Подарки каждому посетившему презентацию. 3 страница

Алегоричність — у широкому значен­ні — інакомовність (говориться одне, а ма­ється на увазі інше), у більш вузькому — використання у творі наскрізної алегорії

Алітерація — нагнітання приголосних для увиразнення віршової мови з певною змістовною метою. Алітерація на с: «Сипле, стеле сад самотній / Сірий смуток, срібний сніг...» (В. Кобилянський).

Алогізм - буквально «нерозумний >. такий, що не має сенсу: іноді алогізм вико­ристовується як спеціальний засіб з пев­ною метою, але в широкому значенні слова поетична мова вся будується на алогізмах будь-який художній образ — це алогізм від­носно буквального значення слова Скажі­мо, метафора «вітер голосить» — алогізм, бо вітер — не людина, він не здатен голо­сити. Художній образ часто виказує свою присутність саме алогізмом: хоча все написано звичайними словами, але на перини погляд вони здаються беззмістовними

Амфібрахій — трискладовий розмір силабо-тонічної системи віршування коли наголос падає на кожен другий склад

Анаколуф — порушення звичних, граматичних норм з певною художньою метою.

Анакруза — ненаголошені склади о першого наголосу у віршованому рядку.

Аналіз — спосіб вивчення твору, який залежить від загальнотеоретичної концеп­ції, літературознавчого методу чи напряму. Для теоретиків класицизму аналіз твору — це перевірка його на відповідність нормі, правилам, які зафіксовані науковцями у книгах. Представники біографічного методу шукали у текстах натяків на події із реаль­ної біографії автора, представники натура­льної школи аналізували твір з точки зору його відповідності соціальним реаліям епо­хи, формалісти (російська школа початку XX століття) зосереджували увагу на пошу­ку технічних (формальних) прийомів і засо­бів зображення, якими користується автор, структуралісти намагались розчленувати текст на якомога дрібніші частки (елементи) і встановити, який між ними існує зв'язок тощо. Залежно від того, на чому ми зосереджуємо увагу при вивченні твору, можна визначити рівні аналізу: якщо ми зо­середжені на встановленні системи ^віршу­вання, особливостях ритміки, ми аналізує Таких рівнів у тексті існує велика кіль­кість. Коли ж ми не просто описуємо якості твору, а ще й оцінюємо їх, тлумачимо, по­яснюємо, тобто вносимо в аналіз елемент суб'єктивного сприйняття (рецепції), то вже треба вести мову не тільки про аналіз, а й про інтерпретацію. Аналіз мусить підпоряд­ковуватись законам наукового дослідження, бути якомога об'єктивнішим, аргументова­ним, базуватись на фактичному матеріалі, а інтерпретація може бути більш довільною, базуватись на суб'єктивному враженні (ко­жен має право на свою думку). Але не тре­ба забувати, що будь-який аналіз та інтер­претація підпорядковуються важливій меті: осягти твір, зрозуміти, що туди вклав автор і як (якими засобами) здійснив свій намір.

Анафора — однаковий початок частин твору (рядків, строф).

Анекдот — жанр епічного роду літера­тури, що функціонує здебільшого в усній формі; коротка смішна оповідка з дотепною кінцівкою.

Анжанбеман — буквально «перенос»: речення чи словосполучення не збігаються з віршовим рядком: «Плесо спить. В очерет // Тікають перелякані брижжі» (Майк Йогансен).

Анонім — автор, що не оголошує свого імені з певних мотивів, у літературі завжди існує багато анонімних творів — тих, що втратили автора, або автор яких не відомий.

Антитеза — буквально «протистоян­ня»; художній засіб, що посилює експресію твору, він будується на контрастному зіста­вленні різних або протилежних понять: «Мовчать статуї і сміються діти» (С. Гординський, «Люксембурзький парк»).

Античне віршування — віршування в античній поезії, яке будується на впорядко­ваному чергуванні довгих і коротких звуків. З античного віршування запозичили терміни: стопа, розмір, ямб, хорей, дактиль, амфібра­хій, анапест, спондей, пірихій, але в нашому, тобто силабо-тонічному віршуванні вони означають поєднання не довгих і коротких звуків (нашій мові цей поділ не властивий), а наголошених і ненаголошених складів.

Антологія — збірник творів низки письменників.

