Подарки каждому посетившему презентацию. 5 страница

Пейзаж — картина природи в літера­турному творі, художній засіб, функції якого залежать від жанру і художнього методу. Кожна доба, яка сформувала свій художній метод, визначила також і зразкові описи природи. Для доби Відродження характер­ними є мальовничі картини природи, на тлі яких розгортається ідилічне, благополучне життя. Митці бароко любили таємничі нічні пейзажі з химерними істотами і таємничими звуками, непевними обрисами. Класицисти обмежувалися скупою вказівкою на тло. Ро­мантики малювали екзотичну природу і над­звичайні явища, а реалісти любили розлогі, детальні описи картин природи, прив'язані до реального географічного місця.

Перипетії — буквально несподіваний поворот, специфічний перебіг конфліктнос­ті твору, коли якась подія створює ефект, протилежний попередньому або призво­дить до непередбачених результатів. У драмі М. Куліша «Мина Мазайло» з'ява ко­жного наступного персонажа вносить у по­дії додаткові (несподівані) перипетії.

Перифраз — різновид тропа, заміна назви предмета вказівкою на його ознаку: зелене море замість ліс. «Золотоокий ри­бак надо мною / Закидає сіть огневу» (В. Свідзинський, «Під голубою водою»): золотоокий рибак — сонце.

Персонаж — дійова особа твору.

Персоніфікація — уособлення, надан­ня предметам чи явищам якостей «персо­ни», найчастіше людини. Це художній засіб, який формується на антропоморфізмі (див. статтю). Персоніфікація — це антропомор­фізм без віри у перетворення.

Підтекст — те, що під текстом прихо­ване, у широкому значенні підтекст мають всі художні твори, оскільки образне зобра­ження завжди багатопланове. Кожен образ формує підтекстове значення по-своєму Наприклад, текстове значення образа-символа — буквальне значення предмета чи явища природи, скажімо, дерева, а під­текстове — його узагальнюючий, абстракт­ний сенс (все, що росте, все, що має ко­рені та крону, все, що поєднує землю і не­бо тощо). Але існує і більш вузьке значення підтексту: зумисне приховування автором якоїсь думки чи натяк на якісь додаткові асоціації. Наприклад, автор зображує яко­гось ніби вигаданого героя, але має на меті показ певної людини. Тоді зображення ге­роя будується так, щоб завдяки деталям, відомим невеликому числу людей, можна було впізнати прототип. Скажімо, у поемі Т. Шевченка «Сон» у вигаданому гротеск­ному сюжеті вгадуються реальні люди. Ін­ший варіант підтексту — це зображення іс­торичних подій таким чином, аби в них лег­ко можна було впізнати сучасність. Своєрі­дний варіант формування підтексту — так звана езопова мова (див. статтю). Інакомовність, езопова мова, підтекст, символіч­ність, алегоричність, імпліцитність — все це синонімічні поняття, які вказують на приро­ду художнього тексту, на його багатопла­новість, неоднозначність.

Пізнавальна роль літератури — худо­жня література несе в собі певну інформа­цію про світ, завдяки їй ми пізнаємо життя, щоправда, за посередництвом письменни­ка, через його досвід, знання, бачення сві­ту. Пізнавальне значення художнього тексту може бути різної інтенсивності. Скажімо, твори Жуля Верна межують з науково-популярною літературою — настільки вони інформативні. Існують жанри, які за приро­дою своєю посилено інформативні: істори­чні твори, науково-фантастичні, пригодни­цькі тощо. Але головна пізнавальна функція полягає не в насичуванні тексту науковою чи історичною інформацією, а в можливості розширити наш життєвий досвід, дивлячись на світ очима іншої людини, тобто пись­менника. Чиста інформативність не пови­нна домінувати у творі, вона повинна під­порядковуватись художнім цілям.

