Історія Польщі. Зовнішньополітичне становище польських земель

Зовнішньополітичне становище польських земель

Роздроблена Польща загалом не стала поживою для своїх сусідів: вони або були заклопотані вирішенням своїх внутрішніх проблем, або вели зовнішню політику повністю чи майже повністю в непольському напрямі, або були зайняті одним і другим. Татарська навала на Польщу обмежилася трьома нетривалими за часом вторгненнями.

Імперія жодного разу суттєво не загрожувала Польщі. Походи проти неї вона здійснила тільки у 1146 і 1157 pp. з метою повернути верховну владу у ній Владиславові II Вигнанцю, але, як зазначалося, у 1146 р. німецьке військо дійшло лише до Одри, у 1157 р. - до Познані, не завдавши значної шкоди; в обох випадках імператори (Конрад III та Фрідріх І Барбаросса) задовольнилися даною їм Болеславом IV Кучерявим (у 1146 р. і Мешком III Старим) ленною присягою, а 1157 р. - ще кількома його

зобов'язаннями стосовно імперії. Присягнув на вірність імперії (Фрідріхові І Барбароссі) і Казимир II Справедливий (у 1184 р.), чим запобіг вторгненню імператора, яке могло бути здійснене для того, щоб повернути краківський трон Мєшкові III Старому. Починаючи з Фрідріха І Барбаросси, зовнішньополітичні інтереси імперії були головним чином спрямовані на Італію. У 1256-1273 pp. імперія нелегко переживала велике безко-ролів'я, а далі тяжкий вихід із занепаду. Тому, зрозуміло, їй у другій половині XII і XIII ст. було не до Польщі.

Інакше поводилися німецькі феодали, володіння яких були розташовані по сусідству з Польщею. Вони фактично проводили незалежну від імператорів внутрішню і зовнішню політику. Ідеться в основному про бранденбурзьких маркграфів. Бранденбурзьке маркграфство, утворене в середині XII ст. Альбрехтом Ведмедем на завойованих ним землях полабських слов'ян, головним чином лютичів (назва його політичного центру, Бранденбурга, є переінакшенням на німецький лад назви центру племені гаволян -Бранібора), у ХНІ ст. проводило експансію на польські землі і на Помор'я. Спершу така доля спіткала Любуську землю. Остання, найбільше з польських земель віддалена на захід, розташована по обох берегах Одри (її центр - Любуш - знаходився на лівому березі ріки), була свого роду воротами до Польщі, передусім у Великополыцу й Сілезію. Розуміючи її стратегічне значення, маркграфи мейсенський і бранденбурзький, а також магдебурзький архієпископ облягали і здобували Любуш тричі (1209, 1225, 1239 pp.), але кожного разу втрачали його. У 1249 р. лєґніцький князь Болеслав II Рогатка, якому Любуська земля належала удільно, заставив половину її магдебурзькому архієпископові за обіцяну ним допомогу в його боротьбі зі своїм братом - вроцлавським князем Генриком III Білим. З другої половини землі Болеслав II зобов'язався нести ленну службу цьому архієпископові. Заставлену половину він не викупив. Тим часом друга половина за невідомих обставин дісталася Бранденбурзькому маркграфству, а близько 1253 р. магдебурзький архієпископ поступився йому своєю половиною. Відтоді Польща на багато століть втратила цю землю (нині їй належить правобережна її частина). Придбання Любуської землі дало змогу Бранденбурзькому маркграфству скористатися нею як плацдармом для проникнення в слабозаселені північно-західну (завартську) частину Великопольщі і в південно-західну частину Західного Помор'я. Сюди була скерована німецька колонізація, внаслідок чого тут виникло Нове маркграфство (Нова марка) - по суті, філія Бранденбурзького маркграфства. Князі Великопольщі і Західного Помор'я не зауважили небезпеки, яка за усім цим крилася. Вклинившись у їхні володіння, німці на значній відстані відірвали їх одне від одного, чим сприяли подальшій ізоляції Західного Помор'я від польських земель, а згодом - й від відродженої Польської держави.

Через цей коридор Бранденбурзьке маркграфство спрямувало свою експансію на Східне Помор'я: маркграф скористався зі спору між синами тамтешнього, померлого на той час, князя Святополка, Мщуєм II і Варціславом, і, підтримавши першого з них, зайняв значну частину Східного Помор'я з Ґданськом. Після смерті наступного року Варціслава Мщуй II при підтримці великопольського князя Болеслава Побожного у 1273 р. вибив маркграфа з цієї території.

