Економічній розвиток провідних країн світу після другої світової війни 1 страница

Економічні наслідки Другої світової війни. План Маршала

Друга світова війна (1939-1945), яку підготували сили світової реакції і яка була розв’язана головними агресорами – Німеччиною, Італією і Японією, стала найбільшою економічною катастрофою.

У війну були втягнуті 60 держав з населенням більше 4/5 мешканців планети. Військові дії відбувалися на території 40 держав Європи, Азії, Африки і охопили простори Атлантичного, Тихого, Індійського і Північно-Льодовитого океанів. В рядах збройних сил перебувало 110 млн. осіб. Війна забрала життя близько 55 млн. осіб. Знищено національне багатство вартістю 316 млрд. дол. Загальні воєнні витрати в 4,5 рази перевищили витрати Першої світової війни. Лише США використали ситуацію і подвоїли своє промислове виробництво. У зв’язку з цим було впроваджено план Маршалла (рис.12.1). План Маршалла був висунутий США 5 червня 1947 р. та підтриманий Великобританією і Францією. Він передбачав надання допомоги країнам Західної Європи у відродженні зруйнованої війною економіки. СРСР не підтримав план як такий, який передбачав втручання у внутрішні справи європейських країн, розкол Німеччини і поділ Європи на дві протилежні групи держав. У липні 1947 р. на Паризькій конференції 16 європейськими державами-учасницями плану Маршалла було засновано комітет Європейського економічного співробітництва, який розробив зведену заявку на американську допомогу у відновленні економіки західних європейських країн. Ця допомога мала складати 29 млрд. дол. У 1948 р. Конгрес США прийняв Закон про допомогу іноземним державам. Були висунуті доволі жорсткі умови (відмова від націоналізації виробництва; надання повної свободи приватному підприємництву при гальмуванні розвитку конкуруючих з американськими монополіями підприємств; обмеження торгівлі із соціалістичними країнами).

За чотири роки виконання плану Маршалла (1948-1951) США надали європейським державам допомогу близько 17 млрд. дол. Причому близько 2/3 цієї суми випали на долю 4 провідних європейських країн: Англії, Франції, Італії та ФРН. Варто зазначити, що 70% всіх поставок складали поставки продовольства. Головний зміст плану полягав у створенні умов для відродження економіки і запобігання впливу СРСР на ці країни. Формою забезпечення Європейської кооперації стала ОЄЕС (Організація європейського економічного співробітництва). Було 3 види поставок зі США:

1) предмети найважливіших життєвих потреб – продукти харчування, паливо, одяг тощо;

2) промислове обладнання;

3) сировина, сільськогосподарські машини, промтовари, запчастини.

Свідченням успішного виконання програми економічного відродження Західної Європи є зростання випуску продукції у базових галузях: за 1947-1950 рр. – більше ніж на 50%, а по окремих галузях ще більше: сталі – на 70%, цементу – на 75%, транспортних засобів – на 150%, нафтопродуктів – на 200%.

Головним соціально-економічним наслідком Другої світової війни стали зміни у Східній Європі. Державний суверенітет звільнених збройними силами СРСР країн був насильно обмежений. В 40-50-х рр. склалася так звана „світова соціалістична система”. Не дивлячись на намагання створити внутрішньосоціалістичний ринок, сили зчеплення цієї системи носили позаекономічний характер. Протистояння у підсумку Другої світової війни двох світових систем – капіталістичної і соціалістичної – визначило соціально-економічний зміст історії другої половини ХХ ст. Воно призвело до величезних витрат матеріальних ресурсів аід час так званої „холодної війни”, коли йшло змагання у виробництві сучасних озброєнь.

Науково-технічний прогрес після Другої світової війни пішов такими високими темпами, що перетворився на справжню науково-технічну революцію (НТР). Її можна вважати третьою НТР (перша була у XVIII ст., друга – наприкінці ХІХ ст.).

Серед головних компонентів НТР – широке застосування електроніки і електронно-обчислювальних машин; реактивної техніки; ядерної енергії і квантових генераторів (лазерів); полімерних матеріалів із заданими властивостями; генної інженерії.

