Тема геноциду у творах Івана Багряного

Інші псевдоніми — Полярний, Дон Кочерга та інші.

Справжнє ім'я — Іван Павлович Лозов'яга (Лозов'ягін).

Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 р. в с. Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра.

У 1912—1916 pp. хлопець навчався в церковно-парафіяль­ній школі в Охтирці, згодом у вищій початковій школі та у Краснопільській художньо-керамічній школі.

У 1920 році він став свідком жорстокої розправи чекістів із його дядьком і 92-річним дідом на пасіці (кололи багнетами, стрі­ляли з револьверів), їх смерть страшенно вразила хлопця. До того ж іншого дядька вислали на Соловки, звідки він не повер­нувся. Усе це народжувало протест у душі Івана.

У 1922—1926 pp. він викладав малювання, працював на шахтах Донбасу, а у 1924 р. вступив до Охтирської філії організа­ції селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на прожиток. Писав вірші. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'ян­ці-Подільському, де редагував місцеву газету.

Протягом 1926—1930 pp. Іван навчався в Київському худож­ньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «полі­тично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна по­зиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МАРС, до якої належали Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогиль-ний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фаль-ківський. А також товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1928р. І. Багряний написав роман у віршах «Скелька», де використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти за­силля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Наступ­ного року з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюційної дійсності. Наступні книжки «В поті чола» і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС. Того ж року він написав поему «Аве Марія», де в присвяті роз­містив таке звернення: «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим, збор­каним і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор». Цікаво, що книжка вийшла в світ без усякого цензурного до­зволу на те, до того ж з вказівкою неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжки з продажу, кількасот примірників встигли розку­пити. Зрозуміло, що подібний твір не міг залишитись непоміче­ним владою.

У 1930р. харківське видавництво «Книгоспілка» видало ро­ман у віршах «Скелька». Волелюбний пафос твору привернув увагу офіційної критики — «Скельку» було конфісковано. На­ступного року з'явилась стаття О. Правдкжа «Куркульським шляхом», яка свідчила про наміри влади щодо бунтівливого, іде­ологічно невпокореного І. Багряного. Після цієї статті твори письменника були вилучені з бібліотек і книжкових крамниць.

У 1932 р. І. Багряний був заарештований у Харкові в присут­ності колег В. Поліщука і О. Слісаренка «за політичний само­стійницький український ухил в літературі й політиці...», засудже­ний на п'ять років концтаборів БАМЛАГу (Байкало-амурский лагерь).

У 1936 р. І. Багряний утік, переховувався між українцями Зе­леного Клину на Далекому Сході (враження від цього періоду життя відбито в романі «Тигролови»). Через два роки письмен­ник повернувся додому, був повторно заарештований, сидів у Харківській в'язниці 2 роки й 7 місяців (пережите в ув'язненні він пізніше описав у романі «Сад Гетсиманський»).

У 1940 р. з відбитими легенями й нирками був звільнений під нагляд. Знову оселився в Охтирці, працював декоратором у міс­цевому театрі, редагував газету «Голос Охтирщини», після по­чатку війни потрапив до народного ополчення, працював у ОУН: малював листівки, плакати, складав пісні, виступав перед воїна­ми УПА.

Згідно з німецьким курсом щодо української національної ін­телігенції у 1942р. мав бути розстріляний, але випадково вряту­вався.

У 1944 р. І. Багряний розійшовся в поглядах з керівництвом УПА і сам, без родини, емігрував до Словаччини, а згодом до Ні­меччини. Новий Ульм стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визволь­ного руху. Він у 1945р. заснував газету «Українські вісті». При ній почали діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Про­метей», у яких з'являються заборонені в СРСР книжки україн­ських письменників, переклади зарубіжної літератури україн­ською мовою, взяв участь у створенні МУРу (Мистецький Український Рух), який згодом у США перетворився на об'єднан­ня українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку.

У 1946 р. письменник перейшов на легальне становище.

Памфлетом «Чому я не хочу вертати до СРСР?» (1946р.) І. Багряний привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР, урятувавши цим від репатріації не одного нещасного. У 1948 р. він заснував Укра­їнську Революційну Демократичну партію (УРДП), очолив Укра­їнську національну раду, заснував ОДУМ (Об'єднання демокра­тичної української молоді).

За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Зві­ролови» — 1946), «СадГетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Ан­тон Біда — герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Письменник помер 25 серпня 1963 р. у санаторії Блазіен у Шварцвальді (Західна Німеччина).

Івана Багряного посмертно реабілітовано у 1991р., відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.

Письменник залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув своїми романами. Першим вели­ким твором були «Тигролови» (1944; 1946 перевидані під назвою «Звіролови»), перекладені німецькою та видані в місті Кельні трьома накладами. Цю книжку високо оцінив В. Винниченко, прорікаючи велике творче майбутнє її авторові.

В основу «Тигроловів» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Гри­горій Многогрішний увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру: він не скорився, не змирився з насильницьки нав'яза- ним йому статусом в'язня жахливої системи й залишився Люди­ною. Сюжетна канва роману вибудована на історії «полювання» майора НКВС Медвииа — цього новітнього тигролова — на гордого, не прирученого тоталітарною системою молодого хлопця з України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання... Григорій Многогрішний переміг. Передусім тому, що не визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і не­навистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може й повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.

