КАТЕГОРИИ: Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748) |
Подарки каждому посетившему презентацию. 4 страница
Епіфора — засіб поетичного синтаксису, однакове завершення частин твору. Епос — 1. Літературний рід, оснований на домінанті об'єктивованого зображення. Літературні жанри епосу — роман, повість, оповідання, новела, нарис, казка, байка тощо. 2. Жанр епічного роду літератури: частіше називається поняттям «героїчний епос». Епічність — родова ознака творів епічних жанрів. Настанова на об'єктивність і об'єктивованість, часо-просторову панорамність, історичність. Епопея — 1. Втілена епічність. 2. Жанр епічного роду (частіше — роман-епопея), в якому подана широка панорама історичного буття народу чи народів. Естетика — філософія мистецтва, наука про прекрасне. Естетична роль літератури — домінуюча роль будь-якого мистецтва, у тому числі мистецтва слова, оскільки естетичний компонент невіддільний від художнього. Естетична роль будь-чого — викликати естетичні почуття, відчуття насолоди прекрасним. Коли ми читаємо твір, насолоджуючись самим процесом читання, коли ми милуємось твором як чимось гарним, довершеним, ми отримуємо естетичне задоволення, а література виконує естетичну роль. Естетство — концепція творчості, поширена в період кінця XIX — початку XX століття; надання літературі естетичної функції як найважливішої. Оскільки таким чином тіснилась виховна, ідеологічна чи політична роль літератури, естетство часто розвінчували як буржуазне, реакційне тощо. Ідеал естетичний — уявлення про те, яким має бути життя в ідеалі, втілюється в мистецтві художніми засобами, але в кожну епоху по-своєму. Уявлення про прекрасне залежить від ієрархії цінностей. Якщо на першому місці — цінності матеріального світу, соціуму, то еталоном краси природи буде урожайна нива, а еталоном красивої людини — людина здорова, фізично сильна, правильно «складена»: саме такими ми бачимо природу і людину у творах митців античності, доби Відродження, реалістів, соціалістичних реалістів. Якщо ж на першому місці духовні цінності, тоді втіленням прекрасної природи буде картина грози, а вродлива дівчина змальовуватиметься прекрасною внутрішньо (зовні вона тендітна, слабосильна): так малювали красу природи і людини митці Бароко, романтики, символісти.
Ідея — головна думка твору, відповідь на питання «Навіщо це написано?». Ідилія — буквально «маленький образ», початково в античній літературі короткий ліричний твір, пізніше — зображення ідеального життя на лоні природи. Ієрархія — підпорядкування засобів зображення у творі чомусь головному (домінуючому). Імпресіонізм — стильова течія модернізму, поширена в літературі на початку XX століття. У живописі — художній метод і стиль другої половини XIX століття. Емоційно забарвлене, суб'єктивоване зображення. У літературі цей стиль вирізняється яскравим, емоційно забарвленим звукописом, настроєвим зображенням пейзажу чи портрета, тонким нюансуванням відчуттів. Головні засоби імпресіонізму в літературі — звукопис і метафоризований епітет. Інверсія — «перестановка», порушення загальноприйнятого порядку розташування слів у реченні з певною художньою метою. Інакомовлення — 1. Художня література є інакомовною, внаслідок багатозначності образної тканини твору (інша мова). 2. Засіб замовчування, приховування в підтексті того, що неможливо сказати прямо. Інтонація — характер звучання твору, зміст ритмомелодики, ті почуття, настрої, емоції, які втілились у відповідне звучання. Інтрига — форма конфлікту, умисна динамізація, заплутування та ускладнення конфліктних стосунків.