НТР відкрила буквально нову еру в розвитку машиновиробництва – автоматизації виробничих процесів, застосування електротехніки крапельного зрошення, хімізації. Виведення при допомозі генної селекції особливо врожайних злаків у ході так званої „зеленої революції” підняло сільське господарство і зняло в низці передових країн продовольчу проблему.

Перемога демократичних сил у Другій світовій війні прискорила розпад і загибель колоніальної системи імперіалізму. Напередодні Другої світової війни колоніальний світ мав 31% глобальної території та 30% населення земної кулі. У грудні 1960 р. Організація Об’єднаних Націй (ООН) прийняла Декларацію про надання незалежності всім колоніальним народам. На місії колоніального світу виник величезний „третій світ”, який охоплював багато нових і старих суверенних держав Африки, Азії, Латинської Америки, Океанії. Країни „третього світу” вимушені були самостійно (без метрополій) вирішувати місцеві геополітичні проблеми. Тому вони розділилися на країни капіталістичної і соціалістичної орієнтації – в залежності від того, звідки вони одержували зброю і економічну підтримку, де готували кадри. Багато колишніх колоній одержали лише формальну незалежність і продовжували бути залежними економічно.

В умовах, коли розпочався розпад колоніальної системи, західноєвропейські країни запроваджують вільну торгівлю шляхом добровільного делегування певної частини свого суверенітету спільному керівному виборному органу. В цьому і проявлявся процес інтеграції, тобто зниження і поступове об’єднання національних систем.

Ще на початку 50-х рр. Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Голландія і Люксембург підписали договір по організацію Європейського об’єднання вугілля і сталі на базі західнонімецьких і французьких запасів палива і металу.

Наступним етапом стало створення митного союзу, яким передбачався вільний рух товарів, осіб, капіталів і послуг у межах держав-членів Європейського співтовариства, а також спільні митні тарифи у торгівлі з третіми державами. Відповідний договір був підписаний тією ж шісткою держав у 1957 р. в Римі. Так був створений перший в історії економіки „Спільний ринок”. Тоді ж виникло і Європейське об’єднання атомної промисловості – Євроатом.

Створення „спільного ринку” вимагало величезних зусиль у напрямку гармонізації національних законодавств, знаходження найбільш раціонального співставлення інтересів колишніх метрополій з інтеграцією у спільному ринку. З цією метою було здійснено інтеграцію 66 держав Африки, Карибського басейну і Тихоокеанського регіону, які нині є асоційованими членами Європейського Союзу (ЄС), що включає вже 15 держав (крім 6 засновників – Великобританія, Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція, Данія, Австрія, Швеція, Фінляндія).

Найбільш складними економічними проблемами були: інтеграція європейського агроринку (з 1964 р.) і валюти (з 1972 р.). З’явилася можливість компенсувати західноєвропейському фермерству втрати внаслідок скорочення випуску сільськогосподарської продукції за рахунок загальних фінансових ресурсів, які утворилися в результаті митних надходжень від торгівлі з країнами-нечленами ЄС.

ЄС нині концентрує, включаючи торгівлю країн-членів Союзу між собою, 22% світового імпорту і 20% світового експорту (США відповідно 18 і 16; Японія – 9 і 12; Канада – 4 і 5, інший світ – по 47%). На частку ЄС припадає: приблизно 8% світового імпорту, стільки ж експорту продовольства, 7 і 12% сировини, 13 і 2% електроенергії, 7 і 13% хімічних матеріалів, 30 і 41% машин, 35 і 34% інших промтоварів. Європейська інтеграція дала поштовх американській. Ведеться підготовка до створення спільного ринку Північної Америки у складі США, Канади, Мексики. З 1 травня 2004 р. склад Європейського Союзу поповнився новими десятьма державами. До ЄС приєдналися Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаків, Угорщина, Словенія, Мальта і грецька частина Кіпру. Отже, нині, ЄС нараховує 26 країн-членів.

