Основні засоби адміністративно-правового регулювання у сфері підприємництва

Регулюючий вплив держави на діяльність суб'єктів підприємницької діяльності здійснюється за допомогою різних засобів. Відповідно до ст.12 Господарського кодексу України основними засобами державного регулювання у сфері підприємництва є:

- державне замовлення;

- ліцензування, патентування і квотування;

- сертифікація та стандартизація;

- застосування нормативів та лімітів;

- регулювання цін і тарифів;

- надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку.

Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення пріоритетних державних потреб визначаються Господарським кодексом України та Законом України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб" від 22.12.1995р. Особливості здійснення державного замовлення на озброєння та військову техніку регулюються Законом України "Про державне оборонне замовлення" від 03.03.1999р.

Як випливає із зазначених нормативно-правових актів, державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірній (контрактній) основі складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб'єктів господарювання, незалежно від їх форми власності.

Державний контракт – це договір, укладений державним замовником від імені держави з суб'єктом господарювання – виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов'язання сторін і регулюються їх господарські відносини. Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього, в порядку, визначеному законом.

Державні замовники забезпечуються Кабінетом Міністрів України фінансовими ресурсами в обсягах, необхідних для повної оплати державного замовлення, якщо інше не передбачено законом, і є відповідальними за задоволення пріоритетних державних потреб у відповідних товарах, роботах і послугах. Держава виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників.

З метою організації робіт, пов'язаних з формуванням державного замовлення, розміщенням поставок продукції для державних потреб і контролем за їх виконанням, Кабінет Міністрів України визначає і затверджує перелік державних замовників, обсяги та склад державного замовлення. Порядок формування державного замовлення та пріоритетні державні потреби затверджуються Кабінетом Міністрів України. Координація роботи, пов'язаної з формуванням державного замовлення і здійсненням контролю за його виконанням, покладається на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти. На сьогодні таким органом є Міністерство економіки України.

Державні замовники здійснюють, виходячи з інтересів держави, вибір виконавців державного замовлення у порядку, встановленому Законом України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти". Слід окремо відмітити, що на сьогодні зазначений закон втратив чинність. Натомість відповідні відносини регулюються одноіменним Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. №921. Це Положення застосовується до всіх закупівель товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів, за умови, що вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) становить не менше ніж 100 тис. гривень, а робіт – 300 тис. гривень.

Визначення виконавців державного замовлення може здійснюватися шляхом проведення таких процедур як: відкриті торги (тендер); торги з обмеженою участю; двоступеневі торги; запит цінових пропозицій (котирувань); закупівля в одного учасника.

Основною процедурою здійснення закупівель є відкриті торги. Застосування процедури торгів з обмеженою участю для закупівлі товарів, робіт і послуг потребує погодження з уповноваженим органом у встановленому ним порядку, крім випадку, коли процедура торгів з обмеженою участю застосовується після проведення попередньої кваліфікації учасників.Так само потребує погодження з уповноваженим органом застосування процедури закупівлі в одного учасника.

Процедура закупівлі не може проводитися до публікації оголошення про неї в інформаційному бюлетені "Вісник державних закупівель" та на веб-порталі з питань державних закупівель, крім випадків застосування державним замовником процедур торгів з обмеженою участю, запиту цінових пропозицій (котирувань) та закупівлі в одного учасника.

Для організації та проведення процедур закупівель замовник утворює тендерний комітет на засадах колегіальності у прийнятті рішень, відсутності конфлікту інтересів членів тендерного комітету та їх неупередженості.

Склад тендерного комітету та положення про нього затверджуються замовником. Членами тендерного комітету є працівники замовника в кількості не менш як п'ять осіб. До складу тендерного комітету не можуть входити посадові особи та представники учасників, їх близькі родичі, посадові особи об'єднань підприємств, їх представники і близькі родичі.

Після відбору виконавців державні замовники укладають з ними державні контракти.

Відповідно до п.6 вищезазначеного Положення закупівля товарів, робіт і послуг за державні кошти здійснюється у вітчизняних виробників, а у разі, коли товари, роботи і послуги не виробляються (не виконуються, не надаються) на території України, – у виробників товарів, виконавців робіт і надавачів послуг – нерезидентів.

