Подарки каждому посетившему презентацию. 2 страница

В останнє десятиліття в ук­раїнській літературі значно активізу­вався постмодернізм, який за радян­ських часів не мав можливості пов­ноцінно розвиватися. Молоді автори почали активно руйнувати сформо­ваний радянською міфологією образ митця-місіонера. Митець, заявили вони з епатажним викликом, який нагадував часи виникнення модерні­зму, нікому й нічому не служить, він не мусить здійснювати подвиги, же­ртвувати своїм життям ради якихось ілюзорних ідей. Творчість — це ціка­ве заняття, гра за певними правила­ми, процес, який захоплює і прино­сить задоволення (хоча деколи і проблеми). Постмодернізм зруйну­вав всі монархічні чи ієрархічні спо­руди, створені на той час культурою. Постмодернізм поміняв місцями зна­ки «плюс» і «мінус» в багатьох опо­зиціях морально-етичного плану. На­приклад, в протиставленні центру і периферії традиційно позитивні цін­ності належали до центру, який уо­соблював рух, розвиток, прогрес тощо. Периферія позначала життя відстале, інертне, пасивне. Постмо­дернізм зруйнував позитивність центру, віддавши позитив периферії, вмонтувавши це поняття в інший асоціативний ряд: природність, справжність, гармонійна рівновага життя. Боротьба з центризмом у будь-якому прояві — це спротив будь-якому домінуванню, владі ко­гось над кимсь, деміфологізація сус­пільних міфологій, які створюють штучні, політично заангажовані сис­теми цінностей, висміювання у паро­дійній формі будь-яких кумирів. Під­даючи сумніву будь-які авторитети, постмодерністи часом здаються над­то брутальними або й цинічними. Але, з іншого боку, сміх, гра, карнавалізація мистецтва, всепроникна іронія вносять у мистецтво постмо­дернізму щось світле. Постмодер­нізм вчить не викривати недоліки, не шукати ворогів, а з іронією спостері­гати світ, непомітно, у формі гри, втягуючи життя у світ мистецтва.

Яскравий представник сучасно­го українського постмодернізму Ю. Андрухович з його дуже характе­рним для постмодерну романом «Ре­креації». Цей твір, опублікований на початку 90-х років, свого часу поці­нували як своєрідне політичне про­роцтво: Андрухович описав антиде­мократичний переворот, який відбу­вся невдовзі, увійшовши в історію розвалу Радянського Союзу під назвою «ГКЧП». В романі описане ціка­ве карнавальне дійство, своєрідне мистецьке свято у місті Чортополі. Кілька відомих поетів, потрапивши на свято, протягом доби потрапля­ють у неймовірні ситуації, мають пригоди і перевтілення. Свято, що відбувається як веселий карнавал з пригодами і грою, завершується арештом всіх учасників і гостей свя­та. Невдовзі виявиться, що арешт, як і загалом політичний переворот, бу­ло розіграно. Але гості свята сприй­няли подію як правдиву і добряче налякалися. Власне, всі події роману розгортаються таким чином, що читач разом з героями втрачає межі між реальністю і вигадкою, між грою і життям. В романі багато алюзій на радянську дійсність, які здатен про­читати і зрозуміти лише читач, добре обізнаний з цією дійсністю. Андрухович у своєму романі використовує велику палітру прийомів і засобів зображення, від потоку свідомості до літературного колажу. Здається, він зміг знайти в творі місце для всіх за­собів, відпрацьованих літературою не лише XX століття, а й попередніх епох. Тому інколи сприймати твір по­трібно з великим інтелектуальним зусиллям. Але захоплюючі пригоди, інтрига, яскраві, колоритні постаті героїв захоплюють читача і змушу­ють весь час бути в напрузі. Карна­вал стає не просто святом, а своєрі­дним знаковим дійством, способом життя, світоглядом. Всіх героїв твору автор оцінює не за моральними яко­стями чи величиною поетичного та­ланту, а їх вірністю карнавалу. Кар­навал треба одразу прийняти як ва­жливий життєвий план, як шанс здійснити те, що в інший час знахо­диться за межами можливого. Але отримати з карнавалу практичну ко­ристь, як це вдалося деяким персо­нажам, — означає зрадити йому, зрадити грі і пов'язаному з грою ми­стецтву. Хто чужий на карнавалі, не сприймає його глибокого сенсу і значення, той зрештою перестає бу­ти митцем.