Іронія — засіб гумору, троп; незлобиве висміювання, підкреслювання невідповідності дійсного та бажаного, надання словам протилежного значення, подвійного змісту («Яка ти сьогодні гарна!» — кажуть людині, яка зодягнулась без смаку чи недоречно). Казка — епічний жанр фольклору, побудований на вигаданому сюжеті. Калька — буквальний переклад слів чи їх частин на іншу мову. Канон — те, на що орієнтується більшість, правило, яке затверділо. Катрен — чотиривірш. Класицизм — епоха в історії європейської культури (17-18 ст.), літературний напрям, художній метод і стиль. Як художній метод класицизм є об'єктивацією Арістотелівської настанови (мистецтво це наслідування життя) у відповідну епоху. Класицист — це людина, яка підпорядковує себе і своє мистецтво не загалом життю, як античні митці, а життю суспільства, яке частіше всього втілюється в образі держави і влади. Оскільки мистецтво підпорядковується життю, вищим інтересам держави, мистецтво — це в першу чергу майстерність, ремесло. Щоб бути майстром своєї справи, треба знати секрети майстерності, вміти дотримувати правил. Класицизм — нормативне мистецтво, яке регламентує кожен елемент твору. Класицистський стиль — це строга підпорядкованість форми змісту, продумана ощадливість зображувальних засобів, ворожість до умовних форм. Клаузула — закінчення віршованого рядка після останнього наголосу. Коломийка — малий ліричний жанр фольклору, поширений на Західній Україні. Також строфа з двох рядків по чотирнадцять складів з цезурою і жіночою римою. Шевченко записує коломийку чотиривіршем: «Чорнобрива Катерина / Найшла, що шукала. / Дунув вітер понад ставом — / І сліду не стало» («Катерина»). Колядка — обрядова новорічна пісня. Комедія — жанр драматичного роду літератури, веселий чи смішний твір з оптимістичним фіналом. Комічне — невідповідність форми і змісту, яка стає об'єктом висміювання. Коментар — примітки, пояснення до твору. Компаративістика (див. порівняльне літературознавство) Композиція — будова твору, яка визначається жанром. Основні різновиди композиції — сюжет (епічні твори), сценічна дія (драматичні твори), вірш (ліричні твори). Консонанс — те ж, що й дисонанс.
Константа — постійна ознака, наприклад, константа силабо-тонічної системи — стопа. Той елемент, видозміна якого веде за собою зміну усієї форми. Конструктивізм — течія модернізму, яка сформувалась на доведених до логічного кінця гаслах футуризму. Від слова «конструкція»: у назві підкреслено раціональний підхід до написання творів. Генетично споріднений з класицизмом. Зміст послідовно керує формою, але форма актуалізує експеримент, головний принцип творчості — пошук нових комбінацій. Контамінація — буквально суміш різнорідних елементів, з яких утворюється якась нова цілісність (твори постмодерністів часто будуються на контамінації творів світової літератури). Компіляція — буквально грабунок, запозичення без посилань на джерело. Контекст — буквально зв'язок, з'єднання частин і цілого. Будь-що є частиною чогось. Слово і фраза тексту цілком зрозумілі в контексті абзацу чи всього твору. Контекстом твору є творчість автора, контекстом творчості — літературний процес його часу тощо. Колізія — оформлення (прояв) конфлікту у вигляді персоніфікованих (очевидних) зіткнень. Конфлікт — суперечність, протистояння, схований двигун сюжету (зміст, виток, причина колізій). У сюжеті зав'язується і розв'язується конфлікт. Конфліктів дуже багато, а тому існує необхідність їх згрупувати, виділити різновиди. Масштаб, характер перебігу, місце перебігу конфліктів — все може стати критерієм для поділу. За масштабом конфлікти можна поділити на локальні та глобальні (або соціальні). «Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького і його ж «Микола Джеря». За місцем перебігу — зовнішні (між людьми) і внутрішні (у внутрішньому світі героя): «Fata morgana» М. Коцюбинського і його ж «lntermezo». За участю дійових осіб — персоніфіковані та не персоніфіковані: «Бур'ян» А. Головка і «Місто» В. Підмогильного. За характером перебігу — гострі та мляві: «Тигролови» І Багряного і «Санаторійна зона» М. Хвильового. Між цими полюсами існують градації, які треба враховувати у кожному конкретному творі.
