Основні напрями буддизму

Включення частини стародавньої Індії до складу Кушанської імперії та покровительство з боку її правителів дали змогу буддизму розширити ареал свого розповсюдження, проникнути в інші країни. В цей період складаються дві основні течії буддизму, що відрізнялися питанням про архатство. Прибічники ортодоксального буддизму вважали архатство кінцевою стадією духовного самовдосконалення людини, а чернецтво — єдиним шляхом його досягнення. Буддійські школи, що приймають цю тезу, належать до " хінаяни " (малої колісниці). На початку І тисячоліття формується новий підхід до релігійного ідеалу, де місце архата посідає бодхісатва — "істота, яка прагне просвітлення", шляхом якого можуть йти всі. Прибічники цього підходу називали свою концепцію " махаяна " (велика колісниця).

Розбіжність між двома течіями буддизму не зводиться тільки до питання про архатство. Прибічники махаяни зробили ґрунтовну ревізію застарілих уявлень. Зміни торкнулись як теоретичних положень, так і сфери культу. Замість Будди-особистості з'явився трансцендентальний Будда, який має безліч "відображень" у всіх сферах Космосу. Будда Шак'ямуні — лише одне з його проявлень. Наступним, після обожнювання Будди, кроком було створення власного пантеону, куди увійшли відомі будди та бодхісатви, а потім — і численні другорядні боги та богині.

Якщо ранній буддизм сповідував шлях особистого спасіння, то в махаяні важливу роль починають відігравати нові заповіді: каруна — співчуття та майтри — релігійна любов. Щезло й виразне протиставлення нірвани та сансари.

Представники ще одного напряму — тантризму пішли найдальше у перегляді положень раннього буддизму. Вони вважали, що нірвани може досягти будь-яка людина, а за певних умов це можна зробити миттєво. Звідси інша назва тантризму — ваджраяна, що означає "шлях блискавичного просвітлення".

Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: початок буття, будова світу, особливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

3. Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю.

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване “П'ятикнижжя” (“У-цзін”); Ші-цзінь (Книга пісень); І-цзінь (Книга змін); Чунь-цю (Книга літописів); Шу-цзінь (Книга історій, переказів); Лі-шу (Книга ритуалів).

Тут в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу, який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава — це “Серединне царство”, тобто людина і держава поєднують у собі властивості як Неба, так і Землі. Тому перед людиною відкривається можливість вибору між двома відмінними типами поведінки.

Все на світі є результатом взаємодії двох протилежних початків буття — Інь і Янь. Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Ян — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Янь утворюють 5 світових стихій: вогонь, воду, землю, дерево та метал. Може здатися, що перелік названих стихій не відповідає єдиному вихідному принципові їх виділення, але в такому разі засоби людської дії — дерево та метал — вписано у світові процеси, а це означає, що людину розглядають як органічну частину Космосу.

Давньокитайська філософія порівняно з давньоіндійською виглядає стрункішою, деталізованішою та більше зануреною у глибину суперечливого, парадоксального мислення.

Серед усіх філософських шкіл Стародавнього Китаю (а таких давні джерела налічували до ста, хоча конкретно називали лише шість) найважливішими були дві до розгляду ідей яких ми і звернемося.

3.1. Конфуціанство заснував Кон-Фу-цзи, або Конфуцій (551—479 рр. до н. е.).

Вчитель Кун (Кун Фу-Цзи) народився у місті Цзоун царства Лу. 26-тилітнім посів посаду дрібного чиновника, у 30-ть — відкрив приватну школу. Разом з учнями багато мандрував, побував у царствах Ци, Вей, Сун, Чень, де шукав мудрого правителя, який би погодився у своїй політиці з порадами Конфуція. Останні роки життя присвятив збиранню та систематизації літературної спадщини. За деякими твердженнями, у його школі отримали знання понад 3000 учнів.

Конфуцій вперше переносить центр ваги роздумів мудреця з Космосу на соціум, звертаючись до совісті людини як головного чинника суспільного життя, він створює першу філософію моралі. В епоху Хань його вчення було канонізовано і довгий час (до 1949 року!) було державною ідеологією Китаю.

Обираючи шлях гармонізації суспільства, Конфуцій звертається до недавнього минулого, висунувши ідею патріархальної державності. Тільки тоді держава стане ідеальною, коли кожний буде знати своє місце і виконувати свої обов'язки, як визначено небом:

"Володар є володарем, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином".

Це була школа соціально-етичного спрямування, тобто на першому плані тут — проблеми людських стосунків та норм людської поведінки. Конфуцієві приписують визначення людини як істоти, котра у своїх діях керується внутрішніми мотивами. Водночас вирішальну роль у людському житті відіграє закон (або повеління) Неба. Людина повинна навчитися сприймати й розуміти цей закон і вибудовувати свою поведінку відповідно до волі Неба. Якщо людина спроможна це робити, вона постає як “шляхетна” — цзюнь-цзи, тобто така, у душі якої діє доброчинність (“де”). Отже, шляхетна людина у своїх діях внутрішніми чинниками має певні життєві принципи, серед яких обов'язковими є:

"жень" — людинолюбство;

"сяо" — повага до батьків (старших);

"лі" — виконання ритуалів. Виконання ритуалів передбачало дотримування обов'язкових норм та правил спілкування як між окремими людьми, так і в межах суспільних відносин.

Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб. На запитання, “чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя?”, учитель відповів: “ Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому ”.

Розв'язуючи суперечності буття людини, Конфуцій ретельно дотримувався свого ж правіша чжун юн — золотої середини, щоразу виходячи з початкової тотожності протилежностей. Тим самим сенс його діяльності як мудреця зводився до встановлення природної — божественної рівноваги.

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім'я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій: “ Той, хто повторює старе і довідується про нове, може бути проводирем ”. І про себе він казав: “ Я наслідую старовину, а не вигадую, вірю у старовину та полюбляю її ”.

Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу “виправлення імен”. Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. Порушення цього принципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. У II ст. до н.е. вчення Конфуція було канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.

Хоча Конфуцій створив морально-політичне вчення, він не зміг проминути кола питань проблем пізнання, хоча спеціально ними не займався. Всю його гносеологію репрезентує одна цитата: "Ті, що мають знання від народження, стоять найвище від усіх; ті, що мають знання завдяки навчанню, — йдуть за ними; ті, хто почав навчатись, опинившись у скрутному становищі, — йдуть за ними; ті ж, хто, опинившись у скрутному становищі, не вчиться, — стоять найнижче серед людей". Себе самого Конфуцій ототожнює з тими, хто, не володіючи знаннями від народження, "виявляючи розуміння, набув їх". Він вважає, що знання і мудрість — не одне й те ж, і що знання, які людина не може використати, не мають сенсу

Дата добавления: 2014-11-09