Криза феодально-кріпосницької системи господарства та розвиток ринкових відносин у ХІХ ст. в Україні. Початок наукового періоду в українській економічній думці 1 страница

Підприємець, на думку Сея, — активний, цілеспрямований, освічений, талановитий винахідник, прогресивний землероб, промисловець або смілива ділова людина, яка готова йти на ризик заради зростання багатства. Підприємець комбінує фактори виробництва з метою створення продукту для задоволення потреб споживачів. Французький вчений вважав, що саме підприємці, а не всі капіталісти в широкому розумінні слова, а також землевласники й наймані робітники здійснюють виробництво багатства, а тому домінують при його розподілі. Помітне місце в дослідженнях Ж.-Б. Сея відведено концепції розподілу, яку він побудував на ґрунті теорії витрат виробництва і яка нині широко відома під назвою теорії “трьох факторів” виробництва.

Спрощена схема розподілу продукту (багатства), згідно з концепцією Сея, має такий вигляд: праця, капітал і земля розглядаються основними виробничими факторами, що надають послуги по створенню вартості. На ринку виникає попит на ці продуктивні послуги з боку підприємців, які комбінують їх для виробництва необхідних корисних благ. При цьому підприємець є тільки посередником між продуктивними послугами і споживачами. Кожний із трьох факторів виробництва створює свою частку цінності продукту (багатства), який розподіляється у формі доходів: наймані робітники (носії праці) одержують заробітну плату, капіталісти (власники капіталу) — процент, земельні власники — ренту, підприємці — підприємницький дохід — за “діяльність, талант, дух порядку і керівництво”.

Отже, Сей розділив дохід на капітал — прибуток між власниками капіталу та підприємцями (керівниками виробництва) на процент і підприємницький дохід. У центрі механізму розподілу доходів знаходився підприємець.

Триєдина формула, що випливає із теорії “трьох факторів” Сея, відповідно до якої кожний фактор виробництва винагороджується певним доходом, за своєю суттю стала своєрідною інтерпретацією поглядів Сміта. Йдеться про те, що, запозичивши у А. Сміта ідею про класову структуру суспільства та її вплив на походження і розподіл багатства, Сей ніби “уточнює”, що названі фактори – “праця”, “капітал”, “земля” – мають самостійне значення у створенні доходів найманих робітників, капіталістів і землевласників. На теорії “трьох факторів” грунтуються уявлення більшості сучасних економістів про природу вартості (цінності).

Генрі Чарльз Кері (1793–1879) – перший американський економіст-теоретик. Народився у Філадельфії в сім’ї ірланд-ського політичного вигнанця. Він закінчив звичайну школу і у 24 роки став бізнесменом, швидко забезпечив собі матеріально незалежне майбутнє та в 42 роки зайнявся наукою. Під час своїх подорожей до Європи зустрічався з багатьма видатними людьми тієї доби, серед яких Дж. С. Мілль, який зацікавив його як видатний учений.

Свої економічні погляди Кері виклав у працях “Нариси про норму заробітної плати” (1833), “Принципи політичної економії” (1840), “Гармонія інтересів” (1850) “Принципи соціальної науки” (1859) та ін.

Здобуття незалежності від Англії, наявність вільних родючих земель та інших природних багатств, імміграція капіталів і технічного прогресу з Європи, відсутність феодальних гальм зумовили швидкий розвиток у США економіки ринкового типу. Особливості еволюції економіки США знайшли відображення в економічних теоріях першого відомого американського економіста Кері.

На противагу класовій теорії розподілу Д. Рікардо американський економіст Г.Ч. Кері висунув власну теорію гармонії класових інтересів, яку було покладено в основу його концепції вартості. Згідно з теорією Кері, вартість продукту визначається кількістю праці, необхідної не для виробництва, а для його відтворення. На думку дослідника, з підвищенням продуктивності праці витрати на відтворення товарів зменшуються, що відповідно зумовлює зменшення частки засобів виробництва у вартості продукту, а отже, й частки капіталу і відсотка на нього як винагороди капіталістові за вкладений капітал. Відповідно зростає цінність праці та її частки у продукті.