Антракт — перерва між актами у п'єсі

Антропоморфізм — буквально «вигляд людини» (предмет чи явище уподібнюється людині). Антропоморфізм — це елемент світогляду первісної людини, яка не бачила суттєвої різниці між людиною і світом при­роди, тому справді вважала, що дерева ду­мають, звірі вміють розмовляти, а людина здатна набирати вигляду тварини чи дере­ва, як і навпаки (все може перетворитись і стати чимось чи кимсь іншим). Слід такого сприйняття світу залишився в народній творчості, зокрема, у казках.

Апокрифи — буквально «твори для вибраних»; не художні твори середньовічної літератури з біблійними сюжетами або з іс­торії християнства.

Апофеоз — в античності урочисте уславлення героїв, причисления їх до богів, зараз — достойне увінчування, найвищий прояв почуттів, урочисте завершення величної події.

Архаїзм -- застаріле слово, яке автор використовує з певною художньою метою.

Архетип — первісний образ, пов'я­заний з міфічним сприйняттям світу Явища і атрибути природи, назви родинних зв'яз­ків, речі побуту які оточували первісну лю­дину, словом, всі найдавніші назви предме­тів, явищ, людей мають безліч змістовний нашарувань із-за багатовікового вжитку. Користуючись сучасною мовою, ми не по­мічаємо тих «шлейфів», які тягнуться у віки від кожного давнього слова, але зацікави­вшись, наприклад, етимологією чи історичною граматикою, відкриваємо цікаву, а ча­сом і драматичну долю слів. Коли ж митці оживляють давні прошарки змісту слів у ху­дожніх текстах, вони тим самим виходять на глибинні, тобто архаїчні або ж архептипні образи. Наприклад, у творчості Шевченка образи кобзаря, козака, покритки, степової могили, сліз та інші мають багатошарове значення, часто ускладнене до суперечли­вості, оскільки поняття маркуються (емо­ційно забарвлюються) то позитивно, то не­гативно. Таким чином поет піднімає найда­вніші, найархаїчніші значення цих понять, розширює підтекст своїх творів, надаючи їм максимального узагальнення. Кожен такий образ може бути використаний як символ чи алегорія, але разом з тим він має і ще щось, те, що дає змогу оживити первісний світ, міфічне світовідчуття.

Архітектоніка — синонім до слова «композиція»; має елемент оцінки: гармо­нійна взаємопов'язаність частин твору.

Асиндетон (без сполучників) — зуми­сне опущення сполучників у тексті: «Безна­дійно. Є надія. Ось, на цьому бруку. / Пе­реможці. Піонери. Тисну вашу руку. / Що? Сухоти? Ще хвилина. Дотліває день. / Пе­реможці. Піонери. Казка. Близько. Йде...» (В. Чумак, «Офіра»). Цей прийом посилює динаміку і експресію вислову.

Асонанс — буквально «звучання в лад», нагнітання голосних звуків з метою увиразнення мови; асонанс на а: «Блукає, лине Біла Панна — / Моя печаль неподо­ланна...» (С. Черкасенко); інше значення — неповна рима, яка утворює співзвучність повтором наголошених звуків: сонці / гори­зонті (В. Сосюра, «Ластівки на сонці»).

Асоціація — картина чи низка картин в уяві читача, яка виникає поряд з іншою — змальованою чи названою. Кожен предмет чи явище має свій асоціативний ряд, який залежить від національної культури і суб'єк­тивного світосприйняття, але загалом ре­презентує якесь понятійне гніздо: скажімо, слово «зірка» має асоціативний ряд, пов'я­заний з усіма поняттями, об'єднаними «не­бом» чи «космосом». В асоціативні ряди потрапляють образи, створені митцями. Скажімо, при слові «хрущі» у кожного украї­нця виникає асоціація з відомим віршем Т. Г. Шевченка. Завдання письменника — свідомо керувати асоціаціями читача. Текст не повинен викликати непередбачуваних асоціацій, які можуть суперечити задуму і псувати враження від твору.

Афоризм — думка, що запам'я­товується, бо викладена стисло і містко.

Байка — жанр епічного роду, який бу­дується на алегорії, коли дійові персона­жі — звірі, предмети — уособлюють якості людей. Байка завжди містить мораль, бо без моралі можна алегорію зрозуміти не так, як хотів автор.

Балада — ліро-епічний жанр, особли­во поширений у романтиків. Яскравий ліри­чний мотив поєднується з сюжетною опо­віддю.