Для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності –монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення.

Відповідно до ст. 14 Господарського кодексу України ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.

Відносини, пов'язані з ліцензуванням регулюються Законом України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р.. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню визначені ст.9 цього закон. До них зокрема належать: пошук (розвідка) корисних копалин; виробництво вибухових матеріалів промислового призначення; виробництво особливо небезпечних хімічних речовин; видобування корисних копалин; видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами; виробництво пестицидів і агрохімікатів (тільки регуляторів росту рослин), оптова, роздрібна торгівля пестицидами і агрохімікатами (тільки регуляторами росту рослин); медична практика; ветеринарна практика; надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним, морським, річковим, автомобільним, залізничним транспортом; заготівля, переробка, металургійна переробка металобрухту кольорових і чорних металів; надання послуг, виконання авіаційно-хімічних робіт; туроператорська та турагентська діяльність; посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном; виробництво дисків для лазерних систем зчитування; експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, матриць; оптова торгівля насінням; діяльність, пов'язана з виробництвом, торгівлею піротехнічними засобами; діяльність, пов'язана з виробництвом автомобілів та автобусів та ін..

Втім, Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. не стосується ліцензування банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій, будівництві. Ліцензування цих видів господарської діяльності здійснюється відповідно до спеціальних законів, що регулюють відносини у зазначених сферах.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 01.06.2000 р. ліцензування включає в себе видачу, переоформлення та анулювання ліцензій, видачу дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видачу розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Ліцензія – це документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензія на провадження певного виду господарської діяльності видається на необмежений строк. Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування може обмежити строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності, але цей строк не може бути меншим, ніж п'ять років. Спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування на сьогодні є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (Держкомпідприємництво).

Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності. Ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх додержанням затверджуються органом ліцензування за погодженням із спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви. Ліцензування видів господарської діяльності, провадження яких пов'язане з використанням обмежених ресурсів, у разі надходження кількох заяв про видачу ліцензій, здійснюється тільки за результатами відкритих конкурсів.

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є: недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії; невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

У сферах, пов'язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб'єктів господарювання.

Торговий патент – це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент – це державне

свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону.

Порядок патентування зазначених видів підприємницької діяльності встановлюється Законом України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності". Відповідно до ст.2 цього закону торговий патент видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів або місцезнаходженням їх структурних (відокремлених) підрозділів, суб'єктам підприємницької діяльності, що провадять торговельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торговельної мережі), - за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб'єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу, - за місцем реєстрації цих суб'єктів.

Вартість торгового патенту на здійснення торговельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асортиментного переліку товарів.

Суб'єкт підприємницької діяльності, який припинив діяльність, яка підлягає патентуванню, до 15 числа місяця, що передує звітному, письмово повідомляє про припинення такої діяльності відповідний державний податковий орган. При цьому торговий патент підлягає поверненню до державного податкового органу, що видав його, а суб'єкту підприємницької діяльності повертається надмірно сплачена сума вартості торгового патенту.

Правовий режим патентування визначений Законом України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” не поширюється на торговельну діяльність та діяльність з надання побутових послуг:

1) підприємств і організацій військової торгівлі, аптек, що перебувають у державній та комунальній власності, а також розташованих у селах, селищах та містах районного значення підприємств та організацій споживчої кооперації та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачання;

2) суб'єктів підприємницької діяльності – фізичних осіб, які:

- здійснюють торговельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності;

- сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому чинним законодавством;

- здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва;

- сплачують державне мито за нотаріальне посвідчення договорів про відчуження власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу на календарний рік;

- сплачують фіксований податок відповідно до законодавства про оподаткування доходів фізичних осіб;

3) суб'єктів підприємницької діяльності, створених громадськими організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно з чинним законодавством та здійснюють торгівлю виключно продовольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах Українського товариства сліпих та Українського товариства глухих.