На цій основі Кері зробив висновок, що з прискоренням технічного прогресу капіталістичного виробництва частка робітників (заробітна плата) зростає і абсолютно, і відносно, частка капіталістів (прибуток) — зростає абсолютно, а зменшується відносно. Звідси виникає гармонія їх інтересів у виробництві, оскільки з розвитком капіталізму становище робітників покращується швидше, ніж зростають доходи капіталістів.

У своїй концепції ренти Кері відкинув суперечності між землевласниками і капіталістами-орендарями, про які писали Д. Рікардо та його послідовники. Під земельною рентою американський економіст розумів відсоток на вкладений у землю капітал, тобто вважав таку ренту однією з форм прибутку. У праці “Основи соціальної науки” Кері гостро критикував теорію вільної торгівлі класичної школи та економічну політику фритредерства в Англії, яка й ґрунтувалась на класичних теоретичних принципах. Він вважав, що вільна торгівля дає вигоду лише окремим націям, які виробляють дешеві продукти, й гальмує розвиток інших. Цей несподіваний і парадоксальний висновок Кері обґрунтовував фактами з історії освоєння земель Північної Америки першими колоністами. Родюча земля у природному стані буяла заростями чагарників і трав, дрімучими лісами, тому її дуже важко було очистити для обробітку. Ще важче було освоювати заболочені землі, відвойовувати їх у водної стихії, створюючи захисні дамби. Тому першопрохідці спочатку освоювали схили і пагорби, ділянки, що легко підлягали обробітку, потім поступово, протягом життя кількох поколінь, розчищали родючі долини і вводили їх у сільськогосподарське користування.

Звичайно, ситуація в сільському господарстві давно освоєної Європи була зовсім іншою, що й зумовило інакший підхід до аналізу вартості та ренти.

Марксизм як економічне та соціальне явище

Марксистська політична економія була започаткована у 40-х роках ХІХ ст. Засновниками оригінального напряму економічної думки стали видатні німецькі мислителі К. Маркс (1818–1883) і Ф. Енгельс (1820–1895). Активна участь у революційно-демократичному русі, прагнення довести необхідність докорінних соціально-економічних перетворень і теоретично обґрунтувати революційну боротьбу пролетаріату проти капіталістів спонукали цих учених до дослідження економічних процесів і явищ, у яких вони вбачали першоджерела суспільного розвитку.

Найважливіші історичні передумови формування марксизму:

· промисловий переворот початку ХІХ ст. спочатку в Англії, а потім і в інших європейських країнах; виникнення фабричної системи й розвиток машинного виробництва; піднесення економіки розвинених капіталістичних країн на основі прискорення технічного прогресу, зростання продуктивності та підвищення інтенсивності найманої праці;

· зміна соціальної структури суспільства в процесі первісного нагромадження капіталу, який супроводжується масовим збіднінням селян і ремісників, що опинилися поза дрібнотоварним укладом, який складався протягом століть; формування пролетаріату як особливого класу, який відрізнявся від робітників мануфактур і дрібних товаровиробників більшою згуртованістю й організованістю;

· загострення соціальних суперечностей внаслідок погіршення становища найманих робітників: збільшення фізичних, психічних, нервових навантажень; виникнення масового безробіття та жахливої злиденності, що правдиво відображені у праці Ф. Енгельса «Становище робітничого класу в Англії» та у 3–7 розділах «Капіталу» К. Маркса (10–14-годинний робочий день, нічні зміни та робота у вихідні без компенсації, масове залучення дитячої праці, починаючи з 7-8-річного віку, виробничий травматизм тощо);

· соціальні потрясіння, боротьба робітничого класу за свої права, посилення організованості робітничих виступів, які набували дедалі більш активних і загрозливих форм (збройне повстання у 1931 та 1834 рр. ліонських робітників у Франції з вимогами підвищення заробітної плати й розширення їхніх прав на захист власних інтересів у Англії (1830–1850); повстання сілезьких ткачів у Німеччині проти жорсткої експлуатації та безправного становища тощо);

· періодичні кризи надвиробництва, потрясіння ринкової економіки, які засвідчували неспроможність саморегулю-вального конкурентного механізму забезпечити високу ефективність та соціально-економічну стабільність суспільства.

