Підприємств

ОСНОВНІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ

ПІДПРИЄМСТВО ТА ФІРМА. ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ.

Організаційною формою підприємницької діяльності є підприємство (фірма), яке виступає основною структурною одиницею економіки. Підприємство (фірма) – це господарська ланка, яка реалізує власні інтереси шляхом виготовлення і реалізації товарів і послуг через комбінування факторів виробництва і організацією господарської діяльності. В Законі України “Про підприємства в Україні” записано: “ Підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)”. Незважаючи на всю різноманітність всім підприємствам притаманні певні спільні риси.

По-перше, підприємство являє собою технологічно відособлену сукупність засобів виробництва та робочої сили. Згадайте, що вам відомо про фактори виробництва. Кожне підприємство має різні фактори виробництва і по-різному узгоджує їх. Наприклад, взуттєва фабрика та хлібозавод використовують аж ніяк не схожі верстати, обладнання, сировину, а їхні робітники мають різні професії. На підприємствах, звичайно, застосовуються різні технології виробництва. Це й означає, що дані підприємства технологічно відособлені, як одне від одного, так і від інших підприємств.

По-друге, кожне підприємство – це організаційна ланка у національній або навіть міжнародній спеціалізації. Воно зосереджується на виготовленні певної речі чи послуги. Організаційне поєднання факторів виробництва в процесі створення товару завершується випуском готової продукції. Тобто виробничі процеси в рамках підприємства набувають завершеності у вигляді кінцевого результату. Нехай в одному випадку це буде літак, а в іншому – тільки деталь для цього літака – для відповідних підприємств то буде кінцева продукція.

По-третє, кожне підприємство характеризується економічною відособленістю. Все майно підприємства, з усіма засобами виробництва та технологіями є відособленою власністю. Власність передбачає володіння, користування та розпорядження цим майном. Зауважимо, що ця власність не буде повною, коли майно орендується. В деяких випадках може поєднуватися володіння та управління кількома підприємствами. У наступному розділі ми побачимо, як форми власності впливають на організаційні форми підприємств. Тут ми зупинимося на інших проявах економічної (господарської) самостійності підприємств.

Підприємство розпоряджається своїм майном. На цій підставі воно самостійно складає свою виробничу програму, набирає кадри, здійснює управління процесом, реалізує одержану продукцію, відшкодовує свої витрати та отримує прибуток. Навіть у такому схематичному переліку знайшли відображення всі основні економічні процеси та явища. В економіці підприємства в мініатюрі відбивається вся економіка, з усіма її головними процесами: виробництвом, обміном, розподілом. Ось чому економічну життєдіяльність підприємства називають мікроекономікою.

По-четверте, підприємство – це соціальний осередок суспільства, певний колектив співробітників. Було б неправильно обмежити все життя підприємства лише технологічними та господарськими процесами. На підприємствах проходить важлива частина життя людини, через колектив відбувається її розвиток, духовне зростання.

В українській економічній літературі поряд з терміном “підприємство” вживають і термін “фірма”.

У ринковій економіці всі підприємства – виробничі і торговельні, побутові й транспортні, науково-дослідні й фінансові – функціонують у формі фірм або у їх складі. Фірма – це ім’я (найменування) під яким юридично повноправний економічний суб’єкт (одноосібний чи колективний) веде свою справу. У ринковій економіці фірма – це головна ланка національної економіки, через яку громадяни реалізують свою підприємницьку діяльність, зорієнтовану на отримання прибутку.

Підприємство як таке не є юридичною особою, відповідальність за нього несе фірма, яка його репрезентує.

Більшість фірм має тільки одне підприємство, інші управляють декількома, а інколи й багатьма. Назва фірми може відображати ім’я або прізвище її власника (“Форд”) або виробничу спрямованість фірми (“Дженерал моторс”), а часто і просто якусь надуману назву тощо.

