Криза феодально-кріпосницької системи господарства та розвиток ринкових відносин у ХІХ ст. в Україні. Початок наукового періоду в українській економічній думці 4 страница

Важливе місце у методології маржиналізму посів принцип рідкісності. Це означає, що більшість маржиналістських теорій ґрунтується на припущенні про обмеженість, фіксовану величину пропозиції певного ресурсу або якогось блага. Тому ціна життєвих благ, відповідно до цих уявлень, залежить від попиту на них.

Завдяки маржиналізму “економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв’язок між даними цілями і даними обмеженими засобами, що мають альтернативні можливості використання”. При цьому слід враховувати, що альтернативність використання виробничих ресурсів і часу можлива тільки для досягнення якоїсь однієї з поставлених цілей.

З часом маржиналізм став методом економічних досліджень, який полягає в застосуванні й аналізі граничних величин – гранично малих і гранично великих. Неокласична теорія застосовувала маржинальний метод при дослідженні рівня підприємства і галузі, тобто мікроекономічного рівня, а кейнсіанська теорія – при вивченні макроекономічного рівня явищ і процесів.

Переоцінку цінностей класичної політичної економії наприкінці ХІХ ст. часто характеризують як “маржинальну революцію”. Однак, спочатку цей факт ніким не був помічений, а термін “маржинальна революція” вперше застосував у 1886 році один із перших маржиналістів Л. Вальрас.

В “маржинальній революції”, як правило, виділяють два етапи:

- перший – “ранній маржиналізм” – суб’єктивний напрям, охоплює 70–80-ті рр. XIX ст., що знаменуються узагальненням маржиналістських ідей у працях К. Менгера, Л. Вальраса,В. Джевонса та їхніх послідовників;

- другий – формування неокласичної теорії на ґрунті маржиналізму – почався у 90-х рр., коли на передній план вийшли теорії англійця А. Маршалла, американця Дж. Б. Кларка та італійця В. Парето.

Австрійська школа маржиналізму отримала назву “суб’єктивно-психологічної”, оскільки в основу теоретичних досліджень її представників були покладені суб’єктивні фактори: індивідуальні оцінки корисності, зіставлення вигод і втрат, очікування тощо. Засновником нової школи став відомий австрійський вчений К. Менгер (1840–1921), один із першовідкривачів теорії граничної корисності, яка знайшла продовження у суб’єктивних теоріях витрат виробництва, капіталу та процента, започаткованих його учнями Ф. Візером (1851–1926) та Е. Бем-Баверком (1851–1919).

Австрійська школа маржиналізму — найстаріший неокласичний напрям. Основні положення австрійської школи маржиналізму:

* в трудовій теорії вартості увага цієї школи зосереджена на споживній вартості, корисності;

* представники школи ввели до економічної науки поняття “суб’єктивна корисність (цінність)”, визначивши останню як основу ціноутворення. Суб’єктивна корисність–значущість певної речі для певної людини;

* замінено терміни класичної політекономії “вартість” і “товар” на “цінність” і “економічне благо”;

* застосовувався принцип монізму – єдиною основою ціни визнавалася корисність.

Негативною стороною цієї школи є відсутність зв’язку теорії з практикою.

Карл Менгер (1840–1921) – основоположник австрійської школи маржиналізму, професор кафедри політичної економії Віденського університету. У 1871 р. він опублікував книгу “Основи політичної економії”, де досліджував порушення фізіологічної рівноваги людини як результат незадоволення бажань і прагнень.

Методологія дослідження Менгера зводиться до мікроекономічного аналізу. Автор “Основ політичної економії” вважав, що економічні процеси потрібно вивчати через “...їх причинний зв’язок і закони, якими вони керуються”. Критерій економічного характеру благ він виводив із відносин між потребою у благах і кількістю благ.

Схожість методології Менгера з класичною полягала у незастосуванні математичних методів. Принцип спадної корисності він виводить з того, що вартість (цінність) будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, якою володіє остання одиниця запасу. Ця найменша корисність залежить від співвідношення кількості благ (об’єктивний чинник) та інтенсивності споживання індивіда (суб'єктивний чинник). Тому кожна додаткова одиниця блага набуває дедалі меншої цінності.