Найвизначнішим твором марксистської політичної економії став «Капітал» К. Маркса, який створювався протягом 1844–1883 рр. Ця праця стала в один ряд з такими шедеврами економічної думки, як «Багатство народів» А. Сміта, «Засади політичної економії» Д. Рікардо, «Основи політичної економії» Дж. С. Мілля, а за глибиною аналізу й охопленням проблем навіть перевершила їх. Трудова теорія розглядається Марксом вже у першому розділі першого тому “Капіталу”, де формулюється теза про принцип обміну товарів відповідно до їхньої вартості, яка визначається кількістю праці, витраченої на їх виробництво. Маркс тут пояснює, що вартість утворюють не будь-які затрати праці, тобто кількість робочого часу в годинах праці, а “суспільно необхідний робочий час”, або витрати часу «за середнього в даний час рівня вмілості й інтенсивності праці». Таким чином, трактування вартості на основі вимірювання трудових витрат Маркс вважав єдино правильним, незважаючи навіть на відхилення ціни товару під тиском попиту і пропозиції від його вартості.

Щоб довести природний зв’язок товарів і грошей, Маркс аналізує функції грошей у процесі обміну. У вирішенні цієї проблеми він просунувся далі класичної школи, визначаючи п’ять функцій грошей: як міри вартості, засобу обігу, засобу створення скарбів (золото та срібло) та засобу нагромадження, засобу платежу та світових грошей. Різні етапи розвитку суспільства зумовлюють різний рівень реалізації цих функцій.

Новим для політичної економії стало положення Маркса про органічну будову капіталу, яке передбачає поділ капіталу на дві вартісних частини: постійний капітал – вартість засобів виробництва і змінний капітал – вартість робочої сили. Саме через ці категорії Маркс переходить до характеристики більш важливого для нього поняття – норми експлуатації найманої праці, яку він визначав через співвідношення додаткової вартості та змінного капіталу, тобто як норму додаткової вартості.

Основний і оборотний капітал Маркс розглядає в другому томі “Капіталу”, коли йдеться про кругообіг капіталу та його оборот. Відмінність між основним і оборотним капіталом Маркс вбачає в тому, що перший переносить свою вартість на продукт по частинах, а другий – одразу. Основний капітал (вартість засобів праці) – це частина постійного, а оборотний капітал (вартість предметів праці та робочої сили) включає як елементи постійного капіталу, так і увесь змінний капітал.

За Марксом, заробітна плата є перетвореною формою вартості та ціни робочої сили. “Перетвореною формою” вона є тому, що виступає на поверхні явищ платою за працю, адже нібито оплачується увесь робочий день, а не його частина, протягом якої створюється вартість специфічного товару – робочої сили.

Згідно з цим підходом заробітна плата еквівалентна ціні та засобам життєзабезпечення робітника і членів його сім’ї.

Маркс висунув оригінальну теорію доходів, яка ґрунтується на його теорії додаткової вартості. Він розглядає її в третьому томі “Капіталу”. Сутність марксистської теорії доходів полягає в тому, що всі доходи промислових, торгових і грошових капіталістів, а також землевласників, тобто прибуток, відсоток і земельна рента, розглядаються як результат розподілу ними додаткової вартості, створеної найманими робітниками у сфері матеріального виробництва. Це означає, що всі класи, які одержують зазначені первинні доходи, трактувались Марксом як класи експлуататорські, в якій би сфері вони не діяли.

Відповідно до теорії К. Маркса джерелом доходу є праця. У створенні нової вартості бере участь тільки один фактор – робітник, власник робочої сили. Інші види доходів – підприємницький прибуток, торговий прибуток, позичковий відсоток, рента – перетворені форми додаткової вартості, результат неоплаченої праці робітників.

Нині марксистське економічне вчення знову опинилося в центрі уваги західних дослідників, які намагаються переглянути доктрину Маркса та формалізувати її за допомогою економіко-математичного моделювання. Однак не завжди ці спроби є вдалими, оскільки більшість вирішуваних Марксом проблем за своєю природою не підлягають кількісному аналізу.