Безперечно, це романтичний твір, з елементами пригодниць­кого жанру (тому закономірна його популярність серед німецької молоді). Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно пере­буває в емоційному напруженні. І все ж «Тигролови» виходять за межі звичайної «масової» літератури. Насамперед — ідейним спрямуванням (у літературі «масовій», як у старій казці, добро теж завжди перемагає), але в творі Багряного всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні -образи, ліричні відступи, промовисту символіку. Згадаймо той стрімкий потяг-експрес, що мчить на Далекий Схід. Як мчить і саме життя XX ст. У ньому розважаються й милуються краєвидами представ­ники пануючої влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено на зеків, безправних «остів». Серед останніх і Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрапляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, наче у мрію-казку. Символічний підтекст цієї назви. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці,-які були колись ро,зкуркуленг радянською владою. Тут вони створили свій український світ, на­повнений моральною чистотою і гармонією. Атмосфера в родині старого Сірка, яка прийняла й порятувала Григорія, тепла, до­машня, як і довколишня мати-природа. На тлі цієї розкішної багатовікової природи розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки. Без такої тремтливої любовної колізії немислимий жо­ден романтичний твір.

Але сюжет далекий від мрійливої сентиментальності, навпа­ки — він напружений, динамічний. Сірки мають незвичне й не­безпечне заняття — виловлюють у тайзі тигрів — гордих, неза­лежних і сильних звірів. Звернімо увагу: ці люди звірів не убивають, а лише ловлять. У двобої з тиграми вони є рівновели­кими, такими ж гордими та незалежними. Українці протистоять силам зла, яке уособлено в образі майора НКВС Медвина, про­тистоять і перемагають. Медвин женеться за Григорієм, підступно вистежуючи його в тайзі, готовий у слушний момент вбити. Але в цьому двобої перемагає Григорій. І це цілком закономірно: письменник щиро вірить, що переможе тільки добро.

Таким же мужнім і несхитним показано іншого героя — Ан­дрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський». В. Винниченко назвав його «великим, вопіющим і страшним документом» радян­ської дійсності, сприяв його друкові у Франції. У цілому цей твір також має романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування Андрія в слідчому ізо­ляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітуючій Країні Рад» (це через 20 років повторить О. Солженіцин своїм романом «Архіпелаг ГУЛАГ»). Правдиві описи тюремного ув'яз­нення головного героя засновані на особистому авторському до­свіді. Отож, на майже документальній основі досить вправно вибудовується розгалужений каркас витвореного уявою і фантазією митця апокаліптичного світу безправ'я, нелюдських знущань і принижень. Цей зовнішній світ контрастно протиставляється духовно наповненому, глибокому внутрішньому світові Андрія Чумака. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого головного героя, І. Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури, яка завжди розкривала душу народу, його ментальність, мораль. Він також безпосередньо використовує засоби фольклорної поетики. Скажімо, пісен­ний зачин роману — до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька, старого коваля. Цей заповіт — у тра­диції споконвічної народної моралі: триматися один одного, ря­тувати того, хто потрапляє в біду. А в біді зараз найменший брат — репресований Андрій. Як це відповідало душевному ста­ну самого автора! Навіть більше, заповіт старого Чумака зву­чить досить символічно, наче заклик, прохання до всіх майбутніх нащадків.

Символічною є -назва твору. За біблійною легендою, Гетси-манський сад — місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа, місце зради. Там гарно й затишно, ростуть солодкі маслини. Такий сад душевної опори є разючим контрастом до тієї дійсності, в якій змушений страждати Андрій Чумак, якій він мусить мужньо про­тистояти.

Обставини незвичайні, ситуації напружені, в душах героїв ба­гато сум'яття, розпачу, зневіри, проте всупереч усьому Андрій перемагає, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили збе­регти людську гідність. Андрія та інших дітей коваля не розчав­лює тоталітарний прес — ситуація скоріше бажана, аніж дійсна. В ній передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу. Така оптимістична кінцівка і така провідна ідея «Саду Гетсиманського». Окрім основної проблеми, у цьому творі Іван Ба­гряний також художньо досліджує інші: любові й ненависті, вір­ності та зради, батьків і дітей, віри та безнадії, збереження роду, родини. Всі вони показані традиційно для народного сприйман­ня — з позиції пріоритету гуманізму й добра на землі.

Роман містить чимало публіцистичних відступів, роздумів, які підкреслюють провідну ідею, авторську позицію. Вони знижують художню вартість твору, але є прикметною рисою індивідуального стилю письменника.

Творчість Івана Багряного довела, що сповнене небезпек, пригод, трагедій, зрад життя письменника не знищило в ньому віри в перемогу добра над злом. І радісно, що, хоч і з великим запізненням, його народ має можливість читати твори, дізнавати­ся з них про гіркі сторінки української історії, щоб уже ніколи не допустити їх повторення.

Дата добавления: 2014-11-09