Фактори економічного піднесення ФРН. Німецький неолібералізм

Внаслідок Другої світової війни Німеччина опинилась у надзвичайно тяжкому стані. Країна у 1946 р. виробляла менше половини продукції від рівня 1936 р. До того ж, Німеччина мала виплатити репарації союзникам у розмірі 20 млрд. дол. Державний борг зріс з 27,2 млрд. марок наприкінці 1938 р. до 377,2 млрд. марок у травні 1945 р. Інфляція досягла 600% довоєнного рівня. Все це призвело до натуралізації господарства і продуктообміну. Елементи натуроплати вводилися навіть на транспорті, у сфері обслуговування тощо.

На тяжкий стан економіки Німеччини, крім воєнної розрухи, впливав демонтаж оснащення промислових підприємств як компенсація втрат згідно з рішенням Потсдамської конференції глав урядів держав-переможниць у війні 2 серпня 1945 р., а також поділ країни. Існування двох систем — центрального управління і планування окупаційної влади і німецьких органів самоврядування — дезорганізувало господарське життя країни. Обидві виявились неспроможними забезпечити раціональне ведення господарства.

У цих складних умовах було проведено реформу,спрямовану на формування соціальної ринкової економіки і перетворення Німеччини на могутню квітучу державу. Реформи, що спричинили пізніше „німецьке диво”, проводилися за активного сприяння США: фінансова допомога (3,12 млрд. дол.) за планом Маршалла; об’єднання трьох окупаційних зон (американської, англійської і французької) і передача управління економікою до рук самих німців; допомога у розробці проектів реформи. Натхненником і організатором здійснення економічної реформи був Людвіг Ерхард (1897-1977). Він розпочав проводити її у 1948 р. як директор управління господарства об'єднаних західних зон окупації. Потім у 1949-1963 рр. він був міністром економіки в уряді Аденауера (1949-1963), заступником федерального канцлера (з 1957р.), канцлером республіки (1963-1966).

Плани Л. Ерхарда спиралися на грошову реформу, вільні ціни і підприємництво. Реформування економіки Західної Німеччини він розпочав із грошової реформи, метою якої було позбавлення від знецінених грошей і створення твердої валюти. Вранці 21 червня 1948 р. рейхсмарку було оголошено недійсною і замість неї вводилася нова валюта — дойчмарка (німецька марка). Кожний громадянин міг обміняти 60 рейхсмарок на дойчмарки у співвідношенні 1:1. Причому 40 дойчмарок виплачувались одразу, а решта 20 — через місяць. Пенсії і заробітна плата виплачувались у новій валюті у співвідношенні 1:1.

Обмінний курс готівки і заощаджень установлювався 1:10, але розпоряджатися можна було лише половиною обмінної суми. Тимчасово „заморожена” друга половина пізніше розблоковувалась: 1/5 суми можна було вилучити, 1/10 — вкласти у цінні папери, а решта 70% виводились з обігу. Грошові зобов’язання підприємств перераховувалися також у співвідношенні 1:10. Для виплати першої заробітної плати підприємства отримали готівку, а потім мали функціонувати за рахунок виробництва і збуту продукції. Зобов’язання банків та інших установ старої Німеччини здебільшого анулювались. Новий емісійний банк — Банк німецьких земель регулював свої відносини з приватними банками, визначаючи розмір обов’язкових грошових резервів.

Через три дні після грошової розпочалася реформа цін, спрямована на відновлення ринкового механізму їх регулювання. Ціни було відпущено „на волю” відповідно до закону від 24 червня, ліквідовувався адміністративний розподіл ресурсів, скасовувалися нормативні документи, які регулювали економічне життя. Перехід до вільного ціноутворення Л. Ерхард розглядав як передумову успішного економічного розвитку.

Розрегулювання цін і заробітної плати проводилося поступово. Зник „чорний ринок”. Магазини заповнилися товарами, замість пошуку продуктів люди стали турбуватися про їх виробництво. Інфляції майже не відчувалось. Ціни зросли лише на кілька відсотків приблизно в тій же пропорції, що і заробітна плата. Вже через півроку ціни стабілізувались. Було прийнято закон проти безпідставного завищення цін, друкувалися каталоги доречних цін, які враховували купівельну спроможність споживача. Одночасно реформа не посягнула на систему відносин приватної власності на засоби виробництва.