Маркс і його послідовники у своїх дослідженнях відштовхувались від трудової теорії вартості, критикуючи теорії граничної корисності, факторів виробництва. У сучасному макроекономічному аналізі ці теорії посідають чільне місце саме тому, що марксистська трудова теорія вартості не може бути базою для прикладних досліджень, не дає змоги простежити за допомогою кількісних показників і зобразити у вигляді лінійних моделей процеси нагромадження, розподілу суспільного продукту, економічного зростання, закономірності й фактори ціноутворення, тобто процес відновлення економічної рівноваги.

Скасування кріпосництва в Україні

Нові капіталістичні відносини, що виникли на рубежі XVIII–ХІХ ст., наростаюче невдоволення й активізація боротьби селян наполегливо вимагали скасування кріпацтва в українських землях. У Західній Україні розв’язання цього питання було прискорене буржуазною революцією 1848 р. в Західній Європі.

Скасування кріпацтва в Західній Україні практично не полегшило становища селян. Їхні мізерні наділи не збільшилися, а площі землі в користуванні навіть зменшилися за рахунок сервітутів. Однак скасування кріпосного права перетворило селян у власників, а отже, – у самостійну суспільну силу. Водночас, обезземеливши селян, реформа відкрила шлях для розширення ринку робочої сили, а в результаті – до підвищення товарності сільськогосподарського виробництва й початку промислового перевороту, до розвитку капіталістичних відносин на західноукраїнських землях.

У Російській імперії об’єктивні умови для скасування кріпосного права сформувалися лише в другій половині ХІХ ст. Поміщицьке господарство, засноване на позаекономічному примусі, знаходилося у кризовому стані, господарства занепадали, знижувалися техніко-економічні показники, товарно-грошові відносини дедалі глибше входили в господарське життя. Щодо промисловості, то існування кріпацтва також негативно впливало на її розвиток. Насамперед, воно звужувало ринок збуту внаслідок дуже низької купівельної спроможності переважної більшості населення країни – селян. Крім того, не вистачало робочої сили, адже більшість населення – селяни-кріпаки – не мала права залишати своє місце проживання у пошуку заробітку в містах і на промислових підприємствах. Надзвичайно важливим чинником стає поразка Росії у Кримській війні (1853–1856 рр.), яка стала наслідком військового і технічного відставання Росії від провідних країн світу. Поразка у війні й посилення феодального гніту значно активізували антикріпосницький рух. Ще у роки війни в українських губерніях розгортаються масові виступи селян, які не припиняються навіть після закінчення війни.

Олександр ІІ підписав 19 лютого 1861 р. “Положення щодо селян, які вийшли з кріпосної залежності”, яке налічувало 17 законодавчих актів і набрало силу закону. Цар підписав також Маніфест про звільнення селян. Документи було оприлюднено лише 5 березня. Відповідно до Маніфесту, селяни отримали особисту свободу, певні громадянські права, але за поміщиками зберігалося право власності на землю, зокрема й на ту, яка була в користуванні селян. Селяни мали право користуватися земельними наділами із збереженням повинностей до викупу землі у поміщиків. Певні категорії селян, серед яких були дворові та місячники, польових наділів не одержали. Селян наділяли землею відповідно до певних правил, які різнилися для окремих регіонів і передбачали значне скорочення площ селянських наділів залежно від якості землі. В українських губерніях селяни втратили велику частку попередніх наділів: у Полтавській та Катеринославській – до 40%, а в Харківській – 31%. На Правобережній Україні, незважаючи на деяке полегшення умов реформи, зумовлене польським національно-визвольним повстанням 1863 р., наділ був значно меншим, ніж до реформи, – іноді більше, ніж удвічі. Землі, які поміщики “відрізали” від селянських наділів (так звані “відрізки”), включали не лише ріллю, а й більшість угідь – луки, випаси, водопої тощо. Ліси взагалі проголошувалися власністю поміщиків.

Реформа 1861 року означала, що епоха феодалізму в Російській імперії, а отже і в Україні, закінчувалася, хоча його пережитки ще тривалий час залишалися реальністю господарського життя країни. Це виявлялося, насамперед, у збереженні величезних поміщицьких володінь і обезземеленні більшості селянства, частина якого зовсім не отримала землі. Фактично це була експропріація землі в селян у процесі їхнього звільнення. Тривалий час вони залишалися пригнобленими відробітками і повинностями, викупними платежами як неповноправний стан. Разом з тим скасування кріпацтва стало прогресивним кроком, сприяючи розвиткові нових економічних відносин не лише на селі, а й в народному господарстві.