Водночас Законом України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” визначено перелік видів продовольчих товарів першої необхідності торгівля якими може здійснюватися будь-якими суб’єктами підприємницької діяльності без торгового патенту. До таких товарів, зокрема, належать: хліб і хлібобулочні вироби; борошно пшеничне та житнє; сіль, цукор, олія соняшникова і кукурудзяна; молоко і молочна продукція, крім молока і вершків згущених з добавками і без них; продукти дитячого харчування; безалкогольні напої; морозиво; яловичина та свинина; домашня птиця; яйця; риба; ягоди і фрукти; мед та інші продукти бджільництва, бджолоінвентар і засоби захисту бджіл; картопля і плодоовочева продукція тощо.

Окрім ліцензування і патентування в державному управлінні господарською діяльності застосовуються й інші дозвільні механізми. Основні правові засади застосування дозвільних процедур в сфері господарської діяльності врегульовано Законом України “Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” від 06.09.2005 р. Статтею 4 цього закону встановлені основні вимоги до дозвільної системи у зазначеній сфері. Так, відповідно до цієї статті виключно законами встановлюється: необхідність одержання документа дозвільного характеру; дозвільний орган, уповноважений видавати документ дозвільного характеру; платність або безоплатність видачі документа дозвільного характеру; строк прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру; вичерпний перелік підстав для відмови у видачі та анулювання документа дозвільного характеру тощо.

Законом України “Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” передбачено право суб'єкта господарювання на вибір способу отримання документів дозвільного характеру: безпосередньо за зверненням у відповідні місцеві дозвільні органи, представники яких здійснюють прийом суб'єктів господарювання в одному приміщенні; або за зверненням до адміністратора. Адміністратором є посадова особа міської ради, районної та районної у містах Києві і Севастополі державних адміністрацій, яка організовує видачу суб'єкту господарювання документів дозвільного характеру та забезпечує взаємодію місцевих дозвільних органів щодо видачі документів дозвільного характеру. Так чи інакше, слід позитивно відмітити, що обидва способи отримання документів дозвільного характеру, передбачені цим закономі, є варіантами втілення принципу “єдиного вікна” дозвільної системи в сфері господарювання.

Ще однією важливою новелою в правовому регулюванні дозвільних процедур у сфері господарської діяльності, яка була вперше закріплена в Законі України “Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності”, є принцип мовчазної згоди. Як випливає зі змісту ст.ст. 1, 4 зазначеного закону, принцип мовчазної згоди означає, що у разі якщо у встановлений законом строк (десять робочих днів, якщо інше не встановлено законом) суб'єкту господарювання не видано або не направлено документ дозвільного характеру чи рішення про відмову у його видачі, то через десять робочих днів з дня закінчення строку, встановленого для прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру, суб'єкт господарювання має право провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності. Копія опису прийнятих документів з відміткою про дату їх прийняття є підтвердженням подання заяви та документів адміністратору або дозвільному органу.

У необхідних випадках держава застосовує такий засіб регулювання господарської діяльності як квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Так, зокрема, порядок квотування експорту та імпорту товарів встановлюється Законом України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16.04.1991 р. Цим законом встановлений порядок запровадження наступних видів квот:

- квоти (контингенти) глобальні – квоти, що встановлюються по товару (товарах) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

- квоти (контингенти) групові – квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

- квота експортна (імпортна) – граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території України (імпортувати на

- територію України) протягом встановленого строку та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях;

- квоти (контингенти) індивідуальні – квоти, що встановлюються по товару (товарах) з визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватись або з якої він (вони) може імпортуватись;

- квоти спеціальні – граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру.

Відповідно до стаття 15 Господарського кодексу України технічне регулювання у сфері господарювання здійснюється за допомогою: технічних регламентів, стандартів, кодексів усталеної практики, класифікаторів, технічних умов.

Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов'язковим для:

- суб'єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в технічних регламентах;

- учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

- виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні.

У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено технічними регламентами, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України в частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання та транспортування на території України.

Більш детальні правила розробки та застосування стандартів у сфері господарської діяльності встановлені Законом України "Про стандартизацію" від 17.05.2001р.

З метою захисту споживачів, контролю безпеки продукції для довкілля, життя й здоров'я громадян та майна, усунення технічних перешкод у міжнародній торгівлі здійснюється сертифікація, тобто процедура, за допомогою якої визначений в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям тощо, вимогам, встановленим законодавством. Правові засади сертифікації встановлені Законом України "Про підтвердження відповідності" від 17.05.2001 р.