Німецькі феодали приділяли посилену увагу й Західному Помор'ю. Герцог Саксонії і Баварії Генріх Лев, що підкорив у середині XII ст. землі бодричів, 1164 р. змусив захід-нопоморського князя Богуслава І визнати ленну залежність від нього з частини підвладної собі території в обмін на обіцянку захистити Західне Помор'я від можливої данської агресії. Данська небезпека примусила того ж князя присягнути на вірність Фрідріхові І Барбароссі. І все ж у 1185 р. Богуслав І став данським ленником. Ця залежність тривала

Доба роздробленості

до 1227 p., коли занепад данського панування на Балтійському морі призвів до унезалеж-нення Західного Помор'я.

Від середини XII до середини XII ст. польсько-чеські відносини не були нічим затьмарені. Так тривало доти, доки краківський князь Болеслав V Соромливий не втягнувся у конфлікт між Чехією та Угорщиною за бабенберзьку спадщину (австрійські володіння), яка залишилася незайнятою після того, як у 1246 р. австрійська правляча династія Бабенбергів вимерла по чоловічій лінії. Угорський король Бела IV (1235-1270) проголосив себе князем Штірії, а чеський король Вацлав І (1230-1253) домігся закріплення за своїм сином Пржемислом Отакаром інших австрійських земель. Болеслав V Соромливий став на боці свого тестя Бели IV. Те саме зробив й галицько-волинський князь Данило Романович, тестем якого теж був Бела IV. У 1253 р. Болеслав V спільно з рацібожсько-опольським князем Владиславом, підтримані руською допомогою, вчинили напад на чеське місто Опаву. У 1273 р. відбулася нормалізація польсько-чеських відносин як наслідок зустрічі Болеслава V з чеським королем Пржемислом Отакаром II (1253-1278). Остаточно боротьба за бабенберзьку спадщину завершилась у 1278 р., коли у війні з німецьким королем Рудольфом І Габсбургом (1273-1291) загинув названий чеський король. Але польські князі до цього завершення не мали відношення. Ще до загибелі Пржемисла Отакара її вроцлавський князь Генрик IV Пробує пообіцяв передати йому свій уділ, якщо у нього не залишиться чоловічого потомства. А у 1280 р. той же князь присягнув на вірність Рудольфові І Габсбургу зі свого уділу. Після смерті Генрика IV Пробуса (1290) німецький король переадресував його присягу чеському королю Вацлавові II, і цей використав її у своїх претензіях на краківський трон і Малопольщу, посилаючися на те, що Генрик IV Пробує був на час цієї присяги краківським князем, тоді як той краківським князем був тільки у 1288-1290 pp. Потрібно також зауважити, що на час здобуття Вацлавом II краківського престолу (1291) його васалами як чеського короля були такі сілезькі князі: опольський Болеслав І, битомсько-козєлєцький Казимир II, рацібожський Пшемисл й, можливо, цєшинський Мєшко III. Першого з них того ж року Вацлав II призначив своїм намісником у Кракові, а Казимир II і Пшемисл (можливо, й Мєшко 111) супроводжували його у 1292 p., коли він прибув до Кракова.

Відносини польських земель з Угорщиною були традиційно нормальними, за винятком кінця XII - першої чверті XIII ст., коли на них позначилися різні підходи обох сторін до питання про те, кому бути на князівському престолі в Галичі. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187) цим престолом заволодів його син Володимир. Казимир II Справедливий посприяв зайняти його володимирському князю Романові, синові великого київського князя Мстислава Ізяславовича та дочки Болеслава III Кривоустого Аґнешки. Володимир Ярославович знайшов притулок в Угорщині. Угорський король Бела III (1172-1196) на його прохання допомогти повернутися на галицький трон пішов походом на Галич, взявши його з собою. Зайнявши Галич, король, проте, посадив у ньому правити свого 12-річного сина Ендре (Андрія), а Володимира Ярославовича повернув до Угорщини, де ув'язнив. Не бажаючи загострювати відносини з Угорщиною, Казимир II Справедливий не відгукнувся на заклик Романа Мстиславовича посприяти йому в поверненні на галицький трон. Невдовзі Роман Мстиславович втратив Володимир, а з угорського полону до Німеччини втік Володимир Ярославович, де визнав над собою верховенство ФрідріхаІ Барбаросси. Виконуючи наказ імператора, Казимир II 1190 р. посадив у Галичі цього князя. У 1199 р. Володимир Ярославович помер. Похід рицарства Краківської і Сандомирської земель на чолі з сандомирським князем Лсшеком Білим у Галицьке князівство спричинився до того, що трон у ньому посів Роман Мстиславович. З часом між останнім і Лєшеком, уже краківським князем, дійшло до незгод, причини яких невідомі. Спричинений цими незгодами похід Романа Мстисла-

Дата добавления: 2014-11-16