Подарки каждому посетившему презентацию. 6 страница

Романтизм — епоха, напрям у літера­турі та мистецтві XVIII — початку XIX століть, творчий метод, стиль. Романтизм як твор­чий метод базується на романтичному типі світосприйняття. В епоху романтизму було усвідомлено романтичний світогляд, розбу­довано відповідну концепцію творчості. Са­ме романтики змогли створити переконли­ву опозицію щодо ренесансно-класицистського мистецтва, хоча полеміку з класи­цизмом розпочали просвітники, якоюсь мі­рою продовжували сентименталісти. Отже, головними опонентами романтиків були класицисти. Опозиція розпочинається на найбільш загальному рівні концепції твор­чості. Арістотелівська настанова на мистец­тво як наслідування життя була відкинута романтиками. Натомість вони відстоювали автономність, самодостатність мистецтва у порівнянні з життям. Цінність мистецтва полягає в його художності, у тому, що воно мистецтво, а не в тому, щоб відображати життя чи виховувати людину. Хоча ці функ­ції теж йому притаманні, але головною му­сить бути естетична функція. Замість орієн­тації на зразок і норму романтики актуалі­зували свободу творчості, пріоритет на­тхнення, уяви, фантазії. Раціоналізму класицистів романтики протиставили ірраціо­нальність (таємничість, неосяжність) про­цесу творчості. Як логічний результат — широке використання умовних форм. Важ­ливою засадою романтичного мистецтва є його індивідуалізм, який суттєво відрізнявся від індивідуалізму доби Ренесансу. Роман­тики відстоювали цінність будь-якої людсь­кої особистості, незалежно від її соціально­го статусу чи ролі. Романтики — прихильни­ки всього природного, починаючи від про­цесу творчості та завершуючи життям се­ред дикої природи. Саме вони започатку­вали зацікавлення всім особливим, непо­вторним, причому поширили це зацікав­лення також на національну належність. Романтичний стиль — це особливий стиль, який користується іншою мовою, протиста­вленою звичайній, повсякденній мові. Це піднесений, поетичний, прикрашений стиль, насичений різноманітними художніми засо­бами. У цьому плані романтизм передує письменникам-модерністам XX ст., які теж любили насичувати текст образами. Але у модерністів образність стає більш індивіду­алізованою.

Сага — буквально сказання, оповідь про героїчні події, жанр, поширений у Се­редні віки в Ірландії та Ісландії. У XX століт­ті жанр саги переосмислено і використано з метою підкреслення особливої епічної настанови («Сага про Форсайтів» Дж. Голсуорсї — це роман-епопея, спроба охопити історичне життя народу протягом кількох поколінь).

Сарказм — вбивча іронія, головний засіб сатиричного зображення. Від іронії сарказм відрізняється відвертістю, нама­ганням дошкулити адресата. Багато сарка­стичних висловів у творах Т. Г. Шевченка («Німець скаже: «Ви моголи!». / «Моголи! моголи» / Золотого Тамерлана / Онучата голі. / Німець скаже: «Ви слав'яне». / «Слав'яне! слав'яне!» / Славних прадідів великих / Правнуки погані» — поема «І мер­твим, і живим, і ненародженим»).

Сатира — таке зображення дійсності, яке скеровується негативним ставленням автора до неї. Сатира — принципове, тота­льне заперечення того, що існує, незгода з соціальним устроєм, морально-етичними нормами суспільства тощо. Сатира корис­тується розгалуженою системою прийомів і засобів. Існують сатиричні жанри і елемен­ти сатири в окремих творах. Природа сати­ричного зображення залежить від типу ху­дожнього світосприйняття, який, у свою чергу, визначає ієрархію художніх ціннос­тей. Якщо головне — це ідеали, духовні цінності (романтик), то неприйняття дійсно­сті буде стосуватись у першу чергу мора­льно-етичних засад, якщо головне — мате­ріальні цінності (реаліст), то сатиричне ста­влення зосереджується на соціальному устрої, який є головною причиною бідності, приниженості, рабства.