В Україні в науковому вжитку і на побутовому рівні, а також в нормативних документах використовують не поняття “фірма”, що є звичною назвою в розвинутій ринковій економіці, а “підприємство”. Це пояснюється тим, що десятиріччя монопольного панування державної власності та фактичної відсутності економічної відповідальності міністерств та відомств доцільним вважали створення спеціалізованих господарських одиниць.

Отже, вживаючи термін “підприємництво”, надалі матимемо на увазі, що це є організація (суб’єкт), яка здійснює господарську діяльність, тобто мова йтиме про “фірму”.

Фірми, які включають багато підприємств можуть бути об’єднанями вертикального, горизонтального типу або конгломератами, тобто багато- профільними. Сучасні великі фірми, в основному, є багато профільними, що роблять їх більш стійкими в ринкових умовах.

В сучасній економіці є дуже велика різноманітність підприємств, які можна класифікувати за багатьма ознаками, Найчастіше їх відрізняють за формою власності, розмірами та сферами діяльності. Залежно від основних типів та форм власності виділяють підприємства приватні, колективні, державні та змішані (спільні).

В Україні відповідно до форм власності, встановлених Законом України “Про власність”, можуть діяти підприємства таких видів:

- індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

- сімейне підприємство, засноване на власності та праці членів однієї сім’ї, які проживають разом;

- приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина, з правом найму робочої сили;

- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу;

- державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;

- державне підприємство;

- спільне підприємство, засноване на базі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності);

- підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян інших держав.

На державних підприємствах організатором виробництва і засновником виступає держава (уряд) або муніципалітет (місцеві органи влади). Як правило, державний сектор в країнах з ринковою економікою охоплює ті сфери, які не приваблюють приватний сектор, де потрібні надто великі первісні інвестиції, або інвестиції з дуже довгим періодом окупності.

За розмірами підприємства поділяють на великі, середні і малі. Кожний з цих видів потрібний ринковій економіці й посідає в ній свою нішу та відіграє важливу роль в забезпеченні зайнятості й виробництва ВВП.

Однак особливістю останніх десятиліть ХХ ст.. є швидке зростання частки малих і середніх, особливо малих підприємств. У розвинених країнах на них припадає близько половини і більше зайнятості та виробництва ВВП. Це дало підстави вважати розвиток малого підприємництва економічним феноменом кінця ХХ ст..

Критеріями визначення масштабів (розмірів) підприємств служить:

- обсяг капіталу;

- чисельність зайнятих і обсяг випуску продукції.

Законодавство різних країн має свої критерії поділу підприємств на великі, середні й малі.

Розміри підприємств визначають об’єктивні обставини. Серед них найважливіші:

- технологія виробництва (їжу можна виготовляти і в домашніх умовах, а трактори чи автомобілі – тільки в заводських умовах, оснащених сучасною технікою);

- здатність швидко реагувати на здобутки науково-технічного прогресу і втілювати їх у виробничий процес (великі підприємства надто громіздкі для цього, а малим це часто буває не під силу). Розміри підприємства мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують створення конкурентноспроможних товарів і послуг, тобто з мінімальними витратами. Цілком очевидно, що для кожного виробництва існує свій оптимальний розмір підприємства, який тісно пов’язаний з технологією та обсягами виробництва продукції;

- здатність адекватно реагувати на зміни ринкової кон’юнктури.

Кожний із названих видів підприємств має свої переваги й недоліки.

Великі підприємства забезпечують виробництво масової продукції за стабільним асортиментом. Тому вони мають змогу зменшувати витрати на виробництво продукції і знижувати ціну на неї, роблячи її доступнішою для масового споживання. На великих підприємствах зосереджено виробництво важливих і технологічно складних, наукомістких виробів. Тому в переході до ринкової економіки не слід суто механічно підходити до зміни розмірів підприємств. Критеріями має бути соціально-економічна доцільність.

Оптимальною організаційно-правовою формою для великих підприємств є корпорація (акціонерне товариство).