Пісня — 1. Ліричний жанр фольклору, поетично-музичний твір, який існує в усній формі. 2. Ліричний жанр літератури, твір, який призначений для співу, або такий, що має підкреслений ліризм, мелодійність, ін­тонаційно близький до співу.

Пірихій — ненаголошена стопа у дво­складових розмірах силабо-тонічної систе­ми віршування.

Плагіат — крадіжка, видавання чужого твору або його частини за свій власний.

Плеоназм — надмірність, засіб, який базується на настирливому повторі слів чи зворотів, як правило, з метою посилення експресії: «Нехай злидні живуть три дні — / Я їх заховаю, / Заховаю змію люту / Коло свого серця» (Т. Шевченко, «Думи мої, ду­ми мої»).

Повість — середній епічний прозовий жанр. Від роману відрізняється обсягом, односюжетністю, меншою інтенсивністю епічності (нема широкого соціального тла та історичного контексту).

Поетизми — слова, характерні лише для поетичних творів, у сучасній поетові мові зовсім або мало вживані. Поетизми надають мові емоційного забарвлення, лі­ризму і романтичної піднесеності. Поетизмами можуть стати архаїчні слова (чоло, уста), діалектні слова (ватра, плай), неоло­гізми (авторські новотвори), крилаті висло­ви, вирази і засоби народної творчості.

Позитивний і негативний герой — ге­рой, який втілює естетичний ідеал або на­станову автора на ідеальну особистість — позитивний, а герой, в образі якого щось викривається, заперечується — негативний. Автор так чи інакше виявляє своє ставлен­ня до героїв і їхніх вчинків, внаслідок чого до одних героїв читач ставиться негативно, осуджує їх, до інших — з симпатією чи спів­чуттям. Однак поняття «позитивний герой» історично обумовлене і має різний сенс у різних художніх системах. Поділ на чітко окреслених позитивних і негативних героїв властивий літературі і класицистській, і просвітницькій, і, особливо, романтичній, але критерії поділу різні. Для класициста позитивний герой — це людина, яка пере­ступить через себе заради держави, для просвітника позитивний герой — це поряд­на людина, для романтика — вільна особи­стість, яка не терпить жодних утисків. Від­повідно до цього визначається і негатив: слабкий, непорядний, залежний. У XIX сто­літті, у реалізмі, це протиставлення почало руйнуватися. Людину сприймають як скла­дну і неоднозначну, таку, що містить у собі різні орієнтації. Але поділ на позитивних і негативних героїв зазалишається актуаль­ним. Щоправда, у ставленні читача акцен­тується не сам герой, а характер його роз­витку: еволюція чи деградація. Критерій оцінки героя — його положення в соціаль­ному устрої. Позитивні всі, хто страждає від системи, негативні всі, хто підтримує сис­тему. Остаточно поділ героїв на «чорних» і «білих» руйнується в літературі модернізму. Герой може чинити погано, але автор його не осуджує (наприклад, Степан Радченко в романі В. Підмогильного «Місто»), як і на­впаки. Критерій поділу героїв — психологіч­ний (наближений чи не наближений до ав­тора, втілює чи ні ним пережите). З іншого боку, у літературі соціалістичного реалізму повернулись до однозначного поділу геро­їв, але як критерій оцінки стали використо­вувати не мораль і етику, а належність до певного класу чи ставлення до революції. Таку схему поділу героїв ми бачимо у ро­мані Ю. Яновського «Вершники», романі А. Головка «Бур'ян». Іноді цей поділ наче вивертається навиворіт (роман «Тигролови» І. Багряного чи «Жовтий князь» В. Барки), оскільки твори спрямовані проти тоталітар­ного режиму в Радянському Союзі. У тако­му разі твір набуває рис романтичної схе­матизації дійсності.