Як випливає з ст.16 Господарського кодексу України, держава може надавати дотації суб'єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб'єктам господарювання, що опинилися у критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їх діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом. Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.

Підстави та порядок застосування деяких із зазначених засобів державної підтримки суб'єктів господарювання визначаються Законами України "Про державну підтримку сільського господарства" від 24.06.2004 р., "Про міський електричний транспорт" від 29.06.2004 р., "Про транспорт" від 10.11.1994р., "Про оптові ринки сільськогосподарської продукції" від 25.06.2009 р. та ін.

Так, наприклад, в розділі 5 Закону України "Про державну підтримку сільського господарства" від 24.06.2004 р. врегульовані питання, пов'язані з наданням бюджетних дотацій виробникам продукції тваринництва. Відповідно до ст.15 цього Закону бюджетна дотація надається з метою підтримки рівня платоспроможного попиту українських споживачів продукції тваринництва та запобігання виникненню збитковості українських виробників такої продукції.

До об'єктів такої бюджетної дотації законом віднесені: велика рогата худоба; свині; вівці; коні; птиця свійська; кролі; молоко незбиране екстра; вовна стрижена, кокони тутового шовкопряда; мед натуральний. Суб'єктами (отримувачами) такої дотації є безпосередні виробники зазначеної продукції. Бюджетна дотація виплачується Аграрним фондом України. Розмір бюджетної дотації та порядок її надання встановлюється Кабінетом Міністрів України. Розподіл бюджетних коштів, спрямованих на дотацію для сільськогосподарських підприємств, здійснюється на рівні областей, міст Київа і Севастополя.

Компенсаційні засоби державного регулювання закріплені в Законі України "Про оптові ринки сільськогосподарської продукції" від 25.06.2009р., який передбачає можливість повного або часткового відшкодування вітчизняним товаровиробникам витрат на зберігання та складування сільськогосподарської продукції в межах інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції впродовж періоду становлення оптового ринку сільськогосподарської продукції за рахунок коштів державного бюджету.

Оподаткування в механізмі державного регулювання господарської діяльності можливо розглядати лише в контексті широкого розуміння державного управління, оскільки система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються виключно законами України, які приймаються лише Верховною Радою України, що не є органом державного управління в його вузькому адміністративно-правовому сенсі.

Основними нормативно-правовими актами у сфері оподаткування є Закони України "Про систему оподаткування" від 25.06.1991 р., "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28.12.1994 р., "Про податок на додану вартість" від 03.04.1997 р., Указ Президента України "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" від 03.07.1998 р. та ін.

Окремі засадничі положення у сфері оподаткування містяться в ст.17 Господарського кодексу України. Згідно цієї статті система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб'єктів господарювання та громадян. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб'єктів господарювання, повинні передбачати: оптимальне поєднання фіскальної та стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість з податковими системами інших країн.

4. Державний контроль і нагляд у сфері підприємницької діяльності

Однією з найважливіших функцій державного управління загалом та у сфері підприємництва зокрема є функція контролю (нагляду). В науці адміністративного права сутність контролю визначають як спостереження та перевірку розвитку суспільної системи й усіх її елементів відповідно до визначених напрямів та вимог, а також у попередженні та виправлені можливих помилок та неправомірних дій, що перешкоджають такому розвитку. Виходячи з цього, метою контролю вважають встановлення результатів діяльності певних суб’єктів, допущених відхилень від прийнятих вимог, принципів організації, виявленні причин цих відхилень, а також у визначенні шляхів подолання перешкод для ефективного функціонування всієї системи [1, c.351].

Як різновид контролю нагляд передбачає спостереження лише за додержанням законності суб’єктами суспільних відносин. На відміну від контролю в його цілісному вигляді, нагляд не дає можливості суб’єкту управління оперативно втручатися в поточну діяльність підконтрольного об’єкта. Нагляд здійснюється лише шляхом спостереження за додержанням законодавства та реагування на його порушення засобами адміністративного примусу.