Основною рисою економічного життя в пореформений період став бурхливий розвиток ринкового господарства. Саме реформи 1860–1870-х років відкрили простір новим соціально-економічним відносинам, створили передумови для ствердження їх як пануючої системи. Саме ці реформи дали змогу зламати феодальні відносини, завершити промисловий переворот, сформувати соціальні групи, притаманні ринковій економіці. Залишки феодальних відносин, які зберігалися у сільському господарстві, ускладнювали розвиток ринкових відносин, але останні поступово завойовували позиції як у селянських, так і в поміщицьких господарствах.

Економічна думка дореформеного періоду

Економічна думка в Україні має багатовікову історію. Українським економістам належить вагомий внесок у розвиток світової економічної думки.

Стосовно питання про скасування кріпацтва в Україні загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. У 40-х роках ХІХ ст. формуються ліберально-дворянський і революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів – поміщиків і селян. Особливо це простежується на рівні політичної організації (рис. 9.4). Таємна політична організація “Кирило-Мефодіївське товариство” (1846–1847), утворена в Києві, проголосила необхідність знищення кріпосництва і царизму й об’єднання слов’янських народів на демократичній основі. Проте щодо способів розв’язання члени цього таємного товариства не були одностайними.

Слід проаналізувати відмінності у поглядах представників названих напрямів щодо досягнення програмного завдання товариства.

В.Н. Каразін ( 1773–1842) – учений і громадський діяч, один із засновників Харківського університету, в питанні ставлення до кріпацтва стояв на позиціях дворянського лібералізму. Він не виступав за повне й негайне звільнення селян, а закликав лише до обмеження зловживань поміщиків. Проте, як прогресивний мислитель і землевласник, Каразін розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Він доводив необхідність реформування аграрних відносин, пропонуючи наділити селян землею у вічне користування, визначити “межу залежності” їх від поміщиків, замінити панщину грошовим оброком.

В.Н. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер суспільного й державного життя та основних секторів економіки. Проте провідне місце в його програмі економічного розвитку належало аграрно-селянському питанню.

Д.П. Журавський (1810–1856) – видатний статистик, відстоював збереження великого поміщицького господарства, але за умови його поступового перетворення на капіталістичне. Як прихильник розвитку капіталістичних відносин присвятив свої праці аналізу тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Його перу належить низка глибоких наукових досліджень, найвідомішою серед яких був тритомник “Статистичний опис Київської губернії”, яку М. Чернишевський назвав “одним з найдорогоцінніших надбань” російської науки ХІХ ст.

У цьому описі Д. Журавський виклав результати глибокого і всебічного аналізу феодально-кріпосницької системи, розглянув основні ланки сільськогосподарського виробництва, а саме поміщицьке й селянське господарство. Досліджуючи поміщицьке господарство, він робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи капіталістичні форми господарювання.

Політична економія як наука набула певного розвитку в Україні на початку XIX ст. Вже тоді її вивчали у вищих навчальних закладах як окрему дисципліну. Однак самостійні економічні дослідження українських вчених з’явилися тільки у 40-х роках.

Один із перших підручників політекономії в Україні був написаний професором Харківського університету Тихоном Степановим (1795–1847). Він започаткував розвиток ідей класичної школи в українській політичній економії, трактував основні економічні категорії з позицій А. Сміта, Д. Рікардо та їхніх сучасників і послідовників. Так, розглядаючи питання про джерела багатства, Т. Степанов вказував, що всі соціальні групи людей мають рівне право на його використання, справедливість у розподілі багатства, наголошував на місці й особливому значенні у створенні багатства фактора праці, критикував теорію народонаселення Т. Мальтуса, вірив у розум людини, а перспективи економічного розвитку пов'язував з освітою і прогресом науки.