Бароко — епоха в історії європейської культури, художній метод і стиль. Бароко як художній метод — це єдність барокового світосприйняття (барокової людини) і баро­кового стилю. Барокове світосприйняття базується на романтичному типі художньо­го світосприйняття (див. «тип художнього світосприйняття») і відповідній концепції творчості. Людина бароко — це людина, що поєднує в собі Бога і Демона, які змага­ються за її душу. Всупереч цілісності та га­рмонійності, яку бачили в людині діячі по­передньої доби — Ренесансу, митці бароко відкрили ускладненість, суперечливість, конфліктність внутрішнього життя людини. Не знаючи витоків цієї складності, поясню­вали її боротьбою зовнішніх світових сил. Бароко змагалось з раціоналістичним під­ходом до мистецтва, плекало все містичне, таємниче, химерне. Все ірраціональне спі­віснувало з реальним на рівних правах. Відповідний стиль — домінування умовних (уявних, гротескних, фантастичних тощо) форм, химерність і надмірність художніх за­собів. Відчуття химерності виникає завдяки поєднанню непоєднуваних елементів, від­чуття надмірності — із-за широкого і щед­рого використання прикрашувальних засо­бів. Митці бароко особливо цінували мета­фору, яку вважали не просто вагомим еле­ментом стилю, а осереддям поезії. Баро­ко — перший в європейському мистецтві цілісний художній метод і стиль. У XX сто­літті він відродився у стилі необароко і ба­гато чим живив поетику художнього методу і стилю сюрреалізму.

Білий вірш — вірш без рим.

Бінарні опозиції — буквально «проти­стояння двох членів». Термін структуралізму. Використовується часто замість понять «конфлікт», «антитеза», «суперечність» тощо Бінарні опозиції — джерело будь-якого руху Це ті дві протилежності, між якими існує на­пруга, що рухає сюжет чи ліричну тему.

Біографічний метод — літературозна­вчий метод, започаткований в XIX ст Ш. Сент-Бевом, автором книги «Літературні портрети». Сент-Бев запропонував новий підхід до аналізу творчості письменника треба пов'язувати кожен твір з біографіч­ним фактом, оскільки біографія автора та його внутрішнє життя так чи інакше відби­вається в його творчості. Сент-Бев — попе­редник психологічного аналізу творчості в зарубіжному літературознавстві XX ст. У радянському літературознавстві біографіч­ний метод у дещо спрощеному і соціологізованому варіанті виявляється в такому по­пулярному жанрі, як нарис життя і творчості письменника.

Бурлеск — буквально «жарт»; жанр, в якому пародіюється якийсь відомий твір: Котляревський створив «Енеїду» як пародію на відомий твір Вергілія.

Буфонада — буквально блазнювання; характерна риса народного театру, коли на площах мандрівні актори, блазні, скоморо­хи тощо розігрували сценки з підкреслено брутальними жартами. Елементи буфонади часто трапляються у творах драматургів (М. Гоголь, М. Куліш).

Варваризм — іноземні слова, які ши­роко вживаються у творі з певною худож­ньою метою.

Варіант — часто твір перероблюється, суттєво змінюється, тобто існує у варіантах.

Верлібр — вільний вірш; некласичний вірш, який поширився у XX столітті як аль­тернативний до класичного, тобто силабо-тонічного вірша. Із повторюваних елементів у верлібрі залишається лише віршовий ря­док, решта повторів або відсутні, або випа­дкові, епізодичні.

Відчуження (очуження) — термін Б. Брехта, основоположний для його теорії епічного театру. Подібний термін викорис­товував Лесь Курбас, запозичивши у росій­ських формалістів слово «очуднення» («остраннение»): знайоме, відоме показати як дивне, несподіване.

Вінок сонетів — цикл із 15 сонетів, коли кожен наступний вірш починається останнім рядком попереднього, а останній сонет складається з початкових рядків 14 сонетів циклу. Майстер сонета і автор він­ків сонетів в українській поезії — Максим Рильський.

Вірш — впорядкована у звуковому плані мова. Порядок базується на повто­ренні елементів.

Віршування — 1. Принцип впорядкову­вання мови (що і як ми рахуємо чи кладемо в основу повторів). 2. Складання віршів.

Версифікація — синонім віршування, часто вживається як позначення особливо­стей віршування конкретного автора.

Вульгаризм — неправильне, грубе, просторічне слово, вживане в тексті з різ­ними художніми цілями.