Портрет — зображення зовнішності героя. Воно різне у творах різних художніх методів, оскільки відрізняються образи-персонажі за своєю структурою. Романтич­ний герой наближений до ідеалу чи проти­ставлений йому, тому значною мірою схе­матизований, умовний. Його портрет — це узагальнена вродливість чи потворність. В описах зовнішності автор зосереджується не на деталізації портрета, а на враженні від зовнішності. Герої романтика подібні між собою: наприклад, всі героїні Т. Шевченка чорнобриві, кароокі, білолиці, стрункі. Інакше ставиться до портрета реа­ліст: він шукає якісь особливі риси, які пов'язані з внутрішньою неповторністю, з характером героя. Зовнішність має психо­логічну обумовленість. Наприклад, залізні зуби і лиса голова баби Палажки І. Нечуя-Левицького є відповідниками її заздрості, войовничості, сварливості, а округлість, по­внота баби Параски гармонують з її улес­ливістю, брехливістю. У модернізмі функція портрета знову змінилась: герої, наближені до автора, мають або узагальнений порт­рет (великий, вайлуватий Анарх із «Санато-рійної зони» М. Хвильового, масивний, ре­спектабельний Ростислав Михайлович із роману В. Домонтовича «Без ґрунту), або зовсім позбавлені портрета, а другорядні герої, не наділені розгорнутою психологі­єю, мають детально описану, таку, що за­пам'ятовується, зовнішність (Стрижиус, Пі­вень, Гуля в романі «Без ґрунту»).

Поезія — мистецтво слова, віршовані твори високої художньої вартості.

Поема — див. ліро-епіка.

Поетика — мистецтво поетичне, по­чинаючи від античності, поетикою називали науку про мистецтво слова; тепер найужи­ваніше значення слова — сукупність особ­ливостей художньої манери письменника чи твору.

Поетика історична — аналіз жанру, прийому чи засобу в аспекті його історич­ного формування і функціонування. Поняття увів О. Веселовський (XIX ст.).

Поліфонія — термін, запозичений із музики, одночасне звучання кількох тем. М. Бахтін назвав поліфонічними романи Ф. Достоєвського. Мається на увазі не тільки сюжетна багатоаспектність, а й ідей­на. Кожен герой веде свою тему (має свою віру чи правду), які часом є взаємовиключ-ними, але автор не надає переваги жодній («правда» Раскольникова відрізняється від «правди» Соні чи Мармеладова, але автор жодній з них не надає переваги), вони зву­чать одночасно і резонують, поглиблюють одна одну.

Порівняльне літературознавство (компаративістика) — напрям і метод у лі­тературознавстві XIX століття, який у XX столітті виокремився і став самостійною наукою. Ідея порівнювати літератури різних народів і шукати типологію тих чи інших явищ виникла завдяки фольклористам, які вивчали так звані міграційні сюжети в каз­ках і міфах різних народів. Спочатку фольк­лористи вийшли на розуміння, що культури світу, навіть дуже віддалені, якимось чином пов'язані одна з одною. За ними і літерату­рознавці почали шукати ті основи, які ви­значають перегуки, подібні явища і тенден­ції. Всі літератури Європи пройшли через однакові сходинки: Бароко, Класицизм, Просвітництво, Сентименталізм, Роман­тизм, Реалізм. У межах кожної сходинки можна порівнювати митців, не пов'язаних між собою і знаходити спільні риси: роман­тики всіх країн чимось подібні між собою, так само й реалісти та інші. Вишукуючи на літературній поверхні збіги і перегуки між митцями різних країн, науковці таким чином і виходили на важливі узагальнення. Завдя­ки порівняльному літературознавству сфо­рмувалось розуміння, що існує така єд­ність, як європейська культура, відбуваєть­ся осягнення такого феномену, як Західна і Східна культури. Засновником порівняльно­го методу в літературознавстві вважають німецького вченого XIX ст. Теодора Бен-фея. В українській і російській літературах цей напрям пов'язують з іменами О. Веселовського, М. Драгоманова. Активно вмон­товували українську літературу в загально­європейський контекст Іван Франко і Леся Українка, у 20-і роки — М. Зеров та інші неокласики. За радянських часів порівняль­не літературознавство було в занепаді, оскільки культивувалось протиставлення радянської і західної, або ж буржуазної, лі­тератур. Компаративістика могла зруйнува­ти таке протиставлення. Останнім часом в Україні компаративістика активно розвива­ється.