Перевагами великих підприємств є те, що вони мають:

- кращі технологічні та фінансові можливості для використання досягнень НТП;

- економію від масштабу виробництва;

- кращі умови для ефективного використання ресурсів (зниження матеріало-, фондо- і трудомісткості);

- кращі умови для безпосереднього поєднання науки і виробництва;

- переваги у сфері обігу. До того ж вони стійкі та стабільніші за інші форми підприємств (малі й середні).

Недоліками великих підприємств є те, що вони:

- не гнучкі й не здатні швидко оновлювати продукцію;

- вимагають для свого створення великих капіталовкладень і тривалого часу;

- потребують великої кількості робочої сили, що породжує низку соціальних, транспортних, житлових та інших проблем;

- мають громіздку і часто неефективну систему управління.

Однак найбільше зло від великих підприємств – це монополізм.

Щоб у період НТР пристосуватись до нових економічних умов великі підприємства здійснюють диверсифікацію виробництва, тобто намагаються проникнути в чужі галузі й зайнятися виробництвом нетипової для них продукції чи послуг. Отже, нині великі підприємства роблять акцент на ефект різноманітності, так що буває важко визначити їхню галузеву належність.

Середні підприємства зосереджують виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів. Тобто вони зайняли той сегмент економіки, який не вигідний чи не під силу іншим видам підприємств. Вони чутливіші до змін ринкової ситуації і швидше реагують на них, швидше впроваджують новації НТП у виробництво.

Середні підприємства:

- забезпечують конкурентні умови (середовище) для великих підприємств;

- прагнуть зайняти свою нішу в певних сегментах ринку;

- є масовим “матеріалом” для поглинань великими підприємствами.

Малі підприємства. Це найчисельніша група підприємств. Законодавчо малі підприємства визначають за чисельністю зайнятих на них працівників з урахуванням специфіки галузей та видів виробництва. У США до малих відносять підприємства з кількістю зайнятих до 500 осіб, у Японії – до 300 осіб. В Україні малими (незалежно від форми власності) визнають підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (товарів, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.

В останні десятиріччя ХХ ст.., починаючи від 70-х років, розвиток малих підприємств набув набачених масштабів, що й дало підстави говорити про них, як про своєрідний феномен. У розвинених країнах ці підприємства становлять 90-95 відсотків загальної кількості, а їх частка у створенні ВВП сягає від 20 до 60 відсотків. На цих підприємствах зосереджена значна кількість робочих місць, і вони середньорічно забезпечують удвічі більшу зайнятість на нових робочих місцях, ніж великі.

Розквіт малого бізнесу в індустріально розвинених країнах тісно пов’язаний з державною підтримкою. Для цього створено спеціальні урядові інститути з розроблення і втілення в життя державних програм допомоги малим і середнім фірмам. Надаються пільгові позики під створення підприємств, розширення та модернізацію виробництва, для придбання нового обладнання. У США позики малим підприємствам надають на 8 років з можливим продовженням до 25 років.

Малий бізнес має великі податкові пільги. У Великій Британії прибуток до 90 тис.фунтів стерлінгів не оподатковують; інвестиції в малі та середені підприємства також не оподатковують. У Німеччині удвічі зменшена ставка податку для малого бізнесу, річний оборот якого не перевищував 3 млн.марок. У Франції протягом перших п’яти років роботи малого підприємства ставка податку знижується удвічі.

Держава не стоїть осторонь підтримки так званих “інкубаторів” з “вирощування дрібного підприємництва”, де майбутнім підприємцям надають різноманітну фінансову, матеріальну і консультативну допомогу.

Малі підприємства об’єктивно потрібні в сучасній ринковій економіці. Вони виконують важливі функції:

- оперативно регулюють на кон’юнктурні коливання ринку;

- забезпечують атмосферу конкуренції, сприятливе середовище для підприємництва та ініціатив;

- створюють нові робочі місця;

- насичують ринок товарами та послугами відповідно до нових потреб;

- сприяють ослабленню монополізму;

- є основою для формування середнього класу;

- чутливі до інноваційної діяльності.

