Державна політика регулювання доходів

Функціонування ринкової економіки робить неминучим втручання дер­жа­ви у сферу доходів з метою їх перерозподілу. Завдяки цьому уряд одержує ко­ш­ти, необхідні для задоволення суспільних потреб (оборона, екологія, роз­виток виробничої та соціальної інфраструктури), матеріальної підтримки тим­ча­сово незайнятих у виробництві, непрацездатних, молоді, пенсіонерів, інва­лі­дів, а також малозабезпечених. Крім того, суспільство відповідає за рівень до­хо­дів працівників, зайнятих на державних підприємствах, у бюджетних органі­за­ціях.

Регулювання доходів уряд здійснює прямими чи опосередкованими способами, які включають:

- трансфертні платежі, тобто допомогу, виплати у грошовій або натуральній формі, які виплачуються малозабезпеченим, інвалідам, пенсіонерам, безро­бітним, особам, які перебувають на утриманні;

- соціальні програми;

- регулювання цін на соціально важливу продукцію;

- індексацію фіксованих доходів і трансфертних виплат при визначеному за­ко­ном темпі інфляції;

- встановлення розміру мінімальної зарплати, обов'язкового для вироб­ництв усіх форм власності;

- прогресивне оподаткування;

- у виключних випадках – встановлення верхньої межі номінальної заробітної плати.

З метою зниження соціальної напруги, як результату нерівності в розпо­ділі доходів, і з метою зменшення цієї нерівності держава здійснює соціальний захист населення через систему підтримки рівня доходу, складовою частиною якого є державна система соціального забезпечення. Зокрема, питома вага со­ціа­ль­них видатків у ВНП становить 18-20% – у США, Японії, Австралії, 21-30% – у Канаді, Франції, Італії, Великобританії, Австрії, Данії, Ірландії, Норвегії, більше 30% – у Німеччині, Бельгії, Голландії, Швеції.

Державна система соціального забезпечення включає три основні форми:

- соціальні гарантії;

- соціальне страхування;

- соціальна допомога бідним.

Соціальні гарантії –це встановлені законами та іншими нормативно-пра­вовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсій­ного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних ви­плат, які забезпечують рівень життя, вищий від прожиткового мінімуму.

Виділяють чотири основні види соціального страхування:

- пенсійне страхування;

- медичне страхування;

- страхування від безробіття;

- страхування від нещасного випадку.

Пенсійне й медичне страхування у країнах Заходу здійснюється шляхом паритетних (рівних) відрахувань від заробітної плати й доходів підприємців. Страхування від безробіття здійснюється частково за участю держави, а страхування від нещасного випадку – виключно за рахунок коштів підпри­ємців. Отже, допомога по соціальному страхуванню вважається в основному заробленою і не несе на собі відбиток державної благочинності.

Соціальну допомогу одержують лише малозабезпечені верстви населен­ня, які її потребують і не в стані самостійно заробляти, оскільки є непрацездат­ними чи мають дітей на своєму утриманні.

Соціальні допомоги бідним надаються з державного чи місцевого бюд­же­тів, фінансуються із загальних податкових надходжень і вважаються не зароб­леними, а благочинними.

Соціальна допомога існує у вигляді грошової допомоги, надання безплат­ного харчування, утримання в дитсадку, безплатної ночівлі, соціальної реабілі­тації, житлових дотацій, а також утримання мереж соціально-культурних уста­нов для громадян, які не мають змоги користуватись цими послугами на комер­цій­ній або страховій основі.

Оскільки проблема безробіття в Україні є досить актуальною, то з метою її розв'язання слід вивчити й, за можливості, використати той позитивний до­свід, який нагромаджений країнами з ринковою економікою.

Сучасну політику зайнятості країн Заходу характеризує відмова від пря­мо­го державного фінансування створення нових робочих місць, бо воно вияви­лось неефективним. Основне завдання держави – визначати загальний напрям розвитку "депресивної" галузі чи географічного регіону і створити сприятливі економічні умови для залучення й функціонування приватного капіталу. Ще од­ним важливим напрямом є допомога групам робочої сили, працевлаштування, для яких є особливо проблематичним (це молодь, люди похилого віку, низько­кваліфіковані робітники).