Гармонія і дисгармонія вірша —- гар­монійна (така, що тішить слух) поєднаність елементів вірша, дисгармонійна (така, що ріже слух) поєднаність елементів вірша. Га­рмонія вірша — це виявив людського ба­жання знайти внутрішню і зовнішню гармо­нію, дисгармонія —-. прояв її відсутності в реальному житті людини. Гармонія більшою мірою властива класичному віршу, дисгар­монійним часто буває некласичний вірш, тобто поезія XX століття.

Геній — ідеальна творча особистість романтизму і споріднених з ним течій і на­прямів. «Генії не підкоряються правилам, вони їх створюють» (І. Кант). Геній у проце­сі творчості керується даром, почуттями, інтуїцією і натхненням. Слово «геній» у пе­ршу чергу позначає таке розуміння психо­логії творчості, коли на зміну раціоналізму (влада розуму) приходить повновладдя «серця». Геній не знає, як, коли і звідки бе­реться твір. Він відчуває подих натхнення і, використавши дар, інтуїтивно знаходить потрібне. Геній — антитеза Майстру (див. статтю).

Гімн — жанр ліричної поезії, пошире­ний в античній літературі, урочиста пісня на честь богів чи героїв.

Гіпербола — перебільшення, різновид тропа. Засіб, що посилює експресію: «А сльоз? а крові? напоїть / Всіх імператорів би стало / 3 дітьми і внуками, втопить / В сльозах удов'їх» (Т. Шевченко, «Кавказ»). Гіпербола порушує пропорції явища чи предмета, збільшуючи одне і лишаючи без зміни інше. Гіперболою часто користуються сатирики для того, щоб привернути увагу загалу до якогось суспільного явища.

Гра і споглядання — гра — дія за пра­вилами, споглядання — бездієвість, антоні­мічні поняття, які позначили розуміння про­цесу творчості як поєднання двох різнорід­них витоків — активного і пасивного В єв­ропейській культурі частіше акцентували елемент гри, «Мистецтво — це гра», тобто мистецтво створюється у процесі гри і поза грою неможливе. Вже у формулі Арістотеля «Мистецтво— це наслідування життя» на­голошується важливість гри у процесі твор­чості. Автор завжди «прикидається» кимсь — персонажем, предметом чи яви­щем, зодягає маску ліричного героя. Про­цес творчості — це гра автора і читача, дія за певними правилами. Східні естетики (наприклад, дзен-буддизм), навпаки, актуа­лізували споглядання у процесі творчості, яке є станом зовнішньої пасивності та вну­трішньої напруги, зосередженого проник­нення в сутність предмета за допомогою почуттів та інтуїції, у результаті якого відбу­вається осяяння і виникає художній образ. У XX столітті гру і споглядання розглядають як два органічні етапи творчого процесу. Причому, споглядання визначає процес творчості до реалізації твору, а гра — у процесі реалізації.

Градація — поступове посилення чи зменшення емоційної напруги у творі (ви­східна і спадна градація): «А сльоз? а кро­ві? напоїть / Всіх імператорів би стало / З дітьми і внуками, втопить / В сльозах удов'їх. А дівочих, / Пролитих тайно серед ночі! / А матерніх гарячих сльоз! / А бать­кових, старих, кровавих, / Не ріки — море розлилось, / Огненне море!» (Т. Шевченко, «Кавказ»). Поєднання гіперболи і висхідної градації посилює експресію до трагічного плачу-ридання над долею людства.

Гротеск — невідповідність частин предмета чи явища, яка робить предмет неправдоподібним чи фантастичним. На­приклад, збільшення однієї частини людсь­кого тіла: голови, рук, ніг, живота— робить зображення людини гротескним. Прийом гротескного зображення використовують карикатуристи, сатирики. Власне, гротеск це і є карикатура на людину, предмет чи явище, але вона може бути і не смішною, а, наприклад, страшною або страшною і смі­шною водночас.

Гумор — смішне у літературі (смішне через слово, завдяки слову).

Дадаїзм — модерністська течія, сут­ність якої зашифрована у назві: дада — сло­во, яке кажуть немовлята. Орієнтація на сві­доме спрощення, примітивізацію зображен­ня. Споріднений з примітивізмом у живописі.

Дактиль — трискладовий розмір силабо-тонічної системи віршування, коли на­голос падає на перший склад.