Водночас малий бізнес пов’язаний з постійним ризиком. Практика розвинених країн засвідчує, що через 5-7 років відбувається майже повна заміна всієї кількості МП. У США половина новостворених фірм банкрутує першого ж року. Однак на зміну збанкрутілих МП приходять нові, перспективні підприємства, які працюють для задоволення нових потреб суспільства і людини. Поява нових МП зумовлена й новими технологіями, які часто орієнтуються не на великі площі та велику кількість працівників, а на якість праці, майстерність, індивідуальність виконання, тощо.

Не випадково, що дуже часто засновниками МП є молоді люди (навіть учні та студенти), високоосвічені й ініціативні.

Дуже важливу роль МП відіграють у переході від командної до ринкової економіки. Ця роль пов’язана зі здатністю МП стабілізувати споживчий ринок, створювати нові робочі місця, бути чинником формування прошарку середнього класу – основи демократизації суспільства.

Критерієм класифікації підприємств можуть бути не тільки форми власності, але і сфери діяльності. Виділяють, наприклад, підприємства видобувної і переробної галузей. В сільськогосподарських підприємствах велике значення має природний і кліматичний фактор виробництва. Виділяють також підприємства, що надають послуги, а також транспортні підприємства.

В усіх країнах діє дуже багато науково-дослідних та інноваційних (“венчурних” або “ризикових”) фірм, а також фірм сфери інформаційних, консультативних та інших видів послуг.

З’ясуймо організаційно-правові форми підприємств, що розвинулися на основі приватної власності.

Приватна власність у класичному розумінні – це власність однієї особи. У ході еволюції приватна власність модифікується. Відповідно змінюються й організаційно-правові форми підприємств.

У межах приватної власності виділяють:

- одноосібне володіння (індивідуальне підприємство);

- партнерство (товариство);

- корпорацію.

Одноосібні підприємства та товариства. Індивідуальне підприємство є власністю однієї особи, суб’єкта, що самостійно веде справу, організовує працює, веде бухгалтерію, здійснює управління, повністю відповідає за ризик і отримує увесь дохід. Це найдавніша формам ведення господарства.

Перевагами таких підприємств є:

- економічна свобода дій (вибір сфери діяльності, обсягів виробництва, способів використання доходу);

- оперативність;

- безпосередня зацікавленість в ефективній діяльності;

- низькі організаційні витрати.

Недоліками одноосібного володіння є:

- обмежені фінансові можливості;

- проблеми з отриманням кредитів і відповідно з оновленням виробництва та застосування здобутків НТП;

- зосередження в руках однієї особи функцій виробництва, управління і реалізації, що ускладнює життя й часто призводять до прийняття помилкових рішень, а навіть банкрутства.

Ці підприємства особливо поширені в ринковій економіці й водночас найменш стійкі. Вони масово виникають й банкрутують.

Партнерство (товариство), як форма підприємництва, ґрунтується на об’єднанні майна (паїв) різних власників (громадян чи юридичних осі) з відповідним розподілом прав та обов’язків залежно від величини внеску до статутного фонду.

Партнерства – це переважно закриті підприємства, з відносно невеликою кількістю учасників. Зміна власників паїв відбувається тільки за згодою більшості з учасників.

Партнерства (товариства) бувають:

- повні (товариства з необмеженою відповідальністю);

- товариства з обмеженою відповідальністю (ТзОВ);

- змішані (командитні).

Повне товариство – це об’єднання громадян або юридичних осіб для спільної діяльності на основі угоди (договору) між ними. Вони характерні для сфер діяльності, де переважає інтелектуальна праця і де невеликі фірми надають професіональні послуги (адвокатура, медицина, аудиторство, брокерство тощо). Члени повних товариств зберігають повну самостійність, але несуть повну солідарну відповідальність за діяльність товариства не тільки своїми паями, але й власним майном.

У товаристві з обмеженою відповідальністю його члени відповідають за діяльність підприємства тільки в межах своїх паїв у статутному фонді. Ця форма товариства більше поширена, оскільки менше ризикова для підприємця. Такі товариства поширені в будівництві, розробці природних ресурсів, операціях з нерухомістю, посередницькій діяльності тощо.