Карнавал - це парад костюмів і масок, це перевтілення, це утвер­дження світу таким, як він є, з усім його негативом і складнощами. Іноді відсутність справжнього обличчя ав­тора чи героя, постійне його маску­вання в творах постмодернізму може дратувати і здаватися відсутністю будь-якої позиції чи системи погля­дів у автора. І це не оманливе вра­ження. Постмодерністи справді уни­кають жорстких систем цінностей, твердих поглядів, незмінних позицій. Але в цьому є важливий сенс і навіть вимога часу: ми живемо в епоху ве­ликого перегляду всіх цінностей, що їх надбало людство. Ніколи не зава­дить зайвий раз піддати сумніву на­віть найтвердіші істини, бо безогля­дна віра в них надто часто обертала­ся безумністю і безвідповідальністю.

Схема 11. Рух епох.

Схема 12. Історичний розвиток художніх методів і стилів.

Питання для самоконтролю:

1. Що таке процес — у природі, суспільстві, літературі?

2. Які механізми змушують літературу безупинно рухатись уперед?

3. Що мусить бути визначальним в літературному процесі — традиції чи новатор­ство? В чому їх протилежність?

4. Поясність взаємопов'язаність понять реалізм / романтизм, оптимізм / песи­мізм, пригадайте їх роль в розвитку літератури.

5. Чому настає нова епоха в історії культури? Від яких епох в європейській куль­турі бере свій початок рух епох?

6. Назвіть епохи, які тяжіють до Античності, до Середньовіччя. В чому виявляєть­ся їх протилежність?

7. Яке ключове слово для стилю бароко? класицизму? романтизму?

8. Знайдіть приклади в українській поезії XX століття, які б яскраво ілюстрували символістський, імпресіоністський, експресіоністський, футуристичний, сюр­реалістичний стиль. Спробуйте обґрунтувати свій вибір.

9. Поясність взаємозалежність понять «літературний напрям — художній метод — стиль». Які з них прив'язані до конкретно-історичного контексту, а які — ні?

10. Чи є різниця у вашому сприйнятті романтичного, реалістичного, модерністсь­кого твору? Яким творам ви надаєте перевагу? Обґрунтуйте відповідь.

11. Чи могли б ви відрізнити на рівні читацького враження модерністський твір від постмодерністського (твір початку XX століття — від твору кінця XX століт­тя)? На які риси ви будете орієнтуватися?

12. Спробуйте усвідомити і аргументовано пояснити найяскравіше читацьке вра­ження останнього часу. Чи виникає у вас необхідність вживати поняття «рома­нтичний, реалістичний, модерністський, постмодерністський»)?

Рекомендована література:

1. Агєєва В. Українська імпресіоністична проза. — К.,1994.

2. 20-і роки: літературні дискусії, полеміки: Літературно-критичні статті. — К., 1991.

3. Литературные манифесты западноевропейских классицистов.— М., 1980.

4. Литературные манифесты западноевропейских романтиков.— М., 1980.

5. Называть вещи своими именами: Программные выступления мастеров запад­ноевропейской литературы XX в. — М., 1986.

6. Наливайко Д. Направления, течения, стили. — К., 1991.

7. Макаров А. Світло українського Бароко. — К.,1994.

8. Моклиця М. Модернізм як структура. Філософія. Психологія. Поетика. Луцьк, 1998.