Постмодернізм — сучасний період в історії європейської культури, явище, яке самою лише назвою засвідчує свою внут­рішню залежність від попередньої епохи — від модернізму. Можна сказати, що кожна значна епоха мала своє продовження, від­луння, своєрідний епілог за межами свого часу. Скажімо, посткласицизмом можна вважати проствітницький реалізм XVIII ст. Після романтизму, у самому розпалі реалі­зму продовжували з'являтися романтичні твори, які, однак, вже суттєво вирізнялись від тих, що були написані в межах епохи. Яскравим постромантиком був Едгар По. Своєрідним постреалізмом у наступну до­бу, яка належала вже модернізму, стало явище натуралізму (натуралізм співіснує і якось співвідноситься з модернізмом, хоча концептуально він є продовженням реаліз­му). Отже, нічого випадкового в тому, що виник після доби модернізму постмодер­нізм, немає. Щоправда, постмодерністи у своїх гаслах не стільки продовжують, скіль­ки заперечують (пародіюють, висміюють) модернізм, але це не означає, що постмо­дернізм є чимось принципово іншим. Кращі твори сучасних письменників — це твори модерністські, але новий час, друга поло­вина XX століття, відбивається на творчості, модерністи теперішні чимось відрізняються від модерністів початку століття, і це при­родно. Постмодернізм — це спосіб опосе­редковування модернізму, спосіб брати з нього все, водночас перебуваючи за його межами, не розчиняючись у його потоці. Постмодернізм більшою мірою ігрове мис­тецтво, більш літературне, ніж модернізм. Автор часто ховається за абсурдною гроте­скною маскою, або ж намагається зовсім зникнути з тексту, хоча при цьому демон­струє перед нами не історично-об'єктивний світ, як це роблять реалісти, а наскрізь умовний, абсурдний чи фантастично-натуралістичний. Постмодернізм — мистец­тво цитат, парафраз, літературних алюзій, стилізацій, пародіювань тощо. Це своєрідна гра в літературу.

«Потік свідомості» — стильовий на­прям у модерністській літературі початку XX століття, згодом — прийом зображення внутрішнього світу героя. Формально потік свідомості є внутрішнім монологом у поєд­нанні з калейдоскопічним зображенням (людина одночасно думає про різні речі, перескакує з одного на інше, її внутрішній світ — це не окремі психологічні стани, а потік, який ніколи не зупиняється). Класич­ний твір з використанням потоку свідомос­ті — роман Дж. Джойса «Улісс». У сучасній українській літературі цей прийом викорис­товується доволі широко (Ю. Андрухович, О. Забужко, В. Медвідь та інші).

Прекрасне — провідна категорія есте­тики, історично та соціально зумовлені уяв­лення про довершене, гармонійне, ідеаль­не; те, що спричиняє естетичні переживан­ня, приносить естетичне задоволення. По­няття про прекрасне пов'язане з естетич­ним ідеалом (див. статтю): природа чи лю­дина, яка втілює наближення до естетично­го ідеалу, прекрасна.

Пригодницька література — епічний прозовий жанр, який базується на зобра­женні пригод (виключних подій), відрізня­ється напруженою, примхливо ускладненою сюжетністю, посиленням розважальної фу­нкції, щасливим фіналом, романтичною прямолінійністю.

Прийом (засіб) — первинний елемент форми, техніка зображення, побудови, під­креслення чи вияву чогось.

