорідний стандартизований продукт – алюміній, цемент, продукція хімічної або металургійної промисловості. Ідентичність цих товарі визначає і єдину ціну на них. Підприємства диференційованої олігополії виготовляють різноманітну продукцію одного функціонального призначення – автомобілі, електропобутову техніку, сигарети.

Якщо на ринку монополістичної конкуренції нема особливих перешкод для здійснення міжгалузевої конкуренції, то на олігополістичному ринку її обмеження дуже суттєві. Тому застосовують нові методи міжгалузевої конкуренції: диверсифікацію виробництва, вертикальну інтеграцію і конгломерацію.

Диверсифікація виробництва передбачає появу великих фірм, які діють у кількох споріднених між собою галузях. Цим вони обмежують залежність від постачальників ресурсів і комплектуючих виробів, послабляючи позиції галузі-конкурента. Вертикальна інтеграція проявляється в об’єднанні в рамках однієї фірми технологічного ланцюга у виробництві продукту від початкових етапів (скажімо, розробка корисних копалин) до його реалізації. Конгломерація – об’єднання капіталів не пов’язаних між собою галузей в одній величезній фірмі.

Все це зумовлює появу великих багатопрофільних фірм, що діють переважно на різних олігополістичних ринках. Тут міжгалузева конкуренція здійснюється, як правило, через внутріфірмове переміщення капіталів.

Існує ще декілька видів конкуренції в умовах ринку недосконалої конкуренції: монопсонія, олігопсонія, дуополія, білатеральна монополія.

Монопсонія – це тип ринкової структури, при якій існує монополія одного покупця товару. Обмежуючи свої закупівля, покупець забезпечує собі монопольний прибуток за рахунок втрати частини доходів продавця.

Олігопсонія – це тип ринкової структури, при якій існує невелика вузькоспеціалізована група покупців певного товару. Обмежуючи закупівлі товару, покупці забезпечують собі монопольний прибуток за рахунок втрати частини доходів продавця.

Дуополія – це тип ринкової структури, при якій існує тільки два постачальники певного товару і між ними повністю відсутні монополістичні угоди про ціни, ринки збуту та інше.

Білатеральна монополія – це тип ринкової структури, при якій виникає протиборство єдиного постачальника і єдиного споживача. Такий ринок виникає на ринку електроенергії, водо- та газопостачання.

Залежно від методів конкурентної боротьби розрізняють цінову і нецінову конкуренцію. Цінова конкуренція – це форма суперництва, яка здійснюється за допомогою цін. Цінова конкуренція досить проста. Вона полягає в тому, що виробник установлює нижчі ціни на свій товар чи послугу, а конкуренти не можуть знизити ціну внаслідок високих витрат, тому зазнають збитків, розорюються і виходять з галузі.

Цінова конкуренція доцільна тоді, коли її ініціатор має міцніші позиції порівняно з конкурентами. За рівних умов “війна цін”, як правило, безрезультатна. Цінова конкуренція здійснюється також у формах надання покупцям різних знижок цін, таємного зниження цін проти офіційно оголошених, установлення однакових цін на продукцію різної якості, продовження строку продажу в кредит.

Нецінова конкуренція – це суперництво, яке ведеться між конкурентами за покупця наданням продуктам неповторних особливостей – якісних, технічних тощо. Методи нецінової конкуренції:

- поліпшення якості продукції. Відомо, що одна продукція може мати різну якість на різних підприємствах. Причиною цього є в основному порушення технології виробництва. Крім технологічної дисципліни, тут можливе використання технічних новинок, які становлять комерційну таємницю;

- використання реклами. Усі рекламні заходи разраховані на те, щоб привернути увагу покупців, інформувати про споживчі властивості товару, спонукати споживача на покупку, нагадати про існування того чи іншого товару. Реклама формує уявлення про особливі якості товару, хоча його споживча вартість при цьому часто залишається без змін. Мета реклами – акцентувати увагу на торговельних знаках і фірмових клеймах;

- умови продажу товару. Фірма зобов’язується здійснювати ремонт виробу, надавати запасні частини, провадити безплатні консультації щодо використання свого товару.

Конкуренція може відбуватися у добросовісній і недобросовісній формах.

Недобросовісна конкуренція – це конкуренція, спрямована на отримання комерційної вигоди й забезпечення панівного становища фірми на ринку через обман споживачів, партнерів чи державних органів. Найпоширенішими методами недобросовісної конкуренції є дезінформація споживачів про товар або послугу (наприклад, подаються недостовірні відомості про якість, сорт, споживчі цінності продукту або ж використовуються товарний знак, назва фірми чи марка продукту без дозволу фірми, на ім’я якої вони зареєстровані); поширення компрометуючої інформації про товари конкурентів; економічне шпигунство, підкуп, установлення вищих окладів і пільг з метою переманювання фахівців від фірм-конкурентів, різні засоби тиску на постачальників ресурсів для відмови конкурентам у наданні кредитів та постачанні їм сировини і матеріалів.

На жаль, у сучасній економіці ще продовжують використовуватися і силові методи конкурентної боротьби. До них відносяться позбавлення конкурента сировини, ринків збуту, кредитів, скупка патентів, зниження цін. Діють також методи прямого насильства: підпали, вибухи, вбивство небезпечних конкурентів, шпіонаж, військові перевороти і т.п.

Як ми вже говорили, конкуренція передбачає такий стан ринку, коли ні одна конкретна фірма не в змозі вплинути на ринкову ціну товару чи послуги. Такий варіант конкуренції є ідеальним і характеризується як досконала конкуренція. В реальному господарюванні досконала конкуренція може існувати лише епізодично, тому що розвиток конкурентних відносин об’єктивно веде до появи монополій.

У широкому розумінні термін “монополія” (у перекладі з грецької “один продаю”) означає існування якоїсь виключності економічного становища фірми, об’єднання підприємства або й цілої галузі. Монополія забезпечує конкуренцію, є антиподом останньої. Якщо конкуренція передбачає змагання економічно рівних (принаймі формально) економічних суб’єктів, то монополія заперечує рівність і ґрунтується на виключності економічного становища одного суб’єкта, здійснюючи ринкову владу.

Монополія виростає із конкуренції. Логічно цей процес виглядає таким чином.

Конкуренція зумовлює диференціацію товаровиробників (збагачення одних і розорення інших. Унаслідок цього відбувається процес концентрації виробництва й капіталу.

Концентрація спричиняє загострення конкуренції між дедалі більшими підприємствами. Загострення і вищий якісний рівень конкуренції породжують монополізацію.

Монополізація – економічний результат концентрації та централізації виробництва і капіталу.

Дата добавления: 2014-11-09