У нових умовах побудови соціального ринкового господарства важливе значення Л. Ерхард надавав ролі держави. Йдучи шляхом вільного економічного розвитку, держава міцно тримала основні важелі управління економікою. Вважалося, що відповідальність за економіку несе одна лише держава, саме вона має забезпечити розумну рівновагу між ефективністю господарства і вимогами соціальної політики. Керуючись цим, західнонімецький уряд активно підтримував галузі промисловості, які зазнавали труднощів, а інвесторам і підприємцям надавав пільги. Саме на це були спрямовані законодавчі акти про кредитну і податкову політику, антимонопольні й антикартельні укази та ін. Особлива роль відводилася дрібному і середньому бізнесу. Уже до початку 50-х років у цьому секторі працювало більше половини зайнятого населення. В усіх розвинутих країнах і до сьогодні дрібний і середній бізнес є одним з основних роботодавців і головним середовищем, де народжуються талановиті підприємці. У 1954 р. рівень виробництва був удвічі вищий 1936 р. До середини 50-х років ФРН вийшла на друге місце після США за розмірами золотих запасів. З 1952 р. експорт став перевищувати обсяг імпорту, і Німеччина отримала позитивне сальдо торговельного і платіжного балансу. А до кінця 60-х років вона стала передовою країною Західної Європи і зайняла друге місце після США за рівнем промислового виробництва.

Неолібералізм як система економічних поглядів, має свої особливості в різних країнах. Водночас її об’єднує спільність поглядів на основоположні проблеми функціонування ринкової економіки в рамках широкої течії економічного лібералізму. Найбільш характерним неолібералізм є для сучасної німецької і французької економічної науки.

Німецькі економісти зробили найбільший внесок у формування теорії неолібералізму. Цьому сприяли історичні умови розвитку Німеччини в ХХ ст. Після Першої світової війни німецька економіка довго перебувала в стані хаосу і стагнації і не піддавалась «лікуванню» традиційними неокласичними методами.

В 30-х роках ряд німецьких економістів, соціологів і правників об’єднались в творчу групу для пошуку і розробки конкретних заходів стосовно виходу економіки країни із кризового стану. Очолив цю групу професор політичної економії Фрайбурзького університету, видатний німецький економіст Вальтер Ойкен (1891-1950). Ядро «фрайбурзької школи» склали такі знатні дослідники, як Александр Рюстов (1885-1963), швейцарець Вільгельм Рьопке (1899-1966), а також Ф.Бем, Л.Мікш, Арнольд Мюллер-Армак.

До війни ідеї «фрайбурзької школи» Ойкен не одержали широкого розповсюдження, однак після неї неолібералізм став офіційною економічною доктриною ФРН. Видатну роль в цьому відіграв Людвіг Ерхард (1897-1977) – економіст і політик, який став міністром економіки і віце-канцлером в першому уряді Західної Німеччини, довгий час – з 1949 по 1963 роки – перебуваючи на цих постах і вивівши економіку країни з цілковитої розрухи до процвітання; в 1963-1966 рр. Ерхард був канцлером ФРН. Отже, творцями німецького неолібералізму стали В.Ойкен та його школа, Л.Ерхард і уряд ФРН.

Серцевиною німецького неолібералізму стала теорія «соціального ринкового господарства», основу якої розробив В. Ойкен, а деталізували його однодумці - В. Рьопке, Л. Ерхард, А. Рюстов, А. Мюллер-Армак.

До речі, саме А.Мюллер-Армарк і ввів поняття «соціальне ринкове господарство» в науковий оборот в своїй праці «Господарське управління і ринкове господарство» (1947), так визначивши його суть: це господарство, де «принцип свободи ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання». За характеристикою В. Рьопке в книзі «Гуманне суспільство» (1950) «соціальне ринкове господарство - це шлях до економічного гуманізму».

«Соціальне ринкове господарство» ґрунтується на чотирьох основних принципах, сформульованих В. Ойкеном в його згаданій праці:

1) забезпечення відкритості ринку, вільної конкуренції без монополістичних обмежень;

2) свобода всіх господарських угод, тобто право підприємців продавати товари і купувати виробничі ресурси без всяких обмежень;

3) приватна власність як основа свободи конкуренції і свободи угод;

4) повна відповідальність підприємців за результати своєї діяльності.