Сентименталізм — літературна течія в Європі XVIII століття. Використавши деякі настанови Просвітництва (зокрема, його захист людини із соціальних низів як пов­ноправного естетичного об'єкта), сентиме­нталісти зосередились на тій сфері життя, яка раніше вважалась несуттєвою, не вар­тою уваги митців: на сфері побуту, дріб­ниць, повсякденних почуттів. Сентимента­лізм як стиль — це посилена емоційність (іноді її називали сльозливістю), яка утво­рюється завдяки широкому використанню прикрашувальних засобів, поетизмів, рито­ричних фігур тощо. Сентименталізм базу­ється на романтичному типі світосприйнят­тя, тому він був своєрідним прологом до епохи Романтизму.

Силабічне віршування — система ві­ршування, спосіб впорядковування віршо­ваної мови, який базується на рівноскладо­вості рядків.

Силабо-тонічне віршування — систе­ма віршування, спосіб впорядковування віршованої мови, який базується на повторі стоп (стопа — група наголошеного і ненаголошених складів).

Символ — образ, який утворюється шляхом розширення у значенні (абстрагу­вання) конкретних понять. Якщо під слова­ми «гроза», «вітер», «море» ми маємо на увазі не явища чи атрибути природи, а сус­пільні події: повстання, соціальні зміни, ве­лику кількість чогось, це означає, що ми ви­користали конкретне поняття як символ абс­трактного. У конкретному міститься натяк на щось більше і глибше. Символами наповне­на мова, оскільки мові загалом властива си­мволічність (слово багатозначне).

Символізм — напрям, стиль, художній метод. Напрям символізму сформувався наприкінці XIX століття у французькій літе­ратурі, на рубежі століть поширився на лі­тератури Європи, а до 20-х років XX століт­тя більшість літератур світу пройшла через етап опановування символістською естети­кою і поетикою. Філософія і естетика сим­волізму — це художній метод символізму. Зміст символізму як художнього методу ви­значає філософія двох світів, яка сформу­валася у християнському Середньовіччі та була властива також багатьом романтикам. Згідно з цією філософією, світ видимий, матеріальний — не єдиний світ, що існує. Існує інший світ, небесний, духовний, ідеа­льний, цей світ вищий, ніж матеріальний. Все земне — тлінне і скороминуще, все не­бесне — вічне і нетлінне. Релігійні люди під вищим світом мали на увазі божественний світ, рай, а поети поняття «вищий світ» розширили, помістивши туди будь-які про­яви духовного життя, у першу чергу мисте­цтво. Звідси — естетика символізму, яка ставить мистецтво вище, ніж реальне жит­тя. Головне покликання поета — прагнення до вищого світу, відчування і осягання йо­го. У своїх творах поет мусить розказувати іншим про вищий світ, кликати туди. Але оскільки вищий світ звичайна смертна лю­дина побачити не здатна, описувати його неможливо, можна лише натякати, вказува­ти, а робити це можна за допомогою мови символів. Символістський стиль формуєть­ся тоді, коли символ стає головним серед усіх зображувальних засобів. Всі конкретні поняття вживаються як багатозначні, як си­мволи. Символи завжди використовувались поетами. Але символісти зробили їх осно­вою філософії і естетики. У символістсько­му тексті все наскрізь символічне, тому си­мволістський текст багатозначний, багато­вимірний, багатоплановий.

Синекдоха — різновид метафори, ко­ли перенос значення відбувається між предметами, які мають кількісну взаємоза­лежність: однина вжита замість множини (ворог наступає), частина замість цілого (головою ризикував).

Синкретизм — визначальна риса пер­вісного, або обрядового, мистецтва, яка досі зберігаються у народній творчості: ви­ди мистецтва, в яких елементи різних мис­тецтв (музики, співу, танцю, словесного мистецтва) є нероздільним цілим. Синкре­тизм у ширшому значенні — первісна єд­ність елементів, які згодом відокремились.