Критерій художності — ті критерії, якими ми користуємось, аби визначити, високохудожній твір перед нами чи малохудожній. Критерії художності змінні, залежать від епохи, культури, країни, суб'єктивного сприйняття творів. Те, що для одного є ознакою високої художності, з точки зору іншого — недолік. Скажімо, реаліст цінує достовірність і будь-який твір звіряє з дійсністю. Химерність, умовність, надмірність засобів для нього є недоліком. Тому твір треба цінувати, виходячи з авторської настанови (якщо автор хотів написати романтичний твір, його треба цінувати з точки зору досягнень романтизму, а не реалізму). Критика літературна — частина літературознавства, вивчення сучасної літератури. На відміну від літературознавчого дослідження, критика більшою мірою суб'єктивна, оцінкова, базується на першому враженні від прочитаного. Критичний реалізм — різновид реалізму, найбільш поширений у XIX столітті. Йому властивий принцип зображення життя у формах самого життя, але з критичним засудженням соціальних умов. Конфлікт людини і суспільства виявляється у пригніченні особистості (маленької людини, зайвої людини) соціальними структурами. Пафос критичного реалізму — протест проти гноблення, несправедливості, соціальної нерівності. Кульмінація — елемент сюжету, вища точка напруги, вирішальне змагання супротивників, злам, після якого починається рух до розв'язки. Культурно-історична школа — літературознавча школа і метод у літературознавстві XIX століття, засновник — французький науковець І. Тен, автор книг «Філософія мистецтва» та «Історія англійської літератури». В основі — філософія позитивізму, розуміння мистецтва як відтворення соціального життя суспільства. Тен намагався пов'язувати творчість митця з широким культурним контекстом, який завжди має національний характер і визначається своєрідністю національної історії. Незважаючи на близькість Тена до матеріалістичного світогляду, радянські літературознавці критикували його за відсутність класових критеріїв, крім того, їм не дуже імпонувала актуалізація національної специфіки мистецтва. І все ж культурно-історичний підхід до вивчення літератури так чи інакше давався взнаки при вивченні історії світових літератур навіть у радянській науці. Легенда — прозовий жанр фольклору, оповідь від імені очевидця про таємничі події, в яких реальне переплітається з фантастичним. Лейтмотив — те, що звучить найвиразніше протягом всього твору. Лейтмотивом може бути образ, думка, настрій тощо, але вони мусять мати інтонаційне втілення. Лірика — рід літератури, оснований на домінанті суб'єктивного самовиразу автора. Ліричність — родова ознака ліричних жанрів, настанова автора на особливу довірливість, відвертість, емоційність. Ліричний герой — частка автора. У процесі роботи над ліричним твором автор і ліричний герой невіддільні, власне, існує тільки автор. Ліричний герой з'являється як назва нашого розуміння, що загалом автор ніколи повністю не втілюється у своїх творах. Ліро-епічний твір — це жанр, утворений на межі епосу і лірики, головний ліро-епічний жанр — поема, яка взяла від епосу сюжетну оповідь, а від лірики — віршовану форму і ліричного героя. Література — все, що написане. Літературний процес — розвиток чи рух літератури, який визначається як природними законами, так і соціальним розвитком суспільства. Рух літератури визначає в першу чергу єдність і боротьба протилежностей: зміст і форма, традиції і новаторство, реалізм і романтизм, песимізм та оптимізм тощо. Літературознавство — наука про художню літературу. Поділяється на історію літератури (історію рухів, об'єднань, творчості окремих митців), теорію літератури (формування понятійного апарату, дослідження закономірностей розвитку літератури, специфіки літературної творчості та твору), літературну критику (оцінка і аналіз творів і явищ сучасної літератури) Літота — антонім гіперболи, применшення (хлопчик-мізинчик). Мадригал — в античній літературі те ж, що й гімн; у добу Відродження — пісня еротичного змісту (імітація пісень