Головною рушійною силою «соціального ринкового господарства» його фундатори вважали приватну підприємницьку ініціативу і вільну конкуренцію. Саме вони, на думку неолібералів, спроможні забезпечити потреби споживачів як в кількісному, так і в якісному відношеннях. Водночас, вони відмовились від принципів свободи ринкового господарства класичного лібералізму. Неоліберали усвідомлюють, що повернення до економіки досконалої конкуренції сьогодні просто неможливе. Тому, заперечуючи необхідність всебічного і прямого державного втручання в економіку, вони вбачають в державному регулюванні гарантію створення умов для розширення конкуренції і відвернення небезпеки монополізації.

Розробники моделі «соціального ринкового господарства» вважають, що за його умов важливою є спеціальна соціально-економічна політика, яку держава має проводити за такими чотирма основними напрямками:

· по-перше, приймати закони, які б ставили під контроль монополії, олігополії і картелі (монопольні змови) і давати простір конкуренції;

· по-друге, контролювати розподіл національного доходу для запобігання надмірної соціальної диференціації;

· по-третє, проводити активну кон’юнктурну політику, сприяти зайнятості населення, стабілізації цін, досягнення економічної рівноваги і активного платіжного балансу;

· по-четверте, прилучати до власності широкі маси населення, впроваджуючи в життя принцип «власність - для всіх».

В стабільності державної економічної політики неоліберали вбачають запоруку реалізації ідей «соціального ринкового господарства» на практиці. Дану систему вони вважають найпродуктивнішою з відомих історії економічних форм господарювання. Про створення практичної моделі «соціального ринкового господарства» було заявлено першим канцлером ФРН К.Аденауером в передмові до книги В. Рьопке «Чи правильна німецька економічна політика?»(1950). Ця теорія стала основою офіційної економічної політики ФРН, економіка якої на її основі в 60-х роках досягла справжнього розквіту.

Такий швидкий прогрес - від розрухи, хаосу і роздрібненості 40-х до успіху 60-х - назвали «німецьким економічним дивом». Творцями цього «дива» стали німецькі неоліберали, насамперед Л. Ерхард, який впровадив в життя теоретичні неоліберальні постулати. В своїй книзі «Добробут для всіх»(1956) майбутній канцлер, даючи детальну характеристику «соціальному ринковому господарству», зазначав, що ФРН йде до «сформованого суспільства».

Франція у повоєнний період та економічне вчення французької школи неолібералізму

Війна і чотирирічна окупація завдали значних збитків економіці країни. Промислове виробництво скоротилося на 70%, а продукція сільського господарства порівняно з довоєнним періодом зменшилася вдвічі. Під час війни загинуло 1,1 млн. осіб. У 1944 р. було сформовано тимчасовий уряд на чолі з Шарлем де Голлем (1890—1970), який діяв до 1946 р. і ставив завдання ліквідації економічної розрухи та відбудови промислового і сільськогосподарського виробництва. До складу уряду увійшли представники різних партій, які відображали інтереси окремих прошарків населення.

Протягом 1945-1947 рр. було націоналізовано 1/5 французької промисловості:електроенергетику, вугільну промисловість, газові підприємства, значну частину авіаційної промисловості, автомобільні заводи фірми „Рено”, морське судноплавство, повітряний транспорт. Як і в інших розвинутих країнах Заходу, націоналізація не зачепила основних і прибуткових галузей промисловості. Для управління націоналізованими підприємствами створювались адміністративні ради за участю представників робітничого класу, розширювалися права фабрично-заводських профспілкових комітетів. Ухваленим законом відновлювались 40-годинний робочий тиждень, двотижневі оплачувані відпустки для робітників і тритижневі — для службовців. Особи, що працювали за наймом, отримували право на пенсії у зв’язку зі старістю з 65 років та у зв’язку з інвалідністю. Введено систему виплат для стимулювання народжуваності та ін. Проведена часткова націоналізація і законодавче закріплення соціальних прав трудящих значною мірою сприяли обмеженню панування монополій, з одного боку, а з іншого — збільшенню припливу капіталовкладень у націоналізовану промисловість. До кінця 40-х років економіка країни була відбудована (у 1947 р. досягнуто довоєнного рівня промислового виробництва, а у 1950 р. — сільськогосподарського).