9. Моклиця М. Модернізм у творчості письменників XX ст. 4.1. Українська літера­тура.—Луцьк, 1999.

10. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі XX ст. — К., 2000.

11. Чижевський Д. Культурно-історичні епохи // Українське слово. Хрест. Кн.З. — К., 1994.

НАУКА ПРО ЛІТЕРАТУРУ

- Формування літературознавчої науки.

- Виникнення літературознавчих напрямів, шкіл, методів.

- Літературознавство XIX століття: міфологічна школа та культурно-історична, компаративістика, біографічний метод.

- Літературознавство XX століття: інтуїтивізм, фройдизм та психоаналіз, формальна школа і структуралізм.

- Екзистенціалізм.

Літературознавство відокреми­лось від естетики, історії та інших суспільних наук лише у XIX столітті. Чому так пізно? Адже художня літе­ратура існує давно, не одне тисячо­ліття. Невже ніхто не хотів її вивча­ти? Ні, літературу вивчали з давніх-давен, мабуть, стільки часу, скільки існує література. Завжди знаходили­ся люди, яким було цікаво оволодіти таємницями віршованої мови, описа­ти літературні форми, зрозуміти, чо­му і як людина пише тощо. За тися­чоліття у кожної нації накопичились великі запаси літературознавчих праць, які згодом стали складовою часткою історії науки. Але написати якісь праці про специфіку художніх творів — ще не означає створити окрему науку. Відомо, що колись бу­ло зовсім невелике число наук, піз­ніше вони розгалужувались, наче ба­гатолітнє дерево. Науки виникають і зараз, є зовсім молоді науки, напри­клад, генетика, кібернетика, елект­роніка, є такі, що тільки-но заявля­ють про свої наміри відділитися, ста­ти окремими, самостійними. Чи не нагадує вам цей процес щось інше? У нашій свідомості слова «відділен­ня», «самостійність» ще тривалий час будуть асоціюватися з відділенням України від Радянського Союзу. Україна, як і багато інших республік колишньої імперії, — молода держа­ва. Як і держава, наука відокремлю­ється, стає самостійною тоді, коли має сили відділитися, коли здатна жити окремо. А трапляється це тоді, коли науковці усвідомлять, що саме є об'єктом їхнього дослідження. Хо­ча, здається, це так просто: є худож­ня література, яку ми хочемо знати, є й об'єкт дослідження. Але тут дуже важливо з'ясувати, чи є в тому об'єкті так багато матеріалу для до­слідження, щоб його вистачило аж на окрему науку. Спочатку об'єкт до­слідження знаходять (художню літе­ратуру як об'єкт дослідження виділи­ли ще античні мислителі, зокрема, автор знаменитої «Поетики» Арістотель), потім вимірюють (окреслюють по параметрах: чи багато місця він займає), пізніше починають зазирати в його середину: чи є що досліджу­вати тільки на поверхні (описувати творчість пись­менників), чи є якісь об’єкти також під поверхнею, на глибині. Як правило, наука відокремлюється тоді, коли зможе охопити і належно поцінувати свій об'єкт. Тоді вона ніби заявляє всім: у мене такий великий, такий складний об'єкт, тут так багато ро­боти для величезної кількості дослі­дників, що ми не можемо займатися нічим іншим, мусимо вивчати тільки наш об'єкт.

В XIX столітті відокремилось не лише літературознавство, а й багато інших наук. Наприклад, фольклорис­тика. Чому це сталося? Був час, коли фольклор, народну творчість, ніхто не брав до уваги. Хоча вона завжди існувала, але освічені люди не помі­чали її, вона здавалася чимось на­стільки простим, що наче й вивчати нічого. Але от романтики зацікави­лись життям народу, почали запису­вати фольклорні твори, публікувати їх у книжках. І всі раптом відкрили: це так цікаво! І далеко не так просте і примітивно, як здавалося раніше. Збирати фольклор стало модно, всі почали його записувати, публікувати. Швидко накопичилось так багато ма­теріалу, що його стало вкрай необ­хідно систематизувати. Тобто, роз­класти по полицях, навести лад, щоб можна було всім користуватись. Бо коли безлад, нічого не знайдеш. Отоді й стало зрозуміло: роботи до­волі багато, потрібно сила-силенна науковців. І наука відокремилась.