Синтагма — буквально разом побудова­не, ритміко-інтонаційні, семантико-синтаксичні частини висловлювання. 2. Термін стру­ктуралістів, який використовується при члену­ванні горизонтальної площини твору (взаємо­залежність суміжних компонентів).

Синтаксичні (або стилістичні) фігу­ри — синтаксичні засоби увиразнення ху­дожньої мови, до них належать всі численні повтори на рівні слова і речення (в тому числі анафора, епіфора, градація, парономазія), протиставлення (антитеза, оксимо­рон), риторичні фігури (риторичні питання, оклики), порушення синтаксичних норм з метою посилення експресії (інверсія, ана­колуф, еліпсис, асиндетон), синтаксичний паралелізм.

Слово образне — слово і образ — по­няття взаємопов'язані, головне джерело художніх образів — мова, будь-яке слово може функціонувати як назва, як однознач­не поняття і водночас видозмінюватись і ставати образом. Образом слово стає тоді, коли в ньому актуалізується багатознач­ність, коли воно допомагає щось узагаль­нити на інтуїтивно-чуттєвому рівні. Слово образне завжди відтворює неповторність суб'єктивного світовідчуття.

Сонет — стійка жанрова форма ліри­ки, вірш, який складається з двох катренів і двох терцин.

Спондей — стопа з двома наголосами у двоскладових розмірах силабо-тонічного віршування.

Стилізація — підробка стилю; буває підробка пародійна, з метою висміювання чийогось стилю, епігонська (несвідоме на­слідування когось несамобутнім автором), зумисна, здійснена з певною художньою метою (стилізація під фольклор в окремих творах чи частині твору).

Стиль — об'єктивація (втілення) люд­ської неповторності, яка має безліч форм і проявів. Літературний стиль: 1, Сукупність художніх засобів, які вирізняють групу мит­ців на тлі загального літературного проце­су. 2. Сукупність художніх засобів, які вирі­зняють художню мову одного митця.

Стопа — ритмічна одиниця силабо-тонічного віршування, група з наголошено­го і ненаголошених складів.

Строфа — кілька рядків у вірші, об'єднаних певною системою римування.

Строфіка — 1. Строфічна будова вір­ша. 2. Вивчення строфічної будови вірша.

Структуралізм — напрям у літературо­знавстві середини XX століття. Ідея струк­туралізму виникла на перетині етнології (К. Леві-Строс) та лінгвістики (Р. Якобсон, представник формальної школи російсько­го літературознавства, у 20-і роки емігру­вав, заснував празький лінгвістичний гур­ток). Леві-Строс відкрив універсальні зако­ни функціонування первісного суспільства, суть яких полягає у структурованості будь-якого соціального організму. Р. Якобсон, який тривалий час працював на перетині лі­тературознавства і лінгвістики, тлумачив твір як сукупність формальних елементів. Ідеї Леві-Строса допомогли йому зрозуміти закони поєднання формальних елементів у цілісність. Головна ідея структуралізму в лі­тературознавстві звучить так: «Художній твір — це текст і структура». Текст — сукуп­ність знаків, які мають значення і можуть бу­ти розшифровані (перекладені на звичну мо­ву). Структура — взаємозалежність елемен­тів, функціонування яких підпорядковується законам, спільним для всіх структур, від атома до соціального устрою. Структура — це цілісність, яка визначається існуванням домінанти та ієрархії (підпорядкуванням по вертикалі). В основі структури — перетин парадигми (вертикалі) та синтагми (горизон­талі). Парадигматика і синтагматика твору утворюється рухом бінарних опозицій.

Сугестивна поезія — від «сугестія» — навіювання, спонтанний вияв емоцій.

Сюжет — впорядковування (система) подій у творі, рух конфлікту від зав'язки че­рез розвиток подій і кульмінацію до розв'язки (обов'язкові елементи). Експози­ція, пролог, епілог, післямова — не обов'язкові елементи сюжету.

Сюрреалізм — напрям, художній ме­тод, стиль у літературі модернізму. Сюрре­алізм як художній метод базується на реа­лістичному типі художнього світосприйняття внаслідок його максимальної суб'єктивізації. Сюрреалізм як напрям і стиль виник у 20-і роки XX століття, але і раніше в літера­турі з'являлися твори з яскравими елемен­тами сюрреалізму: «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, «Петербург» А. Белого, твори Ф. Кафки та інші. Це пояснюється процесами в літературі порубіжжя, спрямо­ваними на руйнування меж між жанрами, родами, методами. Поширений у ті часи реалізм всмоктував зображувальні засоби умовних форм літератури. Таке поєднання непоєднуваного дало свій цікавий резуль­тат. Сюрреалізм як напрям виник із заціка­влення пластами несвідомого у внутріш­ньому житті людини, на той час дуже по­ширеного завдяки відкриттям психології. З одного боку, у сюрреалізмі, як і в реалізмі, залишається актуальною настанова на об'єктивність, причому вона іноді посилю­ється завдяки актуалізації раціонального, інтелектуального витоку творчості. З іншого боку, зосередженість на ірреальному (не­свідоме у внутрішньому світі людини — завжди ірреальне) породжує особливий світ, реальний та ірреальний водночас. По­етика сюрреалізму генетично пов'язана з поетикою бароко: і тут, і там ключовим по­няттям є слово «химерний». Ця поетика у сюрреалізмі сформувалась завдяки спо­стереженню над сновидіннями. Сюрреаліс­тичний текст будується за законом сновидного зображення: достовірність деталей і фантастичність загальної картини (прига­даємо оповідання Ф. Кафки «Перетворен­ня»: фантастична в основі подія зображена як реальна і достовірна). Сюрреалістичний стиль визначає домінанта метафори, оскі­льки метафоричне зображення (розширена і реалізована метафора) — це химерне, по­двоєне (віддзеркалене) зображення, зо­браження одночасно у двох вимірах. Сюр­реалізм — це надання ірреальному рівних прав з реальним. Ось один віршорядок Б.-I. Антонича: «Коріння тиші, врослі в глину ночі...». Тиша не має коріння, ніч зроблена не з глини. Але, крім нічної тиші, у нашій уяві постає і коріння, і глина, та вони існу­ють ніби в паралельній площині, реальна картина стає ірреальною, навіть фантасти­чною. Так метафора породжує сюрреаліс­тичне (химерне) зображення.

Тавтологія — стилістична фігура, що будується на зумисному використанні по­втору однокореневих слів. Тавтологія з точ­ки зору граматики — це порушення норми, у літературній мові слід уникати тавтологій. Але художня мова тим і вирізняється, що може мати сенс з будь-якого порушення. Наприклад, тавтологія диво дивнеє, що трапляється у фольклорі, є дуже поетич­ною.

Такт — музикальний термін, який вико­ристовується також у літературознавстві. Одиниця ритму, звуки між двома наголосами.

Тактовик — вірш тонічної системи ві­ршування, коли регулюються лише наголо­си, а кількість ненаголошених складів мі» наголосами коливається в межах 1-2-3

«Вона — золотощока богиня продажних ри­нків» (І. Драч, «Балада золотої цибулі»). Схема:1-3-2-2-1-1.

Талант — природна здатність людини створювати щось краще, ніж інші. Кожна сфера діяльності потребує талановитих лю­дей, завдяки їм розвиток стає інтенсивнішим, одухотвореним і гармонійним. У будь-якій справі потрібен талант, але особливо велика роль таланту в мистецтві. Таланови­тий твір — поняття, синонімічне до «високо­художній твір». Талант, або геній як вищий прояв талановитості, обдарованості, — по­няття, основоположне для естетики роман­тизму. Талант виявляється не завдяки зу­силлям волі, а тоді, коли приходить натхнен­ня. Талант — це Божий дар, який накладає на людину велику відповідальність — даро­ване треба віддати, відтворити, подарувати людям плоди творчої реалізації дару.