Призупинення процесу націоналізації у 1948 р. у зв’язку з виходом комуністів з уряду сприяло зближенню Франції і США. У червні того ж року в Парижі було підписано угоду про економічне співробітництво зі США — план Маршалла. До 1958 р. загальна сума допомоги США Франції становила 12 млрд. дол. Значну частину цієї суми спрямовано для розвитку і модернізації промислового потенціалу країни. За угодою, США надавалося право визначення „економічно раціональних” галузей економіки, контролю над французьким експортом та імпортом. Такі американські компанії, як „Стандарт ойл”, „Дженерал електрик”, „Форд”, „Крайслер” та ін. отримали сприятливі можливості для скуповування акцій французьких підприємств, створення у Франції своїх філій і дочірніх компаній.

У післявоєнний період у Франції завдяки оновленню основного капіталу і зміні структури промисловості виробництво засобів виробництва переважало над виробництвом предметів споживання. До кінця 50-х років у країні склалися три сектори у промисловості: традиційні галузі (текстиль, металургія, машинобудування, виробництво предметів розкоші), нові галузі (автомобілебудування, авіапромисловість, нафтопереробка) і найновіші (атомна енергетика, електроніка, виробництво пластичних мас).

У червні 1958 р. Ш. де Голль знову очолив уряд Франції, а у грудні того ж року був обраний главою держави на семилітній термін. В основу своєї політики новий уряд поклав всебічне сприяння швидкому розвитку практично усіх галузей промисловості, її структурній перебудові, подальшій концентрації виробництва, утворенню великих корпорацій, широкому використанню досягнень науково-технічної революції. Це була послідовна і жорстка лінія держави, спрямована на всебічний і пропорційний розвиток усіх галузей економіки, лінія, що пізніше отримала назву політики „індустріального імперативу”. Економічна політика голлізму ґрунтувалася на доктрині активного державного втручання в економічне життя країни.

Франція однією з перших серед західних країн застосувала так зване державне індикативне (рекомендаційне) планування. Здійснювала його вперше створена система планових органів. Вона складалася з верховного органу — Генерального комісаріату планування і галузевих комісій з модернізації, які розробляли плани розвитку окремих галузей промисловості. Індикативний план являв собою макроекономічну модель перспективного розвитку і містив основні показники обсягу, структури, темпів зростання виробництва, динаміки цін, експорту, імпорту, податків, інвестицій та ін. Ці показники слугували орієнтирами, на які спрямовувалася діяльність фірм. За їх допомогою намагалися координувати діяльність підприємств і розвиток національної економіки.

Така економічна політика отримала в економічній літературі назву дирижизму. Особливостями французького дирижизму були прямі адміністративні методи втручання в економіку, зокрема, контроль за цінами, емісія цінних паперів, кредитна діяльність та ін. Держава займалась активною підприємницькою діяльністю в націоналізованому секторі економіки. У 1958 р. в руках держави перебували 97% вугільної промисловості, 95% виробітку газу, 80% авіаційного виробництва і виробітку електроенергії, більше 40% автомобільної промисловості. Держава володіла залізницями, великими військовими підприємствами, акціями авіаційних і морських транспортних компаній. Вона здійснювала пряме фінансування капіталовкладень, розробляла і приймала індикативні плани. Відносно державних підприємств плануючі органи наділялися імперативними правами.

В історії французького планування можна виділити три етапи: перший, післявоєнний, коли план був обов’язковим і стосувався обсягів виробництва, фіксував ціни і т. ін. (до 1958 р.); другий - етап індикативного планування (до кінця 80-х років); третій (сучасний) — етап стратегічного планування у загальноєвропейських масштабах. Активна участь Франції у західноєвропейській інтеграції і НТР справила суттєвий вплив на економічний розвиток. За десять років (1958-1968) обсяг промислового виробництва збільшився на 60% при щорічних темпах зростання 5,5% на рік, виробництво продуктів сільського господарства зросло на 66%.