З літературознавством трапило­ся трохи інша історія. Ті ж романтики підняли так багато проблем, які сто­сувалися художньої творчості, що у процесі вирішення деяких із них сформувалися цілі наукові школи, напрями, методи. Протягом XIX сто­ліття літературознавство так широко розгалузилося, зробило такі суттєві відкриття, що всім стало зрозуміло: існує, причому вже давно, окрема поважна наука.

На чому зосередилось літерату­рознавство XIX століття? Про головні зацікавлення свідчать назви літерату­рознавчих шкіл (не плутайте їх з лі­тературними школами!): міфологічна, біографічна, культурно-історична, компаративістики. Кожна школа — це також науковий метод, тобто певний підхід до вивчення літератури.

Міфологічна школа, завдяки до­слідженням фольклору, відкрила ве­личезне значення міфів для худож­ньої творчості. Виявилось, що вся світова література вщерть наповнена різноманітними міфами: або націо­нальними, або античними, або міфа­ми, які пов'язані з великими світови­ми релігіями: християнством, ісламом, буддизмом та іншими. Здалося, що вивчати літературу – це й означає вивчати міфи, які її наповнюють. Засновниками міфологічної школи вважать німецьких фольклористів братів Грімм, тих самих братів Грімм, чиїми збірниками казок досі зачиту­ються всі діти світу.

Вивчення міфів привело і до ін­шого відкриття: виявилось, що трап­ляється багато міфів, подібних між собою, у культурах, які не могли кон­тактувати (культурах різних контине­нтів, наприклад). Стало цікаво порів­нювати міфи різних народів, дошуку­ватись їх витоків, порівнювати не лише міфи, а й твори письменників різних народів: часто таке порівню­вання давало несподівані, дуже ціка­ві результати. Так започаткувалась компаративістика, або ж порівняль­не літературознавство. Дослідни­ком, який висунув ідею порівнюван­ня, був англійський вчений Теодор Бенфей.

Порівняльне літературознавство (компаративістика) — напрям і метод у літературознавстві XIX сто­ліття, який у XX столітті виокремився і став самостійною наукою. Ідея по­рівнювати літератури різних народів і шукати типологію тих чи інших явищ виникла завдяки фольклористам, які вивчали так звані міграційні сюжети в казках і міфах різних народів. Спо­чатку фольклористи вийшли на ро­зуміння, що культури світу, навіть дуже віддалені, якимось чином пов'язані одна з одною. За ними і лі­тературознавці почали шукати ті ос­нови, які визначають перегуки, поді­бні явища і тенденції. Всі літератури Європи пройшли через однакові сходинки: Бароко, Класицизм, Про­світництво, Сентименталізм, Роман­тизм, Реалізм. У межах кожної схо­динки можна порівнювати митців, не пов'язаних між собою і знаходити спільні риси: романтики всіх країн чимось подібні між собою, так само й реалісти та інші. Вишукуючи на лі­тературній поверхні збіги і перегуки між митцями різних країн, науковці таким чином і виходили на важливі узагальнення. Завдяки порівняльно­му літературознавству сформувалося розуміння, що існує така єдність, як європейська культура, відбувається осягнення таких феноменів, як Захі­дна і Східна культури. У російській і українській літературах цей напрям пов'язують з іменами О. Веселов­ськсто, М. Драгоманова. Активно вмонтовували українську літературу в загальноєвропейський контекст Іван Франко і Леся Українка, у 20-і роки — М. Зеров та інші неокласики. За радянських часів порівняльне лі­тературознавство було в занепаді, оскільки культивувалось протистав­лення радянської і західної, або ж буржуазної, літератур. Компаративіс­тика могла зруйнувати таке проти­ставлення. Останнім часом в Україні компаративістика активно розвива­ється.