Цінність матеріальних благ визначається за шкалою конкретних потреб конкретної людини. Менгер поділив економічні блага на порядки – так звана пікала Менгера. Вона є спробою пояснити місце кожного блага в шкалі корисності та міру насичення потреби в ньому, причому розрізняються абстрактна корисність різних категорій благ (предмети споживання, одяг, взуття, паливо, прикраси) і конкретна корисність кожної одиниці певного роду благ (наприклад, першого, другого, третього і т. д. кілограма хліба; першої, другої, третьої і т. д. пари взуття).

Блага першого порядку – це початкові (споживні) блага, що забезпечують безпосереднє задоволення потреб людини. Блага вищих порядків – це блага, які використовуються для виробництва споживних благ. Внаслідок цього використовувані споживані блага наділяють цінністю економічних ресурсів, витрачених на їх виробництво.

Благами вищого порядку є засоби виробництва. До останніх Менгер також відносив «користування капіталом і діяльність підприємців».

Обмін виникає, коли блага певного суб'єкта для нього менш бажані, ніж блага іншого індивіда. В останнього таке ж ставлення до власних товарів. Обмін для них взаємовигідний, але нееквівалентний.

Разом із вигодою обмін, за Менгером, є економічною жертвою, що віднімає “частину економічної користі, яку можна одержати з існуючого мінового співвідношення”. Менгер відносить торговців до виробників подібно до землевласників і фабрикантів, оскільки торговці сприяють повнішому задоволенню людських потреб, тобто їхня діяльність відповідає цілям будь-якого господарства.

Пропорції обміну благ визначаються співвідношенням їх граничної корисності.

Ойген фон Бем-Баверк (Ейген Бом–Баверк) (1851–1914). Відомі праці – “Основи теорії цінності господарських благ” (1886 р.), “Капітал і прибуток” (1884 р.), “Позитивна теорія капіталу” (1889 р.), “Теорія Карла Маркса і її критика” (1896 р.).

Концепція прибутку. Справжнє благо – заробітна плата, майбутнє благо – засоби виробництва. Справжнє благо ціниться вище, ніж майбутні блага. У грошовій сфері це положення є джерелом відсотка. Відсоток – винагорода підприємця за очікування. Відсоток (прибуток) – це категорія, пов’язана з обміном справжніх і майбутніх благ, оскільки веде до розподілу прибутків, що отримуються протягом певного часу.

Теорія ціноутворення. Модель ціноутворення Бем-Баверка побудована за принципом застосування рівнодіючих оцінок до різних пар продавців і покупців. Вона показує, що «величина ринкової ціни обмежується і визначається величиною суб'єктивних оцінок товару двома граничними парами».

Ціна на конкурентному ринку, за Бем-Баверком, – це об’єктивна цінність. Механізм ціноутворення визнає як роль праці, так і витрат виробництва. Вирішальними фігурами системи стають суб’єкти ринку (покупці й продавці). Теорія виходить з положення про те, що запас благ обмежений, тому цінність товару (блага) залежить тільки від попиту (пропозиція еластична). Механізм визначення граничної корисності при обміні виходить з урахування даних про ціну і прибутки споживача.

Теорія цінності та граничної корисності. Цінність – це суб’єктивна корисність, розмір якої залежить від суб’єкта й обставин. Абстрактну корисність мають всі блага, а цінність – обмежена кількість благ. Найменшу користь від блага Бем-Баверк називає граничною корисністю, остання збігається з тією корисністю, яку приносить остання одиниця цього блага, що задовольняє найменш важливу потребу.

Поняття обміну. Обмін економічно можливий, якщо покупець оцінює річ вище, а продавець нижче за ту річ, в якій виражається ціна першої. Чим вища при цьому різниця оцінок, тим вища вигода операції.

Фрідріх фон Візер (1851–1926). В основній праці “Теорія суспільного господарства” (1914 р.) він висуває й обґрунтовує “теорію ставлення”. За цією теорією частина цінності блага має бути віднесена на рахунок іншого продуктивного блага (праця, земля, капітал), що бере участь у виробництві, тобто кожному з трьох чинників належить частина цінності створеного продукту. Теорію математично розробив Дж.Б. Кларк.

Теорія витрат. По-перше, продуктивні блага представляють майбутнє. Цінність їх залежить від цінності кінцевого продукту, тому витрати виробництва набувають цінності від цінності кінцевих продуктів. По-друге, пропозиція є зворотною стороною попиту – попиту тих, хто володіє товаром. При цьому витрати відображаються у платі за відвернення ресурсів від альтернативних варіантів використання, а також у ціні за послуги чинників, що залучаються іншими виробниками.