Основні тенденції розвитку англійської економіки після ІІ Світової війни та економічні погляди Ф.Хайєка

За роки Другої світової війни країна державного регулювання втратила 25% національного багатства, зменшився обсяг промислової продукції, який у 1946 р. становив 90% від рівня 1937 р. У результаті війни посилилася залежність Великобританії від США, було втрачено значну частину ринку, куди все більше проникав американський капітал. Частка Великобританії у світовому капіталістичному експорті знизилася з 11,3% у 1937 р. до 9,8% у 1947 р.

Лейбористський уряд Елемента Річарда Еттлі намагався відродити економіку країни шляхом поступового підвищення частки державної власності за умови збереження мішаної економіки. Націоналізація значної частини промислових підприємств, на їхню думку, мала створити умови для планування економічного розвитку. Тому вже наприкінці 40-х років було здійснено націоналізацію Англійського банку, вугільної і газової промисловості, кількох електростанцій, частини підприємств сталеливарної промисловості, всього внутрішнього транспорту, телеграфу і радіозв’язку. Держава здійснювала націоналізацію шляхом викупу підприємств за значно завищеними цінами і гарантувала щорічний дохід, який сплачувався від частини прибутку націоналізованих підприємств.

Для здійснення контролю і регулювання капітальних вкладень у націоналізовані галузі промисловості, контролю за сплатою компенсації колишнім власникам підприємств було створено Раду національних інвестицій. Контроль за випуском цінних паперів і зобов’язань, регулювання надання позик приватним підприємцям, планування діяльності приватнокапіталістичних підприємств, стимулювання інвестицій у ті чи інші галузі виконував Комітет емісії капіталів. Для погодження діяльності економічних міністерств було введено посаду головного плановика, а для розробки інвестиційного плану — Планове економічне управління. Саме воно розробило річні плани, які являли собою кон’юнктурні прогнози, і чотирирічний план на 1949-1952 рр., який мав забезпечити безкризовий розвиток англійської економіки.

З метою стабілізації післявоєнної економіки Великобританія вжила низку заходів. У 1947 р. було оголошено про проведення режиму економії, який зводився до заморожування заробітної плати, доходів, обмеження споживання громадян. Спрямування великих капіталовкладень у промисловість сприяло загальному зростанню народного господарства країни, зокрема, підвищенню продуктивності праці. Уже в 1948 р. промисловість Англії перевищила довоєнний рівень випуску продукції. Результатом виконання прийнятої у 1947 р. чотирирічної програми розвитку сільськогосподарського виробництва стало збільшення випуску продукції. До початку 50-х років в основному вдалося відновити економічний потенціал країни.

Прискореному розвитку економіки Англії у 50-ті роки сприяли науково-технічна революція, удосконалення методів управління, великі капіталовкладення держави у виробництво, структурні зміни у промисловості. Поліпшенню економічного стану країни також сприяли поставки воєнно-стратегічної сировини і виконання військових замовлень США у зв’язку з війною в Кореї. Нагромадження золота і валюти дало змогу урядові лейбористів наприкінці 1950 р. відмовитися від американської допомоги за планом Маршалла.

За темпами розвитку у 50-ті роки Великобританія відставала від решти розвинутих європейських країн. До початку 70-х років під Британської імперії залишилися тільки кілька островів у Світовому океані, а сама вона перетворилася на Британську співдружність — міжурядову організацію країн, які раніше до неї входили і визнавали зв’язки з колишньою метрополією. Здобуття незалежності колоніями поставило перед країною питання участі в європейській інтеграції.

Друга половина 60-70-х років в економіці країни позначена кризовими явищами. Вони тісно пов’язані зі світовою енергетичною кризою 1973 р., циклічною кризою 1975 р. і великими витратами лейбористів на соціальні програми. Темпи інфляції досягли до кінця 70-х років 15% на рік — небаченого до того часу в країні рівня.

У Ф. Хайєка економічна свобода — це, передусім, індивідуальна свобода кожної окремої людини, яка незалежно розпоряджається належними їй ресурсами з тим єдиним обмеженням, яке не дозволяє їй обмежувати свободу інших. Свобода є поняттям, яке за своєю внутрішньою суттю може бути застосованим тільки до окремої особи. Свобода, коли жодна людина не підкоряється волі іншої, на думку Хайєка, є вищою людською цінністю.

Дата добавления: 2014-11-09