пастухів). Майстер — ідеальна творча особистість для доби Відродження, Класицизму, Реалізму і для неокласицизму XX ст. Якщо мистецтво — наслідування життя, то наслідувати треба вміти. Творчість — це майстерність, ремесло, таке ж вміння, як і будь-яке інше. Майстер завжди орієнтується на результат творчості — твір має бути довершений, бездоганний. Тому для Майстра важливими є канони (зразки, за якими треба вчитись), довершені твори минулого (в першу чергу античної культури) і секрети майстерності (тонкі вміння, якими важко оволодіти, тому вони стають індивідуальним надбанням Майстра). Макаронічна мова — мова, яка стає незрозумілою із-за надмірного насичення іншомовними словами. Використовується з пародійною і сатиричною метою. Яскравий приклад — використання макаронічної мови в поемі Котляревського «Енеїда». Маніфест — оприлюднення гасел і засад у загострено полемічній формі. З маніфесту починається історія будь-якого літературного об'єднання. Маркер — позначка, виділення із загального тла. Маркування емотивне — забарвлення авторської мови у відповідності з його ставленням до тих чи інших героїв, явищ, подій. Маска — те, що ховає. Маски використовують не лише на маскарадах чи у театральних виставах, а й у багатьох літературних творах. Скажімо, іноді поет пише ліричний вірш від імені якогось історичного героя чи іншого поета: він ніби вдягає маску іншого. Є навіть вираз «маска ліричного героя»: ліричний герой розігрує багато ролей і виступає перед читачем у різних масках. Медитативна лірика — від «медитація» — роздум; ліричний жанр з актуалізацією рефлексії (самозаглиблення) чи філософського споглядання. Мелодика — музикальний термін, чергування високих і низьких тонів у вірші. Мелодрама — в античній літературі драматичний твір з супроводом музики. Тепер драматичний твір з трагічними колізіями, моралізаторством і щасливим кінцем. Мемуари — спогади про минуле, жанр, який існує на межі публіцистики і белетристики. Мемуари присвячуються визначним людям або історичним подіям, які автор намагається передати з максимальною об'єктивністю. Метафора — різновид тропів, який утворюється способом підміни предметів. Один предмет діє як інший: «Реве та стогне Дніпр широкий» (Дніпро діє так, як йому не властиво, як хтось інший, він наче грає роль когось іншого). Метод у літературознавстві — історично обумовлений підхід до вивчення літератури, який акцентує аспект вивчення і формує систему прийомів і засобів аналізу. Метод художній — історично обумовлений тип художнього світосприйняття у процесі його реалізації. Типів художнього світосприйняття є два — реалістичний (наслідувальний, життєподібний, об'єктивований) і романтичний (уявний, вигаданий, суб'єктивований). У кожну конкретну епоху той чи інший тип художнього світосприйняття домінує і формує художній метод. Романтичний тип світосприйняття в добу Бароко втілився в художньому методі бароко, у добу Романтизму — у методі романтизму. Романтичні методи — це також сентименталізм, неоромантизм, необароко. Вони мають багато спільного. Відрізняє ж їх те, що вони оформились у різні часи і тому ввібрали в себе різне розуміння світу і мистецтва. Реалістичні методи — це реалізм античний, доби Відродження, класицизм, просвітницький реалізм, критичний реалізм, соціалістичний реалізм. Існують також методи модерністські, які містять у собі органічну єдність романтизму і реалізму: символізм, імпресіонізм, експресіонізм, футуризм, сюрреалізм. Метонімія — різновид метафори, коли перенос значення здійснюється за суміжністю предметів чи явищ, або ж підміна назви. Знаряддя праці означає людину певної професії (перо пише, молот кує). «Серце рвалося, сміялось, / Виливало мову» (Т. Шевченко, «Думи мої...»): серце замість людини. Метр — буквально від «міра», основа віршового розміру (основа ямбу — наголошеність кожного другого складу, основа дактилю — наголошеність першого складу у трискладовій стопі тощо). Містерія — буквально служба, обряд, драматичний твір на біблійну тему в часи Середньовіччя. Містифікація — буквально «робити таємницю», приховування авторства, видавання чужого твору за свій чи навпаки — приписування свого твору комусь іншому. Іноді приховування авторства було зумовлене ідеологічними чи політичними обставинами життя, але у XX столітті містифікація стала формою літературної гри. Найцікавіша містифікація в російській літературі початку XX століття — творчість вигаданої кількома відомими поетами Чарубіни де Габріак. І Міф — альтернативна реальність, об'єктивація первісного світосприйняття, яке з часом стає синонімом вигадки, неадекватного бачення, такого, чого насправді в житті нема. Міф концентрує у собі поліаспектність людського світосприйняття. Він рівною мірою оманливий та істинний: він позначає наш безкінечний процес пошуку істинних знань. Міф — антитеза до наукового світосприйняття — адекватного, обґрунтованого, доведеного як істинне. Але часто те, що здавалось цілком науковим, перетворюється на міф. Наприклад, соціалізм був поняттям науковим для більшості радянських людей. Зараз соціалізм сприймається як міф про земний рай. Художня література не лише оперує різними міфами, створеними людством, вона вся виростає із образного, тобто первісного, а отже, якоюсь мірою міфічного світосприйняття. Митець сприймає світ, як дикун або дитина. Світосприйняття митця, дикуна, дитини є в чомусь міфічним. Міфологія — міфи, які репрезентують певну культуру чи віру: антична міфологія, християнська міфологія тощо. Міфізація — 1. Фактично обожнення, надання конкретній людині міфічного ореолу. Міфізуються найчастіше кумири. 2. Засіб художнього зображення, своєрідне художнє узагальнення, яке полягає в універсалізації повсякденного буття. Модернізм — 1. Епоха в історії європейської культури кінця XIX — початку XX століття. 2. Художній метод епохи модернізму, який розгалузився на кілька методів і напрямів. Модернізм як художній метод формується тоді, коли головним естетичним об'єктом митця стає сам митець. Все об'єктивне в зображенні поспіль суб'єкти-візується, а все суб'єктивне, навпаки, опосередковується. Тому про модернізм жартома кажуть, що це романтизм, який перехворів реалізмом. Модернізм як метод твору ми впізнаємо за значно більшою мірою суб'єктивності порівняно з романтизмом і реалізмом. Монолог — буквально «слово одного», головна форма ліричного самовиразу. У драмі монолог — це звертання героя до глядачів, тут монолог поєднується з діалогом. Мотив — буквально мелодія, наспів. Найменший елемент сюжету, побічна тема. У сюжеті на історичну тему («Гайдамаки» Т. Шевченка) звучать мотиви кохання і вірності, призначення поета, мотив ліричного переживання історії України тощо. Напрям літературний — головний елемент літературного процесу (як і мистецтва загалом), історично і національно зумовлений сюжет літературного життя. Споріднені напрями кількох мистецтв визначають характер культурного життя країни певного періоду і дають назву епосі. Напрям літературний — це текст у культурі певного місця і часу. Як і кожен текст, напрям має завершеність і цілісність, а отже, зміст і форму. Зміст напряму визначає художній метод, форму — художній стиль. Одним і тим же словом, наприклад, бароко, романтизмом, реалізмом, модернізмом ми називаємо споріднені явища різних понятійних рядів: епоху (період в історії європейської культури), художній напрям, метод і стиль. Романтизм як епоха — період в історії європейської культури (його межі — друга половина XVIII — перша половина XIX ст.), коли всі явища культурного життя були позначені посиленим суб'єктивізмом. Романтизм як художній напрям мав різну історію в різних країнах. Найбільш показово (класично) він розвивався в Німеччині. Романтизм як напрям — це початок (різкі, полемічні маніфести перших романтиків, наприклад, групи "Sturm und Drang»), це представники, це твори і критичні статті. Далі явище поширюється, охоплює все більше коло митців, доки його головні засади не опановуються літературою і не стають її органічною часткою. Напрям стає модою, приваблює епігонів і зрештою