Закон Візера: дійсною вартістю (корисністю) будь-якої речі є недоотримана корисність інших речей, яка могла бути створена за допомогою інших ресурсів, витрачених на виробництво цієї речі.

На відміну від О. Бем-Баверка, Ф. Візер обстоював необхідність втручання держави в економіку. Вчений вважав приватну власність, а також приватну форму господарювання єдиною, яка виправдала себе.

Формування неокласичної економічної теорії розпочалося на другому етапі маржинальної революції, що знайшло відображення у творах представників кембриджської й американської шкіл. На противагу класичній політичній економії, спрямованій на аналіз глобальних динамічних процесів і закономірностей розвитку ринкової економіки, неокласики прагнули сформулювати закономірності господарювання та визначити принципи рівноваги на мікрорівні за умов вільної конкуренції. Ці завдання вирішувались на шляху кардинального перегляду методу економічної науки та розширення предметного поля наукових досліджень.

Оголосивши предметом економічної науки так звану “чисту економіку”, незалежну від суспільної форми її організації, неокласики зосередились на аналізі поведінки “економічної людини” (споживача, підприємця, найманого робітника), яка завжди прагне максимізувати вигоду (дохід, корисність) і мінімізувати витрати (зусилля). Керуючись маржиналістськими принципами економічного аналізу, представники неокласичного напряму намагались дослідити так звані “природні” закони, які визначають цінність (ціну) товарів споживчого та виробничого призначення, а також розподіл доходів у суспільстві. Першим термін “неокласична теорія” запровадив у науковий обіг видатний американський економіст Т. Веблен, який звернув увагу на те, що представники нового напряму економічної думки вийшли за межі утилітаризму та гедоністської психології класичної школи, успадкувавши її основні ідеї.

Особливе місце у системі неокласичних концепцій посідають теоретичні розробки кембриджської школи, заснованої видатним англійським економістом А. Маршаллом (1842–1924) та його послідовниками А. Пігу (1877–1959) і Ф. Еджуортом (1845–1926).

Економічна теорія А. Маршалла є синтезом досягнень класичної науки (Сміта А., Рікардо Д., Мілля Дж. С.) і теорії маржиналізму.

Метод Маршалла – це метод часткової рівноваги. При розгляді ситуації всі елементи, крім одного, приймаються як постійні й ведеться спостереження за змінами цього одного елемента.

Концепція ціноутворення (попит і пропозиція) Маршалла: функція попиту на товар залежить від граничної корисності, а ціна попиту – не що інше, як грошова оцінка бажання. Далі автор формулює закон попиту, згідно з яким попит на товар зростає при зниженні ціни і зменшується при перевищенні її.

Маршалл увів поняття “еластичність попиту”, розглядаючи його функціональну залежність від зміни ціни. Попит на товар еластичний, якщо він змінюється більшою мірою, ніж ціна і товару. Після цього Маршалл досліджує ціну пропозиції як мінімальну ціну, за якою продавець згодний продати певну кількість товару за певною ціною. Ціна пропозиції визначається виключно витратами. Під останніми слід розуміти подолання небажання зазнати незручностей через тягар праці та жертву капіталу. Далі Маршалл подає у графічній формі функціональну залежність ціни від попиту і пропозиції. Ціна рівноваги встановлюється на перетині кривих попиту і пропозиції.

Теорія Маршалла – це теорія цін у конкурентних умовах. У “Принципах економічної науки” аналізується стихійне регулювання цін в умовах вільної конкуренції. Але вчений не міг обійти процес швидкого зростання виробничих монополій та їхнього впливу на механізм ціноутворення. Автор розглядав монополію як окремий випадок в умовах панування необмеженої конкуренції та її механізму ціноутворення.

Дослідник трактував закон спадної родючості ґрунту як універсальний закон спадної продуктивності, що діє не тільки в сільському господарстві, а й у промисловості, що має всеосяжне значення.

Капітал, на думку Маршалла, не має речовинної форми, але тісно пов’язаний з речами. До капіталу він відносив і нематеріальні блага: знання, організацію, а також підприємницькі здібності, професійну майстерність і ділові зв'язки підприємця.

Принципу заміщення Маршалл надавав велике значення. Підприємець вибирає ті фактори виробництва, які вважає найбільш відповідними для досягнення мети. Ціна суми його факторів завжди нижча за ціну будь-якого іншого набору факторів.