Біографічний метод — літерату­рознавчий метод, започаткований у XIX столітті Ш. Сент-Бевом, автором книги «Літературні портрети». Сент-Бев запропонував новий підхід до аналізу творчості письменника: тре­ба пов'язувати кожен твір з біографі­чним фактом, оскільки біографія ав­тора та його внутрішнє життя так чи інакше відбивається в його творчос­ті. Сент-Бев — попередник психоло­гічного аналізу творчості в зарубіж­ному літературознавстві XX ст. У ра­дянському літературознавстві біогра­фічний метод у дещо спрощеному і соціологізованому варіанті виявляється в такому популярному жанрі, як нарис життя і творчості письменника.

Культурно-історична школа — літературознавча школа і метод у лі­тературознавстві XIX століття, засно­вник — французький науковець Іпполіт Тен, автор книг «Філософія мис­тецтва» та «Історія англійської літе­ратури». В основі — філософія пози­тивізму, розуміння мистецтва як від­творення соціального життя суспіль­ства. Тен намагався пов'язувати тво­рчість митця з широким культурним контекстом, який завжди має націо­нальний характер і визначається своєрідністю національної історії. Незважаючи на близькість Тена до матеріалістичного світогляду, радян­ські літературознавці критикували його за відсутність класових критері­їв, крім того, їм не дуже імпонувала актуалізація національної специфіки мистецтва. І все ж культурно-історичний підхід до вивчення літе­ратури так чи інакше давав про себе знати при вивченні історії світових літератур навіть у радянській науці.

На рубежі ХІХ-ХХ століть у філософії посів важливе місце напрям, який називався інтуітивізмом. Найяскравіше ім’я цього напряму – французький філософ Анрі Бергсон. Бергсон був противником матеріалізму, пози­тивізму і раціоналізму. Він доводив, що цивілізація, яка вибрала шлях технічного розвитку, поступово втра­чає життєдайні зв'язки з природою, а це стає згубним для окремої лю­дини і для людства в цілому. Люди­на — не лише соціальна істота, а й природна, біологічна, вона підпоряд­ковується законам природи так са­мо, як усе живе на планеті. Будуючи технічну цивілізацію, величезні міста, людина поступово втрачає ті риси і якості, які подаровані їй природою. Керуючись лише розумом, люди притуплюють свої інстинкти, зокре­ма, інстинкт самозбереження, який дуже важливий, бо охороняє людину, перестають бачити істинну сутність речей, втрачають мораль і етику, під­порядковуючи її вигоді. Інтуїцію, яка підказує людині у складній ситуації як їй найкраще вчинити, Анрі Бергсон називав третім оком.

Інтуїтивізм мав великий вплив на літературу і літературознавство. Завдяки інтуїтивізму дослідники по­чали наголошувати на ролі інтуїції у процесі творчості, а також підкрес­лювали важливість інтуїтивного сприйняття твору реципієнтом (чита­чем, слухачем, глядачем). Справді, художню вартість твору часто дуже важко (а інколи і неможливо) довес­ти шляхом логічних міркувань. Саме інтуїція допомагає вловити найглиб­ший підтекст твору, відчути його ес­тетичну цінність. Завдяки інтуїтивізму літературознавці почали схилятися до думки, яку у свій час висунули романтики, але потім заперечили позитивісти і реалісти, а саме: най­глибші витоки процесу творчості — ірраціональні. Завжди залишається щось незбагненне, неосяжне у про­цесі творчості; ми ніколи до кінця не зрозуміємо, чому, коли, як виникає геніальний твір, яка людина, завдяки яким якостям здатна його створити. І це треба враховувати при дослі­дженні творчості.