На законодавчому рівні поняття державного контролю (нагляду) у сфері господарської діяльності визначений ст.1 Законну України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності” від 05.04.2007 р. як діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, органів місцевого самоврядування, інших органів (органів державного нагляду (контролю)) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб’єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, прийнятного рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища. З аналізу даного законодавчого визначення очевидно, що поняття контролю в зазначеному законі ототожнюються з наглядом.

Слід одразу наголосити, що Закон України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності” далеко не єдиний акт законодавства, що регулює порядок здійснення контролю у сфері господарської діяльності. Справа в тому, що даний закон не поширюється на відносини, що виникають під час здійснення заходів валютного контролю, митного контролю, контролю за дотриманням бюджетного і податкового законодавства, контролю за дотриманням порядку проведення розрахунків, за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, використанням державного та комунального майна, банківського і страхового нагляду, інших видів спеціального державного контролю за діяльністю суб'єктів господарювання на ринку фінансових послуг, державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, під час проведення процедур, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, державного нагляду за дотриманням вимог ядерної та радіаційної безпеки тощо.

Зважаючи на зазначене, правові засади здійснення державного контролю (нагляду) у відповідних сферах господарської діяльності визначено Митним кодексом України від 11.07.2002 р., Бюджетним кодексом України від 21.06.2001 р., Законами України “Про державну податкову службу в Україні” від 04.12.1990 р., “Про Національний банк України” від 20.05.1999 р., “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 р., “Про страхування” від 07.03.1996 р., “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 р., Про Антимонопольний комітет України від 26.11.1993 р., Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” від 19.02.1993 р., Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 23.07.1998 р. № 817/98 та ін.

Попри значну кількість нормативно-правових актів, що стосуються здійснення державного контролю (нагляду), центральне місце в системі цих актів належить все ж таки Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”, оскільки його норми поширюються на суспільні відносин, що виникають в ході контрольної діяльності держави в самих різноманітних сферах господарської діяльності. У зв’язку з цим зазначений закон містить загальні вимоги до здійснення державного нагляду (контролю).

Так, зокрема, відповідно до ст.4 Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності” державний нагляд (контроль) здійснюється за місцем провадження господарської діяльності суб'єкта господарювання або його відокремлених підрозділів, або у приміщенні органу державного нагляду (контролю) у випадках, передбачених законом. Планові та позапланові заходи нагляду (контролю) здійснюються в робочий час суб'єкта господарювання, встановлений правилами внутрішнього трудового розпорядку. Такі заходи повинні здійснюватися в присутності керівника або його заступника, або уповноваженої особи суб’єкта господарювання. Перед початком здійснення заходів нагляду (контролю) посадова особа органу державного нагляду (контролю) вносить запис до відповідного журналу суб’єкта господарювання (за його наявності). Органи державного нагляду (контролю) та суб'єкти господарювання мають право фіксувати процес здійснення планового або позапланового заходу контролю чи кожну окрему дію засобами аудіо- та відеотехніки, не перешкоджаючи здійсненню такого заходу. Під час здійснення державного нагляду (контролю) посадові особи органу державного нагляду (контролю) зобов'язані зберігати комерційну таємницю суб'єкта господарювання. Інформація, доступ до якої обмежено законом, одержана посадовою особою органу державного нагляду (контролю) під час здійснення державного нагляду (контролю), може використовуватися виключно в порядку, встановленому законом. Органи державного нагляду (контролю) забезпечують спеціальний режим захисту та доступу до інформації, що є комерційною таємницею.

Слід окремо наголосити на важливості ще одного положення, закріпленого в ст.4 зазначеного закону, відповідно до якого у разі якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта припускає неоднозначне тлумачення прав і обов'язків суб'єкта господарювання або органу державного нагляду (контролю) та його посадових осіб, рішення приймається на користь суб'єкта господарювання.

Закон України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності” серед заходів державного нагляду (контролю) які здійснюються шляхом проведення перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та інших дій, виділяє планові та позапланові заходи, для яких характерні свої особливості.

Правовому регулюванню проведення планових заходів державного нагляду (контролю) присвячена ст.5 зазначеного закону. Відповідно до цієї статті планові заходи здійснюються відповідно до річних або квартальних планів, які затверджуються органом державного нагляду (контролю) до 1 грудня року, що передує плановому, або до 25 числа останнього місяця кварталу, що передує плановому.