Іншим відомим прихильником ідей класичної школи політекономії був професор Київського університету Іван Вернадський (1821–1884). У книгах “Предмет політичної економії”, “Курс політичної економії” та деяких інших розвивав принципи економічного лібералізму, заперечував втручання держави у приватні справи й підприємництво, дав наукове визначення предмета економічної теорії, показав сутність і механізм дії об’єктивних економічних законів, а також роль праці у створенні багатства країни. На його думку, політекономія як наука досліджує цінність речей, яка виявляється тільки в обміні й відображає ставлення покупців до речей. Єдиним джерелом багатства і доходів учений визнавав продуктивну працю, розрізняв корисність (“придатність”), мінову вартість і вартість. І. Вернадський багато уваги приділяв дослідженню зміни форм праці на різних етапах суспільного розвитку, доводив, що в докапіталістичному господарстві існували позаекономічний примус до праці, експлуатація працівників, а тому не було будь-яких стимулів до вільної праці. За умов капіталізму наймана праця має переваги порівняно з кріпацькою, а застосування машин забезпечує ефективніше господарювання порівняно з феодалізмом. На думку І. Вернадського, прогресивнішим виробництвом є товарне, бо воно найбільш повно відповідає природі людини, її природному потягу до приватного господарювання, обміну. Тому він послідовно виступав проти соціалістичної ідеї, що набувала поширення.

Особливості промислового перевороту в Україні

З часу реформи 1861 р. на великих капіталістичних підприємствах (заводах і фабриках) для підвищення продуктив-ності праці інтенсивніше застосовувались досягнення науки і техніки. Почався промисловий переворот і в Україні.

Економічний розвиток визначали, насамперед, галузі важкої промисловості: вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Швидко розвивався Донецько-Криворізькій вугільно-залізорудний басейн, що на той час став головною металургійною базою Російської імперії. У післяреформений період видобуток кам’яного вугілля в Україні збільшився більш як у 115 разів і становив у 1900 р. 691,5 млн. пудів (майже 70% видобутку в Російській імперії), залізорудної руди відповідно – у 158 разів (210 млн. пудів). Наприкінці 90-х рр. ХІХ ст. на Україну припадало понад половину загальноімперської виплавки чавуну (92 млн. пудів) і трохи менше половини заліза і сталі (59 млн. пудів).

У Катеринославській і Херсонській губерніях за останні два десятиріччя ХІХ ст. виникли 17 великих металургійних заводів, більшість яких було побудовано на кошти іноземних капіталістів: англійських, бельгійських, французьких. Російські капіталісти стали власниками заводів: Брянського (біля Катеринослава), Дружківського і Донецько-Юзівського у Донбасі. Французькі, англійські, бельгійські та німецькі капіталісти посіли ключові позиції в кам’яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості України. Капіталістам-іноземцям належало близько 90% акціонерного капіталу монополістичних об’єднань і переважна більшість із 65 підприємств сільськогосподарського машинобудування, які діяли в 1900 році.

Завдяки технічному переоснащенню і концентрації виробництва на великих підприємствах загальна кількість цукрових заводів в Україні з початку 60-х і до середини 90-х рр. ХІХ ст. зменшилася з 247 до 153 (а чисельність робітників зросла з 38 тис. до 78 тис.). Виробництво цукру збільшилося в 14 разів (від 1,6 млн. до 23 млн. пудів, або 84% виробленого цукру в Росії). У 1887 р. найбільші цукрозаводчики створили цукровий синдикат (перше в Росії капіталістичне монополістичне об’єднання). Вже через 5 років він об’єднував 90% цукрових заводів в Україні.

Наприкінці ХІХ ст. виникають перші підприємства транспортного машинобудування: Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. До 1900 року вони випустили 233 паровози. На той час в Україні протяжність залізничної колії становила 8417 км. Зросла також роль українського експорту сільськогосподарської продукції за кордон, частка якої в експорті пшениці Російської імперії досягла 90%. В Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці, 10% кукурудзи.

На той час в Україні налічувалося до 2 млн. сільськогосподарських робітників. Спостерігався масовий відтік до міст дешевої робочої сили. З 1910 по 1913 р. на українських землях видобуток вугілля збільшився в 1,5 рази, залізної руди – майже вдвічі. Приблизно у півтора рази зросла тут виплавка чавуну, заліза та сталі. Станом на 1913 рік із загального обсягу виробництва промислової продукції Російської імперії майже чверть припадала на Україну. У важкій та видобувній промисловості цей показник досяг 60–70%, у виробництві цукру – 80%.