Фройдизм — напрям у літерату­рознавстві XX століття, в основу яко­го покладені ідеї психоаналізу 3. Фройда. Головна ідея фройдизму базується на фройдівському розу­мінні процесу творчості, яку психо-аналітик назвав сублімацією. Сублі­мація — це втілення у процесі твор­чості витіснених у підсвідомість ба­жань і потягів. Аналізувати творчість і твори в аспекті фрейдизму означає знаходити приховані приховані психо­логічні стимули у внутрішньому сві­ті автора. Як пра­вило, витоки цих стимулів знахо­дяться у дитинстві, у взаєминах з ба­тьками. Різноманітні заборони, зроб­лені батьками у дитинстві, вимагають компенсації в дорослому віці.

Психоаналіз у літературознавс­тві — метод аналізу, який передба­чає пошук психологічних витоків тих чи інших якостей твору чи творчості. Найбільш популярним у XX ст. був метод психоаналізу за методикою Зі­гмунда Фройда: літературознавці шукали витоки кожного провідного мотиву чи образу творчості митця в дитячих психічних розладах, компле­ксах і неврозах. Більш поміркований варіант психоаналізу — це пошук відповіді на питання, звідки у твор­чості беруться постійні, усталені (ча­сом настирливі) мотиви і образи. Як правило, за кожним таким обра­зом — важлива сторінка особистого життя автора, часто якесь велике прикре враження дитинства, взає­мини з батьками, рідними. При цьо­му дослідники повинні послуговува­тись не лише літературознавчими поняттями, а й широко залучати пси­хологію, зокрема, психоаналіз осо­бистості. Крім того, потрібно базува­тись на біографічних матеріалах, спогадах, листах, щоденниках — на всьому тому, що може дати ключ до таємниць внутрішнього світу автора.

Формальна школа — школа в ро­сійському літературознавстві 1910-х років. її представники: В. Жирмунський, Б. Ейхенбаум, В. Шкловський, Р. Якобсон, Ю. Тинянов. Основна ідея формалістів звучить так: «Зміст — це форма». Тобто, змісту як такого, «голого», самого по собі не існує, все, що ми бачимо у творі, -— форма. Про зміст ми дізнаємось тільки завдяки формі й через форму. Тому аналіз твору — це аналіз фор­мальних засобів (або прийомів), якими користується автор.

Структуралізм — напрям у літе­ратурознавстві середини XX століття. Ідея структуралізму виникла на пе­ретині етнології (К. Леві-Строс) та лінгвістики (Р. Якобсон, представник формальної школи російського літе­ратурознавства, який у 20-і роки емі­грував і заснував празький лінгвісти­чний гурток). Леві-Строс відкрив уні­версальні закони функціонування пе­рвісного суспільства, суть яких поля­гає у структурованості будь-якого соціального організму. Р. Якобсон, який тривалий час працював на пе­ретині літературознавства і лінгвісти­ки, тлумачив твір як сукупність фор­мальних елементів. Ідеї Леві-Строса допомогли йому зрозуміти закони поєднання формальних елементів у цілісність. Головна ідея структуралі­зму в літературознавстві звучить так: «Художній твір — це текст і структу­ра». Текст — сукупність знаків, які мають значення і можуть бути роз­шифровані (перекладені на звичну мову). Структура —- взаємозалеж­ність елементів, функціонування яких підпорядковується законам, спільним для всіх структур, від атома до соці­ального устрою. Структура — це цілі­сність, яка визначається існуванням домінанти та ієрархії (підпорядкуван­ням по вертикалі). В основі структу­ри — перетин парадигми (вертикалі) та синтагми (горизонталі). Парадиг­матика і синтагматика говору утворю­ється рухом бінарних опозицій, або боротьбою нерозривних протилеж­ностей (кажучи більш звичними сло­вами^- конфліктами, колізіями, анти­тезами тощо)