Декадентство — буквально «занепад», стан суспільної атмосфери в Європі другої половини XIX століття, коли відбулося ма­сове розчарування в соціальних ідеалах. Буржуазні революції, які відбулися в Європі в XIX столітті, показали митцям, що влада грошей, яка прийшла внаслідок революцій, нічим не краща за владу крові, тобто арис­тократів. Розчарування в соціальних ідеалах спричинило соціальну пасивність і пошук інших цінностей. Батьком декадентства вважали філософа А. Шопенгауера, який відстоював цінності християнства і вважав, що соціальна активність та оптимізм — це прояв сліпої волі до життя. Людина мусить шукати вічні цінності у власній душі. У над­рах декадентства зародився модернізм.

Детектив — жанр епічної літератури, сюжет якого базується на розслідуванні злочину.

Діалог — 1. Розмова двох. 2. Спілку­вання. 3. Тип організації художньої мови (разом з віршем і прозою).

Діалогізм — термін М. Бахтіна, роз­ширення поняття «діалог». Будь-який худо­жній текст — своєрідний діалог у культурі, діалог автора і читача. Будь-якому творові, незалежно від його жанру, властива діало­гічність. Спрямованість художньої мови на співрозмовника має безліч проявів і корис­тується великою кількістю засобів.

Дисонанс — те, що ріже слух, бо зву­чить всупереч сподіванню, неспівпадання звуків у вірші там, де вони повинні гармо­нійно поєднуватись.

Дифірамб — те ж саме, що й гімн

Дольник — форма некласичного вір­ша, перехідна між класичним та некласичним віршем; силабо-тонічна система з сут­тєвими порушеннями порядку розташуван­ня і кількості стоп; на схемі виглядає як по­єднання дво- і трискладових стоп. «Ніч... а човен — як срібний птах!..» (Є. Плужник). Схема: --1-2-1- (цифрами позначається кі­лькість складів між наголосами): чотириіктний дольник.

Домінанта — те, що визначає. "Термін структуралізму У творі обов'язкова домінан­та, яка підпорядковує собі всі елементи тво­ру і робить його цілісним. Домінантою може бути ідея, пафос, настрій, будь-який образ.

Драма — 1. Літературний рід, специ­фіку якого визначає постановка на сцені. 2. Літературний вид, який базується на діало­гах та монологах, виключаючи слово авто­ра. 3. Літературний жанр, який визначаєть­ся серединним положенням між трагедією і комедією. Драма як жанр оформилась по­рівняно пізно, у XIX столітті, завдяки усві­домленню того, що смішне і трагічне часто в житті поєднуються (від величного до смі­шного один крок).

Драматичність — родова риса творів драматичних жанрів. Це особлива напруже­ність, конфліктність, динамізм, відверті зі­ткнення. Драматичність властива не лише творам драматичного роду, але для драма­тичного роду вона стає домінантою, яка очолює ієрархію засобів.

Дума — ліро-епічний жанр українсько­го фольклору, виконується речитативом у супроводі бандури чи кобзи.

Жанр — основна форма існування твору. Все, що створене, — жанр. Поза жа­нрами творів не існує. Поняття «літератур­ний рід» — умовне. Не існує як такого епіч­ного чи ліричного роду, існує певна кіль­кість епічних чи ліричних жанрів, які мають спільну рису — родову ознаку. З жанру по­чинається виокремлення життєвого матері­алу як естетичного об'єкта.

Жаргонізм (арготизм) — використан­ня в літературному творі слів певного жар­гону — штучної мови, створеної з метою втаємничення якоїсь спільноти.

Зав'язка — елемент сюжету, від якого починається розвиток дії. Зав'язуються конфліктні стосунки, взаємини, які мусять протягом твору вирішитись («розв'я­затись»).

Загадка — жанр фольклору, інакомовне або метафоричне називання предмета, що формулюється у вигляді запитання, відповідь на яке — назва прихованого предмету.

Задум — етап творчого процесу, з якого починається рух до реалізації твору. Задум має особливе значення для авторів великих епічних творів. Загалом найбільш характерний для творчої особистості типу «Майстер». Майстер довго виношує задум, доки він не «визріє», тобто не вималюється в уяві найбільш важливими сторонами.

Заумь (зарозуміла мова) — термін російських футуристів, який широко вико­ристовувався українськими митцями. Це загалом характерна риса футуризму, оскі­льки вони охоче вигадували нові слова (неологізми). Велика кількість неологізмів у тексті робить його незрозумілим для сере­днього читача (заумним). Приклад заумі — вірш О. Кручоних «Дир бул щил / убещур».