Західноукраїнські землі перебували під владою Австро-Угорської багатонаціональної імперії (з XVII ст. – Закарпаття, а з XVIII ст. (1775) – Буковина). Це – територія понад 70 тис. км² із населенням 2,5 млн. чол., з яких близько 2 млн. – українці.

Після великого застою у першій чверті ХІХ ст. в 30–40-х роках знову починається промислове піднесення – мануфактурне виробництво досягло високого рівня розвитку. На початку 40-х рр. тут діяло близько 250 мануфактур. Становлення фабрично-заводської промисловості як народногосподарської галузі на західноукраїнських землях відбулося в останні три десятиріччя ХІХ ст. з переважанням дрібних підприємств. Наприкінці ХІХ ст. на західноукраїнських землях за рахунок іноземного капіталу (австрійського, німецького, англійського, французького та ін.) створювалися великі компанії й банки, розвивалися галузі промисловості та оптова торгівля.

На початку ХХ ст. покращилося ставлення місцевої адміністрації до потреб фабрично-заводської промисловості: розширено кредитування і звільнено її від податків. Це сприяло деякому промисловому піднесенню. У першому десятиріччі ХХ ст. на цих землях вже функціонувало кілька сотень промислових підприємств із майже 50-тисячним контингентом робітників. Але напередодні Першої світової війни понад 90% експорту в краю становила сировина і лише близько 10% – напівфабрикати, які вивозилися переважно на Балкани, а в імпорті на фабричні вироби припадало понад 80%. У західні провінції Австро-Угорщини, Німеччину та інші країни вивозили багато продукції тваринного походження: птахівництва, шкірсировини, масла, жирів, яєць. На межі ХІХ–ХХ ст. експортували щорічно близько 50 тис. голів великої рогатої худоби та понад 300 тис. голів свиней.

Отже, для Австро-Угорщини західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини й ринком збуту для промислових товарів і машин. Тут переважало аграрне господарювання. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалося переважно прусським шляхом. Чисельність сільської буржуазії в Галичині становила 11%, а на Буковині – 8%.

Промисловість, хоч і значно просунулася в своєму розвиткові, проте залишалася відсталою. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто слабко. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава, на початку ХХ ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробна галузь (наявність великих масивів лісу).

Економічна думка пореформеного періоду

Політичний вплив на розвиток економічної науки в Україні у 50–90-ті роки XIX ст. справили погляди Миколи Бунге (1823–1895), Афіногена Антоновича (1848–1917), Дмитра Піхна (1853–1913) та ін. Зокрема, М. Бунге, професор Київського університету, державний діяч, у працях “Основи політичної економії” (1870) і “Нариси політико-економічної науки” (1895), поділяючи погляди А. Сміта, Т. Мальтуса, Дж. С. Мілля, розглядав розвиток капіталізму як закономірний природний процес, виступав за необмежену конкуренцію, невтручання держави в економічні явища. Із класичних ліберальних позицій він трактував і теоретичні основи економічної політики, засуджував різні прояви протекціонізму, підтримував вільне підприємництво і вільну торгівлю. Політекономію розглядав як науку, що “досліджує суспільні сторони господарських явищ і законів, яким ці явища підпорядковані”. Цінність він трактував з позиції “трьох факторів” Ж.-Б. Сея, потім став прихильником австрійської школи і визнавав цінність благ суб’єктивною оцінкою їх корисності. Згодом ці погляди М. Бунге було розвинуто іншими вченими Київської економічної школи, так званою “суб’єктивно-психологічною” школою української політичної економії. Серед них слід виділити постать професора Київського університету А. Антоновича, який у книгах “Теорія цінності” (1877) і “Основи політичної економії” (1879) розглядав проблему цінності благ. Свою думку в цьому питанні він обґрунтував на основі поєднання теорії “трьох факторів” Ж.-Б. Сея і трудової теорії вартості К. Маркса. На цьому підґрунті вчений створив концепцію розподілу (кожний економічний суб’єкт одержує ту частку доходу, яку він створив). Предмет політекономії А. Антонович визначає як науку про суспільний елемент діяльності людей, спрямованої на задоволення людських потреб.

Дата добавления: 2014-11-09