Історія Польщі. земель, втрачених Владиславом І Локетком

земель, втрачених Владиславом І Локетком. Даний заповіт зовсім не означав, що Казимир III не повинен був уникати можливостей включення до королівства й інших історичних польських земель - Сілезії, Мазовії, Хелмінської і Любуської земель.

Зважаючи на виснаженість країни, її складне зовнішньополітичне становище. Казимир III дійшов висновку, що потрібно якомога уникати воєнних засобів у відстоюванні інтересів королівства, зокрема в справі повернення невключених Владиславом І до його складу і втрачених земель, оскільки у двобої з Яном Люксембурзьким і Тевтонським орденом Польська держава була стороною слабшою. Через це польський король взяв курс на встановлення мирних відносин з ними. Він давав змогу відбудувати зруйноване господарство країни та налагодити її управління. Цим пояснюються компроміси, на які Казимир III змушений був йти у відносинах з Чеською державою і орденом.

Першого значного успіху Казимир III домігся у 1335 p., коли в місті Вишеграді, що в Угорщині, за посередництвом Карла Роберта уклав мирну угоду з Яном Люксембурзьким. Згідно з нею. Ян від свого й своїх наступників на чеському престолі імені відмовився від претензій на польський трон за компенсацію у 20 тис. кіп чеських грошів, що їх мав йому сплатити Казимир III. Така ж угода повторила умови польсько-орденського перемир'я 1332 р. стосовно Східного Помор'я, Куявії й Добжинської землі.

У тому ж Вишеграді 1339 р. під час зустрічі тих самих осіб, що й 1335 p., Казимир III зрікся на користь Яна Люксембурзького прав Польського королівства на сілезькі князівства - землі, що їх той набув і які присягли йому на вірність, та на Плоцьке князівство як ленно залежне з 1329 р. від чеської корони. Взамін за це Ян дав обіцянку підтримувати Польську державу в її стараннях повернути собі частини Куявії й деяких інших земель. Незважаючи на сказане у вишеградській мирній угоді 1335 р. про Східне Помор'я, Куявію і Добжинську землю, Казимир III домігся того, що питання про польсько-тевтонську мирну угоду стосовно них, а також щодо Хелмінської й Міхалов-ської земель розглядав протягом понад семи місяців 1339 р. у Варшаві призначений папою суд. Хрестоносці піддали сумніву правомірність цього суду і відкликали з Варшави своїх представників. Прослухавши 100 свідків з польського боку, суд постановив, що орден має повернути Польському королівству всі зазначені загарбані ним землі і сплатити відшкодування за користування ними у розмірі 200 тис. гривень та видатки на судовий процес. Хрестоносці цього вироку не визнали. Поступки ордену у справі сплати папській курії денарія святого Петра призвели до призупинення виконання вироку. Подальші зволікання ордену щодо виконання цього присуду зробили сам вирок фактично недійсним.

Саме у зв'язку з діяльністю зазначеного папського суду датується перша джерельна згадка про Варшаву як центр однойменного князівства. Перша ж взагалі відома згадка про Варшаву міститься в одному з документів 1313 р.

У 1343 р. Казимир III пішов на укладення миру з орденом в Каліші, за яким Польщі було повернено Куявію з Добжинською землею, а за орденом залишалися навічно Східне Помор'я, Хелмінська і Міхаловська землі, причому в тексті мирного договору зазначалося, що Східне Помор'я дістається орденові як "вічна милостиня" Польщі; останнє фактично означало, що за Польщею визнавалося право верховної власності на цю землю, хоча за тим же миром Казимир НІ від свого й своїх наступників на польському престолі імені зрікся титулу "пана Помор'я" і пообіцяв усунути його зі своєї королівської печатки. Каліський мир розпочав період мирних відносин з орденом, який тривав понад півстоліття.

У 1352 р. Казимир III інкорпорував до складу Польської держави Добжинську землю, а у 1364 р. - Іноврошіавське, Бидгощсько-Вишогрудське і Ґнєвковське князівства Куявії.