Примітивізм — течія в живописі поча­тку XX століття, яка вникла із захоплення примітивами — творами художників-самоуків (народних майстрів). Зумисне спрощене зображення: таке, як на дитячо­му малюнку (площинне, окреслене грубими лініями, наповнене різнорідними деталями тощо). Примітивізм — це спроба відтворити наївне (не зіпсоване освітою, містом, циві­лізацією) світосприйняття, яке є глибоко поетичним, свіжим, вміє звичне зробити незвичним.

Прислів'я — короткий віршований жанр фольклору, образне судження з емо­ційною оцінкою.

Притча (Парабола) — оповідь з мо­раллю в інакомовній формі, широко вико­ристовується в Біблії, загалом релігійних текстах, у проповідях, повчаннях, ідеологіч­них і політичних промовах тощо. У XX сто­літті, зокрема, у літературі модернізму, притча набула широкого розповсюдження в художніх творах. Коли проста побутова іс­торія універсалізується, за нею проступає глибокий філософський сенс. Коли твір слугує своєрідною ілюстрацією для філо­софської ідеї, ведуть мову про його притчевість: твори Ф. Кафки, Б. Брехта, А. Ка­мю, А. Платонова, В. Барки. Притчі викори­стовував у своїх педагогічних оповіданнях В. Сухомлинський.

Проза — буквально проста мова, на відміну від віршованої, яка є непростою, а штучною, зумисною. Різновид художньої мови, пов'язаний з епічністю, описовістю (вірш тяжіє до лірики, діалог — до драми).

Прозаїзм — поняття, яке виходить із протиставлення прози (як мови звичайної) і поезії (як мови особливої, піднесеної); як­що якесь слово чи засіб впадає в око як надто звичайне чи буденне на тлі загальної поетичності тексту, його можна назвати прозаїзмом. Антонім до прозаїзму — поетизм. Прозаїзми і поетизми, які виникають внаслідок змішування різнорідних, стильо­вих шарів, слугують засобом додаткового увиразнення мови твору.

Пролог — вступ до оповіді, те, що пе­редувало подіям, але безпосередньо з ни­ми не пов'язане (на відміну від експозиції).

Просвітництво — період в історії єв­ропейської культури, якому передував кла­сицизм. Видатні просвітники Європи — Во­льтер, Дідро, Лессінг. Виділяють у межах цієї доби літературний напрям просвітниць­кого реалізму («Робінзон Крузо» Д. Дефо). Просвітництво акцентувало виховну роль літератури, сперечалося з класицистами, відстоюючи більшу свободу творчості, але загалом просвітники були продовжувачами засад класицизму, класицистської концеп­ції творчості. Просвітництво з його бачен­ням людини у соціальному контексті пере­дувало досягненням реалізму XIX століття.

Прототип — реальна людина, яка ста­ла героєм художнього твору. Герої реаліс­тичної літератури часто мають прототипів. Це не завжди «списування» з життя. Інколи реальна людина є лише поштовхом для пе­вного узагальнення чи, навпаки, стає уосо­бленням раніше проведеної типізації. У ширшому значенні прототип — це першо­основа, джерело художнього образу.

Процес творчості — те, що відбува­ється у внутрішньому світі митця, коли за­мислюється, виношується і втілюється твір. Мета творчого процесу — художньо доско­налий твір. Залежно від типу творчої осо­бистості (Геній, Романтик чи Майстер, Реа­ліст) актуалізуються різні елементи творчо­го процесу: процес чи результат. Для Генія і Романтика важливий процес, він є само­достатнім, оскільки це надзвичайний стан, коли всі сили особистості концентруються на осягненні чогось, коли переживаються особливі емоції. Для Майстра, Реаліста творчий процес суворо підпорядкований меті, кінцевому результату, тому важливі­шим стає не натхнення, а праця, виношування і відповідне оформлення задуму.

Псалми — пісні релігійного змісту.