викликає спротив найбільш талановитих митців, які не хочуть нікого повторювати: це початок кінця. З полеміки починається життя нового літературного напряму. Постійний рух і зміна — це і є процес, діалектичний розвиток літератури (і мистецтва загалом). Наратор — оповідач, нарація — оповідь, термін західного літературознавства, вживається в дослідженнях типів оповіді та специфіки оповідних манер. Народна драма — драматичний жанр фольклору, бере свій початок від обрядових дійств, які з часом відділились від обряду. Народна драма має різні форми: лялькові, вертепні, фарсові. Для неї характерна максимальна умовність, гротесковість, фарсовість. Народність — основоположне поняття радянського літературознавства, запозичене з революційно-демократичної та народницької літератури XIX століття; відображення у творчості інтересів народу. Від імені народу залюбки промовляла радянська влада і принцип народності використовувала як соціальне замовлення і спосіб тиску на митців. Народність — поняття, яке початково містило в собі значення «належності до певного народу», себто нації, згодом набуло виключно класового забарвлення, народом стали вважати лише представників трудового класу. Натомість національний елемент мистецтва за радянських часів пригнічувався. Сьогодні поняття «народність» варто замінити поняттям «національна належність», оскільки творчість будь-якого письменника, у першу чергу за посередництвом мови, тісно пов'язана з національною культурою. Натуралізм — напрям у мистецтві другої половини XIX століття, апогей розвитку реалізму, коли принцип «відображення життя у формах самого життя» набув буквальності та крайнього прояву: копіювання життя в його найпрозаїчніших, найнепривабливіших («непоетичних») буденних проявах. Натуральна школа — напрям у літературі, російський варіант реалізму (М. Гоголь, М. Некрасов, М. Чернишевський, I. Тургенев), школа в літературознавстві XIX століття, що відстоювала теоретичні засади реалізму (В. Бєлінський). Наукова фантастика — літературний жанр, втілення науково-технічних ідей у белетристичну форму. Неологізм — нове слово, утворене митцем за аналогією до існуючих способів словотворення: за допомогою складання різних основ (сонцекров, сміхострумки — М. Семенко), суфіксів, префіксів тощо. Це художній образ, що виявляє первісну образність слова. Неточна (неповна) рима — рима, яка будується не на повторі клаузул, як точна, а на загальній співзвучності слів: свят / простять, винний / спинить, серцям / ям, віт / тисячоліть (М. Семенко, «Тов. Сонце»). Новаторство (див. «Традиції і новаторство») Новела — малий прозовий жанр епічного роду літератури, який сформувався в часи Відродження. Букв, «новина», чудна звістка, анекдотична історія про особисті взаємини людей, що передавалась із уст в уста, а потім записувалась. Новела має усталені формальні ознаки: напружений розвиток події, її парадоксальність і несподіваний фінал. Образ — головний елемент художнього світосприйняття і його об'єктивації. Образ — це первісно-чуттєве узагальнення світу. На відміну від поняття, яке завжди безособове, образ втілює суб'єктивне світосприйняття. Образність — природа художнього твору. Все образне — художнє, все художнє — образне. Художнє — отже, просякнуте духом, думкою, почуттями конкретної людини. Тільки образ, з усім його розмаїттям, здатен віддзеркалювати неповторність внутрішнього світу людини. Обряд — дія з магічним значенням. Обрядова поезія — поезія, що є органічною часткою обряду; найважливіша риса обрядової поезії — синкретизм, поєднання різних мистецтв в одному творі; до нашого часу збереглась весільна та календарна обрядова поезія. Ода — жанр античної лірики, мета якого — оспівування визначної персони чи події; у сучасній поезії часто використовується як пародійний жанр (саркастичне оспівування). Оксиморон — художній засіб, вид тропа (часто це епітет), утворений поєднанням взаємовиключних понять: біла сажа, чорна кров тощо. Оксиморонність властива для авторської образності, особливо в поезії XX