Командитні товариства можуть об’єднувати на основі угоди кількох фізичних чи юридичних осіб (чи їх комбінацій) для спільної діяльності. Мають складнішу структуру, оскільки об’єднують:

- дійсних членів (командитистів), які мають повну відповідальність за зобов’язаннями товариства;

- членів вкладників (командитистів), відповідальність яких обмежується тільки їхніми внесками в капітал товариства. Право голосу мають тільки дійсні члени товариства.

Частка товариств у ринковій економіці невелика, але вони мають низку переваг порівняно з індивідуальними підприємствами:

- зрослі фінансові можливості (ефект об’єднання);

- більше довіри в банків, а отже, легший доступ до кредитів;

- зниження ризику банкрутства;

- вищу ефективність управління внаслідок розподілу функціональних обов’язків між партнерами.

Недоліком товариств є розбіжності в поглядах та інтересах партнерів, що ускладнює:

- ухвалення узгоджених управлінських рішень;

- вироблення єдиної стратегії;

- можливе загострення суперечностей між партнерами.

Провідною організаційно-правовою формою підприємства в сучасних умовах є корпорація. За відносно невеликої кількості саме вони є виз начальниками у створенні ВВП країни.

Корпорація (акціонерне товариство) – форма об’єднання капіталів учасників акціонерного товариства. Утворюється об’єднанням пайових внесків акціонерів і тому належить до товариств з обмеженою відповідальністю. Члени АТ ризикують тільки своїм внеском у статутний капітал.

Капітал корпорації формується у грошовій формі й ділиться на однакові (за номіналом) паї у вигляді акцій. Акції дають право його власникові на участь в управлінні корпорацією і на дохід у вигляді дивіденду. Власник акцій є співвласником капіталу корпорації. Корпорація є автономною юридичною особою.

Засновниками корпорації можуть бути фізичні або юридичні особи (їх комбінації), які розподіляють (купують) акції між собою. Хто має більше акцій – має й більше прав. Найвищим органом управління корпорацією є загальні збори акціонерів, які вибирають керівні та контрольні органи АТ.

Реально ж рішення ухвалюють акціонери, які володіють контрольним пакетом акцій. Теоретично – це 50% плюс одна акція. Насправді ж він набагато менший, оскільки у великих корпораціях акції дуже “розпорошені” між великою кількістю власників (дифузія власності). Багато з власників не бере участі в управлінні корпорацією, а орієнтується лише на дохід від акції (дивіденди). Часто вони передають свої акції в управління трастовим (довірчим) компаніям, або банкам чи іншим, так званим інституційним, інвесторам.

Акціонерні товариства бувають двох видів: закриті (ЗАТ) і відкриті (ВАТ). У першому випадку акції розподіляють тільки між засновниками і не підлягають вільній купівлі-продажу. Щодо ВАТ, то акції цих корпорацій вільно купують і продають на відповідних ринках (фондових біржах).

До переваг корпорацій слід віднести:

- кращі умови залучення фінансових ресурсів (через продаж акцій);

- легший доступ до кредитів;

- зменшення ризику банкрутства;

- ефективне управління і маркетинг.

Корпораціям властиві такі недоліки:

- значні затрати й труднощі зі створенням та припиненням діяльності;

- ускладнена організаційна структура управління та його бюрократизація;

- подвійна система оподаткування.

Об’єднання підприємств. У сучасній економіці набули поширення різноманітні об’єднання підприємств. Найпростіше з них – картель. Це угода між підприємствами, які виробляють споріднену (однорідну) продукцію, щодо проведення узгодженої політики в галузі цін, квот виробництва, розподілу ринків збуту, обміну патентами, ліцензіями тощо. Виробнича і збутова діяльність підприємств не регламентуються.

Синдикат – об’єднання підприємств, які виробляють однорідну продукцію щодо спільної її реалізації. Учасники угоди зберігають виробничу самостійність, але втрачають збутову – вся виготовлена продукція надходить до єдиної спільної структури, яка й займається її реалізацією. Доходи розподіляють пропорційно до частки виробництва кожного з учасників синдикату.