Одним з ефективних шляхів реалізації першого завдання є:

– створення спеціальних фондів, які акумулюють державні кошти, а та­кож внески приватних банків та інших кредитних установ, великих компаній. При­кладом може бути діючий в американському штаті Мічиган, під егідою Мі­ні­стерства торгівлі, Стратегічний фонд, який сприяє переливу капіталу й робо­чої сили з депресивних галузей обробної промисловості в наукоємні вироб­ни­цтва, а також у сферу послуг. У скандинавських країнах ефективно функціо­ну­ють змішані державні та приватні фонди регіонального розвитку, кошти яких надаються через кредитування приватних підприємців, що відкривають нові підприємства в несприятливих, з точки зору зайнятості, районах (при створенні наукоємних виробництв сума кредитів сягає 70% витрат, пов'язаних із відкриттям нового виробництва);

– в Англії проблеми безробіття вирішуються шляхом організації так зва­них підприємницьких зон, в яких як нові, так і старі підприємства звільнені від податків, а населення – від податку на нерухомість. Крім того, держава прак­тикує пільговий продаж муніципальних земель, "лібералізує" правила за­бу­дови. У результаті таких дій уряду в спеціальних зонах темпи зростання зайня­тості становлять 10-20% порівняно із середньонаціональним показником 2%;

– одним із перспективних шляхів збільшення зайнятості є фінансова до­по­мога через кредитування конкурентноздатних фірм, які мають тимча­со­ві труднощі. Розмір наданої допомоги їм у вигляді кредиту, як правило, не пе­ре­вищує загальних витрат на виплату допомоги по безробіттю робітникам, які потенційно могли би бути звільнені, протягом максимального терміну одер­жа­н­ня цієї допомоги з урахуванням "недоотриманих" податків;

– все більше розповсюдження отримують такі напрямки політики зай­нятості, метою яких є підштовхувати самих безробітних до більш актив­но­го пошуку свого місця в житті. Мова йде про програми, які допускають ви­пла­ту безробітним всієї суми допомоги по безробіттю на максимальний термін при умові відкриття ними власної справи. Ці програми діють у 17 країнах ОЕСР. У Франції чверть нових підприємств була створена в останні роки саме за рахунок коштів держстрахування по безробіттю.

Однак, спираючись лише на приватну, особисту ініціативу, не можна ви­рішити проблем усіх груп населення. Тому другим напрямом державної полі­ти­ки зайнятості є допомога групам робочої сили, працевлаштування для яких є особливо проблематичним, зокрема: усвідомлюючи соціальну вибуховість мо­ло­діжного безробіття, уряди вдаються до надання першочергового права молоді при прийомі на державні курси профпідготовки й перепідготовки. Працевлаш­тування молоді у приватному секторі заохочується податковими пільгами.

Так, у Франції у випадку прийому на роботу молодої людини розмір обов'язкового внеску підприємця на соцстрахування на цього робітника скоро­чується на 25%, при працевлаштуванні молодого безробітного – на 50% і скасовується повністю, якщо молода людина отримала не тільки роботу, але й отримала професійну підготовку на робочому місці.

Практично повністю від державного фінансування залежать безробітні, які протягом тривалого часу не можуть знайти роботу. Програма їх трудо­влаш­тування – у сфері громадських робіт.

ЛІТЕРАТУРА

1. Ватаманюк З.Г. Вступ до економічної теорії. Курс лекцій. – Частина 1. – Львів: “Новий Світ” – 2000, 2005. – С.327-344.

2. Рібун Л.В. Основи економічної теорії. – Львів: Камула, 2010. – С.344- 357.

3. Загальна економіка: Підручник / І.Ф.Радіонова та ін. За ред. І.Ф.Ра­діонової. – 2-ге вид. доп. і перероб. – К.: А.П.П., 2000. – С.137-151.

4. Ковалюк ОМ., Лех Г.А., Реверчук С.К Сімейні господарства України: принципи, механізми, перспективи. Навч.посібник / За ред.д-ра екон.наук., проф.Реверчука С.К. – К.: Атіка, 2002. – 176с.

5. Скібіна С. Динаміка, тенденції й системність формування доходів домашніх господарств в умовах трансформації економіки України // Актуальні проблеми економіки. – 2009. - № 11 (101). – С.190-199.

6. Вдовиченко А. Визначення детермінантів заощаджень та споживання населення України на основі емпіричного дослідження // Економіка України. – 2008. - № 9. – С.40-52.

7. Петренко Я. Неорганізовані нагромаджені заощадження в механізмі трансформації заощаджень в інвестиції // Економіка України. – 2010. - № 1. – С.54-59.

Дата добавления: 2014-11-09