Адміністративний устрій

Історія Польщі

Слід відзначити, що у 1402 р. бранденбурзький маркграф (він же й угорський король) Сигізмунд Люксембурзький, намагаючися вирішити свої фінансові проблеми, запропонував Владиславові II Ягайлу купити Нову Марку. Поки з цього питання велися переговори між Польщею і Бранденбургією, Тевтонський орден взяв в останньої цю Марку в заставу. Крім того, у той час орден ленно узалежнив від себе правителя округу Дрзеня. Завдяки цим придбанням, орден майже встановив територіальний зв'язок з Бранденбургією. Правда, у 1455 р. Бранденбурґія відкупила в ордена Нову Марку. Після цього Польща зробила безуспішну спробу купити або взяти в заставу цю територію.

В адміністративно-територіальному відношенні Польське королівство поділялося на землі, які спочатку зрідка, згодом частіше, а з XVI ст. майже поспіль іменувалися воеводствами. Поняття "воєводство" походить від терміна "воєвода" - призначуваної королем пожиттєво вищої посадової особи в адміністративно підлеглій землі. Польським королівством посада (уряд) воєводи була успадкована від доби роздробленості, коли, як уже зазначалося, воєвода очолював адміністрацію при удільному князі. У функціональному відношенні воєвода відновленої Польської держави поступався удільному воєводі, однак його прерогативи були значними: він керував шляхетським ополченням (посполитим рушенням) підлеглої йому території, на заклик короля збирав і приводив його до призначеного збірного пункту; головував на елекційних сеймиках шляхти, що скликалися ним для обрання чотирьох кандидатів на вакантні земські уряди - судді, підсудка й писаря, згодом й підкоморія і подавав список цих обранців королеві для призначення по одному з них на відповідний уряд; здійснював нагляд за цінами, вагами й мірами в державних (королівських, від 1764 р. й у приватних) містах; чинив юрисдикцію щодо євреїв; до утворення у 1578 р. коронного трибуналу як вищої шляхетської судової інстанції очолював т.зв. вічовий суд, куди, крім нього, входили й інші земські урядники воєводства. Цей суд, а потім й трибунал у масштабах Польського королівства були апеляційними інстанціями щодо рішень (декретів) земського і гродсь-кого, а також підкоморського судів.

Кордони воєводств, створених на території, яка у XIV ст. складала Польське королівство, більш-менш збігалися з кордонами уділів, що до неї увійшли. Так з'явилися воєводства: Каліське і Познанське у Великопольщі, Краківське і Сандомирське - у Малопольщі, Іноврошіавське з Добжинською землею і Бжесьцьке - в Куявії, Сєрадзьке і Ленчицьке. У XV - першій чверті XVI ст. з уділів виникли воєводства Равське (1462), Плоцьке (1495) і Мазовецьке (1526) в Мазовії й Белзьке (1462). Удільна засада не лежала в основі появи в XV ст. кількох воєводств. Руське і Подільське воєводства були створені у проміжку 1432-1434 pp. на території відповідно Галицької Русі і Західного Поділля внаслідок переведення даних земель з руського на польське право й остаточної інкорпорації їх до складу Корони (ці переведення й інкорпорація стосувалися й Белзької землі, коли її було перетворено у воєводство). Хелмінське, Ґданське і Мальборкське воєводства виникли після приєднання їх територій до Польської держави за Торунським миром 1466 р. і входили до Королівської Пруссії. У 1474 р. з Сандомирського воєводства було виділено Люблінське воєводство.

Усього на 1526 р. в Короні було 18 воєводств, з них у корінних польських землях -13, на Східному Помор'ї- 1, на колишніх прусських землях - 1, на руських - 3. У такій сукупності ці воєводства, разом із приєднаними до Корони 1569 р. за умовами Люблінської унії "руськими" воєводствами - Підляським, Київським, Волинським і Брацлавським (вони були відібрані у Великого князівства Литовського), проіснували до

У пізньому середньовіччі

першого поділу Речі Посполитої (1772) практично у незмінних кордонах. Виняток становили Руське воєводство, до якого в кінці XV ст. була прилучена Холмська земля; Київське воєводство, задніпровська лівобережна частина якого, відповідно до Андру-сівського перемир'я, укладеного 1667 р. Річчю Посполитою з Росією, відійшла до останнього; Каліське та Познанське воєводства, з яких 1768-1772 pp. було виокремлено Ґнєзненське воєводство. Слід мати на увазі, що від 1635 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р. в складі Корони існувало Чернігівське воєводство; за цим перемир'ям його територія відійшла Росії.

Воєводства, за винятком кількох, до яких, зокрема, відносились українські, окрім Руського, адміністративно ділилися на землі-округи, на кожен з яких поширювалася компетенція земського суду (суд діяв у центрі землі, причому центр однієї із земель був і центром воєводства) виборного шляхетського органу в складі згаданих судді, підсудка й писаря, що належали до шляхти відповідного воєводства, котра мала в ньому земельні володіння (таку шляхту звали осілою - terrigeni). Суд розглядав цивільні справи, в основному ті, що стосувалися землеволодінь. Провідною посадовою фігурою землі був призначений королем пожиттєво каштелян, який відповідав за збір посполитого рушення і приведення його до воєводи; у разі відсутності воєводи каштелян виконував деякі його цивільні функції.

Землі, правда не всі, ділилися на повіти - округи, на кожен з яких поширювалася компетенція шляхетського суду, очолюваного гродським старостою (від чого цей суд звався гродським або старостинським); суд діяв у замку (гроді), розташованому в центрі повіту, причому він міг бути центром землі і воєводства. Староста, теж призначений королем пожиттєво. обов'язково був вихідцем з осілої шляхти воєводства, до якого належав його повіт. Він призначав склад даного суду з осілої шляхти того ж воєводства: суддю та писаря. Сул розглядав справи будь-якого характеру щодо неосілої шляхти та тільки кримінальні - щодо осілої. Обов'язком гродського старости було також стежити за виконанням вироків власного та інших судів. Інститут гродського старости (відповідно й гродського суду) склався після правління Казимира III, в основному у XV ст., а посада старости трансформувалась у посаду генерального старости - головного гродського старости провінції або воєводства.

У XIV-XV ст. у Польському королівстві визначилися центральні посади - канцлера, підканцлера, підскарбія, надвірного підскарбія, великого і надвірного маршалків. Ці посади згодом умовно йменуватимуть міністерськими. Три перших з них відносилися до сфери державного управління, причому їхні управлінські функції не спиралися на ієрархічно збудований апарат (такого апарату не було), а були тільки в столиці держави. Інші три посади були придворні - діяли при королівському дворі. Всі шість посад займали особи, призначувані королем пожиттєво. Вони автоматично входили до королівської ради, яка розглядала різноманітні питання державного характеру і виносила рішення, що мали, зокрема, рекомендаційно-зобов'язуючий характер для центральних посадових осіб.

Головною в системі державного управління була посада канцлера (він звався великим). Канцлер відав королівською канцелярією, яка підготовляла документацію, що набирала чинності після підпису її королем та скріплення його печаттю, яка зберігалася у канцлера. З ускладненням політичного життя значення цієї документації зростало, як і значення канцелярії та канцлера. Підканцлер був формально помічником і заступником канцлера, насправді ж - посадово незалежною особою; він керував окремою "меншою", "нижчою" королівською канцелярією, яка діяла на тих самих засадах, що й канцлерська.

Підскарбій до середини XV ст. був один; він дбав про грошові надходження до скарбу (казни) від податків, мит, державних (королівських) маєтків, від збуту видобутої

Дата добавления: 2014-11-16