ст. Оповідач — той, хто веде оповідь. Оповідь буває від першої особи (розказує автор, який був свідком чи учасником подій, персонаж чи вигаданий оповідач) і від третьої (автор є всюдисущим, він не розказує, а ніби показує, подія розгортається ніби сама собою на наших очах). Оповідь від першої особи ліризує твір, від третьої — епізує, надає опису особливої об'єктивності та безсторонності. Оповідання — малий епічний прозовий жанр, оповідь про один чи кілька епізодів з історії одного чи двох героїв. Оптимізм і песимізм — форми світосприйняття, які визначають пафос літератури. Памфлет — сатиричний твір викривального характеру, спрямований проти влади чи її представників, проти явищ і тенденцій суспільного розвитку. Жанр на межі белетристики і публіцистики, поширюється в періоди активної політизації літератури. Панегірик — в античній літературі святкова величальна промова, згодом — жанр для вихваляння можновладців; у новочасну епоху використовувався іронічно, як пародія на вихваляння. Парадигма — термін структуралістської поетики, означає вертикаль, вісь, те, що пронизує наскрізь і об'єднує текст у щось цілісне. Парадокс — те, чого не повинно бути, що суперечить тверезому глузду; парадоксальність — органічна риса художнього твору, альтернативний (алогічний) пошук істини. У творі парадокс виявляється на різних рівнях, парадоксальні афористичні вислови у мові персонажів, парадоксальна образність (порівнювання віддалених, різнокатегоріальних понять: «Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах», Б.-І. Антонич), парадоксальні ситуації (на парадоксальних ситуаціях будуються драми М. Куліша, світова драма абсурду) тощо. Паралелізм — художній засіб, особливо поширений у фольклорі; паралельні (тобто такі, що стоять поряд і подібні) синтаксичні конструкції, які дають одночасне зображення картини природи і людського життя: «Сидить ворон на могилі / Та з голоду кряче... / Згада козак гетьманщину. / Згада та й заплаче!» (Т. Шевченко, «Тарасова ніч»). Паралелізм передує порівнянню: тут образи ворона і козака не порівнюються, а просто стоять поруч і наче резонують, посилюють експресію картини, увиразнюють її. Парафраза — спосіб запозичення, переказ чужого твору чи його частини своїми словами, який використовується письменниками для того, щоб поглибити власний твір, підкреслити його традицію чи джерело. Дуже часто таким чином посилаються на Біблію, відомий міфологічний сюжет, популярний класичний твір. Пародія — жанр, що слугує своєрідним кривим дзеркалом для творів чи творчості. Це перекривляння, імітація, загострення деяких рис, прийомів, засобів, які роблять наслідуваний твір чи творчість смішними. Пародія буває дружньою і гостро сатиричною. Через пародіювання відбувається боротьба з віджилими формами в літературі, з мертвими канонами та кумирами. Парономазія — стилістична фігура, яка обігрує слова подібні за звучанням, але різні за значенням: «Стрижі на кручею стрижуть» (Ліна Костенко, «Тут обелісків ціла рота»). Пастораль — в античній літературі твір про життя пастухів (Дафніс і Хлоя» Лонга). Пізніше твір, який утверджує простоту і поетичність життя серед природи, протиставленого життю села чи міста. Пафос — ставлення автора до зображуваного, яке завжди вміщується поміж ствердженням (різної інтенсивності) і запереченням чогось. Пафос буває оптимістичний і песимістичний, сатиричний, ліричний і драматичний, мінорний і мажорний тощо. Родова приналежність твору теж відбивається на його пафосі: є пафос ліричний, драматичний, епічний. Пауза — зупинка у процесі мовлення; важливе поняття віршування, оскільки система пауз є органічною складовою ритмомелодики. Розрізняють, окрім смислових (згідно з пунктуацією) також міжрядкові та середрядкові паузи (цезури), міжстрофічні паузи, подовжені та додатково навантажені паузи тощо. Паузником називають таку форму вірша, як дольник.
Дата добавления: 2014-11-25; Просмотров: 371; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы! Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет |