Історія Польщі. Панування Казимира III в Галицькій Русі виявилося нетривалим, місцеві бояри чинили королю великий опір

Панування Казимира III в Галицькій Русі виявилося нетривалим, місцеві бояри чинили королю великий опір. Казимир III 1344 р. утвердив свої позиції в її Сяноцькій (можливо, й Перемишльській) землі. А у 1349 р. провів свій третій похід на землі Гадицько-Волинської Русі, захопив Галицьку її частину, а також Холмську, Белзьку і Володимирську землі. На цей раз йому вдалося осісти міцно. Луцька земля залишилася за Любартом Ґєдиміновичем.

У 1366 р. Казимир III учетверте пішов на Русь, а саме на Волинь. За укладеним тоді ж договором з Литвою, Холмська, Белзька і Володимирська землі зосталися за Польщею, а Луцька земля і решта Волині - за литовцями. Король віддав у ленне володіння литовському князю Юрієві Наримунтовичу Холмську і Белзьку землі, а Володимирську - литовському князю Олександрові Коріатовичу. З того часу Казимир III у своїй титулатурі став вживати назви "король Польщі і Русі", "пан і дідич Русі".

На кінець правління Казимира III Польська держава мала 244 тис. кв.км і населення близько 1,8 млн. осіб. З цього на коронні польські землі (Малопольщу, Великополыцу, Ленчицьку і Сєрадзьку землі, Куявію з Добжинською землею, Плоцьке князівство, округи Валч і Чаплінек) припадало близько 150 тис. кв.км і населення 1,4 млн. осіб; решту територій становили руські землі. На той же час в Сілезії проживало близько 0,5 млн. осіб.

У 1350-х роках у Польській державі під впливом чеським, а можливо, й угорським прижилася на її означення назва Корона Польського Королівства (Corona Regni Poloniae). Територіально вона охоплювала землі, що входили безпосередньо, не ленно, до складу Польського королівства, тобто й землі колишнього Галицько-Волинського князівства ("Русі"), а також терени, що колись належали Польській державі, але з різних причин опинилися за її межами після доби роздробленості (Сілезія, Східне Помор'я, мазовецькі князівства, Любуська земля та Західне Помор'я). У політичному аспекті наголошування в даній назві на головному символі королівської влади - короні -означало утвердження засади, за якою ця влада є державною і публічною, а не патримоніальною, приватною, королівсько-вотчинною. Разом з тим, те саме поняття підкреслювало незалежність Польського королівства, як і подібні поняття стосовно Чеського та Угорського королівств підкреслювали їхню незалежність.

Територіальні зміни в Польському королівстві, що сталися після смерті Казимира III, були наступними. Як і було передбачено актом встановлення у 1351 р. денної залежності мазовецьких князів Сємовіта III і Казимира І від польського короля та актом дарування останнім у 1355 р. після його смерті Варшавсько-Сохачевського князівства Сємовітові III, по смерті Казимира III, Сємовіт III, тодішній єдиний мазовецький князь, перестав бути ленником, і до нього у повне володіння відійшло Плоцьке князівство.

У 1387 р. сини Сємовіта III - князь черсько-варшавський Януш І і князь плоцький Сємовіт IV - принесли ленну присягу польському королю Владиславов! II Ягайлу (1386-1434). Сємовіт IV одружився з сестрою цього короля Александрою й отримав у зв'язку з цим 1388 р. у ленне володіння Белзьку землю як компенсацію за зречення претензій на польський королівський престол (на відміну від Владислава II Ягайла, який походив з литовських князів, Сємовіт IV, як і всі мазовецькі князі, належав до пястівського роду і тому в Польській державі серед її достойників були ті, хто хотів би цього Пястовича бачити на королівському престолі). Сємовіт IV став титулуватись "князем плоцьким і белзьким". Після безпотомної смерті 1462 р. внуків Сємовіта IV - Владислава II і Сємовіта VI - король Казимир IV Ягеллончж (1447-1492) інкорпорував до Польщі Равську й Ґостинську землі Плоцького князівства і Белзьку землю. Ця ж доля спіткала Сохачевську землю Плоцького князівства у 1476 р., яка від 1462 р. перебувала в руках матері цих обох князів, що саме 1476 р. померла. Решта Плоцького князівства перейшла 72