Трест – форма об’єднання, за якої його учасники повністю втрачають не тільки збутову, а й виробничу самостійність. Трест виступає юридичною особою і несе повну відповідальність усім своїм майном за результати діяльності всіх учасників об’єднання. Частку кожного учасника тресту визначає пакет акцій, відповідно до якого розподіляють і доходи.

Концерн – об’єднання підприємств різних галузей (промислових, фінансових, торговельних тощо), які формально незалежні, але підпорядковані фінансовому контролю та керівництву фірми-керівника – холдинговій компанії, яка й відповідає за всю господарсько-фінансову діяльність підприємств концерну (у межах пакетів акцій кожного з них).

Конгломерат – об’єднання підприємств різних, часто не споріднених галузей. Виникають через диверсифікацію (проникнення) в інші галузі, щоб забезпечити стабільність. Особливого поширення набули в перші десятиріччя після Другої світової війни. Для них характерні відсутність галузевого ядра, незмінність пропонованого ринку товарів і послуг, провідна роль банків та інших фінансово-кредитних інститутів у формуванні їхньої структури.

Найвищою формою об’єднання підприємств є фінансово-промислові групи (ФПГ). Це – об’єднання великих промислових фірм з банківськими структурами, кожний з учасників якого функціонує самостійно і розв’язує власні завдання, але в разі потреби залучається до виконання якого великого проекту. Координатором у ФПГ може бути промислова фірма або банківська структура.

Упродовж нетривалого часу ФПГ можуть акумулювати значні фінансові ресурси, створювати сприятливі умови для інвестиційної діяльності, ефективно контролювати використання фінансових ресурсів, налагоджувати і сприяти розвиткові науково-дослідницьких розробок тощо.

Об’єднання підприємств у сучасних умовах вийшло за межі національних територій. У сучасному, глобалізованому світі, “перші скрипки ”в економіці грають транснаціональні компанії – ТНК і БНК (багатонаціональні компанії); економічний потенціал окремих з них сягає, а часто й перевищує ВВП багатьох малих і навіть середніх держав.

Можливість вищих форм об’єднання підприємств (корпоративного капіталу) можливе завдяки так званій системі участі, яка й визначає ступінь залежності учасників об’єднання. Компанія (наприклад, холдинг), яка володіє контрольним пакетом акцій інших підприємств, виступає материнською компанією щодо цих компаній, які відносно неї є дочірними компаніями. Материнська компанія своєю чергою може бути дочірньою у структурі якогось більшого об’єднання. Система участі дає змогу контролювати величезні капітали.

Спільною негативною рисою всіх об’єднань є їхні намагання і можливості стати монопольними у своїх сферах.

З переходом до інноваційної моделі підприємництва з’являються нові його форми. Найсуттєвіші серед них:

- венчурне підприємство;

- лізинг;

- інжиніринг;

- технопарки;

- фрайчайзинг та ін.

Венчурне підприємництво. Серед відносно нових форм підприємницької діяльності особливе місце займає венчурне підприємництво. Воно поширилось, передусім, у науково-технічній сфері, де завжди існує ризик в одержанні очікуваних результатів.

Венчурні (ризикові) фірми – це інноваційні підприємства, діяльність яких спрямована на реалізацію “ризикових проектів” у сфері наукомісткого виробництва для отримання нових продуктів, послуг та технологій з метою присвоєння максимального прибутку. За своїми розмірами венчурні компанії належать до малих або середніх, а за організаційно-правовим статусом – це партнерства (товариства).

Створення венчурних фірм передбачає наявність трьох суб’єктів:

- носіїв ідей (науковців, інженерів);

- висококваліфікованих фахівців – управлінців;

- інституційних інвесторів (інвестиційні банки, пенсійні фонди, страхові компанії тощо). У центрі венчурної фірми – наукова або інженерна ідея, яка за допомогою незалежного фінансування та високопрофесійного менеджменту (управління) має забезпечити високі прибутки.