Структуралізм був дуже поши­рений на Заході в 60-і роки, навіть став модою, що зрештою призвело до спротиву серед науковців. З по­леміки зі структуралістами виник но­вий напрям літературознавства, який пов'язують з іменем французького літературознавця Ж. Дерріди: декон-структивізм. Але особливо активно сперечалися зі структуралістами ра­дянські науковці, яким страшенно не подобалась зосередженість науко­вців на формі твору, на формальних засобах. Радянське літературознавс­тво завжди робило акцент на змісті (ідеї, теми, проблематика, позитивні чи негативні образи-персонажі). При цьому власне художній рівень творів ігнорувався, про нього йшлося ско­ромовкою, у кінці дослідження: мов­ляв, автор ще й використав якісь за­соби. Таким чином підтримувався міф про поділ літератури на прогре­сивну (нашу, соціалістичну) і реак­ційну (західну, буржуазну). Зосере­дженість на формі, яку культивували структуралісти, могла б зруйнувати цей поділ. Але все ж у період так званої хрущовської відлиги західні ідеї проникли в Радянський Союз, багато хто з нау­ковців зацікавився структуралізмом, тим паче, що можна було відшукати і простудіювати твори російських фо­рмалістів, які передували структура­лізму. Отож і в Радянському Союзі з'явилися структуралісти. Зокрема у прибалтійському місті Тарту склала­ся навіть школа (її так і називали: тартуська школа літературознавст­ва), що базувала свої дослідження на ідеях структуралістів Найвідомішим представником цієї школи був Юрій Лотман. Але загалом період дозволу на структуралізм тривав не­довго Вже в 70-! роки радянських науковців почали спонукати до вису­нення альтернативного структуралі­зму методу вивчення художнього твору. Науковці Донецька, викорис­тавши ідеї структуралізму, але усу­нувши якоюсь мірою його крайнощі, спираючись водночас на найвагоміші надбання радянського літературо­знавства, заснували метод цілісного аналізу тексту. Цілісний аналіз текс­ту — це аналіз форми і змісту як єд­ності. Останнім часом ідеї цілісного аналізу поширились, стали активно використовуватись багатьма літера­турознавцями України. Певне, і стру­ктуралізм, і цілісний аналіз тексту — це найменш ідеологізовані, а отже, найбільш об'єктивно наукові відга­луження радянського літературо­знавства, за посередництвом яких сьогоднішні науковці мають можли­вість опановувати найновіші підходи до вивчення твору і творчості письменника.

Екзистенціалізм — напрям у фі­лософії XX століття. Представники — К. Ясперс, Хайдеггер, Ж. П. Сартр, А. Камю, X. Ортега-І-Гасет та інші. Буквально від «екзистенція» — буття, існування людини. Виник між класи­чним матеріалізмом та ідеалізмом як своєрідна спроба їх врівноважити. Людину не можна розділити на дух і тіло, вона є матеріально-духовний феномен, і її треба розглядати в пе­ршу чергу в життєвих проявах, у проблемах її існування. Екзистенціа­лісти намагались скерувати людину на активне самопізнання. Тільки са­мосвідомість здатна вивести людину із пітьми її складного, прикрого жит­тя. Екзистенціалісти могли бути ві­руючими чи атеїстами, але всі схо­дились на бажанні допомогти людині у вирішенні її життєвих проблем. По­кладання сподівань на Бога чи на будь-яку суспільну міфологію допо­магає людині тимчасово, а зрештою може лише посилити її страждання. Людина повинна звільнитись від всіх залежностей і жити так, щоб усвідо­мити: ніхто, окрім неї, не повинен нести відповідальності за її "життя. Екзистенціалізм зробив великий вплив на літературу XX століття: мо­тиви самотності, тотальної свободи і залежності людини, абсурду життя, філософського самогубства тощо.

Питання для самоконтролю:

1. Коли і як зароджуються науки?

2. Що таке об'єкт науки? Що є об'єктом вивчення для літературознавства?

3. Коли і чому літературознавство унезалежнилось від інших філологічних наук?