У пізньому середньовіччі

Те саме було 1351 р. зроблено з Плоцьким князівством після безпотомної загибелі його правителя Болеслава III, сина Вацлава (Ваньки), хоча це князівство було леном Чеської держави. Ціною визнання у 1356 р. під час побачення у Празі з чеським королем (і водночас імператором) Карлом IV (1346-1378) права чеської корони на Свідніцько-Яворське князівство, як і на всю Сілезію, Казимир III одержав від нього відмову від денних прав на Плоньке князівство.

У 1351 р. ленниками польського короля стали мазовецькі князі, сини Тройдена І — черсько-равський Семовіт III і варшавсько-сохачевський Казимир І, але за тією умовою, що коли Казимир III помре без чоловічого потомства, то їхня ленна від нього залежність перестане діяти, а Плоцьке князівство перейде в їхнє володіння. Слід мати на увазі, що до 1351 р. Черсько-Равське і Варшавсько-Сохачевське князівства були ленно залежними від чеської корони і що Казимир III, узалежнюючи їх від себе, на це не зважив. По безпотомній смерті у 1355 р. Казимира І його князівство Казимир III віддав як лен Сємовітові III, повторивши при цьому зазначене у 1351 р. щодо Плоцького князівства, цього разу стосовно Сємовіта III.

1348-м роком датується виданий Карлом IV акт інкорпорації всієї Сілезії до Чеського королівства. Акт був підтверджений тим же правителем у 1355 р. Натомість чеському королеві не вдалося відірвати від Ґнєзненського архієпископства Вроцлавське єпископство, територія якого загалом збігалася з територією Сілезії як історичного регіону, і приєднати його до заснованого 1344 р. Празького архієпископства. Енергійними дипломатичними діями Казимирові III, підтриманому одностайно польським вищим духовенством, вдалося у 1360 р. домогтися підтвердження папою приналежності цього єпископства до Ґнєзненського архієпископства.

Казимир III у 1368 р. розширив територію Великопольщі за рахунок невеличких земель з центрами у Валчі і Чаплінку, розташованих на північ від р. Нотеці й на схід від Нової Марки. У 1365 р. ленниками польського короля стали правителі маленьких округів по обидва боки Нотеці і південніше Нової Марки з центрами у Сантоку і Дрзені (Дрезденку).

1340 р. розпочалася політична експансія Польської держави на землі Галицько-Волинського князівства. Тут з 1325 p., після того як близько 1323 р. загинули останні по чоловічій лінії представники місцевих Рюриковичів брати Андрій і Лев, правив син варшавсько-сохачевського князя Тройдена І - Болеслав, котрий, ставши галицько-волинським князем, прибрав собі після охрещення за руським обрядом ім'я Юрія II Матір Юрія II Тройденовича Марія (сестра загиблих братів) була дочкою галицько-волинського князя Юрія І Львовича, і це послужило підставою для посадження його Владиславом І Локєтком, підтриманим щодо цього Карлом Робертом, на престол Галицько-Волинського князівства. 7 квітня 1340 р. Юрій II був отруєний боярами-змовниками цього князівства, незадоволеними його внутрішньою і зовнішньою політикою, зокрема тим, що в боротьбі з боярською опозицією він покладався на підтримку Польщі й Угорщини. Юрій II загинув безпотомно. Відповідно до вишефадської домовленості Казимира III і Карла Роберта, яка була укладена у 1338 р. і передбачала таку ситуацію, перший з них у квітні 1340 р. здійснив похід у Галицько-Волинське князівство, захопив Львів, спалив і пограбував його замок і повернувся до Кракова. В останній декаді червня того ж року він із значно більшим військом вдерся до того самого князівства, окупував його Галицьку частину, призначив у ній своїм намісником місцевого боярина Дмитра Детька, після чого знову повернувся до Кракова. Услід за цим західну частину Волинської частини князівства - Холмську, Белзьку, Володимирську і Луцьку землі - захопив литовський князь Любарт Ґєдпмінович (1341-1384).

Дата добавления: 2014-11-16