Твір художній — змістовно-формальна єдність, яка функціонує, тобто діє на читача певним чином: естетично, пізнавально, мо­рально-етично.

Творчість — у найбільш поширеному значенні — це сукупність творів одного ми­тця. Більш широке значення — процес, у результаті якого виникають (народжуються) твори мистецтва. Але загалом творчість — поняття, яке застосовують не лише щодо мистецтва.. Творчість — це особливий внут­рішній стан людини, коли всі її сили, обда­рованість, бажання сконцентровуються на певній меті та втілюються у щось матеріа­льне. Творчість завжди глибоко індивідуа­льна. Людина щось створює, аби втілити себе, свою особистісну неповторність, зробити її нетлінною, непроминущою.

Творча історія — історія виникнення, формування, написання твору з усіма ета­пами і варіантами. У творчу історію входить біографічне і життєве підґрунтя зображено­го у творі, історія сприйняття, вивчення і функціонування твору.

«Театр абсурду» — 1. Театральна концепція XX століття. 2. Низка драматич­них творів XX століття з певною естетикою і поетикою. 3. Течія і стиль у мистецтві XX століття, відгалуження сюрреалізму. Назва поширилась завдяки дослідженню М. Ессліна «Театр абсурду» (1961). Найяск­равіші представники театру абсурду — Ежен Іонеско і Самюель Беккет. У російсь­кій літературі попередником театру абсурду вважають Данила Хармса, у польській театр абсурду представляє Славомір Мрожек. Близькі до естетики абсурду деякі твори Миколи Куліша («Мина Мазайло»). Філосо­фія абсурду вималювалась у творах екзис­тенціалістів («Міф про Сізіфа. Есе про аб­сурд» Альбера Камю). Тривалий час культу­ра людства зосереджувалась на раціональ­ному впорядковуванні життя, яке людині здавалось розумним, логічним, доцільним. Людина існувала між помилкою і нормою і почувалась цілком комфортно. У XX столітті люди почали усвідомлювати, що впорядко­ваність нашого життя існує не так в об'єктивній реальності, як у нашій уяві. Як­що відсторонитись від життєвого плину, подивитись на нього сторонніми очима (очима інопланетянина, звіра, немовляти), воно відразу втратить свою логічність і до­цільність. Виявиться, що наше життя на­скрізь безцільне, хаотичне, алогічне, тобто абсурдне, позбавлене сенсу. Філософія аб­сурду приходить внаслідок глобальної втрати сенсу життя. Театр абсурду буду­ється на естетиці взаємопроникнення ко­медійних і трагічних елементів, на руйнації сюжету і всіх інших елементів, які впоряд­ковують твір. З сюрреалізмом абсурдистський стиль перегукується своєю химерністю, несподіваним поєднанням вигаданого та реального, порушенням логічних зв'язків. Часто використовуються фарсові та гротес­кні образи. Як театральна концепція, театр абсурду спирається на поєднання двох провідних театральних концепцій XX століт­тя — умовного і реалістично-психологічного театру. Реалізм, а часто і грубий натура­лізм, психологічна достовірність поєдну­ються з відверто умовними формами, фантасмагоричністю.