Орган державного нагляду (контролю) визначає у віднесеній до його відання сфері критерії, за якими оцінюється ступінь ризику від здійснення господарської діяльності. З урахуванням значення прийнятного ризику для життєдіяльності всі суб'єкти господарювання, що підлягають нагляду (контролю), відносяться до одного з трьох ступенів ризику: з високим, середнім та незначним. Залежно від ступеня ризику органом державного нагляду (контролю) визначається періодичність проведення планових заходів
державного нагляду (контролю) та визначаються переліки питань для здійснення відповідних заходів. У межах переліку питань кожен орган державного нагляду (контролю) залежно від цілей заходу має визначити ті питання, щодо яких буде здійснюватися державний нагляд (контроль).

Органи державного нагляду (контролю) здійснюють планові заходи з державного нагляду (контролю) за умови письмового повідомлення суб'єкта господарювання про проведення планового заходу не пізніш як за десять днів до дня здійснення цього заходу. Повідомлення надсилається рекомендованим листом чи телефонограмою за рахунок коштів органу державного нагляду (контролю) або вручається особисто керівнику чи уповноваженій особі суб'єкта господарювання під розписку. Суб'єкт господарювання має право не допускати посадову особу органу державного нагляду (контролю) до здійснення планового заходу в разі неодержання повідомлення про здійснення планового заходу. Строк здійснення планового заходу не може перевищувати п'ятнадцяти робочих днів, а для суб'єктів малого підприємництва – п'яти робочих днів, якщо інше не передбачено законом. Продовження строку здійснення планового заходу не допускається.

Щодо позапланових заходів нагляду (контролю), то їх підставами відповідно до ст.6 Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності” є:

- подання суб'єктом господарювання письмової заяви до відповідного органу державного нагляду (контролю) про здійснення заходу державного нагляду (контролю) за його бажанням;

- виявлення та підтвердження недостовірності даних, заявлених у документах обов'язкової звітності, поданих суб'єктом господарювання;

- перевірка виконання суб'єктом господарювання приписів, розпоряджень або інших розпорядчих документів щодо усунення порушень вимог законодавства, виданих за результатами проведення планових заходів органом державного нагляду (контролю);

- звернення фізичних та юридичних осіб про порушення суб'єктом
господарювання вимог законодавства. Позаплановий захід у цьому разі здійснюється тільки за наявності згоди центрального органу виконавчої влади на його проведення;

- неподання у встановлений термін суб'єктом господарювання документів обов'язкової звітності без поважних причин, а також письмових пояснень про причини, які перешкоджали поданню таких документів.

Проведення позапланових заходів з інших підстав забороняється, якщо інше не передбачається законом або міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Під час проведення позапланового заходу з'ясовуються лише ті питання, необхідність перевірки яких стала підставою для здійснення цього заходу, з обов'язковим зазначенням цих питань у посвідченні (направленні) на проведення державного нагляду (контролю). Суб'єкт господарювання повинен ознайомитися з підставою проведення позапланового заходу з наданням йому копії відповідного документа.

Строк здійснення позапланового заходу не може перевищувати
десяти робочих днів, а щодо суб'єктів малого підприємництва – двох
робочих днів, якщо інше не передбачено законом. Продовження строку здійснення позапланового заходу не допускається.

Для здійснення планового або позапланового заходу орган державного нагляду (контролю) видає наказ, який має містити найменування суб'єкта господарювання, щодо якого буде здійснюватися захід, та предмет перевірки. На підставі наказу оформляється посвідчення (направлення) на проведення заходу, яке підписується керівником або заступником керівника органу державного нагляду (контролю) і засвідчується печаткою.

Перед початком здійснення заходу посадові особи органу державного нагляду (контролю) зобов'язані пред'явити керівнику суб'єкта господарювання або уповноваженій ним особі посвідчення (направлення) та службове посвідчення, що засвідчує посадову особу органу державного нагляду (контролю), і надати суб'єкту господарювання копію посвідчення (направлення). Посадова особа органу державного нагляду (контролю) без посвідчення (направлення) на здійснення заходу та службового посвідчення не має права здійснювати державний нагляд (контроль) суб'єкта господарювання. У зв’язку з цим, суб'єкт господарювання має право не допускати посадових осіб органу державного нагляду (контролю) до здійснення заходу, якщо вони не пред'явили відповідних документів.

Під час здійснення державного нагляду (контролю) згідно ст.10 Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності” посадові особи відповідних державних органів мають право: вимагати від суб'єкта господарювання усунення виявлених порушень вимог законодавства; вимагати припинення дій, які перешкоджають здійсненню державного нагляду (контролю); відбирати зразки продукції, призначати експертизу, одержувати пояснення, довідки, документи, матеріали, відомості з питань, що виникають під час державного нагляду (контролю); надавати (надсилати) суб'єктам господарювання обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень і недоліків; накладати штрафні санкції та вживати заходи, передбачені законом.

За результатами здійснення планового або позапланового заходу контролю посадова особа органу державного нагляду (контролю) складає акт, в якому зазначається стан виконання вимог законодавства суб'єктом господарювання, а в разі невиконання – детальний опис виявленого порушення з посиланням на відповідну вимогу законодавства.

В останній день перевірки два примірники акта підписуються посадовими особами органу державного нагляду (контролю), які здійснювали захід, та суб'єктом господарювання або уповноваженою ним особою. Якщо суб'єкт господарювання не погоджується з актом, він підписує акт із зауваженнями. У разі відмови суб'єкта господарювання підписати акт посадова особа органу державного нагляду (контролю) вносить до такого акта відповідний запис. Один примірник акта вручається суб'єкту господарювання або уповноваженій ним особі, а другий – зберігається в органі державного нагляду (контролю).

На підставі акта, який складено за результатами здійснення планового заходу, в ході якого виявлено порушення вимог законодавства, протягом п'яти робочих днів з дня завершення заходу складається припис, розпорядження або інший розпорядчий документ про усунення порушень, виявлених під час здійснення заходу.

Припис – обов'язкова для виконання у визначені строки письмова вимога посадової особи органу державного нагляду (контролю) суб'єкту господарювання щодо усунення порушень вимог законодавства. Припис не передбачає застосування санкцій щодо суб'єкта господарювання. Припис видається та підписується посадовою особою органу державного нагляду (контролю), яка здійснювала перевірку. На відміну від припису розпорядження видається та підписується керівником органу державного нагляду (контролю) або його заступником і може передбачати застосування до суб’єкта господарювання санкцій, передбачених законом.

Розпорядчий документ органу державного нагляду (контролю) щодо усунення порушень складається у двох примірниках: один примірник не пізніше п'яти робочих днів з дня складення акта надається суб'єкту господарювання чи уповноваженій ним особі для виконання, а другий примірник з підписом суб'єкта господарювання або уповноваженої ним особи щодо погоджених термінів усунення порушень вимог законодавства залишається в органі державного нагляду (контролю). У разі відмови суб'єкта господарювання або уповноваженої ним особи від отримання розпорядчого документа щодо усунення порушень вимог законодавства він направляється рекомендованим листом, а на копії розпорядчого документа, який залишається в органі державного нагляду (контролю), проставляються відповідний вихідний номер і дата направлення.

Розпорядчі документи щодо усунення порушень вимог законодавства можуть бути оскаржені до відповідного центрального органу виконавчої влади або суду в установленому законом порядку.

Особливості здійснення державного нагляду і контролю в деяких сферах господарської діяльності визначені в деяких інших актах законодавства. Так, наприклад, специфіка контрольно-наглядової діяльності у сферах господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, визначена Законом України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.

Як випливає з аналізу цього закону, поняття “нагляд” і “контроль” в ньому розмежовується як за суб’єктами так і за об’єктами контрольно-наглядової діяльності. Згідно ст.5 цього закону спеціально уповноважений орган з питань ліцензування, яким на сьогодні є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, здійснює нагляд за додержанням органами ліцензування законодавства у сфері ліцензування та дає роз'яснення щодо його застосування. В ході цієї наглядової діяльності спеціально уповноважений орган з питань ліцензування уповноважений видавати органам ліцензування розпорядження про усунення допущених ними порушень законодавства у сфері ліцензування. В той же час органи ліцензування відповідно до ст.6 згаданого закону здійснюють контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов та мають право видавати розпорядження про усунення ліцензіатами допущених ними порушень ліцензійних умов. Отже, державний нагляд в сфері ліцензування здійснюється щодо органів ліцензування, тоді як контроль стосується суб’єктів господарювання.