У пізньому середньовіччі

до варшавсько-черської лінії мазовецьких князів, що тяглася від Януша І. По безпотом-ній смерті у 1495 р. Януша II, правнука Януша І, ця решта опинилася в складі Польського королівства. А Варшавсько-Черське князівство існувало до 1526 р.; по безпотомній смерті братів-князів, так само правнуків Януша І - Станіслава (1524) і Януша III (1526) - це князівство у 1529 р. ввійшло до Польської держави.

У 1392 р. Добжинську землю за 50 тис. угорських дукатів заставив Тевтонському орденові князь Владислав Опольський, якому вона була у 1379 р. віддана у пожиттеве володіння королем польським (1370-1382) й угорським (1342-1382) Людовіком, сином Карла Роберта. У 1405 р. Польща цю землю в ордена викупила, згідно з умовами укладеного попереднього року орденсько-польсько-литовського миру в Рацьонжі. На початку війни Польщі і Литви з орденом 1409-1411 pp. останній окупував Добжинську землю, проте за Торунським миром 1411 p., яким закінчилася ця війна, він повернув її Польщі.

У 1422 р., за Мельненським миром, укладеним з Польщею, орден віддав їй Нешаву і ще два міста, розташовані в прилеглій до ордена частині Куявії.

За Торунським миром 1466 р., який завершив 13-річну війну між Польщею та орденом, до Польщі відійшли Східне Помор'я, Хелмінська і Міхаловська землі, а також землі колишніх пруссів, котрі ніколи до того Польщі не належали, а також розташований в східній частині "прусської" території ордену округ з Мальборком і округ, що включав у себе Вармійське єпископство (Вармію). Усі землі, що їх Польща отримала за цим миром, склали у ній автономну провінцію під назвою Королівська Пруссія (Prusy Krolewskie).

Ставши польським королем, Людовік Угорський намагався перетворити Галицьку Русь у володіння Угорщини, всупереч домовленості між ним та Казимиром III від 1350 р., за якою у випадку безпотомної (по чоловічій лінії) смерті Казимира III і згідно з вишеградською домовленістю його з Карлом Робертом від 1338 р. польський престол перейде до угорського короля, а Галицька Русь належатиме Польщі. У 1372 р. Людовік призначив намісником цієї провінції наближеного до себе опольського князя Владислава, який до 1378 р. правив тут авторитарно як на території, що належить Угорщині. У 1378-1387 pp. Галицька Русь виступає як угорське намісництво, нею тоді управляли угорські урядовці, причому у 1386-1387 pp. - опольський князь Владислав. У 1387 р. польська королева Ядвіга, дружина Владислава II Ягайла як наступниця Анжуйської династії (її батьком був Людовік Угорський) здійснила похід у Галицьку Русь і остаточно утвердила в ній польське панування.

У 1430 р. західне Поділля, що простяглеся між лівими притоками Дністра Стрипою і Мурафою, остаточно стало провінцією Польського королівства.

У 1412 р. від угорського короля Сшізмунда Люксембурзького Польща дістала в заставне володіння територію так званих Спішських гродів у складі Любовльського староства і 13 міст, серед яких головним був Спіш; застава тривала до 1769 p., оскільки правителі Угорщини не повертали Польщі заставної суми. Нині ця територія належить Словацькій Республіці.

1443 р. краківський єпископ Збіґнєв Олєснщький придбав за певну суму у цєшинського князя Вацлава І частину Сілезії- Сєвєрське князівство. Відтоді воно було власністю Краківського єпископства. 1454 р. король Казимир IV примусив освєн-цімського князя в Сілезії Яна присягнути йому на вірність, а через два роки купив у нього Освєнцімське князівство й інкорпорував його у Польське королівство. У 1456 р. правитель Заторського князівства в Сілезії Вацлав визнав себе васалом польського короля, а у 1494 р. король Ян Ольбрахт (1492-1501) набув його для Польщі.

Дата добавления: 2014-11-16