Найбільші фінансові ризики несуть інституційні інвестори. По-перше, оскільки проекти високо ризикові, а ризиковий капітал інвестор вносить у вигляді паю в статутний фонд фірми, то інвестори заздалегідь погоджуються на можливу втрату своїх капіталів (у разі невдачі проекту). По-друге, венчурний капітал може дати віддачу тільки на тривалий час: 3-5 років потрібно, щоб переконатися в перспективності проекту та ще 5-10 років, щоб отримати прибуток.

За опублікованими даними, у США 15% венчурних фірм приречені на повну втрату ризикового капіталу, 30% - забезпечують скромний прибуток. Зате 30% особливо успішних венчурних фірм за декілька років перекривають вкладений капітал у 20, а інколи й у сотні разів.

Саме в США венчурне підприємництво набуло найбільшого розвитку. Тут щорічно виникає близько 2500 нових венчурних фірм. На малі венчурні фірми в США припадає 25-30% великих винаходів, які демонструють високу ефективність. Витрати на один винахід в малих фірмах становлять в середньому 87 тис.доларів проти 2 млн. доларів у великих корпораціях.

Американські венчурні фірми мають податкові та інші пільги.

У Європі, за винятком Великої Британії, венчурний бізнес розвинутий слабо.

Лізинг. Останніми десятиліттями поширилась така форма підприємництва, як лізинг – модифікована форма довгострокової оренди. Лізинг – це спосіб розширення збуту через передачу майна в тимчасове користування на особливих умовах.

Учасником лізингової угоди є:

- підприємства-виробники;

- підприємства-орендарі;

- лізингові фірми як посередники.

Лізингова фірма – спеціалізована фінансова (банківська чи позабанківська) інституція, яка на прохання орендаря купує потрібне обладнання чи нерухоме майно з метою передачі його в оренду на попередньо узгоджений термін за відповідну оплату. Із закінченням терміну оренди користувач (орендар) може:

- повернути об’єкт оренди;

- подовжити термін його оренди;

- викупити за залишковою вартістю.

Лізинг поєднує елементи оренди і кредиту, оскільки є своєрідним способом фінансування інвестицій, який не вимагає від орендарів великих разових вкладень. Лізингова компанія забезпечує ширший спектр послуг ніж банки. Вона надає інженерно-консультаційні послуги, післяпродажне і страхове обслуговування, проводить навчання персоналу тощо.

Лізингові угоди є довгостроковими. Їх укладають на термін від 3 до 20 років, а на нерухоме майно – до 50 років. Залежно від терміну оренди, розрізняють різновиди лізингу: до 5 років – це оперативний лізинг, понад 5 років – це довгостроковий або фінансовий лізинг. Протягом всього часу власником об’єкта оренди є фінансовий посередник, орендар – тільки користувач, який зобов’язаний зберегти об’єкт оренди в належному стані.

Нині лізинг став важливим видом підприємницької діяльності. На Заході масштаби лізингових операцій постійно зростають. Лізингові операції набули поширення і в країнах Центрально-Східної Європи, хоч не в таких масштабах. Щодо України, то тут обсяг лізингових операцій поки що невеликий. Правда, більшість великих вантажних автомобілів українських автоперевізників взято за лізингом.

Лізинг особливо вигідний малим і середнім фірмам, які мають обмежені фінансові можливості, і яким було б не під силу придбати дороге обладнання чи транспортний засіб. Лізинг розв’язує цю проблему.

У лізинг передають транспортні засоби (літаки, вантажні автомобілі), будівельні крани, дороге виробниче обладнання, комп’ютери, нерухомість тощо.

Інжиніринг. Інжиніринг-система – це надання послуг фірмою-консультантом фірмі-клієнтові в будівельній справі, спорудженні промислових та інших об’єктів. Відповідно до цього виділяють декілька видів інжинірингових фірм:

- інженерно-будівельні;

- інженерно-консультаційні (без поставки обладнання);

- інженерно-дослідницькі (розробляють технології та матеріали, вивчають ринки, складають кошториси, здійснюють контроль за монтажем та запуском устаткування);

- консультаційні фірми з організації та управління (оптимізація структур управління, кадрові питання, сприяння організації збуту).