Театр акцентованого впливу («Бере­зіль») — український театр, заснований Лесем Курбасом, функціонував у 20-30-і роки. Лесь Курбас створив оригінальну театраль­ну концепцію, новаторську, модерністську, близьку за естетикою до театру Вс. Мейер­хольда і Бертольда Брехта. Це умовний те­атр. Курбас послідовно полемізував з тра­диційним реалістичним театром, особливо з Московським Художнім (МХТ) під керів­ництвом Станіславського і Немировича-Данченка і з національно-етнографічним його варіантом в особі театру Саксаганського. Так само, як і Брехт, Курбас вніс у те­атральне мистецтво елемент раціоналізму (тому його театр називається театром ак­центованого, тобто свідомо кудись скеро­ваного, впливу). Курбас був проти перевті­лення акторів у створюваний образ, куль­тивував демонстративну гру, вважав, що актор є співавтором у драмі, що він мусить свідомо рухатись до певного результату. Курбас змагався з достовірністю і правдо­подібністю на сцені, від гри акторів до де­корацій — все на сцені стає святом гри, умовності.

Театр епічний (Бертольда Брехта) — театр, створений видатним драматургом і режисером Бертольдом Брехтом. Як і театр Курбаса, це умовний театр. Епічним Брехт називав його з тої ж причини, що й Курбас: епічний — отже, об'єктивований, раціоналі­зований. Але об'єктивованість виявляється не в достовірних формах, як у театрі Стані-славського, а у свідомому навантаженні елементів додатковим змістом. Театр Брех­та базується на експресіоністській драма­тургії, соціально загостреній, максимально узагальненій і моралізаторській. Брехт по­слідовно боровся з розважальністю подій, він навіть оголосив війну сюжету. Важливий елемент концепції — теорія відчуження (звичайне виокремити і підкреслити так, щоб воно стало незвичним). У театральній виставі Брехт активно використовував зонги (пісні).

Текст — термін, який поширився за­вдяки структуралістам і семіотиці (наука про знакові системи), останнім часом вжи­вається замість слова «твір». Текст — все, що можна читати, тлумачити, сукупність знаків, що мають бути прочитані, розшиф­ровані. Текстами називають не лише все написане, а й таке," що існує в іншій формі, наприклад, будь-яка культура (особливо давні культури) є текстом, який складається зі знаків, що мають певний сенс, який мож­на зрозуміти.

Тема — елемент змісту, об'єкт, мате­ріал зображення у творі, відповідь на пи­тання, про що цей твір?

Тенденційність — домінанта змісту над формою у творі, коли авторська наста­нова (тенденція) дає про себе знати у від­верто-публіцистичних, художньо непереко­нливих формах.

Теорія літератури — частина літерату­рознавства, яка вивчає специфіку літерату­ри як мистецтва слова, закономірності лі­тературного процесу (напрями, методи, стилі), психологію творчості, зміст і форму художнього твору, художні засоби, поетич­ну мову, віршування, літературні роди і жа­нри, історію літературознавства.

Термін літературознавчий — слово, яке вживається в літературознавстві у спе­цифічному для цієї науки значенні.

Терцини — трирядкові строфи, поєд­нані римуванням (терцинами написаний твір Данте «Божественна комедія»).

Течія літературна — стильове втілення літературного методу, відгалуження літера­турного напряму, яке має яскраву націона­льну специфіку; сукупність художніх засо­бів, властивих для певної кількості митців у літературному процесі конкретного періоду. Є течії, однойменні до методів і напрямів: романтична течія, символістська течія. Є більш вузькі, національно обумовлені: екс­пресивно-романтична, імпресіоністська, те­чії в українській літературі 20-х років, орна­ментальна проза в російській літературі 20-х років. Іноді течію утворює тематичний пласт у літературі, наприклад, воєнна про­за, сільська проза в радянській літературі 60-70-х років: тема зумовила спільні для низки письменників естетичні засади

Тип — образ-персонаж, характерний для реалістичного методу зображення. Ко­жна людина має риси і психологічні стани, які визначаються її життям у певному місці та часі. Реаліст мусить показати людину так, щоб вона втілювала в собі ці риси, бу­ла невід'ємною від свого часу. Типовий об­раз — це соціально і національно детермі­нована людина. Головна ознака «прив'язаності» до часу — неможливість посунути героя в інше місце та в іншу епо­ху. Наприклад, Чіпку, героя роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», не можна по­сунути в інший час, хоча б на кілька десят­ків років назад чи вперед: зруйнується весь твір. У той час як героїв «Лісової пісні» Лесі Українки можна рухати куди завгодно, у драмі майже нічого від цього не зміниться.