Звукова організація мови (Звуко­пис) — синонім ритмомелодики, евфонії. Всі звуки віршованого твору взаємо­пов'язані й взаємодіють так, щоб викликати певне враження. В основі звукопису — по­втор подібних елементів (гармонійне поєд­нання) або різнорідних (дисгармонійне).

Звуконаслідування — звуконаслідува­льний ефект лежить в основі утворення значної кількості слів будь-якої мови («кар-кар»: каркає ворона), але письменники мо­жуть використовувати цей ефект як худож­ній засіб для посилення виразності мови.

Зміст — те, що прагне оформитись. Змістом мистецтва в цілому є життя у всіх його проявах. Змістом творчості конкретно­го митця є його особистість. У внутрішньо­му світі людини є думки, настрої, стани, емоції, життєві узагальнення тощо, які про­сяться назовні, хочуть оприлюднитись у тій чи іншій формі (залежно від здібностей, якими володіє автор), щоб розкрити внут­рішній світ людини для інших.

Змістові чинники твору — кожен твір, як і будь-що в нашому світі, має зміст і фо­рму. Цей поділ — умовний, ми здійснюємо його штучно, аби зрозуміти природу твору. До змістових чинників твору варто віднести все те, що існує у внутрішньому світі автора до реалізації твору: тема (у вигляді якогось життєвого досвіду чи фантазії), ідея (як оцінка життєвих явищ), фабула (як подія чи події, що викликали зацікавлення), конфлікт (життєва суперечність, протистояння, в якому бере участь автор чи спостерігає в житті), ліричний герой (сам автор у процесі переживання чогось), персонаж (який має прототип), пафос (бажання щось утвердити чи викрити), настрій тощо.

Зміст і форма — основні складові твору; діалектична єдність або ж головна бінарна опозиція твору. Зміст і форма зав­жди змагаються за першість. Зміст хоче визначати (використовувати) форму, а фо­рма проситься, щоб нею скористались і теж хоче підпорядкувати собі зміст. Кожен зміст мусить знайти свою одну-єдину, ні­ким не створену доти форму. Але в мисте­цтві завжди існує безліч готових, вже ство­рених форм. Коли якийсь задум чи настрій проситься назовні, хоче оформитись, автор не може не скористатись тими формами, які він знає. Але готова форма завжди пе­реінакшить зміст на свій лад і знищить те. що в тому змісті є особливого. Тому зміст, відчуваючи не свою форму, ніби чинить спротив. Буває, що зміст дуже певний (міц­ний), він здатен примусити якусь форму коритись. Але і в одному, і в іншому випад­ку вийде недосконалий твір. Коли зміст, не знайшовши своєї форми, підпорядковує собі іншу, перед нами тенденційний, мора­лізаторський, дидактичний твір. Коли ж фо­рма підпорядкувала собі зміст, виправивши його на свій лад, перед нами так званий формалістський твір, зовні наче бездоган­ний, але внутрішньо порожній. Коли зміст знаходить свою форму, утворюється висо­кохудожній твір, де кожен елемент фор­ми — змістовний, а зміст виявляє себе ли­ше через форму (формозмістовна єдність).

Евфемізм — заміна одного слова ін­шим з метою пом'якшення вислову. Особли­во багато евфемізмів вживається для позна­чення фізіологічних актів людини. Дехто з науковців пов'язує походження евфемізмів, як і загалом тропів, з первісними табу: якщо якесь слово заборонено для вжитку, шука­ють для нього замінників, предмет назива­ють інакше (замість слова «чорт» кажуть не­чистий). У літературі евфемізм використову­ється також як художній засіб, троп, що за своєю будовою є або перифразом (заміна імені: Дочка Прометея замість Леся Україн­ка), або метонімією (йдуть чоботи).

Евфонія — дещо застарілий термін, синонім звукопису, ритмомелодики, звуко­ва організація мови.

Езопова мова — від імені Езоп, анти­чний байкар; інакомовність, приховування в тексті того, чого не можна сказати відверто (в першу чергу із-за політичних чи ідеологі­чних обставин).