Поряд із Законом України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності” важливе значення має Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 23.07.1998 р. № 817/98. Його норми регулюють відносини щодо організації та здійснення планових і позапланових виїздних перевірок фінансово-господарської діяльності суб’єктами господарювання такими контролюючими органами як:

а) органи державної податкової служби – стосовно сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів, неподаткових платежів;

б) митні органи – стосовно сплати ввізного мита, акцизного збору та податку на додану вартість, які справляються у разі ввезення (пересилання) товарів на митну територію України в момент перетинання митного кордону;

в) органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби в межах їх компетенції – стосовно бюджетних позик, позик та кредитів, гарантованих коштами бюджетів, цільового використання дотацій та субсидій, інших бюджетних асигнувань, коштів позабюджетних фондів, а також належного виконання державних контрактів, проавансованих за рахунок бюджетних коштів.

Отже, зазначений указ регулює відносини щодо здійснення державного контролю саме з тих питань, на які не поширюється Закон України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”, а саме – з питань контролю за дотриманням бюджетного і податкового законодавства.

Серед найважливіших положень цього указу Президента України варто відмітити, по-перше, що планові виїзні перевірки мають проводитися всіма зазначеними контролюючими органами одночасно в день, визначений органом державної податкової служби.

По-друге, відповідно до цього указу планові виїзні перевірки проводяться за сукупними показниками фінансово господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності не частіше одного разу на календарний рік. Водночас забороняється проведення планових виїзних перевірок за окремими видами зобов'язань перед бюджетами, крім зобов'язань за бюджетними позиками і кредитами, що гарантовані бюджетними коштами.

Щодо позапланових виїзних перевірок, то вони проводиться за наявності хоча б однієї з таких обставин:

а) за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про порушення суб'єктом підприємницької діяльності норм законодавства;

б) суб'єктом підприємницької діяльності не подано в установлений строк документи обов'язкової звітності;

в) виявлено недостовірність даних, заявлених у документах обов'язкової звітності;

г) суб'єкт підприємницької діяльності подав у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами контролюючого органу під час проведення планової чи позапланової виїзної перевірки;

д) у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з суб'єктом підприємницької діяльності, якщо суб'єкт підприємницької діяльності не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня отримання запиту;

е) проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства.

Серед важливих процесуальних повноважень контролюючих органів, закріплених цим указом, слід звернути увагу на те, що рішення про вилучення документів первинного обліку, зупинення операцій на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах, а також заборону відчуження майна суб'єкта підприємницької діяльності у зв'язку з порушенням податкового, бюджетного або валютного законодавства можуть прийматися лише органами державної податкової служби, а у випадках, визначених митним законодавством, – митними органами.

Водночас деякі норми Указа Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” є аналогічними за змістом з відповідними нормами Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”. Так, наприклад, зазначений указ містить норму, згідно якої право на проведення планової виїзної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності надається контролюючому органу лише у тому разі, коли йому не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки надіслано письмове повідомлення з зазначенням дати її проведення. Подібну норму можна знайти і в ст.5 Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності”.

Крім того, подібно до норми, що міститься в ст.4 Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності” для запобігання несанкціонованим перевіркам даним указом Президента України підприємствам, установам організаціям всіх форм власності рекомендується ведення журналів відвідання їх та їх структурних підрозділів представниками контролюючих органів з обов'язковим зазначенням у цих журналах строків та мети відвідання, посади і прізвища представника, який обов'язково має ставити свій підпис у цьому журналі. Відмова представника контролюючого органу від підпису в журналі є підставою для недопущення його до проведення перевірки. Про факт цієї відмови суб'єкт підприємницької діяльності повідомляє письмово у триденний строк контролюючому органу, в якому працює такий представник. Форма та порядок ведення журналу встановлюються Державним комітетом України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Дата добавления: 2014-11-09