Тип художнього світосприйняття — домінування суб'єкта (авторського внутріш­нього світу) чи об'єкта (навколишнього сві­ту) у процесі творчості. Виділяють два типи художнього світосприйняття — романтич­ний та реалістичний (хоча в історії літера­тури та естетики траплялись інші терміно­логічні пари, синонімічні до названих, на­приклад, після Ф. Шеллінга поширився по­діл літератури на ідеальну та реальну, ідеа­льна в даному разі — синонім до романтич­ної). Якщо характер взаємин митця і навко­лишньої дійсності визначається домінантою суб'єктивного ставлення до неї, це роман­тичний тип світосприйняття. Якщо ж навпа­ки, домінує бажання сприймати світ таким, який він є насправді, це реалістичний тип. Романтичний і реалістичний типи, реалізуючись у кожну епоху в мистецькому русі, утворюють художні (або творчі) методи — романтичні чи реалістичні. Романтичні ме­тоди — це бароко, сентименталізм, роман­тизм, неоромантизм. Реалістичні методи — класицизм, просвітницький реалізм, крити­чний реалізм, натуралізм, соціалістичний реалізм. Всі вони різні, бо сформувались у різні епохи, але споріднені між собою од­наковими естетичними настановами: рома­нтики всіх часів відтворюють свій внутрі­шній світ, і це для них головне (фантазія і уява спричиняє поширення умовних форм), реалісти всіх часів намагаються відтворити дійсність, тому підпорядковують мистецтво життю (в такому разі панують життєподібні або, використовуючи термін Арістотеля, міметичмі, тобто наслідувальні форми у мис­тецтві). В епоху модернізму відбулося ор­ганічне з'єднання романтичного і реалісти­чного типу світосприйняття, коли суб'єкт, тобто митець, усвідомив себе як головний об'єкт для естетичного опанування. Сфор­мувались модерністські художні методи: символізм, експресіонізм, футуризм, сюр­реалізм.

Типове — спосіб узагальнення, влас­тивий для естетики реалізму. Явища, хара­ктерні для суспільного життя певного місця і часу.

Типологія — метод у літературознавс­тві, вивчення закономірностей, які визна­чають збіги, перегуки, спільне в літературі різних країн і епох.

Тонічне віршування — спосіб впоряд­ковування мови, який базується на певній урегульованості наголосів і не регулює кі­лькості ненаголошених складів між наголо­сами. Витоком тонічного віршування є фо­льклор, зокрема, віршування пісенне, коли вірш підпорядковується мелодії і нею вре­гульовується. Тони (наголоси) розставля­ються в тексті залежно від мелодії. У літе­ратуру тонічний вірш прийшов у XX столітті як альтернативний до класичного силабо-тонічного вірша. Але і у поетів XIX століття, зокрема, у Шевченка, який орієнтувався на народний мелос, існує тонічна система ві­ршування. До тонічного віршування відно­сять такі форми некласичного вірша, як та­ктовик, акцентний вірш, дехто з науковців вважає тонічними також дольники (перехід­ні від силабо-тоніки до тонічної системи ві­ршування) і верлібри, вільні вірші. Відріз­няються між собою форми тонічного вірша різною мірою урегульованості ненаголоше­них складів. Частково врегульована вона у дольниках (інтервал між наголосами коли­вається в межах 1-2), трохи вільніша — у тактовиках (інтервал 2-3), ще вільніша — в акцентному вірші та верлібрі (більше трьох варіантів). На відміну від верлібру, в акцен­тному вірші обов'язковою є рима.

Точна рима — точний повтор клаузул (закінчень рядка), коли збігаються всі звуки від останнього наголосу: «І плескіт ніжний / Річок сріблистих, / І килим сніжний / В до­линах чистих» (М. Рильський).

Трагедія — жанр драматичного роду лі­тератури, який визначається напруженим пе­ребігом конфлікту, трагічними подіями, смер­тю позитивного героя чи героїв у фіналі.

Трагічне — естетична категорія, яка поряд з категорією комічного, визначає ес­тетичні стосунки мистецтва і дійсності. Тра­гічне все, що пов'язане зі смертю чи заги­беллю людини. Життєвий трагізм, перене­сений у мистецтво, набуває здатності впли­вати на людину з найбільшою силою і глибиною, змінювати її на краще.

Традиції і новаторство — діалектична єдність, яка лежить в основі літературного (так само, як і загалом мистецького) про­цесу. Традиційне і нове завжди змагають­ся, оскільки все нове приходить, щоб запе­речити, перекреслити, навіть знищити те, що існувало доти. У літературі завжди є традиціоналісти (прихильники усталених, відпрацьованих форм) і новатори (активні експериментатори, шукачі нових форм), су­перечка і боротьба між якими зумовлює ес­тетичний розвиток. Скажімо, у літературі 20-х років такими опонентами були неокла­сики (традиціоналісти) і футуристи (яскраві новатори). Це не означає, що якесь явище було краще, а якесь гірше, якесь більш пе­редове, а інше — відстале. І традиціоналіс­ти, і новатори мусять бути в літературі, бо безумовна перемога тих чи тих призведе або до зупинки (коли всі стали лише тра­диційними, мистецтво не розвивається), або до втрати естетичних орієнтирів (коли всі стають новаторами, не можна відрізнити справжнє мистецтво від його імітації).

Утопія — публіцистичний жанр, який було започатковано ще в античні часи («Держава» Платона): твір, в якому опису­ється ідеальний державний устрій. У XX столітті в художній літературі сформувався жанр антиутопії, утопії навпаки («Ми» Є. Замятіна, «1984» Р. Орвела), коли зо­браження ідеального устрою просякнуте не ідеєю його утвердження, як в утопії, а до­казом неможливості існування ідеального устрою, викриттям тих держав, які викорис­товують основні гасла ідеальної держави — рівність і братерство, — але натомість бу­дують тоталітарні системи, де люди стають безправними гвинтиками державного механізму. У широкому значенні утопія — це безпідставне мрійництво, віра в те, що не­можливо здійснити,

Фабула — буквально переказ, подіє-вий кістяк твору, змістовий бік сюжету.

Фарс — спочатку середньовічна ко­медія, гостро комічні сценки, які розігрува­лись у перервах містерій (релігійних драм). Згодом — прийом гострого шаржування у драматичних творах Шекспіра, Мольєра, Лопе де Вега. У XX ст. фарс — особливо відверта, настирлива невідповідність змісту і форми: зовні смішне, в основі — трагічне.

Фейлетон — публіцистичний жанр, який визначається злободенністю, критич­ною спрямованістю.

Філологія — буквально любов до знань, сукупність наук, що вивчають мову і літературу.

Філософічність літератури — пошук сенсу життя, відповідей на вічні питання відбувається також через художнє відобра­ження світу. Кожен талановитий твір міс­тить у собі філософську глибину, оскільки народжується внаслідок осягнення важли­вих основ, закономірностей людського бут­тя. Але часом, особливо в літературі XX століття, митці приділяють особливу увагу філософії у власному сенсі слова: насичу­ють твір роздумами на філософські теми, парадоксальними діалогами, які змушують подивитись на звичне під іншим кутом зору тощо. Насичена філософією творчість класиків світової літератури — Шекспіра, Дан­те, Гете, Сковороди. Філософськими є такі твори В. Винниченка, як «Чесність з со­бою», «Кирпатий Мефістофель», романи М. Булгакова «Майстер і Маргарита», Г. Гессе «Гра в бісер», Т. Манна «Чарівна гора» тощо.

Дата добавления: 2014-11-25