Екзистенціалізм — напрям у філософії XX століття. Представники — К. Ясперс, Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, X. Ортега-І-Гасет та інші. Буквально від «екзистен­ція» — буття, існування людини. Виник між класичним матеріалізмом та ідеалізмом як своєрідна спроба їх врівноважити. Людину не можна розділити на дух і тіло, вона є матеріально-духовний феномен, і її треба розглядати в першу чергу в життєвих про­явах, у проблемах її існування. Екзистенці­алісти намагались скерувати людину на ак­тивне самопізнання. Тільки самосвідомість здатна вивести людину із пітьми її складно­го, прикрого життя. Екзистенціалісти могли бути віруючими чи атеїстами, але всі сходи­лись на бажанні допомогти людині у вирі­шенні її життєвих проблем. Покладання спо­дівань на Бога чи на будь-яку суспільну мі­фологію допомагає людині тимчасово, а зрештою може лише посилити її страждан­ня. Людина повинна звільнитись від всіх за­лежностей і жити так, щоб усвідомити: ніхто, окрім неї, не повинен нести відповідальності за її життя. Екзистенціалізм зробив великий вплив на літературу XX століття: мотиви са­мотності, тотальної свободи і залежності людини, абсурду життя, філософського са­могубства тощо.

Екзотизми — вживання у тексті рідко­вживаних або іншомовних слів з метою по­силення екзотичності зображення.

Еклога — ліричний жанр античної по­езії, натепер відмерлий.

Експозиція — елемент сюжету, та час­тина твору, що передує подіям.

Експресіонізм — напрям, метод і стиль модернізму. Експресіонізм як худож­ній метод базується на романтичному типі художнього світосприйняття в найбільш ак­тивному його прояві. Експресіоніст — це людина з конфліктними стосунками зі сві­том, в основі яких — максимальна незгода зі світобудовою і напрямами розвитку люд­ства. Експресіоніст — це людина, яка шукає природні основи буття і послідовно змага­ється не лише з раціоналізмом, як роман­тик, а й з технічною цивілізацією і містом як її уособленням. Експресіонізм — це крик із приводу вселюдських негараздів. Експресі­оністський стиль базується на домінанті вираження над зображенням, на різномані­тних контрастах, гіперболах, згущеннях, ак­тивно використовує алегорію для об'єктивації максимальних почуттів, калейдоскопізм, схематизацію образів-персонажів та інші засоби, які підпорядко­вуються меті виразити посилену експресію і максимально узагальнити її.

Елегія — жанр давньої античної ліри­ки; за часів пізньої античності вірш з сум­ним філософським настроєм.

Еліпсис — буквально «недолік», умис­ний пропуск якогось члена речення (часто дієслова): «Одчиняйте двері — / Голуба блакить!» (П. Тичина). Засіб надає мові бі­льшого динамізму та експресії.

Епіграма — буквально «напис», почат­ково напис на могильному камені, пізніше жанр лірики, сатиричне віршоване послан­ня до якоїсь персони.

Епіграф — початково те ж, що й епіг­рама — напис на могильному камені; пізні­ше вислови, розміщені після назви, перед текстом твору.

Епігон — другорядний письменник, той, хто наслідує когось так дбайливо, що не здатен виявити особисту оригінальність.

Епілог — елемент сюжету, післяслово, те, що відбулося після розв'язки.

Епітафія — буквально «над могилою», вірш з приводу чиєїсь смерті.

Епітет — вид тропа, який утворюється шляхом перенесення ознаки одного пред­мета на інший, тому епітет — це означення, але — художнє означення. Художнім зви­чайне означення може зробити перенос. Коли ми кажемо «золоті руки», ми називає­мо ту рису, яка рукам загалом не властива, але, використавши ознаку іншого предме­та, ми змогли назвати особливу рису чиї­хось конкретних рук, висловити своє став­лення до людини, яка має золоті руки. Ін­ший спосіб узагальнення використовується в постійних епітетах, які поширені в народ­ній творчості (синє море, зелена діброва, ясне сонце тощо). Тут називається та озна­ка, яка предметам органічно притаманна (море може бути справді синім). Що робить такі означення художніми? Коли в пісні спі­вається «синє море», це не означає, що ав­тор хотів сказати, який саме відтінок мала морська вода. У народній пісні чи думі мо­ре завжди синє, навіть у похмуру буряну погоду, коли воно аж ніяк не може видава­тись синім. Синє— це наче головна (родо­ва) ознака моря. Із усіх можливих кольорів і відтінків, які може мати морська вода, діб­рано саме той, який ніби виражає саму сутність моря (воно синє так само, як не­бо).

Дата добавления: 2014-11-25