4. Що таке літературознавчі напрями? Чим вони відрізняються від напрямів літе­ратурних?

5. Поясніть різницю в підході до одного твору, якщо аналіз здійснює представник біографічного, культурно-історичного, міфологічного напряму?

6. Згадайте основні ідеї літературознавчих напрямів XX століття: психоаналізу, формальної школи, структуралізму. Як вони впливають на сприйняття і тлума­чення твору?

7. Чи може бути літературознавча наука цілком об'єктивною? За якої умови? Чи допустимий в літературознавстві суб'єктивізм?

Рекомендована література:

1. Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. / За ред. М. Зубрицької. —
Львів, 1996.

2. Галич О., НазарецьВ., Васильєв Є. Загальне літературознавство. — Рівне,
1997.

3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. — К., 2001.

4. Історія української літературної критики та літературознавства. Хрест. У 3 кн — К., 1996.5. Наєнко М. Українське літературознавство: Школи. Напрями. Тенде­нції. — К., 1997.

СЛОВНИК

Абстракціонізм — від слова «абстракт­ний», напрям у живописі початку XX століття. На зміну фактурному (життєподібному) зо­браженню приходить абстрактне: поєднання геометричних фігур, ліній, кольорів.

Авангардизм — від слова «аван­гард» — той, що попереду; напрями модер­ного мистецтва початку XX століття, які на перший план у своїх програмах висували руйнівні цілі, пропагували антитрадиційне мистецтво, актуалізували експеримент.

Автор — той, хто створив твір; іноді автор присутній у творі як ліричний герой, іноді ніби грає роль автора, спілкується з читачем, часом створює образ наближено­го до себе персонажа, свого другого «я» (альтер его автора). Але навіть коли автор не з'являється у творі, нічим не видає себе, ми відчуваємо його присутність —- по мові, по тому ставленню до героїв чи подій, яке виникає у читачів з волі автора.

Авторська мова — у класичній літера турі на відміну від мови персонажів, яка ві­дображає соціальний і професійний статус героя, містить у собі марковану лексику, авторська мова наближена до літературної. У літературі XX століття, зокрема, у модер­нізмі, авторська мова— це особлива мова, притаманна лише одному автору, вона має безліч фонетичних, лексичних, синтаксич­них особливостей, часто ненормативних.

Акровірш — буквально «крайній вірш», такий вірш, в якому перші літери кожного рядка утворюють якесь слово.

Акт — дія у драмі, відносно завершена частина п'єси.

Акцентний вірш — від слова «акцент», тобто наголос. Це такий спосіб впорядко­вування віршованої мови, коли беруться до уваги лише наголоси, а ненаголошені скла­ди, їх кількість і розташування не мають суттєвого значення. Це тонічна (тон — го­лос, наголос) система віршування в літера­турному варіанті (в усному варіанті тонічна система властива фольклору). Акцентний вірш виник у XX столітті як альтернативний до силабо-тонічної системи віршування. Автор акцентного вірша в українській по­езії — Павло Тичина, у російській — В. Маяковський. В акцентному вірші склад­ніша ритмомелодика, ніж в інших системах віршування. Тут розташування і кількість наголосів утворює багатотональну мелодію, а не монотонну, як у силабо-тонічній сис­темі віршування. Графічний прояв акцент­ного вірша — розриви віршового рядка, різновеликі рядки, винесення в окремий ря­док одного слова. Кількість акцентів регу­люється системою міжрядкових пауз і це­зур. «На майдані коло церкви / Революція іде./ Хай чабан! — усі гукнули, — / За ота­мана буде!» (П. Тичина).

Алегорія — різновид художнього об­разу, буквально означає «говорити інакше»; унаочнення в конкретному образі абстракт­них понять, частіше морально-етичних ка­тегорій: лисиця — алегорія хитрості, віс­люк — впертості тощо.

Дата добавления: 2014-11-25