Фрайчайзинг. Найпоширеніша форма інтеграції малого і великого бізнесу в галузі збуту: у ресторанному бізнесу, на станціях технічного обслуговування, у сфері туризму, роздрібній торгівлі, дизайнерських та бізнесових послугах (прикладом франчайзерів є система швидкого обслуговування “Мак-Дональдс”, магазини та автомати з продажу “Кока-коли” та ін.). У США новий франчайзинговий бізнес відкривається щоп’ятнадцять хвилин. Сьогодні сотні тисяч франчайзингів у десятках галузей оперують на ринку країни.

Система франчайзингу насичує ринок якісними та різноманітними товарами та послугами. Характеризується жорстким контролем з боку головної компанії (франчайзора), щоб забезпечити якість і стандарти фірм-операторів (франчайзі).

А суть системи фрайчанзингу полягає в тому, що головна фірма (франчайзор) передає малим і середнім підприємствам-операторам (франчанзі) виняткове право на продаж її товарів чи послуг під торговельною маркою компанії-франчайзора. Згідно з угодою між головною фірмою і фірмою оператором визначають нормативи відрахувань від прибутку головної компанії і нормативи регулярних виплат за використання реклами під торговельною маркою франчайзора. У США франчайзними угодами охоплено понад 500 тис.малих підприємств.

Система франчайзингу має свої переваги й недоліки для обох партнерів – франчайзора і фірми-оператора.

Технопарки. Технопарки – форма венчурного (ризикового) підприємництва, поширені в США та Західній Європі. Технопарки виникли як нові форми організації та фінансування науково-дослідної та науково-виробничої роботи інтелектуальної еліти в нових, постіндустріальних умовах, як форма самоорганізації творчого потенціалу людей, так званого “класу інтелектуалів”.

Нині в індустріально розвинених країнах технопарки належать до основних елементів інфраструктури, що забезпечують функціонування інноваційної моделі економіки. Тому уряди цих країн здійснюють стосовно них особливу економічну політику, яка передбачає надання податкових та кредитних пільг, цільове фінансування інноваційних проектів, державне замовлення на інноваційну продукцію технопарків. Наукові й технологічні парки Європи фінансує переважно держава: у Великобританії – на 62, ФРН – на 78, Франції – на 74, а у Бельгії – на всі 100%. Правда у США технопарки більше фінансує приватний бізнес. Класичним прикладом технопарку вважають науково-виробничий центр, створений на базі Стенфордського університету в Каліфорнії, де зосереджено близько 3 тис. середніх і малих електронних фірм, на яких зайнято майже 200 тис.осіб.

В Україні технопарки з’явилися наприкінці 2000 р. Сьогодні зареєстровано і функціонує сім технопарків, зокрема “Інститут монокристалів”, “Вуглемаш”, “Інститут електрозварювання імені Е.О.Патона”, “Київська політехніка” та ін. За даними Департаменту інноваційного розвитку МОН України, за час свого існування технопарки України були досить ефективними і виробили інноваційної продукції на 1 млрд.382 млн.грн.В інноваційних та інвестиційних проектах, які реалізуються в рамках технопарків, задіяно 23 тис.працівників.

У технопарках України створюють і виготовляють високотехнологічну продукцію, яка є конкурентноспроможною не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Технопарки сприяють технологічному оновленню економіки України, збільшенню обсягів виробництва.

Серед інших нових форм підприємництва можна назвати ще так звані “торговельні мережі” – об’єднання кількох крамниць під загальним контролем зі спільною службою закупівлі, збуту й однотипним дизайном та мерчендайзинг – своєрідна система активізації торгівлі.

Форми підприємницької діяльності надзвичайно різноманітні. Нові форми створює розвиток економіки й потреби споживачів.

Дата добавления: 2014-11-09