Псевдонім — ім'я, яке використовують автори замість власного імені, підписуючи свої твори. Часом псевдоніми бувають ви­мушеними: коли з тих чи інших причин ав­торові потрібно приховати себе, інколи во­ни обираються з творчою метою.

Психологія творчості — 1. Галузь пси­хології, яка вивчає психологію творчої осо­бистості. 2. Психологія творчого процесу. У XX столітті декілька видатних психологів запропонували своє тлумачення процесу творчості, що, у свою чергу, впливало на літературу і літературознавство. Загалом пошук відповіді на питання, чому і як люди­на щось створює, є важливою частиною ба­гатьох гуманітарних наук. Найбільш поширені концепції психології творчості — інтуїтивізм (Анрі Бергсон), фройдизм (3. Фройд), концепція К. Г. Юнга.

Психологізм у літературі — характер зображення внутрішнього світу людини, який у різні періоди, у різних літературних напрямах суттєво відрізняється. Варто зна­ти і враховувати три типи психологізму, сформовані в історії європейської літерату­ри: романтичний, реалістичний і модерніст­ський. Романтичний тип психологізму —- це безпосереднє відтворення автором власних емоцій, переживань, станів. Реалістичний тип психологізму найбільш опосередкова­ний: автор конструює, моделює психологію, тобто внутрішній світ кожного героя. Пси­хологія реалістичного персонажа змальову­ється як показ внутрішніх витоків тих чи ін­ших вчинків, морально-етичного вибору, еволюції чи деградації героя. У модерніст­ському творі психологізм рівною мірою суб'єктивний і опосередкований — автор створює образ чи образи, в яких втілює самого себе, свої глибокі інтимні пережи­вання і проблеми.

Психоаналіз у літературознавстві — метод аналізу твору і творчості, який пе­редбачає пошук психологічних витоків тих чи інших рис. Найбільш популярним у XX ст. був метод психоаналізу за методикою Зігмунда Фройда: літературознавці шукали витоки кожного мотиву і образу творчості митця в дитячих психічних розладах, ком­плексах і неврозах. Більш поміркований ва­ріант психоаналізу — це пошук відповіді на питання, звідки у творчості беруться по­стійні, усталені (часом настирливі) мотиви і образи. Як правило, за кожним таким об­разом — важлива сторінка особистого жит­тя автора, часто якесь велике прикре вра­ження дитинства, взаємини з батьками, рі­дними. При цьому дослідники повинні по­слуговуватись не лише літературознавчими поняттями, а й широко залучати психоло­гію, зокрема, психоаналіз особистості. Крім того, потрібно базуватись на біографічних матеріалах, спогадах, листах, щоденни­ках — на всьому тому, що може дати ключ до таємниць внутрішнього світу автора.

Розв'язка — елемент сюжету, вирі­шення (розв'язання) конфліктних стосунків у творі, як правило, наприкінці розвитку подій.

Розмір віршовий — у силабо-тонічній системі віршування кількість дво- і триск­ладових стоп у рядку (чотиристопний ямб).

Реалізм — 1. Тип художнього світо­сприйняття, який визначається домінантою об'єкта над суб'єктом. Коли зовнішній світ домінує над внутрішнім світом людини, її розуміння мистецтва неодмінно буде ви­значатись наслідуванням життя. Реалізуючись у різні епохи, реалізм як тип худож­нього світосприйняття оформлювався в рі­зні художні методи, бо, по-перше, у різні часи розуміння життя і вміння його насліду­вати (в чому саме наслідувати) — різні. 2. Художній метод. У найширшому значенні — наслідування життя у формах самого життя. У точнішому варіанті реалізм має у визна­ченні поняття, яке прив'язує його до епохи, в яку він оформився: просвітницький реа­лізм, критичний реалізм, натуралізм, соціа­лістичний реалізм, неореалізм. 3. Художній стиль. Орієнтація на функціональну підпо­рядкованість засобів меті вірогідного зо­браження життя.