Вагомий внесок у формування неокласичного напряму економічної думки належить видатному вченому, засновнику американської школи маржиналізму Джон Бейтс Кларку (1847–1933) – автору праць “Філософія багатства” (1886), “Розподіл багатства” (1899), “Проблеми монополії” (1901), “Сутність економічної теорії” (1907) та ін. Заглиблення у маржиналістські ідеї й неординарність аналізу дали змогу американському дослідникові сформулювати ряд нових ідей, які покладено в основу неокласичної економічної теорії.

Кларк сформулював три універсальних закони, що діють у господарській формі в будь-яку історичну епоху.

Перший закон – закон граничної продуктивності. В основі його лежить концепція граничної корисності, але Кларк істотно доповнює її. По-перше, економічну оцінку благ, їх корисність дає не індивідуум, а групи покупців (Кларк називає їх класами). Кожний клас покупців регулює ціну певного блага як елемента суспільного багатства. Споживач витрачає свої гроші спочатку на найбільш корисні блага, потім купує менш корисні. Гранична корисність, за Кларком, – це корисність того блага, яке певний клас покупців може купити на останні кошти, що є у нього. Для найменш заможних це, наприклад, хліб, для заможніших – вихідний костюм, для багатих – лімузин. Відповідно нижчий клас обумовлює ціну хліба, середній – костюма, вищий – автомобіля. По-друге, будь-який товар володіє низкою властивостей, кожна яких залучає свою групу покупців. Так, годинник показує час, його корпус зроблений зі срібла, він грає мелодію – все це елементарні корисності. Тому цінність товару відображає не якусь єдину для всіх корисність, а “низку елементарних корисностей”. До економічної теорії це положення увійшло як “закон Кларка”: ціна товару дорівнює сумі граничної корисності його складових, причому кожна гранична корисність належить до окремого класу споживачів.

Другий закон – закон специфічної продуктивності. У виробництві завжди задіяні чотири чинники: капітал у грошовій формі, капітальні блага (засоби виробництва і земля), діяльність підприємця та праця робітників. Кожний фактор виробництва має специфічну продуктивність і робить внесок у цінність продукту. За Кларком, власнику відповідного чинника належить внесок цього чинника – це закон розподілу. Капітал приносить відсоток, капітальні блага – ренту, підприємницька діяльність – підприємницький прибуток, праця – заробітну плату.

Третій закон – закон спадної продуктивності. Збільшення будь-якого чинника виробництва за незмінності інших дає спадний приріст продукції. Твердження про спадну продуктивність стосовно до землі висловлював Т. Мальтус, про спадну продуктивність капіталу та праці писав І. Тюнен. Нове, що вніс Дж. Б. Кларк, – це зведення винагороди кожного чинника до величини його граничного продукту. Кларк вбачав у граничній продуктивності нормативний принцип дотримання справедливості при розподілі прибутків. Таке тлумачення заперечував А. Маршалл. Він стверджував, що рівноважну ставку заробітної плати не можна визначити тільки за граничною продуктивністю праці, без урахування пропозиції праці. Навіть у короткостроковому аспекті пропозиція праці еластична внаслідок можливої зміни інтенсивності праці. Взагалі концепція граничної продуктивності належить до попиту на фактори виробництва, тоді як розподіл прибутків визначається і попитом, і пропозицією.

Кларк поділяє економічну теорію на статику і динаміку. Статика розглядає дію економічних законів в умовах незмінної чисельності населення, грошового капіталу, техніки і технології та інших значущих чинників. Статика має справу не з економічною реальністю, а з деякою абстракцією, з моделлю економіки, з якої усунено всі сторонні збуджувальні обставини. Саме у статиці виявляються основні закономірності забезпечення рівноваги господарства. Динаміка не відкриває яких-небудь нових законів. Вона розглядає порушення рівноваги: невідповідність попиту і пропозиції, галузеві диспропорції тощо. Деякі категорії економіки пов'язані тільки з динамікою. Це, зокрема, підприємницький прибуток (тією мірою, якою він перевищує заробітну плату за кваліфіковану працю управлінця). Підприємницький прибуток, на думку Кларка, – це премія за технічний прогрес. Її отримують ті, хто вносить динамічний початок у виробництво. Як тільки вдосконалення техніки і технології припиняється, тобто настає статичний стан, конкуренція зводить підприємницький прибуток до заробітної плати висококваліфікованого працівника.