Реалізм соціалістичний — варіант ре­алізму, який сформувався в умовах тоталі­тарного радянського режиму. Вперше тео­рія соціалістичного реалізму була оголоше­на на першому з'їзді письменників СРСР у 1934 році. Це була жорстка орієнтація на певні канони і правила. Письменники муси­ли відображати не все життя і не так, як схочеться, а так, як потрібно з огляду на роль літератури в побудові нового соціаліс­тичного суспільства. Регламентація стосу­валась всіх аспектів творчості: теми (писати тільки про позитивне в житті), ідеї (утвер­джувати ідеали соціалізму), пафосу (тільки оптимістичний пафос), конфлікту (класова боротьба), героїв (жорсткий поділ на пози­тивних, тих, що служать революції, і нега­тивних, ворожих революції і соціалізму). У галузі форми чітка орієнтація на життєподібність, ворожість до умовних форм. Але оскільки життя можна було зображати тіль­ки вибірково, правдоподібність творів соцреалізму часто була вдаваною або й фаль­шивою. Кращі твори соцреалізму написані у 20-і роки, коли новий метод ще не ідеологізувався. Не ідеологізований соцреалізм — це твори, в яких письменники намагались поєднати реалізм і романтизм в органічне ціле. При настанові на відтворення реаль­ної дійсності — утверджувати віру в майбу­тнє, позитивного героя, ідеалізм. Таким є, наприклад, роман А. Головка «Бур'ян». Як правило, ці твори знаходились на шляху до модернізму. Але ідеологія того часу змушу­вала митця дивитись не всередину себе, а назовні. Тому зрештою мусив відбутись ви­бір — або модернізм, або соцреалізм. Ті, хто обрав шлях усередину себе і до моде­рнізму, були репресовані.

Ремарка — пояснювальні слова авто­ра у драматичному творі, які беруться до уваги режисером, але на сцені, як правило, не озвучуються. У XX столітті драматурги посилили роль ремарок, відчутно збільши­вши їх обсяг. У такому разі ремарки при­значені читачеві й розширюють художньо-філософський сенс твору.

Ремінісценція — разом зі стилізацією та алюзією спосіб залучення у твір і твор­чість культури попередніх епох. Автори час­то використовують образи, композиційні прийоми, сюжетні елементи відомих творів національної і світової літератури. На су­цільних ремінісценціях будується сучасна література, особливо твори постмодерніз­му, сучасний автор постійно пам'ятає, три­має в голові літературу попередніх епох, відштовхується від одних і орієнтується на інших письменників. Але кожне запозичен­ня ніби привласнюється автором, пере­осмислюється, набуває нового значення: «Антонич був хрущем і жив колись на виш­нях, / на вишнях тих, що їх оспівував Шев­ченко»: ремінісценція із Шевченка у вірші Б.-І. Антонича.

Ренесанс (Відродження) — епоха в історії європейської культури, яка прийшла на зміну Середньовіччю. Відродилась Анти­чність після довгого забуття, у першу чер­гу — античний світогляд. Людина Ренесан­су — це людина, що поставила себе у центр всесвіту, реабілітувала, після серед­ньовічного занепаду, життя плоті та матері­ального світу. Тому Ренесанс — це відро­дження соціального життя, активний рух до створення матеріальної, а згодом і техніч­ної цивілізації. У мистецтві Ренесанс про­довжував Арістотеля: «Мистецтво — це на­слідування життя». У наслідуванні життя майстри Ренесансу досягли великих успіхів, особливо у скульптурі та живописі. Видатні майстри Ренесансу Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель та інші вміли створю­вати не лише геніальні твори, а й точні, по­будовані на чітких правилах, копії предметів навколишнього світу.

Репліка — фраза учасника діалогу, коментар стороннього спостерігача події.

Ретардація — буквально «запізнення», прийом умисної затримки подій різноманіт­ними відволіканнями від сюжету: описами, спогадами, алюзіями.