Багато що в теорії Кларка його сучасникам уявлялося дуже спірним, однак його концепція граничної і специфічної продуктивності стала джерелом плідного сучасного підходу до розв’язання завдань оптимізації виробництва за обмежених ресурсів.

Одним із основоположників математичної школи в економічній теорії був впливовий швейцарський економіст, фундатор маржиналізму, праці якого дали поштовх багатьом напрямкам сучасної економічної теорії – це Леон Вальрас (1834–1910). Основні ідеї вченого знайшли відображення у працях: “Теорія грошей” (1886), “Нарис соціальної економії. Теорія розподілу суспільного багатства” (1896), “Нариси прикладної політичної економії. Теорія виробництва суспільного багатства” (1898) та ін. Світову славу швейцарському дослідникові принесла теорія загальної економічної рівноваги, викладена у праці “Елементи чистої політичної економії або теорія суспільного багатства”, яка була опублікована у двох частинах: у 1874 та 1877 рр.

У своїй основній праці Л. Вальрас здійснив аналіз структури загальної системи економічних наук, виокремивши чисту економічну теорію (власне політичну економію або позитивну теорію ринкового господарства), як досліджує цінність (багатство) “за гіпотетичних умов абсолютної конкуренції” і є “теорією мінової цінності та обміну”. В її основі, на думку дослідника, знаходиться модель загальної економічної рівноваги; прикладну економічну теорію (нормативну теорію розподілу), яка вивчає фундаментальні проблеми суспільного виробництва; соціальну економічну теорію (прикладну теорію або теорію політики), яка аналізує різноманітні способи і форми привласнення цінності (багатства), стверджуючи, що “соціальна економіка” є наукою, спрямованою “на розподіл суспільного багатства”; має на меті “наміри віддати кожному те, що йому належить”.

Л. Вальрас визнав підхід англійської класичної політичної економії (теорія трудової вартості А. Сміта і Д. Рікардо) до визначення цінності (вартості) надто вузьким, а підхід французької школи (багатофакторна теорія вартості Ж.-Б. Сея та його послідовників) – надто широким, тому запропонував теорію корисності, за якою “цінність породжується рідкісністю благ”.

Вважаючи, як і всі маржиналісти, основою цінності (вартості) товару його граничну корисність, Вальрас, проте, не обмежився аналізом попиту та споживання і формулюванням понять, пов’язаних з цим. Він зробив спробу застосувати математичну модель, щоб виявити умови стабільності та рівноваги економічної системи.

Модель загальної економічної рівноваги Л. Вальраса в математичній формі відображає взаємозв’язок ринків товарів і послуг і ринків факторів виробництва (землі, праці та капіталу) за умов ринкового господарського механізму вільної конкуренції, що зумовлює єдину рівновагу безлічі ринків. Вальрасівська модель дає змогу зрозуміти, що визначення цін на товари, вироблені для ринку і цін на виробничі ресурси (фактори) може бути тільки одночасним, не по черзі, в тому чи іншому порядку. В ній аргументовано доводиться, що часткова рівновага (рівновага частини ринків з усієї їх множини) не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки з певною кількістю ринків.

Отже, Вальрас трактував загальну економічну рівновагу як стан, за якого в економіці у цілому вирівнюються сукупний попит і сукупна пропозиція та існує повна зайнятість землі, праці та капіталу.

Видатним представником неокласичної теорії періоду її формування був італійський економіст і соціолог, учень Л. Вальраса, продовжувач традицій Лозаннської школи маржиналізму Вільфредо Парето (1848–1923). Найважливіші теоретичні досягнення вченого знайшли відображення в опублікованому в 1898–1897 рр. двотомнику “Курс політичної економії”, “Підручнику політичної економії” (1908) та “Трактаті із загальної соціології” (1916).

Розвиваючи головні положення теорій загальної економічної рівноваги Л. Вальраса, заснованої на ідеях маржиналізму, та наголошуючи на необхідності створення “чистої економічної теорії” і широкого використання функціональних, математичних методів дослідження, вчений виявив себе глибоким і самостійним дослідником.

У своїх творах В. Парето:

§ зробив вагомий внесок у дослідження корисності, започаткувавши сучасну теорію поведінки споживача;

§ сформулював поняття суспільної максимальної корисності, відомої як "оптимум, Каретто”, яку покладено в основу так званої “нової економіки добробуту”.

Водночас італійський дослідник по-новому підійшов до соціальної оцінки рівноваги, визначивши критерій оптимального розподілу економічних ресурсів і вироблених благ, за якого добробут суспільства досягає максимуму. “ Оптимум Паретто” – такий рівноважний стан, за якого ніякий перерозподіл ресурсы чи продуктів не може поліпшити становище одного раціонального суб'єкта, не погрішивши тим самим становище іншого. Паретто-оптимальний стан ринку означає, що за умов, коли всі учасники ринку, кожний з яких оптимізує власну цільову функцію, досягають взаємної рівноваги інтересів і вигод, сумарна функція корисності максимізується. Відтак рух до оптимуму пов'язаний із таким переміщенням ресурсів, яке поліпшує добробут хоча б однієї особи, не погіршуючи при цьому становища інших. За умов досягнення економікою оптимуму Паретто подальше покращання її найважливіших параметрів можливе лише на шляху глибоких структурних зрушень;

§ на основі аналізу статистичних даних вивів закон розподілу доходів ("закон Паретто”), який відображає залежність між величиною доходу і кількістю його отримувачів, засновану на розподілі здібностей людей.

Виходячи з того, що “умова максимуму добробуту пов’язана з певними величинами коефіцієнтів виробництва” і “визначає умови перетворення заощаджень укапітал”, італійський дослідник був переконаний, що прагнення перерозподіляти багатство змінює ці величини, знищуючи в кінцевому підсумку саме багатство. Відтак він відкидав соціалістичні ідеї перерозподілу доходів, наполягаючи на тому, що “проблема зростання добробуту бідних класів є насамперед проблемою виробництва і збільшення багатства. Найкращий спосіб поліпшення становища бідних класів – зробити так, щоб багатство зростало швидше ніж населення”. Звідси вчений зробив висновок, що основою державних доходів має стати оподаткування доходів переважної маси населення, а не великих статків. У зв’язку з цим він виступав проти відміни непрямих податків і впровадження прогресивного оподаткування капіталів.

Таким чином, характерною ознакою економічних досліджень представників математичної школи стало використання особливого інструментарію, заснованого на математичних методах аналізу економічних явищ і процесів з позицій маржиналізму. А. Курно, B.C. Джевонс, Л. Вальрас, В. Паретто та їх послідовники:

§ розробили математичні методи економічних досліджень;

§ дали математичну інтерпретацію економічних явищ і процесів;

§ започаткували теорію загальної економічної рівноваги тощо.

Нові методи економічного аналізу, обґрунтовані математичною школою, сприяли збагаченню інструментарію економічної науки та подальшому розвитку теоретичних досліджень.

Варто виділити особливості еволюції маржиналізму. По-перше, на початковому етапі маржиналізм у своїй суб’єктивній течії акцентував увагу на значенні економічного аналізу попиту, тоді як класики надавали перевагу проблемам виробництва. Пізніше неокласики, які вважали себе послідовниками класичної політичної економії, обґрунтували необхідність одночасного (системного) вивчення обох сфер. По-друге, маржиналісти першої хвилі, як вже згадувалося, використовували причинно-наслідковий аналіз, а неокласики перейшли до функціонального аналізу економічних явищ і процесів. По-третє, на етапі формування неокласичної теорії поряд із функціональним аналізом утвердився й метод математичного моделювання економічних процесів як засіб реалізації концепції економічної рівноваги на рівні мікроекономіки, який ґрунтувався на “законі ринків” Ж. –Б. Сея з його головною ідеєю про саморегулювання й „автоматичну” рівноважність економіки.

Характерні риси методології неокласиків:

· функціональний аналіз, відмова від казуального (причинно-наслідкового) методу класичної школи та гіпертрофованого суб'єктивізму представників австрійського маржиналізму;

· мікроекономічний підхід, дослідження ринкової рівноваги на основі аналізу поведінки окремих економічних суб'єктів; трактування макрорівноваги як результату взаємодій мікро одиниць;

· аналіз статичних рівноважних господарських систем, заснованих на досконалій конкуренції; абстрагування від суперечностей виробництва та споживання, проблем реалізації й економічних криз;

· широке застосування математики та економічних моделей не лише як ілюстративного матеріалу, але і як важливого інструменту теоретичного аналізу;

· синтетичний підхід, спрямований на поєднання протилежний наукових підходів, традицій, методів і прийомів наукових досліджень.

Дата добавления: 2014-11-09