Рефрен — слово, образ, вислів, який повторюється протягом твору і містить у собі художнє навантаження, пов'язане з ідеєю, пафосом, домінуючим настроєм твору.

Рецепція — сприйняття художнього твору.

Реципієнт — той, хто сприймає худо­жній твір (читач, слухач, глядач тощо).

Ритм — 1. У широкому значенні сло­ва — все, що повторюється. 2. Спосіб ор­ганізації віршованої мови, повтор елементів вірша: строф, рядків, стоп, складів, наголо­сів, закінчень тощо.

Ритміка — звукова основа інтонації твору.

Ритмічна проза — елементи ритмоме­лодики віршованого твору у прозі (наяв­ність ритму, поетичний синтаксис тощо).

Рима — співзвучність клаузул (клаузу­ла — закінчення рядка після останнього на­голосу).

Риторичні фігури — від слова ритори­ка (колись наука про красномовство); ри­торичні (з метою посилення пафосу) звер­тання, питання тощо в художньому тексті.

Роди і види літератури — літературу споконвіку поділяли на роди (епос, лірика і драма) та види (проза, вірш, діалог). Зале­жно від критеріїв поділу, тлумачення цих понять могло бути різним. Але загалом три літературні роди втілюють три сфери жит­тєвих проявів: лірика покликана відобража­ти внутрішнє життя людини (суб'єктивне), епос — зовнішнє (об'єктивне), драма — їх органічне поєднання.

Роман — жанр епічного роду літера­тури. Слово «роман» пов'язане з поняттям «романські мови»: у Середні віки вся літе­ратура послуговувалася латиною, коли ж який автор послуговувався рідною мовою (французькою, іспанською, італійською), щоб його могли зрозуміти прості люди, це ставало наче своєрідним викликом тради­ції. Жанр оповіді, в основу якої було покла­дено опис життя звичайної людини, існував у літературі ще з античних часів. Але коли була усвідомлена природа жанру, а саме його демократичний характер, простота, доступність, захоплююча сюжетність і роз­важальність, виник термін «роман». Почи­наючи з 16 століття, європейський роман з кожним новим етапом розвитку літератури набуває все більшої популярності, а в XIX, XX століттях є безумовним лідером серед усіх літературних жанрів. Щоправда, в істо­рії роману бували смуги занепаду, коли письменники і науковці палко сперечалися про кризу жанру, про вичерпаність роман­них тем тощо (ці дискусії відбувались у 10-20-і 50-60-і роки XX століття), але щоразу роман знаходив шляхи виходу із кризи і знову відвойовував передові позиції в літе­ратурі. Роман — мобільний жанр, який лег­ко пристосовується до будь-яких умов, всмоктує художні засоби інших жанрів і ро­дів, тому різновидів роману існує дуже ба­гато. Окрема проблема — класифікація ро­манів. Найбільш поширені класифікації — це синхронна (або тематична: соціально-побутовий, кримінальний, пригодницький роман тощо) і діахронна (або історична: ан­тичний роман, лицарський роман, просвіт­ницький, модерністський, постмодерністський). Існують й інші класифікації.

Роман у віршах — жанровий різновид роману. Віршова форма у поєднанні з епіч­ною оповідною настановою дає ліро-епічну форму. Загалом це досить рідкісний жанр. Відомі твори — роман О. С. Пушкіна «Євге­ній Онєгін», роман «Маруся Чурай» Ліни Ко­стенко. Як правило, романи у віршах пи­шуть поети, коли усвідомлюють потяг до іс­торичної чи соціальної тематики. Роман у віршах виростає із великої поеми.

Романс — походження терміну спільне зі словом «роман»: написаний романською мовою. У даному випадку мається на увазі іспанська мова, оскільки саме Іспанію вва­жають батьківщиною романсу. Романс — це лірична пісня про кохання.

Дата добавления: 2014-11-25